Виділяють такі основні фази розвитку психологічних порушень: пре-і перинатальна (до і під час пологів), фаза первинної соціалізації, фаза безпосередньо перед виникненням розлади (продромальна), дебют, фаза після виникнення розлади.
У першій фазі - до і під час пологів - критичне значення для подальшого розвитку психічних розладів мають генетичні фактори (вроджені особливості мозкових механізмів психічної діяльності), вплив токсичних, інфекційних агентів під час вагітності, характер протікання пологів і особливості пологової допомоги, ставлення батьків до майбутньої дитини (новонародженому) і характер їх взаємодії з немовлям, характер стосунків у сім'ї новонародженого, екологічні чинники.
У другій фазі - первинної соціалізації - на розвиток психічних порушень можуть вплинути інфекції, що роблять негативний вплив на мозок (пряме чи токсичне), але провідну роль на цьому етапі починають грати соціально-психологічні фактори: характер відносин з батьками та однолітками (жорстоке поводження, сексуальні зловживання, відкидання, емоційна депривація і т. п.), стиль виховання в сім'ї. Фаза соціалізації обмежується періодами раннього дитинства і дорослістю.
Перша і друга фази формують вразливість (біологічну і особистісну у вигляді набору специфічних рис характеру) до розвитку психічних розладів. Подальша можливість виникнення розлади залежить вже від дії пускових (тригерних) чинників: якщо уразливість низька, то буде потрібно дію істотних пускових факторів, якщо ж уразливість висока, досить буде і менших за силою пускових чинників. Далеко не завжди наявність уразливості (несприятливих факторів у пренатальної фазі і фазі соціалізації) пов'язане з обов'язковим розвитком психічного розладу або інших відхилень, оскільки в процесі соціалізації на особистість і її психіку надають дію різні соціальні агенти. Людина завжди включається в декілька систем соціальних зв'язків і відносин з різними характеристиками, при цьому важливу роль відіграє ідентифікація себе з тією чи іншою системою відносин, а також смислові і ціннісні значення, приписувані особистістю цим системам, формам звернення, людям, з якими здійснюється взаємодія. Наприклад, незадоволена в гіперпротекціоністском типі виховання в сім'ї потреба у визнанні та автономності особистості може бути задоволена в системі відносин з іншими родичами або однолітками, при цьому своїми «справжніми» батьками дитина може вважати зовсім не "паспортних» маму і тата, а бабусю і дідуся або старших членів дворової групи.
На продромальной фазі розвитку психічних розладів починається дія пускових факторів хвороби. Основним пусковим фактором тут є психологічний стрес, що виникає в результаті різко змінюються звичних умов або ходу життя людини. Розлад можуть викликати як одноразово діючі стресові події, так і повторювані. Багато що тут визначає якість сприйняття подій і реальності самою людиною: один і той же подія може для однієї людини носити стресорні характер, а для іншого - ні. На цій фазі необхідно розрізняти шкідливі (провокують) і протективного (захищають) чинники.
Дебют - перший прояв хворобливих ознак розладу, коли у людини перестають спрацьовувати звичні способи совладания зі стресовими ситуаціями і настає стан дезадаптації, неадекватності поведінки обставинам життя.
Фаза після виникнення розлади (дебюту хвороби) пов'язана з дією факторів, що підтримують порушене перебіг психічної діяльності (поведінка). Тут також необхідно виділяти шкідливі (сприяють розвитку розлади) і протективного (заважають розвитку розлади) чинники.
Відповідно до биопсихосоциальной моделлю хвороби, більшість психічних і поведінкових розладів мають багатофакторну природу. Навіть якщо в разі якогось конкретного захворювання провідною причиною виникнення розлади виступає одна чітко доведена біологічна причина (наприклад, генетична аномалія), то за актуальне психологічний стан конкретного хворого дитини все одно відповідає цілий ланцюжок обставин, що накладаються на певну природою індивідуальну особливість механізмів психічної діяльності в процесі його особистісного розвитку. Досить часто проблемність тієї чи іншої біологічно зумовленою особливості людини визначається не стільки фізіологічними механізмами, що відповідають цю особливість (психічної діяльності або поведінки), скільки ставленням інших людей до цієї «іншості», «несхожості» індивіда, а також її урахуванням при організації соціальної взаємодії «іншого»людини із звичайними«нормальними»(«правильними») людьми.
Саме з цієї причини в сучасній клінічній психології прийнято звертати увагу на умови виникнення психічних розладів і порушень поведінки, в яких може поєднуватися дію різних факторів: генетичних (спадкових), біохімічних, нейрофізіологічних, психофізіологічних, особистісних, соціально-психологічних, соціологічних.
Генетичні чинники визначають мозкові структуру та механізми «інструментів» психічної діяльності і відповідають за діапазон індивідуальних відмінностей у поведінці людини. Саме гени закладають фундамент унікальності психологічного образу індивіда. Імовірність отримання одного і того ж набору генів двома організмами, народженими в результаті злиття двох статевих клітин батьків, дорівнює 1:223, тобто менше одного шансу на більш ніж 64 трлн можливих комбінацій. Гени впливають, перш за все на будову і біохімічну активність матеріального субстрату психіки - мозку.
Психічні розлади, як правило, пов'язані з дією не одного, а декількох генів. У сучасній психогенетике є припущення, що виникнення психічних розладів є необхідним наслідком генетичного різноманіття виду Homo Sapiens, оскільки люди з відхиленнями від середньостатистичного «нормативу» психічних функцій виконують роль своєрідного природного «резервуара», за рахунок якого в природі підтримується рівень поширеності та ступінь вираженості певних психічних функцій. Наприклад, завдяки наявності людей із спадковою схильністю до розвитку шизофренії в загальній популяції підтримується достатній рівень поширеності та оптимальна ступінь розвитку мозкових механізмів, що забезпечують креативні здібності розумової діяльності.
Чи не сама наявність, а зв'язаність генів шизофренії з іншими генами визначає можливість розвитку психічного розладу, оскільки ці гени в зв'язках з іншими («стримуючими») генами є і у психічно здорових людей, відповідаючи за функціонування їх когнітивних здібностей / 66 /. Різні комбінації одних і тих же генів можуть по-різному проявляти себе в залежності від умов навколишнього середовища. Тому в багатофакторної моделі розвитку психічних розладів йдеться не про те, що в них обумовлено спадковістю, а що - середовищем. Тут мова може йти про те, який аспект розлади обумовлений генетично, а який - впливом соціального оточення.
Біохімічні фактори відповідають за швидкість і ефективність передачі нейронних імпульсів, специфічність рецепторів, характер взаємодії нервових клітин між собою, ініціацію і настройку нервових процесів. До біохімічним чинників відносять біогенні аміни (дофамін, норадреналін, серотонін) і амінокислоти, діяльність ендокринної та імунної систем. Біогенні аміни є найбільш значимими нейромедиаторами. Дофамін забезпечує доцільне і цілеспрямоване поведінка за рахунок регулювання процесів сприйняття, уваги і пізнання. Надмірне зниження або підвищення функціонально оптимального для звичайного середовища проживання людини рівня дофаміну може призвести до порушення психічної регуляції процесу взаємодії організму і навколишнього середовища. Норадреналін має функцію активації, синхронізації та узгодження різних нейронних процесів, забезпечуючи концентрацію уваги, неспання, емоційний фон настрою. Серотонін виконує протилежну функцію інактивації нейронних процесів, відповідаючи за розслаблення, спокій і сон. Нерідко психічні розлади пов'язані із зміною оптимального балансу норадреналіну і серотоніну. Різні амінокислоти забезпечують необхідний рівень збудження нейронних процесів, пов'язаних з навчанням і пам'яттю, а також виконують функції інгібіторів.
Ендокринні процеси забезпечують адаптивні здібності до психоемоційних навантажень, оптимізують здатність ЦНС реагувати на зовнішні стимули, мобілізують енергетичні резерви організму при стресах.
Незважаючи на виявлений зв'язок ЦНС та імунних процесів, досі не ясно, як імунна система може визначати психічні процеси. Поки найбільш вивчені впливу ЦНС на характер імунних процесів (психоемоційний стрес призводить до зниження імунних параметрів, що створює вразливість до соматичних і інфекційних захворювань або провокує організм на боротьбу проти своїх власних клітин).
Нейрофізіологічні фактори виступають матеріальною основою психічних процесів, тобто тим, за допомогою чого здійснюється психічна діяльність людини. Будь-який психічний процес - сприйняття, увагу, пам'ять, емоції - пов'язаний з якимись фізіологічними змінними. Нейрофізіологічні процеси орієнтування і габітуаціі [габітуаціі - звикання, згасання фізіологічної реактивності при повторюваних діях одного і того ж подразника в певному проміжку часу.] Визначають те, що вибирає людина з безперервного потоку подразників в якості специфічних і інформативних для реалізації своїх цілей ознак середовища. Зміни електричної провідності в нейронних ланцюгах призводять до змін у розпізнаванні тих чи інших характеристик добре знайомого подразника. Пам'ять реалізується за допомогою з'єднань взаємно возбуждающихся клітин, в результаті чого виникають «нейронні ансамблі» - конструкції з сукупностей нейронів і їх синаптичних зв'язків, що утворюють порівняно стійку в часі систему. Кожному сприймається події відповідає свій «ансамбль» (просторово-часової код). Отже, порушення пам'яті можуть бути пов'язані з спотвореннями «нейронних ансамблів», що зберігають інформацію про події. Нейрофізіологічні механізми емоцій досліджені ще недостатньо: про них стало відомо тільки в другій половині XX в., Коли були виявлені мозкові центри задоволення і невдоволення (позитивних і негативних емоцій), локалізовані в основному в гіпоталамусі і в архіпалеокортексе. Електроенцефалографічні дослідження показали домінування певних частот в ЕЕГ-активності при різних емоційних станах. Однією з гіпотез є те, що в гіпоталамусі відбувається інтеграція соматичних і вегетативних компонент емоційної активності, а на більш високому мозковому рівні (у гіпокампі, мигдалині і неокортексі) представлені операції, необхідні для виклику емоцій / 1 /. Таким чином, нейрофізіологічні структури є механізмами реалізації емоційних станів, забезпечуючи специфічні поведінкові реакції на середовищні подразники. Однак взаємозв'язок психічних і нейрофізіологічних процесів ще не означає однозначних причинно-наслідкових відносин: психічні розлади не обов'язково завжди викликаються дисфункцією нейрофізіологічної активності мозку. Дослідження пластичності та функціональної реорганізації головного мозку не дозволяють припускати каузальність тільки в одному напрямку - від мозку до психіки. Життєвий досвід і навчання в набагато більшому ступені визначають організацію кори великих півкуль, ніж це було прийнято вважати в традиційній клінічної психології та медицині / 21 /.
До психофізіологічних факторів психічних розладів відноситься загальна фізіологічна активність організму, що впливає на протікання психічних процесів. Психофізіологічними факторами є діяльність центральної і периферичної (автономної) нервової системи, нервово-м'язова активність, діяльність серцево-судинної, дихальної, шлунково-кишкової, ендокринної систем. Всі ці фактори пов'язані з процесами активації психіки в умовах, що спонукають до короткочасних або стійким функціональних змін психічної діяльності. До психофізіологічних факторів можна віднести тривалі перевантаження - соматичні, емоційні, обумовлені хворобою, - які призводять до порушень психічної діяльності в результаті приписування їм тієї чи іншої ролі при суб'єктивному сприйнятті людиною фізіологічних сигналів свого організму. Використовуючи психофізіологічні параметри, можна побачити зміни в переробці інформації, які відіграють вирішальну роль в клініці деяких психічних розладів, наприклад, шизофренії, при якій спостерігається знижене гальмування нерелевантних ситуації сигналів, що проникають у свідомість і впливають на психотичні симптоматику.
Особистісні фактори пов'язані з впливом придбаних в ході розвитку (соціалізації та виховання) психологічних рис, що підвищують вразливість перед виникненням психічних і поведінкових розладів.
Інтегральною особистісної здатністю, які забезпечують гнучку адаптацію до різних стресових ситуацій, є здатність подолання стресу (копінг). Совладаніе пов'язано з наявністю у людини психічних сил, що дозволяють відкрито визнавати наявні проблеми з метою подальшого їх вирішення. У психології існують різні теорії, що розглядають умови виникнення цієї здатності і акцентують увагу на різних аспектах її формування: психоаналіз, теорії соціального навчання, гуманістичні концепції та ін Загалом здатність до совладанію пов'язана з оцінкою ситуації: здатністю помітити критичні зміни, з якими потрібно впоратися, і здатністю оцінити наявні внутрішні і зовнішні ресурси для вирішення проблеми. Замість совладания, орієнтованого на рішення, людина може вдаватися до стратегії психологічного захисту (совладаніе тільки на емоційному рівні).
Здатність до совладанію найчастіше розкривається в понятті психологічного типу особистості: поєднанні характерологічних рис, що забезпечують ефективну або неефективну адаптацію до мінливих умов життя. Ці характерологічні риси формуються в досвіді дитячо-батьківських відносин і в певних стратегіях взаємодії батьків і педагогів з дітьми.
Іншими особистісними факторами, що виникають в процесі соціалізації, є емоційна стабільність, витривалість (під цим тут розуміється система уявлень про себе і світ, які підтримують людину у взаємодії зі стресовими подіями), самоефективність, локус контролю та ін
До соціально-психологічних факторів психічних розладів відносяться характеристики спілкування та міжособистісної взаємодії, статусно-рольові позиції в спілкуванні та взаємодії, а також соціальні установки (аттітюди) і уявлення. Вони можуть мати різний рівень впливу на виникнення порушень: пряме, опосередковане, модерується, додаткове, підтримуюче.
Пряма дія справляє такий фактор, як соціальна депривація (позбавлення спілкування і взаємодії з бажаними або необхідними для особистості соціальними об'єктами, позбавлення уваги з боку інших людей, ізоляція). Але найчастіше соціально-психологічні фактори мають значення опосредующих, модерується, додаткових або підтримують впливів.
Зміна характеристик спілкування і взаємодії у людини з відхиленнями у психічній діяльності найчастіше пов'язано з тим, що соціальне оточення орієнтоване на інші - стандартні, загальноприйняті форми прояву ставлення та обігу. Тому властиві людям з психічними відхиленнями форми спілкування та взаємодії не вписуються в стандартні правила, здорові люди починають уникати спілкування з такими людьми, що відхиляються люди в силу особистісних особливостей не в змозі гнучко відповісти на це уникнення (або запобігти його), що підтримує і посилює їх психологічний дискомфорт (хворобливість). Часто саме відсутність взаємності поведінкових реакцій і розуміння («підтримуючої комунікації») провокує подальший розвиток відхилень і сприяє перетворенню їх у хворобу.
Внаслідок невідповідності прийнятим правилам спілкування і взаємодії люди з психічними відхиленнями розглядаються оточуючими як соціально некомпетентні. При цьому соціальна компетентність змістовно охоплює не тільки соціальну поведінку, а й відповідність стандартам прояви в спілкуванні таких психічних функцій, як сприйняття, мислення, пам'ять, уява, емоції. Таким чином, порушення хоча б в одній області психіки з неминучістю тягнуть (за принципом «падаючого доміно») порушення у всіх інших сферах особистості. Яскравим прикладом цього є концепція виникнення поведінкових розладів у людей із шизофренією. Є емпіричні підстави вважати, що поведінкові порушення у шизофреніків виникають внаслідок переважання негативних емоційних повідомлень в їх спілкуванні з оточуючими людьми (родичами, персоналом клінік). Негативні емоційні повідомлення можуть передаватися тільки по одному з каналів комунікації (вербальному або невербальному). У цьому випадку людина, що страждає когнітивними порушеннями, також реагує не тільки на негативну інформацію, а й на неузгодженість модальності інформації, що надходить по різних каналах спілкування. Провокуючими поведінкові розлади є критичні коментарі, ворожі зауваження, підвищене емоційне участь, пригнічують висловлювання по відношенню до людини, що має психічне відхилення.
Відхилення від загальноприйнятих стандартів психічної діяльності та поведінки запускає у оточуючих процеси виборчого уваги до людини з відхиленнями і до упередженим висновків щодо спостережуваного поведінки, яким властива атрибуція - приписування передбачуваних причин відхилення. Нерідко саме в результаті вибірковості уваги і атрибуції те чи інше відхилення починають вважати хворобою. Суспільство навішує на нестандартну поведінку ярлик хвороби, з яким пов'язано виконання хворим певних соціальних ролей. І як результат ми маємо справу з феноменом «самоісполняемие пророцтв»: очікування негативних наслідків відхилення призводить до їх появи.
Соціологічні фактори пов'язані з характеристиками соціального простору, в якому спільно проживають люди з психічними та поведінковими відхиленнями і люди, відповідні загальноприйнятим кормів. До цих факторів належать: доступність допомоги, підтримки, відповідність пропонованої допомоги реальним потребами і потребам людей з відхиленнями, можливість організації життя з урахуванням індивідуальних особливостей психіки людей з відхиленнями від загальнопоширених нормативів, матеріальні умови життя (бідні люди захворюють значно частіше). Соціальна нерівність є провідним соціологічним фактором, відповідальним за виникнення і розвиток психічних розладів. Соціальна нерівність означає нерівність життєвих умов і шансів людей, які стикаються з поразкою в правах і обмеженнями в доступі до розподілу благ через своїх психічних і особистісних особливостей. У результаті цього одні люди (психічно «здорові», відповідні нормам) виявляються в кращому становищі, тоді як інші (психічно «хворі») - у гіршому, дискримінованому положенні. Люди з відхиленнями опиняються виключеними з сформованого більшістю членів суспільства життєвого стилю, що сприяє розвитку відхилення в таку форму, як «хвороба».
