Можна виділити такі моделі історичного розвитку:
· Замкнений коловорот, тобто постійне повернення історії на вже пройдені шляхи (антична філософія): у горизонтальній площині, тобто без зміни рівня того, що відбувається, - Геракліт Ефеський, піфагорійці, стоїки; у вертикальній площині, тобто із виходом на певні вищі стани та із подальшим поверненням до нижчих, початкових – Емпедокл, Демокрит, Лукрецій Кар.
· Лінійний варіант (прямування історії у нескінченність, але без суттєвих змін): частково – імператорський Рим, частково – Новий час та некласична філософія.
· Завершений, але цілеспрямований процес: християнська середньовічна філософія, філософія історії Гегеля. При цьому варіанті вважалося, що історія має мету, прямує до її здійснення та завершення до досягнення такої мети.
· Історія як процес, що прогресує у варіантах: а) руху по висхідній лінії" (Ф. Бекон, М.Ж. Кондорсе); б) у варіанті "збільшення можливостей розвитку" (І.Г. Гердер, деякі течії філософії XX ст., наприклад, технократичні).
· Циклічний процес: а) у варіанті "зльотів та падінь" (К. Тацит, Н. Макіавеллі, Ж. Боден): б) у варіанті "коливань у певних межах", наприклад, від миру до воєн, від об'єктивного до суб'єктивного та ін. ("Теорія катастроф" Ж. Кюв'є, некласична філософія О. Шпенглера та ін.).
В античній філософії панував погляд на хід історії як кругообіг – нескінченне повернення до минулого та його відтворення у незмінному вигляді через "світовий рік". При тому інколи подіям не надавали порівняльної оцінки, а інколи їх розглядали через зіставлення "досконале — недосконале", "вище — нижче" (Емпедокл). Історія починається у невизначений час і прямує невідомо куди без будь-яких суттєвих змін – такий погляд на історію був притаманний думці Римської імперії, а також деяким представникам філософії Нового часу. Наприклад, Б. Спіноза вважав, що в ході історії змінюються лише форми її існування, а сутність лишається незмінною. Подібні підходи до історії помітно у фундаторів некласичної філософії А. Шопенгауера та С. Кіркегора.
В епоху Середньовіччя історія чітко вкладається у межі кількох вирішальних подій і має кінцевий, завершений характер: вона розпочинається з гріхопадіння, яке відразу ж передбачає центральну подію історії (пришестя Ісуса Христа) та її кінець (Страшний суд).
Відродження нібито зберігає розуміння руху історії "за колом", але при тому на перший план виходить циклізм (за кожним злетом історії настає її занепад, за кожним занепадом — злет), амплітуда якого з часом зростає (глибші падіння, але й вищі злети).
Незаперечним досягненням історичної думки була поява ідеї прогресу. Спочатку вона зачіпала лише окремі сторони суспільно-історичного буття (у Джордано Бруно йшлося про прогрес розуму та пізнання), але поступово була поширена на всі сторони суспільного життя. Чи не першим своєрідний гімн суспільному прогресу проспівав Ф. Бекон, а потім — М.Ж. Кондорсе. Ідея суспільно-історичного прогресу була досить всебічно розгорнута у працях Г. Гегеля, а також постала органічною складовою частиною марксистської теорії. У XX ст. ідею прогресу пропагували прихильники концепцій технічного (або технологічного) детермінізму, індустріального суспільства. Слід зауважити, що ідея прогресу суспільної історії логічно пов'язана з поглядом на історію з позиції регресу, занепаду та деградації. Перші уявлення про те, що суспільна історія прямує до занепаду, ми знаходимо у праці античного епічного поета Гесіода "Труди та дні", де історію змальовано як рух від "золотого віку" до "залізного".
У XVIII ст. французький просвітник Ж.-Ж. Руссо доводив, що технічний прогрес веде до моральної деградації людини. Так само песимістичний погляд на історію розвивав та обґрунтовував О. Шпенґлер, притаманний він і теоріям технофобії – жаху перед технікою". Важливо відзначити, що Г. Гегель досить переконливо доводив, що поняття прогресу та регресу співвідносні, що прогрес у певних сферах супроводжується регресом в інших і навпаки. В реальному ході історії можна спостерігати прояви майже всіх окреслених варіантів розвитку: тобто дещо прогресує, дещо регресує, дещо змінюється циклічно. Мало того, Гегель продемонстрував, що кожен конкретний крок в історичному процесі можна вважати прогресом, оскільки це є вихід на деякі нові рівні виявлення історії, але водночас і регресом, оскільки при тому знесилюються можливості інших рівнів та здійснень. Тому можна вважати гегелівський підхід до ходу та спрямованості історії найбільш вільним від однобічностей, хоча й не в усьому виправданий. Не всі погодяться із тим, що історія слугує лише саморозкриттю та самопізнанню Абсолютної ідеї, як і з тим що таке самопізнання вже реалізоване.
Закони суспільства. Саме така суперечлива особливість суспільної реальності – бути продуктом взаємодії індивідів, відбитком їх суб'єктивності (цілей, інтересів, бажань) і разом з тим незалежним від них надіндивідним об'єктивним утворенням – обумовлює специфіку соціальної закономірності (соціальної детермінації), що якісно відрізняється від закономірностей природи. «Люди самі створюють свою історію, але при обставинах, які від них не залежать» (Маркс). Суспільне буття та історія людства, оточуючий нас предметний світ складаються з зусиль конкретних індивідів, є результатом їх діяльності, продуктом конкретно-історичної форми відношення людей до природи. Проте саме цей результат стає об'єктивною умовою людського існування.
Незважаючи на те, що люди самі творять свою історію і суспільне життя, форма "включення" їх в суспільно-історичний процес обумовлена не тільки ступенем освоєння ними культурної спадщини, не тільки їх суб'єктивними прагненнями, свободою вибору, але й об'єктивними умовами матеріального виробництва, досягнутим рівнем суспільного розвитку, в тому числі – рівнем суспільної свідомості. Отже, те, що має назву "соціальної детермінації", є фактором залежності людей від продуктів та результатів їх власної діяльності. Із сукупної діяльності індивідів розвиваються нові об'єктивні історичні обставини, які, в свою чергу, визначають наступний розвиток людей. Тим самим, не існує закономірних тенденцій історії без діяльності людей. Люди знаходяться в залежності від об'єктивних умов і обставин життя, але разом з тим створюють і змінюють ці обставини.
Зв’язок явищ суспільного життя, що стійко повторюються у вигляді певної тенденції, що спираються на попередній історичний досвід і реалізуються лише через людську діяльність та спілкування – ось що таке закон суспільства.
Об’єкт суспільного пізнання ніяким чином не дається у безпосередньому спогляданні як природний. Соціальні властивості предметності спираються на певні «фізичні» субстрати, але надзвичайно далеко відходять від них за якістю. Фетишизм – це жорстке закріплення соціально-речових властивостей у суспільстві. Розуміння як участь в універсальному сенсотворенні. Природа себе не пізнає, а суспільство може. Над природою масштабно експериментують, над суспільством – це надто небезпечно.
Трансформаційні процеси у суспільстві припускають: заперечення істотних елементів минулого і подолання їх, висування нових цілей і ідеалів, визначення способів і засобів просування до них. Ці процеси проходять ряд стадій:
1) оцінка існуючого стану суспільства як системно-кризового;
2) соціальна діагностика, тобто неупереджена, об'єктивна характеристика можливостей і шляхів виходу з кризової ситуації;
3) демонтаж віджилої системи, ліквідація її елементів, очевидно невідповідних світовому рівневі суспільного розвитку і його тенденцій;
4) нове самовизначення суспільства, висування й обґрунтування шляхів його подальшого руху.
У границях системної трансформації суспільства здійснюються, як правило, такі зміни: 1) Зміна політичної і державної системи, відмовлення від монополії на владу якої-небудь однієї партії, створення парламентської республіки, загальна демократизація суспільних відносин. 2) Відновлення економічних основ суспільної системи, відхід від централізованої планової економіки з її домінуючими розподільними функціями, орієнтацію на економіку ринкового типу (роздержавлення власності і широка програма приватизації; створення нового правового механізму економічних і фінансових відносин, що допускає багатоукладність форм економічного життя і розвитку, що створює інфраструктуру для, приватної власності; введення вільних цін; корінна зміна змісту і ролі державного бюджету, відмовлення від підтримки нерентабельних підприємств. 3) Відмовлення від соціалістичної загальності праці, ліквідація системи соціального утриманства з одночасним проголошенням стандартних ліберально-демократичних воль. 4) Практичне пристосування до вимог світового ринку, що припускає нові форми зовнішньоекономічної діяльності; переструктурування економіки, тобто руйнування її сталих пропорцій і коопераційних зв'язків (зокрема, проведення конверсії, тобто радикального ослаблення сектора виробництва озброєнь). 5) Зміна духовно-культурних орієнтирів суспільного розвитку.
