Історія як “соціалізація” людини й “олюднення” соціуму. Потреби й інтереси людей як рушійні сили розвитку суспільства. Стихійне і свідоме. Мета – засоби – процес – результат. Цілеспрямованість і цілевідповідність. Чи виправдовує мета засоби? Суперечність антропогенності та техногенності. Суб’єкт історії. Поняття “народ”. Особа і народні маси. Можливості особи у суспільстві. Історичні особи і великі люди. Культ особи. Роль національної еліти в розвитку суспільств. Пріоритет інтересів: спільності чи особи? Права людини.
Рушійні сили суспільства.
Соціальне насильство – сила руху через агресивність і деструктивність – це застосування або погроза застосування сили з метою примусу людей до певного поводження, це панування однієї волі над іншою, найчастіше зв'язане з загрозою для людського життя. Насильство завжди супроводжувало людську історію. Яких-небудь однозначних оцінок його джерел, причин і функції в соціальному процесі не існує, тому завжди необхідний аналіз конкретної історичної ситуації з врахуванням того, що в будь-якій культурі є принаймні дві ціннісні орієнтації: перша виходить із прагнення придушення протилежної сторони, нав’язування їй своєї волі через систему влади; друга спирається на принцип рівноправності сторін, стратегію діалогу, компромісу, балансу сил, відмови від репресивних форм влади. У взаємодії цих орієнтацій і виявляється еволюція форм насильства в історії, причому в наявності дві тенденції: рух від явних форм насильства до більш прихованих; прагнення до обмеження насильства через ствердження невід'ємних прав людини. Основна проблема в тім, яку з названих орієнтацій можна вважати чинником еволюції і двигуном прогресу.
Відповідь на це питання пов'язана з розумінням джерел насильства. Еволюція суспільства свідчить про постійне зростання у ньому потенціалу насильства. У традиційних суспільствах насильство найчастіше виступало у формах безпосередньої реакції на «чужого» аж до його знищення. Індустріальне суспільство продовжує цю тенденцію, але тут на передній план виходить приховане насильство. Багато дослідників розглядають індустріальну цивілізацію як винятково агресивне суспільство, де інструментом агресії стає інтелект на основі раціоналістичного підходу до світу. Якщо розум установив істинність яких-небудь ідей, то все інше – проблема технології діяльності, задача якої – реалізація істини за допомогою силового тиску на об'єкт. Спочатку такий підхід поширюється на природу (джерело екологічної кризи), а з другої половини 18 ст. він переноситься і на суспільство, приймаючи форму ідеї насильницької революції як способу прискорення соціального процесу за допомогою свідомої організації життя суспільства.
Найбільш явно ця логіка індустріалізму виразилася в марксистському трактуванні насильства. Маркс розглядає насильство як об'єктивний чинник соціального прогресу й аналізує його мовою класових відносин, вважаючи, що насильство має тільки соціальні причини і характерне для експлуататорських суспільств. Звідси ідея необхідності і доброчинності революційного контр-насильства. Практична реалізація подібних ідей радикальними рухами 20 ст. показала обмеженість, неприйнятність логіки насильства навіть з гуманістичними гаслами: у кінцевому рахунку воно виливається в нігілізм, мораль смерті й убивства, терористичну диктатуру. Гігантський сплеск насильства і жорстокості в 20 ст. показав обмеженість його виключно соціально-класового трактування, необхідність звертання до більш глибинних його причин.
Об’ємно цю проблему розглядав Фромм, відкинувши як натуралізм Фрейда, так і соціологізм Маркса. Фромм визнає наявність внутрішньої агресивності людини. Виявлення ж її залежить від соціальних умов, які реалізують внутрішню суперечливість людини (проживання відразу в двох світах). Наростання насильства пов'язане з перевагою соціальних умов, які сприяють агресивності. Форми агресивності класифікуються від доброякісних (природна агресивність як захист життєвих інтересів) до злоякісних (специфічно людська форма, найчастіше заради одержання задоволення). Для людини характерні дві орієнтації: біофілія і некрофілія. Біофілія – любов до життя, до добра, цілісності. Некрофілія – любов до мертвого, темного, механічного. Це особливо яскраво виявляється в техніцизмі сучасного суспільства, у прагненні до раціоналізації, у пристрасті до руйнування.
Історичний досвід показує: хоча насильство в ряді випадків виправдано (опір агресорові, гнобителеві), воно частіше носить руйнівний характер, відкидає суспільство назад, сприяє деморалізації і ростові проявів негативних сторін людської природи. Особливо небезпечні насильницькі дії в сучасному суспільстві з його технічними системами і можливостями. Розуміння того, що насильство породжує тільки насильство, привело до формування в 20 ст. етики і практики ненасильницької боротьби.
Війна – найпоширеніший політичний засіб насильства. Це суспільне явище організованої збройної боротьби між державами чи політичними угрупуваннями (блоками), класами, націями. Значення війни визначається її політичним змістом. Війна є продовженням політики насильницькими засобами. Війни поділяють на справедливі, національно-визвольні, грабіжницькі та загарбницькі. Рушійною силою може бути й аномія.
Аномія — філософсько-соціологічне поняття, використовуване для позначення стану суспільства, при якому відсутність або нестійкість імперативів і правил, які регулюють відносини між індивідами і суспільством, приводить до того, що більшість населення виявляється «поза» суспільством або вступає в конфронтацію з ним. Звідси можливість стагнації, кризи, але й прискореного розвитку. Згідно Дюркгейму, стан аномії виникає тоді, коли поділ праці протистоїть відносинам солідарності, у результаті чого стихійно-стійка сукупність правил виявляється не в змозі регламентувати відносини людей. Стан аномії може характеризувати й окремого індивіда, що знаходиться в стані конфлікту із суспільством. Останні мають тенденцію до росту під час суспільно-економічних криз і катаклізмів. Він вважав аномію одним з чинників суспільного здоров'я або нездоров'я. Породжуючи відхилення від соціальних норм, вона й прискорює зміни в суспільстві.
Мертон вважав, що аномія «викликається до життя» саме прийнятими у суспільстві загальновизнаними культурними цінностями, і, у свою чергу, сполучена з різним доступом до можливостей інституціонально припустимих засобів досягнення цілей.
Стихійне і свідоме в історичному процесі – категорії соціального пізнання, за допомогою яких розкривається характер протікання процесів громадського життя як діяльності людей, ступінь збігу цілей і результатів діяльності. Ядром питання про співвідношення стихійності та свідомості в історичному процесі є проблема раціональності та її меж стосовно особливостей індустріальної цивілізації. Як вихідний пункт уявлень про можливості цілком свідомої організації соціального життя можна розглядати вчення Платона про ідеальну державу. Однак найбільш об'ємно проблема обговорюється в Новий час в умовах становлення і розвитку індустріального суспільства. Постає ідея про можливості раціональної організації суспільства і виключення в ньому будь-якої стихійності (випадковості) на основі наукових передбачень. Ідеальне суспільство є раціонально організоване суспільство, де провідну роль виконують носії знань, які з єдиного центру планують майбутнє (ідея позитивізму, марксизму). Граничною формою даного підходу виступила теорія і практика комуністичних режимів, які виходили з ідеї можливості абсолютної раціональності всіх сторін життя суспільства і людини (ленінізм). Історичний процес трактується тут як закономірний перехід від стихійності до свідомості громадського життя під керівництвом знаючих майбутнє партійних організацій і вождів..
Іншою версією рішення проблеми є технократизм. Він відкидає ідеї комунізму та соціального консерватизму, але спирається на ту ж логіку. Практичний досвід свідомої (планомірної) організації громадського життя показав, що такий підхід неминуче переростає в тоталітаризм, у кризу й загрозу загибелі цивілізації. Тоталітаризм виступає найчастіше як результат самих піднесених намірів: для цього досить поставити собі метою організувати життя суспільства за єдиним планом і послідовно прагнути до реалізації цієї мети на практиці. Підсумком буде те, чого не передбачалося в шляхетних планах: позбавлення людей свободи вибору, контроль над усіма сторонами їхнього життя, нівелювання особистості, перетворення її в засіб суспільних цілей, постійне зниження кваліфікації управлінців, система деспотизму і насильства, що виходить з догмату непогрішності правлячих структур. За цим схований парадокс раціональності: чим більше є прагнень раціоналізувати суспільство, тим більше в ньому придушується людина і фактично торжествує ірраціональне. (М. Вебер).
У соціально-філософській думці сформувалися якісно інші підходи до проблеми стихійності та свідомості в історичному процесі. В основі їх лежать наступні ідеї: 1)наявність у силу соціокультурних особливостей безлічі раціональностей, які неприпустимо зводити лише до науки; 2) різноспрямованість соціальних процесів і розвиток філософії нестабільності, які унеможливлюють однозначне історичне пророкування майбутнього і відповідно його планування; 3) наявність у діяльності людини взаємодоповнюючих раціональних й ірраціональних початків (Хайєк, Поппер, Франк). На передній план виходить ідея відкритої раціональності, тобто раціональності критичної, здатної до виходу за межі готових схем і твердих конструкцій, тому що реальність завжди ширше, багатіше, повніше будь-яких людських уявлень про неї. При всій ролі свідомості в основі історичного процесу лежать «спонтанні порядки», що складаються не за чиїмось задумом, а стихійно в ході соціальної еволюції, де координація соціальних дій досягається за рахунок дотримання універсальних правил поведінки. У результаті стверджується розширений порядок людського співробітництва на основі використання величезного масиву розсіяного у суспільстві знання, чого не може забезпечити жоден планувальний центр (Хайєк). Тим самим обмежується монополізм у будь-яких його формах, особливо монополія на істину.
Глибинна іронія історії полягає у тім, що, наділивши людину здатністю цілепокладання і давши їй можливість його застосування, історія відмовляє їй у можливості реалізації своїх цілей. Стихійність відповідає людській природі, що зовсім на виключає елементів організації, але на основі конкуренції й узгодження різних підходів, відмови від опіки над людьми, децентралізації прийняття рішень, демократичної організації суспільства. Формується не єдиний план на всіх, а соціальна політика, постійно коригована обставинами. У підсумку забезпечується дійсна свідомість, особливо необхідна в умовах загострення глобальних проблем, коли потрібен розвиток людства, що направляється свідомо у цілому – на основі ноосферного підходу, принципу коеволюції природи і суспільства, що неможливо без утручання планетарного Розуму.
Щодо підходу до питання стихійності й свідомості виділяються такі позиції:
Фаталізм (лат. fatalis – фатальність, визначеність долею) – філософська концепція про існування зумовленості вищою волею долі та подій у природі, суспільстві й у житті кожної людини. Фаталізм пронизує віровчення теїстичних релігій. Різну інтерпретацію одержав фаталізм у філософських концепціях: оказіоналізм, наперед установлена гармонія, детермінізм Лапласа тощо. В історико-філософській традиції фаталізму протистоїть волюнтаризм (все залежить від свідомої волі правителів, еліти, видатних осіб).
Провіденціалізм (лат. providentio – передбачаю) – специфічна концепція історії, у світлі якої історичний процес мислиться як реалізація Божественного промислу, що має своєю метою порятунок людства. Концептуальні основи провіденціалізму закладені в трактаті Августина "Про Град Божий" і пов’язані з ідеєю про друге пришестя Христа. Провіденціалізм в основі має презумпцію незбагненності Божого промислу: від вихідної максими «несповідимі шляхи» Господні – до концепції «іронії історії» у сучасних версіях протестантизму: проблема свободи волі виявляється принципово неясною. Як поєднати провидіння як приречення за визначенням Бога з індивідуальними проекціями порятунку за рахунок власного вільного вибору? Чи реалізує людина свою волю, чи реалізує виключно волю Божу?
