Основні складові пізнавальної діяльності

· Суб’єкт пізнання – реальна людина, суспільна істота, наділена свідомістю у таких проявах, як мислення, чуття, розум, воля, яка розвинула свої пізнавальні здібності і оволоділа історично конкретними здатностями до цілеспрямованої пізнавальної діяльності. Суб’єкт пізнання визначається і як суспільство, проте суспільство не має надлюдських, надіндивідуальних органів пізнання.

· Об’єкт пізнання – це те, на що спрямовується пізнавальна діяльність суб’єкта. Об’єктом є не вся об’єктивна реальність, а лише та її частина, що вже введена в практику людства і становить коло його пізнавальних інтересів. Об’єктом виступають явища природи, суспільства, сама людина, відносини між людьми, свідомість, пам’ять, воля, почуття + ідеальні об’єкти: числа, площини, ідеальний газ, рівномірно-прямолінійний рух.

Процес пізнання можливий лише при наявності взаємодії суб’єкта та об’єкта, в якій суб’єкт є носієм діяльності, а об’єкт – предметом, на який вона спрямована. Результат процесу пізнання – пізнавальний образ дійсності, діалектична єдність суб’єктивного та об’єктивного. Пізнавальний образ завжди належить суб’єкту.

Проблема істини в теорії пізнання

Арістотель: класичне визначення: істина – відповідність наших знань дійсності.

Специфіка сучасного розуміння істини:

· Дійсність відображена в істині, трактується як об’єктивна реальність, яка існує незалежно від свідомості і сутність якої виявляється через явище.

· Пізнання та його результат – істина нерозривно пов’язані з предметно-чуттєвою діяльністю людини, з практикою.

· Істина – адекватне відображення об’єкта суб’єктом, яке відтворює об’єкт таким, яким він існує незалежно від свідомості суб’єкта пізнання.

1. Об’єктивна істина – зміст людських знань про дійсність, який не залежить ні від суб’єкта, ні від людини, ні від людства. Будучи результатом суб’єктивної діяльності юдини, істина у своєму змісті відтворює дійсність і тим самим не залежить від суб’єкта.

2. Відносна істина – знання, яке в принципі правильно, але не повно відображає дійсність, не дає її всебічного вичерпного образу. Відносність знань, їх незавершеність не означає, що в них відсутній об’єктивний зміст. У тій мірі, у якій картина світу визначається не волею і бажаннями суб’єкта, а реальним становищем речей, вона є об’єктивною істиною.

3. Абсолютна істина – зміст знань, який тотожний своєму предмету і який не буде спростований подальшим розвитком пізнання та практики. Абсолютність істини пов’язана з її об’єктивністю. Істина абсолютна тільки в певних межах. Саме тому об’єктивна істина неминуче не лише абсолютна, але одночасно і відносна, тобто вона є абсолютною лише в певних межах. Межі визначаються рівнем історичного розвитку пізнавальної та практичної діяльності суб’єкта. Немає і бути не може окремо абсолютної істини і окремо відносної. Існує одна істина – об’єктивна за змістом, яка є діалектичною єдністю абсолютного та відносного.

Проблема критерії істини

Омана – зміст людського знання, в якому дійсність відтворюється неадекватно. Це ненавистне спотворення дійсності в уявленнях суб’єкта. Омана, як і істина, є закономірним результатом пізнання.

Знання підтверджуються практикою – діяльність, здійснювана згідно з даними знаннями, дала очікуваний результат. Але: омана може бути не менш «доказовою», ніж істина. Істина несуперечливо пояснює наукові факти, реалізуючись у дії, дає корисний ефект. Але: з корисного ефекту не обов’язково витікає істинність того чи іншого положення. Омана теж може давати корисний ефект.

Роль практики суперечлива: вона – джерело не лише істини, а й омани. Практика – діяльність, що перетворює світ у відповідності з потребами і цілями людини – це головна її функція. Практика не може бути абсолютним критерієм істини. Є історичним процесом, завжди функціонує як діалектична єдність абсолютної та відносного. Практика – абсолютний та відносний критерій істини, основний і всезагальний критерій істини, єдиний спосіб виявлення об’єктивного змісту наших знань про дійсність.

Багато філософів стверджували, що логіка є критерієм істини. Логіка виявляє помилки, коли вони є в тій чи іншій концепції. Але: усунення логічних помилок забезпечує лише логічну правильність висновків.

Відносно критерію істини в історії філософії і науки висловлювалися різні думки. Наведемо деякі з них:

– Ряд філософів (наприклад Р. Декарт) критерієм істинних знань вважали їх ясність і очевидність. Але багато фактів свідчить, що ясність і очевидність можуть ввести в оману.

– Інші філософи критерій істини шукали в чуттєвих даних. Істина, вважали вони, – це те, що відповідає показанням наших органів чуття. Зокрема, Фейєрбах стверджував: "Там, де починається чуттєвість, закінчується будь-яка суперечка". На перший погляд, вони мають рацію. Але в дійсності це далеко не так, тому що не все в світі доступно органам чуття. Наприклад, як можна відчути елементарні частки, їх властивості тощо?

– Прагматизм (від гр. pragma – справа, діяльність) вважає істинними ті думки, які корисні, ведуть до успіху, краще "працюють" на нас. Те, що служить людині для досягнення благополуччя, процвітання, повинне бути істинним. Прагматизм ототожнює практику з відчуттями людини, заперечує достовірність наших знань про світ. Виходить, що людина є повним невігласом щодо законів світу. Світ – це хаос відчуттів та переживань, він позбавлений внутрішньої єдності й не підвладний розумовому пізнанню.

– Як критерій істини висувалася загальнозначимість (те, що визнається багатьма людьми). Здавалося б, на перший погляд, що цей критерій має бути переконливим, адже якщо одна людина може помилятися, то мільйони людей, тим більше протягом багатьох поколінь, помилятися не можуть. Але і цей критерій не здатний відрізнити істину від помилкового знання. Наприклад, мільйони вірують – хто в Христа, хто в Аллаха, існують світові релігії. Яка ж з них істинна? Прибічник кожної з них вважає істинною свою позицію.

– Різновид критерію істини вбачався також в умовній згоді тобто конвенціоналізмі (від лат. convention – угода, договір), у тому, в що люди сильно вірять, що відповідає думці авторитетів тощо.

Основні форми пізнання

Пізнання людиною світу починається з «живого споглядання» (чуттєве споглядання дійсності в таких формах, як відчуття, сприйняття, уявлення).

· Відчуття – відображення окремих властивостей предметів та явищ внаслідок їхнього безпосереднього пвливу на органи чуття людини. Відчуття хоч і є джерелом пізнання, дає не цілісну характеристику дійсності, а лише однобічну її картину.

· Сприйняття – чуттєве відображення предметів та явищ дійсності в сукупності притаманних їм властивостей при безпосередній дії їх на органи чуття. Це цілісний, багатоаспектний чуттєвий образ дійсності. Але: не є механічною сумою відчуттів.

· Мислення – процес активного, цілеспрямованого, узагальненого, опосередкованого, суттєвого та системного відтворення дійсності і вирішення проблем її творчого перетворення в таких логічних формах, як поняття, судження, умовиводи, категорії.

· Поняття – форма раціонального пізнання, в якій відображається сутність об’єкта і дається його всебічне пояснення. Поняття як знання сутності, знання про загальне і закономірне формується на основі практики, оскільки саме в процесі практики суб’єкт може визначати суттєві і несуттєві сторони дійсності. Зміна понять є результатом зміни наших знань про дійсність або самої дійсності, що відображається в поняттях.

· Судження – така логічна форма мислення, в якій стверджується або заперечується щось відносно об’єкта пізнання. В судженнях виражається зв’язок між поняттями, розкривається їх зміст, дається визначення.

· Умовивід – такий логічний процес, у ході якого із кількох суджень на основі закономірних,суттєвих і необхідних зв’язків виводиться нове судження, яке своїм змістом має нове знання про дійсність.

1) Індуктивні – рух думки від суджень менш загального характеру до більш загального.

2) Дедуктивний – рух думки від більш загального характеру до менш загального.

3) За аналогією – на підставі подібності чи відмінності деяких точно виявлених властивостей ряду об’єктів доходять висновку про подібність чи відмінність інших властивостей цих об’єктів.

· Категорії – універсальні форми мислення і свідомості, які відображають загальні властивості, взаємозв’язки, закономірності розвитку всіх матеріальних і духовних явищ та процесів.

Форми та засоби пізнання:

1. Ідея – форма наукового пізнання, яка відображає зв’язки закономірності дійсності і спрямована на її перетворення.

2. Проблема – форма наукового пізнання, що є єдністю 2 змістовних елементів: знання про незнання і передбачення можливості наукового відкриття. Це суб’єктивна форма вираження необхідності розвитку знання, яка відображає суперечність між знанням і цілісністю або протиріччя в самому пізнанні. Є одночасно засобом і методом пошуку нових знань.

3. Гіпотеза – форма та засіб наук. Пізнання, за допомогою яких формується 1 із можливих варіантів вирішення проблеми, істинність якої ще не встановлена і не доведена. Висуваються для: 1)вирішення якої-небудь конкретної проблеми з метою пояснення нових експериментальних даних. 2)усунення суперечностей між теорією та даними експериментів шляхом проведення перевірки; після цього гіпотеза перетворюється в наукову теорію або замінюється новою гіпотезою.

4. Концепція – форма та засіб наукового пізнання, яка є способом розуміння, пояснення, тлумачення основної ідеї теорії. Це науково-обгрунтований та доведений вираз основного змісту теорії. Але: на вдміну від теорії він ще не може бути втіленим у струнку логічну систему точних наукових понять.

5. Теорія – найбільш адекватна форма наукового пізнання, система достовірних, глибоких та конкретних знань про дійсність, яка має структуру і дає цілісне, синтетичне уявлення про закономірності та суттєві характеристики об’єкта. Найважливіші функції: пояснення багатоманітності наявних фактів; передбачення нових факті, прогнозування поведінки системи у майбутньому.

Філософія мови

Філософія мови у сучасній філософії знання розглядається, як розділ філософії або як напрям, предметом якої є вивчення основ і меж залежності пізнавального процесу від мови.