Соціальний реалізм як глибинна засада марксизму яскраво виявляється в його вченні про роль особистості в історії: детермінантами соціальної еволюції виступають масові процеси ("класова боротьба як рушійна сила історії", "революції – локомотиви історії"), що продовжує дюркгеймівську традицію тлумачення соціальних законів як принципово надіндивідуальних. Однак, «видатна особистість» здатна пізнати основні тенденції розвитку соціальної реальності (передбачити зміст "рівнодіючої" всіх її сил) і відповідно до цього прогностичного знання може стимулювати реалізацію цього прогнозу (у випадку своєї прогресивності) або – в альтернативному варіанті – гальмувати її.
Теорії героїв і юрби – сукупність концепцій, що прагнуть виявити реального суб’єкта соціальних дій, способи і результати його впливу на життя суспільства. Хоча проблема героїв і юрби цікавила мислителів зі стародавності, розгорнуті її теорії створюються у 19 ст., коли широкі народні маси починають впливати на соціальний процес. Уже Гегель, Конт і особливо Ніцше передбачають катастрофічні результати епохи панування мас (юрби). Найбільшу популярність мають теорії героїв і юрбиЛебона, Тарда, Михайловського.
Від Лебона йде традиція аналізу зростаючої ролі юрби як деструктивного соціального чинника. Суспільство вступило в століття маси як юрби. Юрба є психологічний феномен, що виникає при безпосередній взаємодії індивідів незалежно від їх соціальних й інших якостей. Утворюється «душа юрби», під впливом якої гасне індивідуальність, утрачається почуття особистої відповідальності й індивіди перетворюються в сліпу руйнівну силу.
Габріель Тард (1843-1904) розмежовує юрбу і публіку як більш пасивне, а тому й краще об'єднання людей, і виявляє закони психологічного наслідування, що діють у масі. Юрба відстала, вірить лідерові, рабськи скоряється сильному. Усі досягнення цивілізації – результат діяльності видатних особистостей, оскільки головний закон соціального життя – наслідування послідовників (маси) героєві. Тард став на бік «героя». Геній народу чи раси – «є просто зручний ярличок, анонімний синтез особистих особливостей, які лише й є реальними, впливовими і діють у безлічі кожної миті».
У Росії проблема ставилася в контексті можливостей революційного перетворення суспільства. Ідеолог народництва Лавров сформулював ідею критично мислячих особистостей (інтелігенції) як носіїв морального ідеалу, впроваджуваного у свідомість мас. Невдачі революційного руху зажадали більш глибокого аналізу проблеми, що виразилося в теорії Михайлівського, який розрізняв поняття "герой" і "велика особистість". Якщо великі люди виділяються в залежності від цінності внеску в суспільство, то герой – це людина, що робить перший крок і захоплює своїм прикладом масу. Цього кроку юрба чекає, вона готова до нього, і тут сама по собі особистість героя не має значення. Юрба ж – та маса, що перетинає якийсь таємничий психологічний поріг і захоплюється прикладом, поза залежністю від його моральних характеристик. В основі взаємодії героїв і юрби лежить особливий соціально-психологічний механізм – гіпнотизм, що активно виявляє себе в умовах убогості й одноманітності соціальних вражень маси. Індивід децентралізується, свідомість спустошується і тоді є харизматичні герої захоплюють юрбу й ведуть куди завгодно.
Маркс, аналізуючи соціальні рухи 19 ст., сформулював закон зростання ролі народних мас в історії. Даному процесові була дана винятково позитивна оцінка (без врахування його негативних сторін) радикальними політичними течіями типу більшовизму. Фрейд і Юнг зробили упор на несвідомих мотивах поводження особистості й маси, деякі дослідники звернулися до аналізу соціального типу людини маси в суспільстві 20 ст. Вебер підкреслив необхідність розрізняти, виходячи з об'єднуючих людей суб'єктивних мотивів, типи юрби.
Ортега-і-Гассет, у концепції якого був здійснений особливо глибокий аналіз проблеми, суть кризи Європи бачив у «повстанні мас». За допомогою поняття "маса" дається якісна характеристика юрби: маса – це безліч людей без особливих достоїнств. Ортега виділяє риси масової людини: посередність, задоволеність самою собою, невизнання ніякого авторитету, втручання в усі справи на основі принципу прямої дії. Маса, створена ліберальною демократією і технікою, характеризується нестримним ростом життєвих прагнень, але ці прагнення в підсумку стають джерелом руйнування життя. Типовий результат повстання мас – більшовизм і фашизм. Протилежним масовій людині духовним (а не соціальним) типом є аристократ. Аристократ – і є справжній герой; це духовні дріжджі суспільства, хребет нації; для нього характерні подвижництво, аскеза духу, внутрішня вимогливість до себе. Розкладання аристократичної еліти рівнозначно розпадові суспільства. Раніш Ортеги-і-Гассета близькі ідеї розвивав Булгаков, розводячи, однак, поняття героїзму і подвижництва. Сучасним варіантом теорії героїв і юрби є різного роду теорії еліти.
Ідея переваги маси чи одиниці у суспільстві, у творчості залежить від напруги епохи чи її певного етапу. Індукція чи дедукція? Від часткового до загального, чи від загального до часткового? Безкінечні переоцінки – вже симптом невірного підходу. Колективне чи індивідуальне безсвідоме (свідоме)? Загальне існує через одиничні речі – це вже Абеляр добре усвідомив. Одиничностей не існує без Єдності: у єдиному світі всі й різні окремішності єднаються й роз’єднуються. Звичайно, що цю єдність не всі однаково усвідомлюють і реалізують себе в ній для інших, але причетні всі до цього. Це особливо помітно у великому часі. Хто були первісні «генії», яка їхня роль? Що є сучасна еліта поза масою? Проста фікція. Але в масі її резонанс звичайно набагато масштабніший як «одиниці». Та це все ж загальний резонанс у загалі, як процесу так і результату. Окремі відривають ласий шмат від загального продукту, але ж чи це означає, що вони його створили? Навіть для духовного продукту не так все очевидно.
Теорії еліти (франц. – краще, добірне, обране) – соціально-філософські, соціологічні та політологічні концепції, які стверджують, що еліти – домінуючі (пануючі) суспільні групи, які виробляють і здійснюють державну, культурну і соціально-економічну політику, – є необхідними і життєво важливими структурними елементами для функціонування соціуму будь-якого типу. Ідейними предтечами класичних і сучасних теорій еліти були Платон (ідея правлячого класу, що складається з філософів-професіоналів), Т. Карлейль (протиставлення "героїв" і "юрби"), Ніцше (ряд можливих інтерпретацій ідеалу "надлюдини"). Надання "еліті" легітимного статусу в категоріально-понятійних комплексах соціальних і гуманітарних дисциплін, оформлення теорії еліти як цілісної системи уявлень – традиційно зв'язуються з творчістю Парето, італійського соціолога Г. Моски, німецького політолога Р. Міхельса.*
Питання про історичний розвиток і прогрес.
Історизм як принцип розгляду поступу суспільства. Формаційний і цивілізаційний підходи до розвитку людства. Стадії розвитку способу виробництва. Поняття і сенс прогресу. Чинники прогресу. Насильство як повитуха суспільного прогресу. Науково-технічний і соціальний прогрес. Критерії прогресу: спрямованість розвитку людства до можливостей саморозвитку і самореалізації особи. Речовий і людський, особистісний і суспільний критерії прогресу.
Розглянемо спочатку деякі суміжні й попередні до прогресу категорії:
Розвиток – характеристика спрямованих якісних змін об'єктів, появи нових форм буття, інновацій, сполучена з перетворенням їх внутрішніх і зовнішніх зв'язків. Виражаючи насамперед процеси змін, розвиток припускає системне збереження якості об'єктів, що змінюються. Концепції розвитку тісно зв'язані з розумінням процесуальності й історичної мінливості систем і явищ. Існує багато концептуальних моделей ідеї розвитку:
організмічна – лінія Спенсера, у якій уже розділялася структура як будова (форма) цілого, і функція – як способи діяльності та трансформації цілого);
системна – лінія Дюркгейма з двома продовженнями: функціональним імперативізмом Парсонса і функціональним структуралізмом Мертона;
системно-процесуальна – лінія Сорокіна, який увів уявлення про процес як будь-який вид модифікацій і трансформацій як у кількісних, так і якісних параметрах системи;
альтернативні (до попередніх) моделі – лінія символічного інтеракціонізму: немає соціальних структур, є структури взаємодії, лінія Бурд’є: взаємодіючі соціокультурні поля;
цивілізаційна – лінія Тойнбі та Шпенглера – локалізація різних типів розвитку у самодостатніх соціокультурних цілісностях;
стадіальна – лінія Маркса – розвиток як зміна способів виробництва, які конституюють особливі цілісності – суспільно-економічні формації. Ростоу – стадії економічного росту.
Проблема розвитку зв’язується в цих моделях з: циклічністю або спрямованістю процесуальних змін; їх одно або багатовекторністю чи факторністю; їх однозначною наперед заданістю або можливістю альтернатив; з еволюційним або стрибкоподібним (революційним) характером соціокультурних змін; з мірою їх "штучності" і "природності". Усі ці поділи синтезуються в основній проблемі будь-якої теорії розвитку – критеріях оцінки якості змін і в розумінні самої цієї якості.
Частина моделей пов'язує розвиток з ідеєю прогресу – еволюційним або революційним, лінеарним або нелінеарним збільшенням якості. Це породжує проблеми: вибору критеріїв (прогрес розуму, технічний прогрес); обґрунтування їхньої безумовності й "нульової" точки відрахунку; застосовності за межами розглянутої області (чи прогрес техніки є, наприклад, одночасно і прогресом моральності); визначення тимчасової (досить тривалої) перспективи, що дозволяє побачити «наслідки» розвитку; універсальності даного типу розвитку для інших соціокультурних систем. Катастрофа соціалізму в Європі, найбільш загальною санкцією якого на теоретичному рівні був історичний матеріалізм, наочно продемонструвала реальні переваги сучасних неортодоксальних соціологічних, політологічних, психоісторичних й інших методик адекватного відображення і перспективної реконструкції ходу історичного процесу. Серйозні сумніви європейських інтелектуалів у правомірності концепції необмеженого соціального прогресу (серцевини і "душі" історичного матеріалізму) також сприяли занепаду цієї колись модної ідеологічної доктрини. Поняття прогресу виходить за межі раціонального обґрунтування.
Інша частина моделей намагається уникати ототожнення розвитку з прогресом і задавати формальні підстави розвитку та критеріям його оцінки, що дозволяє виділяти в процесах розвитку як нарощування, так і втрату якості, яку важливо утримати в соціокультурній системі для підтримки її ідентичності і цілісності. Тоді розвиток багато в чому ототожнюється з процесуальною мінливістю і протиставляється фазам консервації і (або) стагнації соціокультурних цілісностей.
Одна з перших спроб виявлення формальних критеріїв розвитку, яка знайшла надалі широку підтримку та породила цілий ряд інтерпретацій, пов'язана з ідеєю Спенсера про розвиток як ускладнення елементного складу й диференціації структур і функцій, організації взаємодії і відносин між людьми. У цьому ж сенсі можна трактувати ідею Поппера про відкриті та закриті типи суспільств, яка припускає різні критерії розвитку в них і задає загальну лінію змін – від структур закритого типу до відкритого.
Культурологія кінця 20 ст. активно розробляла додаткову до формального типу поняття розвитку ідею поліфонічності і багатомірності розвитку, а також його різнотипності в традиційних і нетрадиційних суспільствах. Особливими галузями в сучасних аналізах розвитку є концепції модернізації і соціокультурних трансформацій.
Прогрес – тип, напрямок розвитку, що характеризується переходом від нижчого до вищого, до більш розроблених форм, що знаходить вираз у їх більш високій організації, адаптації до середовища, росту еволюційних можливостей. Про прогрес можна говорити стосовно як до системи в цілому, так і до окремих її елементів і параметрів. Поняття прогрес співвідносне поняттю регресу – такому напрямкові розвитку, для якого характерні явища деградації, зниження рівня організації, звуження поля можливостей. Стосовно до історії людства прогрес традиційно трактувався як соціальний прогрес.
Уявлення про певну спрямованість соціальних змін ідуть із глибокої давнини. Античні автори дійдуть висновку про наявність тільки розумового прогресу; у моральному відношенні людство регресує (Сенека), у соціально-політичному – має місце постійний циклічний круговорот (Платон, Аристотель). Ідею прогресу як руху до якоїсь майбутньої досконалості привносить християнство, що, зокрема, свідчить про релігійну складову теорій прогресу, завжди (в основному неявно) у них присутньої.
Християнство формулює ідею морального прогресу, що спирається на вільний вибір особистості. При цьому досягнення досконалості (порятунку) виноситься за межі історії, коли в результаті есхатологічної катастрофи наступить Царство Боже. Висувалася, щоправда, й інша концепція (хіліазм), яка стверджувала можливість світлого кінця історії (Тисячолітнього Царства Христова) уже тут, на землі. Саме ця ідея вплинула на безліч наступних концепцій прогресу.
У 18 ст. формулюється світська версія ідеї прогресу. На основі успіхів природознавства в його механістичній формі, що стверджували єдність еволюціонуючого світу, а також єдність історичного процесу (Віко, Гердер), мислителі цього сторіччя (Тюрго, Кондорсе, Кант) приходять (у дусі фаталістичного оптимізму) до висновку про неминучість нескінченного, що виключає який-небудь регрес, удосконалювання суспільства на основі торжества наукового методу, розуму, освіти, що приведуть до ідеального суспільства й ідеальної людини. Мислителі 19 ст. звертають увагу на підкреслену ще Руссо суперечливість прогресу і прагнуть дати наукове обґрунтування шляхів і етапів прогресивної еволюції, що включає як необхідний елемент і регресивні зміни. Таким чином., було зняте ототожнення прогресу і еволюції. При цьому незмінною залишилася ідея про прийдешнє торжество розумно влаштованого суспільства: або це самопізнання абсолютного духу, що втілився у своїй істині в ідеальній державі (Гегель); або це торжество науки і позитивної філософії в кінцевій гармонійній індустріальній стадії еволюції (Сен-Симон, Конт); або це закономірний рух від однієї суспільно-економічної формації до іншої, коли в результаті неминучої пролетарської революції завершується передісторія людства ("царство необхідності") і починається його історія ("царство свободи") у формі планомірно організованого комуністичного суспільства (Маркс).
Іншими словами всі теорії прогресу 18-19 ст. виходять з віри в можливість "земного раю", висловлюючи переконання (особливо теорії 19 ст.), що людство вже наближається до заключної стадії свого існування і що відомою є та істина, яка приведе людей до цієї вищої й останньої межі історії. Оскільки науково довести це неможливо, то теорії прогресу прийняли форму світської релігії порятунку через суспільний початок, який має абсолютний характер. Досягнутий стан мислився перериванням історії чудесним чином, причому чудо це трактувалося як щось ціле і загальне.
Соціальні процеси 19 і особливо 20 ст. знайшли явну невідповідність реальності різноманітним оптимістичним версіям прогресу, в тому числі і їх новітньої технократичної інтерпретації. Виявилося, що прогресивні зміни в одних вимірах супроводжуються регресом в інших, що зведення прогресу до будь-якого одного аспекту деструктивне для системи в цілому, веде до деградації суспільства і людини. Обговорення проблеми ціни прогресу привело до широкого поширення (від Ніцше) умонастрою "розчарування" у прогресові, який розглядає історію як занепад і регрес, а саму ідею прогресу як марновірство. Сучасна соціальна думка відмовляється від ідеї створення суспільства, яке нібито переборе трагізм і страждання людини, підкреслює необхідність виявлення особистісного змісту прогресу, що не може бути зведений тільки до зміни соціальних форм, віра в однозначну рятівничість яких безвідповідальна.
Причини кризи ідеї прогресу – у суті самої індустріальної епохи, її невгамовного прагнення до володіння, до абсолютної свободи і безбережного щастя, що веде до росту агресивності та насильства стосовно природи і людини. Одночасно це і криза класичного раціоналізму. Іншими словами, необхідне відмовлення від думки, що можлива така ідея, яка відкриє абсолютну форму життя, і від надії, що коли-небудь такий щасливий епілог історичної драми буде досягнутий в історії. Прогрес повинний бути зрозумілим не як досягнення земного раю, а як постійне прагнення до вічного ідеалу, як безустанні спроби його здійснення в повсякденності (Бердяєв, Ортега-і-Гассет, Фромм, Новгородцев).
Особливу складність являє проблема критеріїв суспільного прогресу. В історії соціальної думки при всіх часткових нюансах можна виявити два шляхи рішення проблеми в залежності від того, який початок вважається вихідним – суспільство чи особистість. У першому випадку критерієм прогресу визнається становлення соціальних форм, що забезпечують організованість суспільства як цілого, що і визначає положення людини. У якості ключової, а іноді і єдиної умови цього розглядають розвиток продуктивних сил на основі науково-технічного прогресу (Гегель, Конт, Маркс, Спенсер, Ростоу). При другому підході критерій прогресу вбачається в положенні людини в суспільстві, у рівні її свободи, щастя і благоденства, у соціальному самопочутті та цілісності особистості, ступеня її індивідуалізації (Михайлівський, Сорокін, Фромм).
Історичний досвід показує, що друга позиція більш реалістична й одночасно універсальна і гуманістична, тому що, визнаючи безсумнівну проблематичність людського існування, вона обґрунтовує ідею, що світ особистості ширше і глибше будь-якої громадськості, він нескінченний, а тому не "обітована земля", а непохитна особистість – остання опора соціуму, чим стверджується справжнє буття індивіда у формі його внутрішньої творчої активності. Особистість у такому випадку виступає не як засіб, а як мета і критерій прогресу. Однак при цьому виникає питання про "одиницю" виміру щастя і свободи особи, про способи її зв'язку з інтересами цілого, особливо у світлі широко розповсюджених ідеологем, що одні покоління повинні страждати, щоб забезпечити щастя інших. За цією проблемою схована суперечка абсолютного індивідуалізму (Ніцше) і абсолютного колективізму (марксизм).
М.І. Конрад («Запад и Восток» М, 1966, стаття «Про сенс історії») виступив супроти оптимістично-об’єктивістського пафосу, але суб’єктивістський пафос у нього був ще більшим: с. 491 У поточному столітті намічені контури форми, вільної взагалі від всякого виду примусовості, на підставах рівноправності та співробітництва всіх членів суспільства. С. 508 критерієм суспільного прогресу покладає гуманізм – як позначення специфічної людської природи, її властивостей, як оцінка їх з позицій вищого розуму й етичного початку людської поведінки і суспільного життя.
Рішення проблеми може бути наступне: "Вільна особистість – ось підстава для побудови суспільного ідеалу, але особистість, не усунута від зв'язку з іншими, а та, що носить у собі свідомість загального закону і підпорядковуюча себе вищому ідеалові" (Новгородцев). Основою цього є абсолютний ідеал добра (ствердження безумовного морального достоїнства особистості), втілений у системі абсолютних цінностей. Цей ідеал має позадосвідне походження і засвідчується тільки вірою, але історичний досвід (особливо 20 ст.) показує, що відмова від нього й абсолютизація яких-небудь відносних цінностей неминуче ведуть до соціального регресу. Тому для порятунку цивілізації, для її справжнього прогресу необхідний новий гуманізм, людська революція у формі зміни відношення людини до себе й інших, становлення культурного універсалізму (Бердяєв, Фромм, А. Печчеї, Ясперс).
Сучасне розуміння прогресу відкидає ідею його невблаганності у силу об'єктивних соціальних законів і будує свої міркування на принципі "є надія на перехід до світу кращого, чим наш", не вважаючи цей світ остаточним. Соціальний процес включає різні тенденції, вибір яких у якості прогресивних (бажаних) залежить від людей, а не споконвічно заданий. Для розуміння тенденцій важливі не стільки описи майбутнього, скільки широка соціальна інформація про небезпеки сьогодення, що дозволяє людям робити правильний вибір. Інакше кажучи, прогрес може бути зрозумілий як єдність відносного й абсолютного: еволюція відносних явищ нескінченна і різноспрямована, але на кожній ступені цього процесу здійснюється абсолютне, що і може бути визнане за закон соціального прогресу (Новгородцев, Булгаков). Історія не вибудовується в пряму лінію, це сукупність безлічі ситуацій і форм, що зобов'язує визнати єдиною справжньою соціальною реальністю живу людську особистість, через яку повинні бути здійснені ідеальні вимоги.
Регресія (лат. regressio – рух назад) – 1) у найбільш розповсюдженому значенні – процес, механізм і результат повернення об'єкта у своїй еволюції до раніше пройдених етапів, станів, форм і способів функціонування.
