План лекції.
Антропогенез і його основні чинники. Історичні спільності.
Джерела, мета і рушійні сили суспільного розвитку.
Питання про історичний розвиток і прогрес.
У діахронному аспекті головними моментами проблематики соціальної філософії виступають такі: джерела, мета і рушійні сили суспільного розвитку; потреби й інтереси людей як рушійні сили розвитку суспільства; мета – засоби – процес – результат. Цілеспрямованість і цілевідповідність. Чи виправдовує мета будь-які засоби? Суб’єкт історії. Поняття “народ”. Особа і народні маси. Можливості особи у суспільстві. Історичні особи і культ особи. Роль національної еліти. Пріоритет інтересів: спільності чи особи? Права людини. Формаційний та цивілізаційний підходи до розвитку людства. Поняття і сенс прогресу. Питання про історичний прогрес, його чинники, критерії (речовий і людський, особистісний), про роль насильства як повитухи суспільного прогресу. Науково-технічний і соціальний прогрес.
Антропогенез і його основні чинники.
Природа людини та її походження – наскрізна проблема філософії. Що є визначальним: сутнісна природа людини чи природна сутність її? Що ширше – природа людини чи її сутність? Людина – істота соціальна чи біологічна? Одразу зазначимо, що внутрішньо людина значно більша, ніж зовнішньо (у спілкуванні). Біологія – лише організмічна внутрішність, не духовна. Вона не значніша для суті людини, ніж «внутрішні органи» для суспільства. Людина – істота універсально-космічна. Ось до чого ми винні прийти. Але розглянемо все по-порядку…
Біологічна еволюція людини трактується в концепції “двох стрибків” Б. Поршнєва: від природної тварини (natural) до Homo erectus (людина випрямлена) – від Homo erectus до Homo Sapiens (людина сенсотворна, смисляча – таку назву дав Карл Лінней. Подальша еволюція соціальних і діяльних можливостей людини та їх наслідків (техногенез, зміна якості геоландшафтного середовища і предметного оснащення буття людини – артефактів) все менше залежала від природних чинників. Тому антропогенез включає в себе етногенез, соціогенез, культурогенез (а з ним процес індивідуалізації, розвитку особи). Туземне дитя, вивезене з острова й виховане в середовищі цивілізації, легко стає «парижанином» чи «киянином». Це означає, що природна еволюція вже не має великого значення і людина досить легко (не без врахування генетичного рівня як такого у певного індивіда: генетичні можливості туземця можуть значно перевищувати можливості європейця) засвоює всі мірки універсального буття при відповідних соціокультурних умовах і обставинах. Це і є свідченням того, що спосіб існування людини – біосоціальний, але спосіб буття – універсально-космічний.
Етногенез забезпечив прискорену еволюцію культурних можливостей людини. Цікавою є концепція етногенезу Л.М. Гумільова. Антропосфера виглядає у нього як насичення людиною природного буття артефактами і знаково-символічними та ідеальними моделями орієнтування. Мозаїчна антропосфера, що постійно змінюється в часі історії і просторі взаємодії з ландшафтом планети – це етносфера. Етнос – не суспільство, не мова, не ідеологія, не культура, не релігія, не те, що пішло від одного предка. Лише в процесі все це утримується як єдність етнічного різноманіття. «За час існування вид Homo Sapiens не один раз і постійно модифікував своє розповсюдження на поверхні Землі» (Гумільов, 1990, с. 21). Етнос – це і не однаковий вид діяльності: до одного етносу належать чукчі, що розводять оленів, мисливці, рибалки. Отже, як стійкий стан етнос – повна ілюзія, його реальне буття – процес! Етнографія – ніщо без етнології. Як і демографія. Для етносу притаманні «стан» і «здобутки», для його культури – «події», «достопам’ятність», хронографія і біографія. Етнос є носієм властивостей культури, тобто її субстратом.
Соціогенез суттєво вплинув на етногенез, на універсально-космічний спосіб буття людини. Він принизив людину до матеріального виробництва заради прибутку, до домінування ринкових стосунків. Вони забезпечили комфорт, видимість свободи, ілюзію успіху, іміджі самовдоволення. Але ціною неймовірної розтрати людської суб’єктивності, вільного часу. «Царство свободи» справді знаходиться по той бік власне матеріального виробництва. Ринок необхідний, але він не може бути вищим сенсом буття. Сьогодні ринок переходить від стадії національного до глобального. Які будуть наслідки? Ще побачимо.
Соціогенез пов’язаний не лише зі стадіями суспільного розвитку (дикунство, варварство, цивілізація), але й зі зміною спільнісних форм взаємодії людей. Історичні форми спільностей – не політичні утворення, а живі (природною речовиною й енергією забезпечені) спільноти. Штучні спільноти на кшталт «радянського народу» небезпечні феномени. «Ради» не «роди» – вони не здібні народжувати живого, лише соціотехнологічних монстрів.
Прогрес спілкування у найзагальнішому вигляді подається через поняття «історичні форми спільностей».
Історичні форми спільностей:
Рід – загальна родова і підвидова абстракція, яка фіксує походження «кровних родичів» за лінією споріднення від одного предка. Надзвичайно важливий для етносу чинник «місцерозвитку» малозначний для організації родових спільнот. Самостійно як чарунка суспільства, мабуть, не існував. Входив до складу фратрії.
Фратрія – шлюбний союз родів на принципі екзогамії (заборони внутрі родових шлюбів), який включав значну кількість братніх (фратер, брудер, бразе) родів. В межах фратрії – ендогамні стосунки.
Плем’я – соціоетнічна спільність: патрі- чи матрімональна. Кровна спорідненість членів зберігає поділ на роди і фратрії. Ознаки: наявність племінної території і загального майна, діалектні мови, органи управління, рада, свята і культи, міфи. Племінна ендогамія.
Племінні союзи і об’єднання – єдність території, господарського ладу, мовних діалектів. Розвинуті органи самоуправління, релігійні культи. Інститут жерців. Самосвідомість і самоназва. Загальні свята. Шлюбні обмеження і зародження парного шлюбу. Інститут родини.
Міжплемінні союзи і об’єднання – не у всіх, не завжди існували. Не надто стійкі, часто – це тимчасові військові союзи з ієрархією племінних об’єднань. Патрімональна соціальна організація. Назви спільностей умовні й відцентрові.
Народність – цивілізована мовна, територіальна, економічна і культурна спільність людей, народжена з міжплемінних союзів. Складається в період консолідації міжплемінних об’єднань: в Єгипті, Месопотамії, античних цивілізаціях – в добу «рабовласництва», в Європі – в добу середньовіччя. Самосвідомість і самоназва, героїчний епос – обов’язкові її атрибути. Межі народності не обов’язково збігаються з державними кордонами. При формуванні зберігає етноплемінний поділ. Давньоруська народність – поляни, древляни, сіверці, полочани тощо. Етнічні субстрати не можна вважати реліктами, але вони підлеглі тут новому організаційному принципові і ладу – інститутам держави, права, церкви, освіти тощо. Розвинуті народності та нації – це етнодержавні спільноти.
«Нація» – багатозначне поняття, застосовуване для характеристики великих соціокультурних спільнот індустріальної епохи. Існує два основних підходи до розуміння нації: як політичної спільності (політична нація) громадян певної держави і як етнічної спільності (етнонація) з єдиною мовою і самосвідомістю, яка не залежить від історичного типу держави, форми правління, правлячої династії. Національна консолідація полегшується при етнічній спорідненості її спільнот, але це не є обов’язковою умовою для нації. Етнічно однорідних націй взагалі не існує. Вони поліетнічні, різноплемінні, іноді – різно-расові.
Ознаки нації: загальна і досить стійко утримувана територія, централізована регуляція економічних зв’язків, нормативна літературна мова, особливий менталітет (національний характер), національна самосвідомість, державна організація. Національний дух, національна ідея – дуже складні для розуміння, але могутні сили історичного процесу. Багатозначність поняття «нація» відбиває наявність безлічі сучасних концепцій цього феномену. Найбільший вплив мали ідеї К. Дойча, Е. Гелнера, Б. Андерсона і Е. Сміта.
Для соціально-демографічного підходу Дойч а ("Націоналізм і соціальна комунікація", 1966) характерно функціональне визначення нації як групи, у межах якої рівень комунікативної активності значно вище, ніж за її межами.
Гелнер ("Нації і націоналізм", 1983) вважав, що нація є результатом потреби сучасного суспільства в культурній гомогенності, обумовленій розвитком індустріального виробництва. Становлення нації безпосередньо пов'язане з поширенням загальної освіти та засобів масової інформації. Нації, за Гелнером, – цілеспрямовано створювані спільності. Провідна роль у цьому процесі належить інтелігенції.
До розуміння нації Гелнером багато в чому близька позиція Андерсон а ("Уявлювані співтовариства", 1991), що розглядає сучасні нації як штучно створювані «уявлювані співтовариства». В основі цього процесу, за Андерсоном, лежить феномен «друкованого капіталізму» із властивими йому газетами і романами, що зображують націю як соціокультурну спільність.
Сміт ("Походження націй", 1989), напроти, підкреслює, що сучасні нації органічно пов'язані з доіндустріальними спільностями, які позначаються ним як етнії. За Смітом, уся їхня розмаїтість може бути зведене до двох типів: аристократичного і народного. Нації, що виникають на базі першого типу етній, створюються шляхом бюрократичної інкорпорації нижчих соціальних груп у рамках однієї держави. Провідну роль у формуванні націй з народних етній грає інтелігенція, що бореться за збереження етнічних традицій.
Культурогенез. Саме тут антропогенез є показовим стосовно розуміння історії як природно-соціального процесу. Починався він зародками індивідуалізації свідомості завдяки конструюванню як особливої форми діяльності. Людина виділилася із біосфери в її специфічну частину. Конструювання поклало зародки «техне». А від нього – технології. Мислення тварин вирішує виключно поведінкові завдання, а людське – завдання взагалі. Акцент ставиться не на біологічну мету, а на процес її досягнення. Абстрагування від мети далеко просунуло людину від мислення тварин: взаємне перехрещення плану мети і плану засобів, їх інформаційне забезпечений збіг – таїна якості людського мислення. Протосапієнс наче б то опосередковує довкілля своїм тілом, коли став постійно співвідносити себе з оточуючим середовищем посередництвом знарядь, носити їх з собою, стійко розподіляючи увагу між своїм знарядженим тілом і об’єктом потенційної дії. Це стало умовою самоідентифікації, постійності себе як посередника. Це, як і стійке цілеспрямоване спілкування, надало самоцінний сенс людському буттю.
Антропогенез у його цілісності створює особливу оболонку планети – антропосферу. Гумільов розмістив її між живою природою та мертвою техносферою. У цьому «проміжку» як тільки не визначали найсуттєвішу ознаку людини: Homo viator – подорожній (Марсель); Homo creator (людина творча); Homo ludens – (веселий, граючий, розважливий – Й. Гейзінга); Homo faber (виробник, умілець, ремісник); Homo pictor (художник); Homo liber (істота вільна – Спіноза); Homo bestia (сатанинська – Ніцше); Homo esperans (істота, що має сподівання – Фромм); zoo politikon (тварина політична – Аристотель); Homo civilis (громадянин – Руссо); Homo progressives (істота, що розвивається. «Людина – вісь і вершина еволюції» – Тейяр де Шарден); kulturefor – носій культурних властивостей; etnofor – носій етнічних властивостей.
Трактування людини в якості homo duplex, двоїстої по своїй сутності (індивідуальні та суспільні прояви), знімає для історичного пізнання проблему співвідношення індивідуального з загальним. Індивідуальна свідомість як факт історії, так само як і індивідуальне поводження, детермінуються не особисто артикульованими факторами, а комплексом об'єктивних детермінант, які походять від функціонування суспільства як цілого. Дюркгейм уважав: "соціальне варто пояснювати соціальним". Аналізуючи цю радикальну його настанову проти «соціального атомізму», варто пам’ятати: грецьке atomos і латинське individuum синонімічно позначали неподільність фінальної одиниці і виражали перевагу цілого перед окремим. Дюркгейм пропонував радикально переорієнтуватися стосовно окремого: він підніс глобалізм за рахунок втрати пріоритетів приватного (окремого) життя. Принцип Дюркгейма, що виводить індивідуальні вчинки та спонукання з функціонування суспільства як цілого, викликав досить різку критику на адресу його концепції як "релігії без Бога": індивід не має свободи волі і служить іграшкою стихійних глобальних процесів.
Класичним виразом соціального реалізму є марксизм із його трактуванням суспільства як соціального (вищого) рівня розвитку матерії. Це рішення неоднозначне: "суспільне буття" внутрішньо містить у собі "суспільну свідомість", а тому його "первинність" не тільки не очевидна, але і проблематична. Постулювання "виробничих відносин" (базису суспільно-економічної формації) у якості об’єктивних (незалежних від людської свідомості) спирається на розгляд регламентуючих їхній розвиток закономірностей як статистичних, а не динамічних. Це дозволяє розглядати розвиток "виробничих відносин" як таких, що приводять до недоцільних результатів. Марксизм формулює два фундаментальних закони співвідношення "суспільного буття" і "суспільної свідомості": закон "визначальної ролі суспільного буття у відношенні суспільної свідомості" та закон "відносної самодіяльності суспільної свідомості стосовно суспільного буття". Останній був покликаний зняти критику марксизму як соціального фаталізму і допускав наявність внутрішньої логіки духовної еволюції людства, можливість її злетів і занепадів, формування прогностичних моделей, так само і можливості відставання «суспільної свідомості» від «суспільного буття», наявності «пережитків»; допускалася також ситуація «зворотного впливу суспільної свідомості на суспільне буття».
Зураб Какабадзе проблеми людського буття вперше у марксизмі (1966 рік) перевів у метафізичну площину. Недооцінюємо ми філософського значення проблеми особистості, однобічно розглядаємо питання соціальної організації. Подвійність свободи людини: намагання об’єднатися з універсальністю буття, намагання від’єднатися від буття інших. Буття людини складне фундаментально: людина не є виключно результатом суспільних стосунків, це своєрідна унікальність Універсуму, буття якого має дві тенденції, два типи необхідності – інерцію та саморухомість. Звідси тенденції універсальності й унікальності буття людини. Обидві тенденції – це вираз свободи людини, від якої й фундаментальна складність буття: 1.. намагання об’єднатись з буттям (саморух, власна універсальна активність, людина „вільна на користь свободи”, причетна до безкінечності на лінії сходження до царства свободи), вдало пристосувати явища людського буття; 2. бажання від’єднатись від буття (інерція, лише перебування, адаптація до належного, самообман і псевдоцінності: гроші, статус, імідж – головне випередити сусіда). Людину несе течія. Головна турбота – збереження, перебування. Ностальгія: глухе невдоволення, щем, нудьга, сум, самітність, спустошення. Людина не має сміливості до ризику, самокритичності, звичка до самодостатності на псевдо підставі буття. Важко людині розлучитися з почуттям самоповаги, здобутої самообманом. Важко людині бути філософом. Важко людині впевнити себе у своїй вищості (дистанціюватися від інших) і добитися визнання іншими (єднання з ними). У Сартра це виглядає як – приреченість до свободи і втеча від свободи.
Людська свобода і творчість – вище досягнення й вищій рівень загальної тенденції буття до саморуху. Буття розкривається як горизонт самовизначення людської самості, тому людина завжди є завданням для самої себе, самообгрунтовуючим буттям, а не „мислячим очеретом” Паскаля, або „мислячою річчю” Декарта. Людина задана Абсолютом (природним чи надприродним), як і все інше, але зі здібністю й задавати (не лише питання) всьому іншому. Абсолют задає лише початкові форми буття: є життя – все, що може жити – живе; є дух – все, що може і наскільки може – одухотворюється; є благо – все може здійматися до нього; є краса – торуються шляхи до неї; є віра – вона може врятувати.
На відміну від «я хочу» – обов’язок – є вимога, відповідна більш глибинним інтересам. Саме мої глибинні інтереси відповідні універсально-об’єктивним тенденціям буття, глибинам мого особистісного буття. Зобов’язуюче – щось таке, чого немає, але що може бути чи не бути. Воно апелює до свободи: у тім числі до свободи від здійсненного уже буття; це «дистанція» бачення себе у бутті. Я не лише те, що я є, я можу бути й іншим. Свобода – буття на основі вибору у відповідності з фундаментальними інтересами. У людині світ представлений найповніше: все, що є у світі, має і людина, але не все, що є у людини, має все інше у світі.
Антропогенез – це перш за все еволюція перетворення біосфери в біосоціотехносферу. З появою людини в історії біосфери розпочався новий період. Об'єднавшись у групи, роди і племена, застосовуючи знаряддя праці і вогонь, люди стали активно впливати на біосферу і самі пристосовуватися до умов природного середовища. Коли біологічні механізми пристосування до нових природних умов виявлялись недостатніми, включалися соціальні механізми, тобто людина змінювала природу у відповідності зі своїми потребами. В системі «суспільство — природа» з’явилася нова рушійна сила — антропогенний чинник.
Для визначення тенденцій розвитку системи "суспільство—природа" важливе значення мають особливості суперечностей, що виникають всередині цієї системи внаслідок взаємодії її елементів. В процесі екологічної взаємодії суспільства й природи завжди виникають і будуть виникати суперечності, які потребують нових підходів та нових способів вирішення. Всі ці суперечності органічно пов'язані з економічними, соціальними і політичними процесами.
Біотехносфера і антропосфера є підсистемами соціосфери. Вживаючи термін "біотехносфера", ми маємо на увазі перетворену людьми біосферу разом з технічними засобами, промисловим і сільськогосподарським виробництвом, житловими й іншими будівлями, транспортом тощо. З появою людини на Землі виникає і проблема її взаємодії з природою. По-перше, людина — невід'ємна частина природи, вона має спільну біологічну основу з усім тваринним і рослинним світом. По-друге, людина активно змінює природу за допомогою знарядь праці з метою задоволення своїх потреб.
Всю історію взаємодії суспільства і природи можна поділити на кілька періодів і етапів. Частина науковців розрізняють етапи такої взаємодії на основі етапів розвитку матеріального виробництва, зміни його технологічних способів. Інші дослідники розглядають історію розвитку взаємодії суспільства і природи як історію поступового зняття природних обмежень у зростанні потоків речовини та енергії від природного середовища до суспільства на основі зростання й ефективного використання знань. Частина дослідників в основу періодизації і взаємодії суспільства та природи кладуть поділ суспільства на п'ять суспільно-економічних формацій. Певного поширення набула точка зору, згідно з якою історію взаємодії суспільства і природи поділяють на 4 періоди: 1) привласнення, 2) аграрний, 3) індустріальний, 4) ноосферний. Ця класифікація грунтується на різних принципах. Перший період — привласнення — грунтується на способах здобування засобів існування. Другий і третій відповідають домінуючому виду виробництва — сільськогосподарському чи промисловому. Четвертий період пов'язується з виникненням ноосфери.
Відомий російський вчений Г.В. Платонов пропонує доповнити цю періодизацію, врахувавши результати сучасних наукових досліджень, характер і масштаби змін, що сталися у системі "суспільство — природа". Він називає наступні основні періоди і етапи взаємодії суспільства та природи:
1. Біогенний період. Для нього характерно, що люди жили за рахунок полювання, рибальства, збирання і присвоєння готових продуктів природи. Враховуючи примітивність знарядь праці і малу чисельність людей, можна дійти висновку, що ці фактори зумовили визначальну роль природного середовища в соціоприродній сфері. Вплив людей на природу здійснювався на перших порах головним чином за допомогою тілесних органів. Взаємодія людини з природою на той час носила переважно біологічний характер. Людина безпосередньо спілкувалася зі світом природи, будучи частиною природних екосистем, до умов існування в яких їй постійно доводилось адаптуватись. На це були розраховані і знаряддя праці. Людина ще не вносила в біосферу істотних змін, тому була відносна гармонія у взаємовідносинах суспільства і природи. Думка, що у первісних людей було райське життя, безпідставна. Характер життєдіяльності стародавніх людей визначався щоденним подоланням труднощів, боротьбою за саме існування.
Зрозуміло, що протягом біогенного періоду переважав вплив природи на суспільство. Але він не був одностороннім. Адже будь-який біологічний вид має певний вплив на навколишнє природне середовище. З’явившись у природі, людина з самого початку справляла вплив на навколишнє середовище, тваринний і рослинний світ, змінювала їх, створювала собі нові умови існування. Але вплив людини на природу тоді був малопомітним і неістотним. Негативні наслідки людської діяльності носили локальний характер і досить швидко компенсувались природними біогенними процесами. найзначнішими негативними наслідками були лісові пожежі, вирубування лісів, знищення деяких видів тварин, м’ясо яких служило їжею для людей. Є переконливі докази того, що первісний вигляд незайманої природи зазнавав достатніх змін від одночасного впливу різних видів діяльності первісного суспільства.
2. Техногенний період. Подальший розвиток людини і суспільства зумовив перехід від присвоєння готових продуктів природи до виробництва їх завдяки землеробству і скотарству. Це означало вступ суспільства в другий, техногенний період взаємодії з природою. Відбувалась докорінна зміна характеру впливу людей на природу. Від 6—7 тисячоліття до н.е. почався революційний переворот у способі одержання засобів існування. Землеробство, на відміну від полювання та збирання плодів, вимагало порівняно більшої робочої сили, вдосконалення засобів виробництва, сприяючи тим самим зростанню населення і виникненню найпростіших форм суспільно-політичної організації.
Поступово кам'яні знаряддя праці замінювались металевими. Проводилась селекція домашніх тварин і культурних рослин. Дослідження останніх років свідчать про високий рівень землеробства Трипільської культури у долинах Дністра, Бугу і Пруту, згодом Дніпра. Землеробство перетворилося в основне заняття людини. Впроваджується нова для того часу техніка, насамперед знаряддя обробітку грунту і збирання врожаю. Люди почали здійснювати цілеспрямований вплив на природне середовище заради підвищення врожайності. Перехід від господарства, що грунтувалося на присвоєнні, до господарства, що грунтується на виробництві, у десятки разів підвищив продуктивність праці людини. З’являється додатковий продукт, а потім і приватна власність на засоби виробництва. Відбувається диференціація суспільства на різні групи за майновим статусом. Техногенна революція в способі виробництва призводить до виникнення класового суспільства.
Виділяють два етапи техногенного періоду. Перший аграрний, оскільки основну роль у ньому відігравала сільськогосподарська праця і відповідні їй знаряддя. Цей етап характеризується розширенням масштабів впливу суспільства на природу і зростанням негативних наслідків цього процесу. Прагнення до збагачення найбільш енергійних та підприємливих верств населення призвело до хижацького використання природи і стало однією з причин наростаючого конфлікту між суспільством і природою. Значної шкоди природі завдавав стихійний беззастережний характер використання земних благ. Аграрний етап історії взаємодії суспільства та природи включає в себе також і період феодалізму. Виробництво цієї формації було переважно натуральним, характеризувалось порівняно низьким рівнем наукового знання, технічної творчості й активності.
Подальший розвиток промислового виробництва і знарядь праці, набуття промисловістю домінуючої ролі в економічному розвитку суспільства якісно змінюють ситуацію. Відбувається перехід до другого етапу техногенного періоду – індустріального. Цей етап починається з виникнення машинного виробництва і його широкого впровадження у практику, завдяки чому значно збільшились можливості впливу людини на природу. Це спричинило не тільки позитивні, а й значні негативні наслідки. Успіхи в науковому пізнанні та досягнення в галузі техніки призвели до виникнення в суспільній свідомості уявлення про природу, як про об'єкт, що протистоїть суспільству. Машинне виробництво у поєднанні з соціально-економічними суперечностями капіталізму породжує практичне відчуження людини від природи. Науково-технічний прогрес спрямовувався практично повністю на підкорення сил природи, у зв’язку з чим діяльність людини перетворювалась у пряме насильство над природою. На тлі промислових успіхів спочатку це сприймалось як торжество розуму і могутності людини. Але з часом стало зрозуміло, що прискорення науково-технічного прогресу базується на жахливій експлуатації природи, порушує природні процеси і цикли, руйнує стан екологічної рівноваги. Під впливом антропогенної діяльності людини природа поступово втрачає здатність до самовідновлення (рекреації).
Ноогенний період є третім в історії взаємодії суспільства і природи. Його назва походить від грецького слова ноос — розум. Він є визначальним для сучасного стануперетворення біосфери в ноосферу. Що ж таке ноосфера?
Вчення про ноосферу. Термін ноосфера характеризує виникнення такої сфери взаємодії суспільства і природи, у якій домінуюча роль належить розумовій діяльності людини. Розумна праця людини перетворюються в найбільший геологічний чинник. Натуралізація людини не скінчилась, як і олюднення природи. Сама людина перетворюється в найбільшу геологічну силу. Ноосфера включає географічне середовище, геосферу, біосферу і людську діяльність, людський розум у всіх формах його вияву: будівлі, кораблі, дороги, телезв’язок, виробництво і обмін товарів, транспортний зв'язок, різні види електростанцій, зброї, втручання у такі процеси, завдяки яким підтримується рівновага природи.
Розум людини вносить якісні зміни в характер земної еволюції. Людина створює нові технології, залучає до життєдіяльності нові ресурси планети і одночасно вилучає із кругообігу хімічних елементів у природі все більшу кількість речовин. Людина постає як могутній чинник подальшого розвитку планети. З появою людини і її розумово-технологічної діяльності біосфера набуває нової якості — ноосфери, де життєві процеси відбуваються як розумні, технологічно обґрунтовані, морально вивірені. Отже: ноосфера — це сфера взаємодії природи і суспільства, в межах якої розумна людська діяльність є визначальним фактором розвитку.
Сучасне людство, аби забезпечити умови свого існування, зобов'язане прораховувати і передбачати стратегічні наслідки своїх дій, свого впливу як на природу, навколишнє середовище, так і на свою власну природу. Ось чому важливим завданням сучасної науки є подальший розвиток вчення про ноосферу. Адже нинішня антропогенна діяльність людства може порушити той стан біосфери, який дає змогу людям жити. Подальший розвиток нашої планети або буде спрямовуватись інтелектом людини, який враховує далекі наслідки людської діяльності, або цивілізація зникне з її поверхні.
Поняття «ноосфера» вперше ввели в науку французькі вчені Едуард Леруа, П'єр Тейяр де Шарден у 20-і роки XX століття. Важлива роль у теоретичному обґрунтуванні ідеї ноосфери на науковій основі належить академіку В. Вернадському. Він вважав, що до формування ноосфери призводять два відносно самостійні й одночасно взаємопов’язані процеси: еволюція біосфери й еволюція соціуму. В теоретичному вимірі ноосфера постає як поєднання наук про природу з науками про людину; у практичному вимірі — це сфера буття природи та людини. Спочатку він покладав, що з появою на Землі наділеної розумом живої істоти планета переходить у ту стадію своєї історії, коли біосфера стає ноосферою. В пізніший період він доходить висновку, що тільки в XX ст. біосфера перетворюється в ноосферу.
Ноосфера має тенденцію до постійного розширення, перетворюючись на структурний елемент космосу.
