Маркетингова програма з продукту

Вона складає ядро маркетингової діяльності. Для кожного виду продукції розробляється своя програма, в якій робиться спроба передбачити всі виробничо-господарські та організаційно-управлінські заходи, необхідні для більш довгого періоду підтримання конкурентоспроможності продукції на ринку.

Програма маркетингу є основним документом, в якому вказано конкретно хто, що, коли, де і яким чином повинен робити. Програма маркетингу розробляється як по продукції, яка уже випускається фірмою, так і по нових товарах, виробництво і збут яких планується налагодити в короткостроковій і довгостроковій перспективі. Метою програми маркетингу з продукту є розробка на основі одержаної інформації оптимальних техні-ко-економічних показників продукції і проведення багатоваріантних розрахунків ефективності її виробництва і збуту для прийняття управлінських рішень і планування виробництва. Кінцевою метою програми маркетингу з нової продукції є визначення рентабельності продукції і прийняття рішення про доцільність її впровадження у виробництво.

Завдання маркетингової програми з продукту: розробка оптимальних техніко-економічних параметрів продукції; виконання багатоваріантних розрахунків ефективності виробництва і збуту продукції; обгрунтування необхідності і рентабельності виробництва нових (вдосконалених) товарів; встановлення обсягу випуску продукту в натуральних і вартісних одиницях;• встановлення параметрів якості щодо кожного товару з урахуванням запитів споживачів цільового ринку; • інтегральна оцінка кожного продукту (порівняння витрат, ціни і прибутку); • розрахунок рівня конкурентоспроможності кожного продукту з урахуванням присутніх на цільовому ринку конкуруючих аналогів.

12. Товарний асортимент та товарна номенклатура товарів підприємства

Товарний асортимент — група товарів, які тісно пов'язані між собою, або у силу подібності їх функціонування, або у силу того, що їх продають однаковим групам клієнтів, або через однакові типи торговельних установ, або у межах одного і того ж діапазону цін. Така група товарів тісно пов´язана подібністю функціонально-корисних властивостей, особливостей виготовлення, обороту й споживання в рамках однакового діапазону цін.

Існують такі види асортименту товару: замкнутий (товар тільки одного виробника); широкий (кілька видів пов´язаних між собою товарів); змішаний (торгівля різноманітними, не пов´язаними між собою товарами) ;насичений (безліч аналогічних товарів багатьох виробників). В умовах ринкової економіки формування раціонального асортименту є одним із важливих факторів успішної діяльності підприємства на ринку.

Товарна номенклатура — це систематизований перелік усіх асортиментних груп товарів і товарних одиниць, що пропонуються виробником для реалізації. Основними показниками номенклатури продукції окремого підприємства є широта, насиченість, глибина та гармонічність (сумісність).

13. Суть і мета механізму фінансового менеджменту.

Основний зміст фінансового менеджменту полягає в управлінні формуванням, розподілом і використанням фінансових ресурсів суб'єктів господарювання та оптимізації обороту їх грошових коштів. Матеріальною основою фінансового менеджменту є грошовий оборот підприємства, який спричинює зміну форм вартості і супроводжується потоками платежів і розрахунків.

У широкому розумінні фінансовий менеджмент — це стратегія і тактика фінансового забезпечення підприємницької діяльності, що дає змогу ефективно управляти рухом грошових коштів і знаходити оптимальні фінансові рішення.

Механізм фінансового менеджменту — цілісна, взаємопов'язана та взаємодіюча система рівнів, систем забезпечення, методів, важелів та інструментів розроблення, прийняття та реалізації управлінських рішень з питань фінансово-господарської діяльності суб'єктів господарювання.

Важливо підкреслити, що механізм фінансового менеджменту є не лише сумою його складових, а й цілісною системою, адекватною певному рівню, де всі складові взаємопов'язані, взаємодіють і перебувають у процесі розвитку та удосконалення.

У механізмі фінансового менеджменту розрізняють рівні:

1) міжнародний (механізм фінансового менеджменту транснаціональних корпорацій);

2) національний (стосується механізму фінансового менеджменту суб'єктів господарювання в межах фінансової системи національної держави, особливості якого зумовлені національною законодавчо-нормативною базою, зокрема національними стандартами обліку і звітності, законами про оподаткування та ін.);

3) ринковий (особливості фінансового менеджменту, зумовлені впливом ринкових регуляторів та механізмів, залежать від стану ринків, зміни кон'юнктури товарних та фінансових ринків);

4) галузевий (на механізм фінансового менеджменту впливає законодавчо-нормативна база, що регламентує діяльність суб'єктів господарювання певної галузі);

5) відомчий (кожне відомство, його суб'єкти керуються у своїй роботі відомчою нормативно-методичною базою);

Важливою складовою механізму фінансового менеджменту є системи забезпечення, до складу яких входять:— система організаційного забезпечення;— система інформаційного забезпечення;— система кадрового забезпечення;— система технічного забезпечення;— програмне забезпечення;— фінансове забезпечення.

До складу механізму фінансового менеджменту належать такі методи:— формування інформаційної бази;— фінансове планування;— фінансове прогнозування;— бюджетування;— фінансовий аналіз;— оцінка інвестиційних проектів;оцінка ризиків;— оптимізація;— фінансове регулювання;— амортизація, хеджування, рангування, диверсифікація.

14. «Фінансиаризація». Сутність і значення

"Фінансиаризація". Цей термін, який ввів Ж.-П. Серван-Шрайбер, досить точно відображає найважливішу рису "глобалізованого" міжнародного бізнесу - фінансовий зміст міжнарод­них ділових операцій, починаючи від їх ідеї й закінчуючи кон­кретним результатом, стає серцевиною міжнародного бізнесу, тим своєрідним центром, навколо якого обертаються всі інтереси, рішення, стратегії.

Пошук і використання міжнародних конкурентних переваг стали жорстко спиратись на досягнення фінансового менедж­менту новітні і багаточисельні фінансові інструменти, що вирос­тають із гігантських можливостей світового фінансового ринку. В поєднанні з унікальними можливостями комп'ютеризації та телекомунікацій "фінансиаризація" стала мірилом досконалості міжнародного бізнесу

 

15. Принципи фінансового менеджменту

Ефективне функціонування фінансового менеджменту визначається низкою принципів, які тісно пов'язані з цілями і завданнями діяльності підприємства.

До основних принципів фінансового менеджменту належать такі:

1. Інтегрування із загальною системою управління підприємством. Фінансовий менеджмент тісно взаємодіє з іншими видами функціонального менеджменту (виробничим менеджментом, інноваційним менеджментом, менеджментом персоналу), оскільки прийняте управлінське рішення в будь-якій сфері діяльності підприємства впливає на формування грошових потоків і фінансові результати. Відповідно фінансовий менеджмент перебуває під впливом таких загальних принципів управління, як планування, цільова спрямованість, варіативність тощо.

2. Комплексний характер формування управлінських рішень. Фінансовий менеджмент є комплексною системою управління, яка забезпечує розробку взаємозалежних управлінських рішень, кожне з яких вносить свою частку в загальну результативність фінансової діяльності підприємства.

3. Плановість і системність у розробленні управлінських рішень — це планування матеріальних і фінансових ресурсів з метою забезпечення їх збалансованості, системність у розробці стратегії і тактики фінансового менеджменту.

4. Високий динамізм фінансового управління, який враховує зміни факторів зовнішнього середовища, ресурсного потенціалу, форм організації фінансової та виробничої діяльності, фінансового стану підприємства, кон'юнктури фінансового ринку.

5. Варіативність підходів до розроблення окремих управлінських рішень полягає у прогнозуванні варіантів фінансового розвитку підприємства, пошуку та обгрунтуванні альтернативних фінансових рішень.

6. Орієнтованість на стратегічні цілі розвитку підприємства —- це орієнтація на стратегію довгострокового розвитку підприємства, досягнення стратегічної мети, забезпечення стабільного економічного розвитку в перспективі.

16. Основні завдання та об’єкти фінансового менеджменту

В процесі реалізації своєї головної цілі фін. менеджмент спрямований на вирішення наступних основних завдань:

- забезпечення формування достатнього об’єму фінансових ресурсів у відповідності з завданнями розвитку підприємства в наступному періоді;

- забезпечення найбільш ефективного використання сформованого об’єму фінансових ресурсів в розрізі основних напрямків діяльності підприємства (встановлення необхідної пропорційності в їх використанні на цілі вир-чого і соц. розвитку підп-ва, а також повинні враховуватися стратегічні цілі розвитку і можливий рівень віддачі вкладених коштів);

- оптимізація грошового обороту (ефективне управління гр. потоками підп-ва в процесі кругообігу його гр. засобів, підтримка необхідної ліквідності оборотних активів)

- забезпечення max-ції прибутку підприємства при передбачуваному рівні фінансового ризику;

- забезпечення min-ції рівня фінансового ризику при передбачуваному рівні прибутку (забезпечується шляхом диверсифікації видів операційної і фін. діяльності, а також портфеля фін. інвестицій; використання ефективних форм внутр. і зовн. страхування);

- забезпечення постійної фінансової рівноваги підприємства в процесі його розвитку (т.б. високий рівень фін. стійкості та платоспроможності підп-ва, який забезпечується формуванням оптимальної структури капіталу і активів, ефективними пропорціями в об’ємах формування фін. ресурсів за рахунок різних джерел, достатнім рівнем самофінансування інвестиційних потреб).

Об’єкт управління фінансового менеджменту – фінансові ресурси підприємства, а також фінансові відносини з приводу формування, використання та розподілу фінансових ресурсів.

Об’єктами ФМ є:

1. Управління активами: а)управління оборотними активами; б)управління необоротними активами.

2. Управління капіталом: а)формування фінансової структури капіталу; б)управління формуванням власних фінансових ресурсів; в)управління залученням позикових фінансових ресурсів.

3.Управління інвестиціями.

4.Управління грошовими потоками.

5.Управління фін.ризиками та упередження банкрутства.

6.Управління прибутком п-ва.

17. Функції фінансового менеджменту як підсистеми управління підприємством.

Залежно від об'єкта фінансового менеджменту розрізняють такі його функції.

1. Управління капіталом. Реалізація цієї функції фінансового менеджменту відбувається у процесі визначення загальної потреби у капіталі для фінансування активів підприємства; оптимізації структури капіталу з метою забезпечення ефективного його використання; розроблення комплексу заходів з рефінансування капіталу у найефективніші види активів.

2. Управління активами, відповідно до якого розраховується реальна потреба в окремих активах із врахуванням запланованих обсягів операційної діяльності підприємства, визначаються розмір і оптимальний їх склад з позиції раціонального використання, забезпечення ліквідності та ефективності.

3. Управління грошовими потоками. Фінансовий менеджмент виконує таку функцію при формуванні вхідних і вихідних потоків грошових коштів, їх синхронізації за обсягом і в часі з метою забезпечення фінансової рівноваги підприємства.

4. Управління інвестиціями. Функціональними завданнями такого управління е формування важливих напрямів інвестиційної діяльності підприємства, розроблення його інвестиційної політики; оцінка інвестиційної привабливості окремих реальних проектів і фінансових інструментів, відбір найефективніших з них; формування реальних інвестиційних програм і портфеля фінансових інвестицій; вибір раціональних форм фінансового інвестування.

5. Управління фінансовими ризиками. У процесі реалізації цієї функції визначається склад основних фінансових ризиків підприємства; здійснюється оцінка їх рівня і розмір можливих фінансових втрат у розрізі окремих операцій та господарської діяльності в цілому; формується комплекс заходів з профілактики, мінімізації та страхування фінансових ризиків.

6. Управління прибутком. Основними завданнями при виконанні фінансовим менеджментом цієї функції є виявлення резервів нарощування величини прибутку; забезпечення стабільності формування чистого прибутку за рахунок оптимізації постійних і змінних витрат; обґрунтування облікової, цінової та податкової політики підприємства; забезпечення оптимальних пропорцій та підвищення ефективності розподілу і використання прибутку з метою зміцнення конкурентних позицій підприємства та добробуту його власників.

7. Антикризове фінансове управління. Така функція фінансового менеджменту передбачає виявлення на основі постійного моніторингу фінансового стану підприємства ознак кризових явищ та масштабів фінансової кризи; формулювання цілей та розробку антикризової стратегії; вибір адекватних інструментів антикризового управління та заходів фінансової стабілізації підприємства; контроль за своєчасністю та ефективністю впроваджених антикризових заходів.

 

18. Поняття фінансового механізму

Фін. механізм - це система управління фінансами п-в, призначена для організації фін. відносин і фондів грошових коштів з метою їх ефективного впливу на кінцеві результати роботи.

ФІНАНСОВИЙ МЕХАНІЗМ- складова господар-ського механізму, являє собою сукупність форм і методів створення та використання фондів фінансових ресурсів з метою забез-печення потреб державних структур, госпо-дарських суб'єктів і населення. Складовими фінансового механізму є фінансові по-казники, нормативи, ліміти і резерви, фі-нансове планування, прогнозування, управ-ління фінансами. За допомогою фінансово-го механізму здійснюють розподіл і пере-розподіл створюваного в державі валового внутрішнього продукту.

Він складається з 5 взаємопов’язаних елементів: 1) фін. методів (планування, прогнозування, інвестування, кредитування, самокредитування, самофінансування, тощо); 2) фін. важелів (прибуток, доход, аморт. відрахування, фінансові санкції, ціна, орендна плата, дивіденди, відсоток, дисконт, цільові економічні фонди, вклади, пайові внески, інвестиції(прямі, венчурні, портфельні), котирування валютних курсів, форми розрахунків, види кредитів, франшиза, преференція, курси валют, ЦП; 3 ) правового забезпечення: закони, укази Президента, постанови; 4) нормативного забезпечення (інструкції, нормативи, норми, методичні вказівки, інша нормативна документація. 5) інформаційного забезпечення: інформація різного роду і виду.

Складовими фінансового механізму є:

фінансове забезпечення;

фінансове регулювання;

система фінансових індикаторів і фінансових інструментів, які дають змогу оцінити цей вплив.

 

19. Система фінансових індикаторів

Фінансові індикатори – це складові фінансового механізмі, що достовірно відображають стан суб’єкта фінансових відносин.

В теорії фінансів система фінансових індикаторів включає:

фінансові категорії;

фінансові показники;

фінансові коефіцієнти.

Застосування фінансових категорій як фінансових індикаторів не є доцільним, тому що вони відображають лише наукову абстракцію реальних економічних відносин, тобто чисто теоретичні поняття і не можуть використовуватись як інформаційна база. Фінансові показники підприємства характеризують кількісну сторону фінансових відносин і показують обсяги фінансових операцій, що дозволяє оцінити масштаби фінансової діяльності. Фінансові коефіцієнти – це відносні фінансові показники, які виконують оцінюючу функцію, тобто дають можливість оцінювати фінансову діяльність. Саме вони можуть виступати у ролі фінансових індикаторів, якщо при їх визначенні виконуються вимоги повноти, достовірності та своєчасності.

20. Фінансова політика підприємства

Фінансова політика — це сукупність фінансових (розподільчих і перерозподільчих) заходів, які здійснює держава через фінансову систему. Фiнансова полiтика — це частина економiчної полiтики. Головним завданням фiнансової полiтики є забезпечення реалiзацiї тої чи iншої державної програми вiдповiдними фiнансовими ресурсами.

Основними напрямами фінансової політики підприємства є: політика формування активів і структури капіталу; політика управління активами та інвестиціями; політика залучення фінансових ресурсів; політика управління фінансовими ризиками і запобігання банкрутству. Формування фінансової політики підприємства має здебільшого багаторівневий характер. Політика формування власних фінансових ресурсів може включати самостійні блоки:

1. Цінова політика – це політика формування цін на продукцію підприємства з урахуванням динаміки кон’юнктури ринку (попиту та пропозиції) та рівня витрат на виготовлення і реалізацію продукції.

2. Податкова політика ґрунтується на виборі оптимального способу здійснення податкових платежів за наявності альтернативних варіантів господарської діяльності підприємства.

3. Амортизаційна політика – це політика управління амортизаційними відрахуваннями з метою інвестування їх у виробничу діяльність підприємства.

4. Дивідендна політика підприємства ґрунтується на оптимізації пропорцій між частиною прибутку підприємства, що використовується на споживання (виплату дивідендів) і тією частиною прибутку, яку капіталізують.

Важливою складовою фінансової політики підприємства є його 5. інвестиційна політика, яка полягає у виборі та реалізації найвигідніших шляхів розширення і оновлення активів підприємства задля забезпечення основних напрямів його економічного розвитку.

21. Управління формуванням та використанням активів підприємства

Для здійснення господарської діяльності кожне підприємство повинно мати у своєму розпорядженні визначене майно, що належить йому на правах власності або володіння. Все майно, яким володіє підприємство і яке відображене в його балансі, називається активами підприємства.

Активи є економічними ресурсами підприємства у формі сукупних майнових цінностей, що використовуються у господарській діяльності з метою одержання прибутку.

Формування активів підприємства пов’язане з трьома основними етапами його розвитку на різних стадіях життєвого циклу:

1. Створення нового підприємства Це найбільш відповідальний етап формування активів, особливо при створенні великих підприємств. Активи, що формуються на цьому етапі, визначають потребу в стартовому капіталі, умови отримання прибутку, швидкість обороту цих активів, рівень їхньої ліквідності тощо.

2. Розширення, реконструкція та модернізація діючого підприємства. Цей етап формування активів підприємства можна розглядати як постійний процес його розвитку в розрізі основних стадій його життєвого циклу. Розширення і відновлення складу активів діючого підприємства здійснюється відповідно до стратегічних завдань його розвитку з урахуванням можливостей формування інвестиційних ресурсів.

3. Формування нових структурних одиниць діючого підприємства, наприклад, дочірніх підприємств, філій тощо. Цей процес може здійснюватися шляхом формування нових структурних майнових комплексів за рахунок нового будівництва або придбання готової сукупності активів у формі цілісного майнового комплексу. Варіантами такого придбання є приватизація діючого державного підприємства, купівля збанкрутілого підприємства тощо.

Другий і третій етапи формування активів є формою інвестиційної діяльності діючого підприємства.

Для забезпечення ефективної діяльності підприємства в майбутньому періоді процес формування його активів повинен носити цілеспрямований характер. Основною метою формування активів підприємства є виявлення і задоволення потреби в окремих їхніх видах для забезпечення операційного процесу, а також оптимізація їх складу для забезпечення умов ефективної господарської діяльності.

З урахуванням цієї мети процес формування активів підприємства будується на основі таких принципів:

1. Урахування найближчих перспектив розвитку операційної діяльності та форм її диверсифікації.

2. Забезпечення відповідності обсягу і структури активів, що формуються до обсягу, і структури виробництва і збуту продукції.

3. Забезпечення оптимальності складу активів з позицій ефективності господарської діяльності.

4. Забезпечення умов прискорення обороту активів у процесі їх використання.

5. Вибір найбільш прогресивних видів активів з позицій забезпечення росту ринкової вартості підприємства.

 

 

22. Класифікація активів підприємства в залежності від участі в господарському обороті

Не викликає сумнівів, що активи, які по-різному беруть участь у господарському процесі та мають різну швидкість обігу, повинні оцінюватись по різному. Тому для цілей фінансової звітності активи поділяють на необоротні та оборотні.

Необоротні (необігові) господарські засоби (активи) підприємства — це сукупність його майнових цінностей, які багаторазово беруть участь у процесі його господарської діяльності.

У практиці бухгалтерського обліку до них належать господарські засоби з тривалістю використання понад рік.

До складу необоротних (довгострокових) господарських засобів підприємства відносять:

– основні засоби;

– нематеріальні активи;

– капітальні інвестиції;

– довгострокові фінансові вкладення (інвестиції);

– довгострокову дебіторську заборгованість;

– інші довгострокові активи (музейні експонати, бібліотечні фонди, МШП із тривалістю використання понад рік, природні ресурси тощо).

Оборотні засоби в свою чергу поділяють на нормовані (виробничі) (запаси, паливо, незавершене виробництво), та ненормовані (дебіторська заборгованість). Оборотні активи — це активи, що обслуговують господарський процес і забезпечують його неперервність. У бухгалтерському обліку до таких активів відносять активи, які споживаються або реалізуються протягом одного операційного циклу чи протягом року. Оборотними активами підприємства є сировина, матеріали, паливо, тара, малоцінні та швидкозношувані предмети, готова продукція, ліквідні цінні папери, грошові кошти. Такі активи, як дебіторська заборгованість, незавершене виробництво, витрати майбутніх періодів, є досить специфічними оборотними активами, які певною мірою відображують недосконалість, незавершеність та неперервність виробничого процесу.

23. Управління оборотними активами (запасами, дебіторською заборгованістю, грошовими активами)

Управління виробничим процесом і оборотними активами на підприємстві належить до завдань, які вирішують менеджери-економісти. Оскільки процеси виробництва та реалізації продукції супроводжуються рухом фінансових ресурсів, активну участь у вирішенні завдань, пов'язаних з управлінням оборотними активами підприємства беруть фінансові менеджери. До найважливіших із таких завдань належать:

• визначення оптимального обсягу та структури оборотних активів;

• мінімізація витрат на фінансування та підтримку певного їх обсягу;

• управління чистим оборотним капіталом підприємства;

• забезпечення ліквідності та платоспроможності;

• формування оптимального обсягу товарно-матеріальних запасів;

• управління дебіторською заборгованістю;

• управління грошовими коштами тощо.

У процесі управління оборотними активами при визначенні потреби в оборотному капіталі фінансовий менеджер насамперед аналізує структуру, оборотність, ліквідність оборотних активів, а також забезпеченість оборотним і чистим оборотним капіталом підприємства. Аналізуючи усереднені та максимальні значення таких показників на інших підприємствах галузі, а також враховуючи політику підприємства щодо фінансування оборотного капіталу, менеджер приймає відповідні управлінські рішення.

 

24. Політика розподілу продукції підприємства

Політика розподілу продукції - це діяльність конкретного підприємства з планування, реалізації та контролю руху товарів від виробника до споживача з метою задоволення попиту і одержання прибутку.У свою чергу, поняття розподілу об'єднує регулюючу дію будь-яких заходів, що спрямовані на пересування продукції в просторі та в часі від місця виробництва до місця споживання. Весь процес розподілу відбувається з обов'язковим комунікаційним підкріпленням.При розробці стратегії розподілу виділяють два підходи до прийняття управлінських рішень:1. стратегічний, що передбачає вирішення питань щодо створення системи розподілу та принципів її функціонування;2. тактичний, зміст якого полягає у виборі способів доставки, виконанні замовлень, розташуванні підприємства, виборі методів сортування та пакування.Єдиною метою політики розподілу щодо обох підходів є організація збутової мережі для ефективного продажу виробленої продукції. Планування розподілу — це систематичне прийняття рішень щодо фізичного переміщення та передачі власності на товар чи послуги від виробника до споживача, включаючи транспортування, зберігання та здійснення угод. Функції розподілу реалізують за допомогою каналів товароруху, які включають сукупність всіх організацій або будь-яких осіб, які пов'язане з пересуванням та обміном товарів чи послуг, і яких розглядають як посередників.

 

 

25.Особливості збутової діяльності

Збутова мережа може бути визначена як структура, сформована партнерами, що беруть участь у процесі конкурентного обміну, з метою надання продуктів і послуг у розпорядження індивідуальних споживачів чи індустріальних користувачів. Цими партнерами є виробники, посередники і кінцеві покупці. Любий збутовий канал виконує визначений набір функцій, необхідних для здійснення обміну.

Функції збуту:

· вивчення результатів сегментації ринку і планування реклами;

· підписання договорів зі споживачами або посередниками;

· облік і контроль виконання договорів;

· розробка плану відвантаження продуктів клієнтам;

· визначення каналів збуту;

· організація прийому, збереження, упакування, сортування і відвантаження продуктів клієнтам;

· інформаційне, ресурсне і технічне забезпечення збуту продуктів;

· стимулювання збуту;

· установлення зворотного зв'язку з споживачами і регулювання.

Структура прямих каналів збуту підприємства містить у собі наступні підрозділи:

· відділ маркетингу та/або реклами — розміщується, як правило, на площах основного підприємства, здійснює реалізацію туристичного продукту, супроводжувальних продуктів безпосередньо після їх виготовлення і зберігає значні запаси виробів;

· збутові філії — розташовуються в містах основних споживачів продукції підприємства і включають в себе склади для збереження значних запасів готової супроводжувальної продукції, а також систему сервісного обслуговування, якщо це обумовлено характером ринку і видом реалізованої продукції,

· збутові контори підприємства — фізичних операцій з продуктом не роблять і часто навіть не розташовуються за його наявністю (за винятком зразків). Їх задача — встановлення контактів зі споживачами, рекламна діяльність, збір замовлень та їх розміщення, організація транзитного постачання продуктів зі складів підприємства і його збутових філій.

 

26. Управління процесом формування товарного асортименту

Важливим елементом товарної політики є формування товарного асортименту. Товарний асортимент — група товарів, які тісно пов'язані між собою, або у силу подібності їх функціонування, або у силу того, що їх продають однаковим групам клієнтів, або через однакові типи торговельних установ, або у межах одного і того ж діапазону цін.Кожен товарний асортимент потребує власної стратегії маркетингу, яка полягає у прийнятті рішення про широту товарного асортименту та визначенні цілей.Існує два способи розширення товарного асортименту:1. нарощення товарного асортименту;2. насичення товарного асортименту. Нарощення товарного асортименту відбувається тоді, коли фірма збільшує кількість товарів, що випускаються, за межами її теперішнього цінового діапазону. Насичення товарного асортименту відбувається за рахунок впровадження нових виробів в існуючих рамках. Причинами насичення товарного асортименту є:- намагання фірми отримати додатковий прибуток;- ліквідація проблем в існуючому товарному асортименті;- введення в дію надлишкових виробничих потужностей;- прагнення стати провідною фірмою з невичерпним асортиментом, щоб стримати натиск конкурентів.Якщо у фірми є декілька асортиментних груп товарів, то йдеться про товарну номенклатуру. Товарну номенклатуру фірми можна описати з точки зору її широти, насиченості, глибини та гармонійності.Фірма може розширити свою діяльність чотирма способами:1) розширення товарної номенклатури за рахунок включення в неї нових асортиментних груп товарів;2) збільшення насиченості вже існуючих асортиментних груп товарів;3) пропонування більше варіантів кожного з наявних товарів, тобто, поглиблення своєї товарної номенклатури;4) в залежності від того, чи прагне вона до завоювання стійкої репутації в будь-якій сфері, або діє водночас у декількох сферах, фірма може цілеспрямовано додати більшої або, навпаки, меншої гармонійності між товарами різних асортиментних груп. Формування асортименту передує розробці підприємством асортиментної концепції — спрямованої побудови оптимальної асортиментної структури, товарної пропозиції. При цьому за основу приймаються, з одного боку, споживчі вимоги певних груп (сегментів ринку), а з іншого — необхідність забезпечення найбільш ефективного використання підприємством сировинних, технологічних, фінансових та інших ресурсів з тим, щоб виробляти товари з низькими витратами.

27. Поняття каналу розподілу та основні методи збуту

Канал розподілу – це сукупність підприємств і організацій, через які проходить продукція від місця її виготовлення до місця споживання. Іншими словами канал розподілу-це шлях, яким товари переміщуються від виробника до споживача.

Існуючі канали збуту передбачають три основних методи збуту:

1. прямий — виробник безпосередньо збуває продукцію покупцям;

Реалізація цього методу на практиці можлива удвох напрямах:

• завдяки створенню власних торговельних точок для реалізації своєї продукції;

• шляхом особистого продажу.

2. Побічний (Непрямий) — збут організований через незалежних посередників;

Непрямий метод збуту продукції передбачає продаж товарів кінцевому споживачеві через посередників, тобто формування власної мережі каналів розподілу продукції.

Більшість виробників вважає, що доцільніше та економічно ефективніше буде передати частину роботи щодо збуту продукції посередникам. Проте це означає, що певною мірою виробники втрачають контроль над тим, як і кому продається цей товар.

Прихильники прямого методу збуту критикують протилежний метод своїх опонентів власне за це. Втрата виробниками контролю щодо способів збуту та їх адресності інколи загрожує формуванням неприхильної думки про їх продукцію. І винними в цьому можуть стати посередники. Із розширенням збутової мережі збільшується ймовірність виникнення непорозумінь між учасниками каналу.

Компанії, які використовують непрямий метод збуту, мотивують його доцільність саме можливостями вирішення проблем збуту на сучасному ринку (табл. 8.4).

Оскільки кожному з цих методів притаманні як переваги, так і недоліки, то певні фірми прагнуть збільшити кількість переваг та зменшити дію недоліків, використовуючи комбінований метод збуту.

3.Комбінований метод збуту передбачає поєднання прямого та непрямого методів. Тобто виробник може формувати власну збутову мережу, але не відмовлятися при цьому від послуг посередників і на певних ринках бути присутнім за допомогою агентів, представників, дистриб'юторів тощо.

28. Основні завдання фінансового менеджменту

Фінансовий менеджмент – це система принципів, засобі та форма організації грошових відносин підприємства, спрямована на управління його фінансово-господарською діяльністю.

До основних завдань фінансового менеджменту відносять:

• планування фінансово-господарської діяльності підприємства;

• формування необхідної ресурсної бази;

• оцінка ефективності капіталовкладень і забезпечення їх фінансування на найбільш вигідній основі;

• управління грошовими фондами підприємства;

• забезпечення ведення кваліфікованого бухгалтерського обліку;

• формування й реалізація ефективної податкової політики;

• характер взаємовідносин з інвесторами.

 

 

29. Стратегія диверсифікації

Стратегія диверсифікації - освоєння виробництва нових товарів, товарних ринків, а також видів послуг, що включає на просто диверсифікацію товарних груп, але й розповсюдження підприємницької діяльності на нові та не пов’язані з основними видами діяльності фірми області. Або ж стратегія диверсифікації - це система заходів, що використовується для того, щоб підприємство не стало занадто залежним від одного стратегічного господарчого підрозділу чи однієї асортиментної групи. Стратегія диверсифікації передбачає розробку нових видів продукції одночасно з освоєнням нових ринків. При цьому товари можуть бути новими для всіх підприємств, працюючих на цільовому ринку, або тільки для даного підприємства. Така стратегія забезпечує прибуток, стабільність і стійкість фірми у віддаленому майбутньому. Вона є найбільш ризикованою та потребує значних витрат.

Головна небезпека диверсифікації пов’язана з розпиленням сил, а також з проблемами управління диверсифікованими підприємствами. Ця проблема привела до розвитку методів портфельного аналізу. Стратегія диверсифікації реалізується тоді, коли фірма далі не може розвиватися на даному ринку в рамках даної галузі.

Основними факторами, що зумовлюють вибір стратегії диверсифікації:

Умовами, що спонукають керівників приймати рішення про диверсифікованість, є наступні:

1. “звичні” для підприємства ринки насичені, попит знижується (основні товари перейшли в стадію “спаду” свого життєвого циклу);

2. підприємство має фінансові ресурси, які можна вкласти в інший бізнес;

3. є можливості для створення синергетичного ефекту між існуючими та новими напрямками діяльності підприємства;

4. диверсифікованість дає можливість виходу на міжнародні ринки.

 

 

30. Товарні стратегії процесу планування товарного асортименту

Стратегія інновації товару визначає програму розроблення і впровадження нових товарів.

Диференціація товару - це процес розроблення ряду істотних модифікацій товару, які відрізняють його від товарів-конкурентів. Розроблення різних варіантів товару може бути між конкурентами однотипних товарів і між товарами одного виробника, орієнтованими на різні сегменти ринку. Диференціація товару сприяє збільшенню його конкурентоспроможності.

Диверсифікація товару - це виробництво різних товарів, які планується запропонувати на ринку.

Стратегія елімінації може здійснюватися шляхом зміни маркетингової стратегії, продажу виробництва товару іншому підприємству, продовження обслуговування наявних покупців, зняття товару з виробництва і виведення з ринку.

31. Виробничо-збутова програма підприємств. Фактори, що визначають структуру асортименту

Виробничо-збутова програма визначає необхідний обсяг виробництва продукції в плановому періоді, який відповідає номенклатурою, асортиментом і якістю вимогам плану продажів. Вона обумовлює завдання по введенню в дію нових виробничих потужностей, потребу в матеріально-сировинних ресурсах, чисельності персоналу, транспорті тощо. Цей розділ плану тісно пов’язаний з планом по праці і заробітній платі, планом по витратах виробництва, прибутку і рентабельності, фінансовим планом.

Основним завданням виробничої програми є максимальне задоволення потреб споживачів у високоякісній продукції, яка випускається підприємствами при найкращому використанні їхніх ресурсів та отриманні максимального прибутку. З метою вирішення цього завдання в процесі розробки виробничої програми на всіх рівнях потрібно дотримуватися наступних вимог: 1) правильне визначення потреби в продукції, що випускається, і обґрунтування обсягу її виробництва попитом споживачів; 2) повне ув'язування натуральних і вартісних показників обсягів виробництва і реалізації продукції; 3) обґрунтування плану виробництва продукції ресурсами, і в першу чергу, виробничою потужністю.

Виробнича програма складається із 2-х розділів: плану виробництва продукції в натуральному (умовно-натуральному) виразі та плану виробництва у вартісному виразі.

В основу розробки виробничої програми повинна бути покладена реальна потреба в конкретній продукції. На рівні промислового підприємства конкретизація потреби в продукції забезпечується за допомогою попиту споживачів і господарських договорів по розгорнутій номенклатурі виробів.

Формування асортименту продукції на підприємстві є складним процесом, який здійснюється з урахуванням дії цілого ряду факторів. Ці фактори поділяються на загальні та специфічні. До загальних факторів відносять споживчий попит та виробництво товарів. Специфічними факторами є умови товаропостачання, чисельність та спеціалізація підприємств або склад населення, яке обслуговується, транспортні умови, наявність інших конкурентних підприємств в зоні діяльності.

 

 

32. Організація як складова система та об'єкт управління

За визначенням Честера Бернарда: “ Організація - група людей, діяльність яких свідомо координується для досягнення загальної мети або спільних цілей”.

Всі організації мають загальні для них характеристики.

1) всі організації використовують чотири види ресурсів:

людські ресурси;

фінансові ресурси;

фізичні ресурси (сировина, устаткування тощо);

інформаційні ресурси.

2) будь-яка організація є відкритою системою. Ресурси, які організація використовує для виробництва продукції (надання послуг) вона забирає із зовнішнього середовища. В свою чергу продукція, що виробляється організацією також реалізується у зовнішньому середовищі. Отже організація може існувати лише у взаємодії з оточуючим середовищем. Це означає, що будь-яка реально існуюча організація є відкритою системою.

3) всі організації здійснюють горизонтальний і вертикальний поділ праці. Якщо навіть дві людини працюють спільно для досягнення єдиної мети, вони повинні поділити роботу між собою.

4) всі організації мають структуру (сукупність підрозділів та зв’язків між ними, а також взаємовідносин між рівнями управління та функціональними сферами діяльності), яка надає їм цілісність й спроможність реалізувати своє призначення.

 

 

33.Закон синергії та його сутність

Синергія — це сумуючий ефект, який полягає у тому, що при взаємодії двох або більше факторів їх дія суттєво переважає ефект кожного окремого компонента у вигляді простої їх суми. Синергія (співробітництво, сприяння) - означає спільне і однорідне функціонування елементів системи.

У будь-якій організації можливий як приріст енергії, так і зниження загального енергетичного ресурсу в порівнянні з простою сумою енергетичних можливостей входять до неї елементів.

За законом синергії сума властивостей організованого цілого повинна бути більше, ніж сума властивостей всіх елементів що в нього входять.

При цьому під властивостями елементів і цілого розуміється зміна різних характеристик (наприклад, для соціально-економічних систем це продуктивність праці, обсяг виробництва, прибуток, рентабельність і ін), їх взаємозалежність і зміна в часі. Одержуваний при цьому організаційний сумарний ефект носить назву синергетичного. Завдання організатора полягає в тому, щоб знайти такий набір елементів і так з'єднати їх між собою, використовуючи прогресивні форми організації, при якій синергія забезпечувала б якісне збільшення потенціалу, як частини системи, так і системи в цілому.

Синергетичний ефект буде мати місце, якщо всі елементи і частини підприємства орієнтовані на досягнення однієї спільної мети. Якщо ж вони будуть прагнути до досягнення приватних цілей, не пов'язаних із загальною метою фірми, синергетичного ефекту не відбудеться.

Закон синергії та в організаціях і на підприємствах проявляється через співробітництво. Ось чому бригадна форма організації праці ефективніше, ніж індивідуальна.

Проте слід мати на увазі і інше трактування закону синергії, а саме: для будь-якої організації існує такий набір елементів (ресурсів), при якому її потенціал завжди буде або істотно більше простої суми потенціалів вхідних у неї елементів, або істотно менше.

Синергетичний ефект може бути отриманий за рахунок:

ü організуючої ролі менеджера (план-завдання, режим роботи, норма і нормативи, стимули, контроль тощо);

ü Організації праці;

ü Організації виробництва;

ü Колективного прийняття рішень;

ü Організація оперативного виробничого планування і управління і ін

Знання закону синергії може активізувати діяльність керівника з пошуку найкращого набору ресурсів. Закон синергії діє незалежно від волі і свідомості керівника, проте результати дії закону залежать від стану трьох середовищ: керівника, підлеглих і зовнішнього середовища по відношенню до закону синергії.

 

34. Організація як складова система та об'єкт управління

За визначенням Честера Бернарда: “Організація - група людей, діяльність яких свідомо координується для досягнення загальної мети або спільних цілей”.

Всі організації мають загальні для них характеристики.

1) всі організації використовують чотири види ресурсів: людські ресурси; фінансові ресурси; фізичні ресурси (сировина, устаткування тощо); інформаційні ресурси.

2) будь-яка організація є відкритою системою. Ресурси, які організація використовує для виробництва продукції (надання послуг) вона забирає із зовнішнього середовища. В свою чергу продукція, що виробляється організацією також реалізується у зовнішньому середовищі. Отже організація може існувати лише у взаємодії з оточуючим середовищем. Це означає, що будь-яка реально існуюча організація є відкритою системою.

3) всі організації здійснюють горизонтальний і вертикальний поділ праці. Якщо навіть дві людини працюють спільно для досягнення єдиної мети, вони повинні поділити роботу між собою.

4) всі організації мають структуру (сукупність підрозділів та зв’язків між ними, а також взаємовідносин між рівнями управління та функціональними сферами діяльності), яка надає їм цілісність й спроможність реалізувати своє призначення.

 

 

35. Місія організації

Формулювання місії підприємства повинна містити наступне:- вибір зовнішнього середовища організації;- основні цілі, завдання, ринки, технології та ін.;- персонал, вимоги до нього, принципи набору та розстановки кадрів.Існує широке і вузьке розуміння місії. У випадку широкого розуміння місія розглядається як констатування філософії, призначення і смислу існування організації. Філософія організації визначає цінності, вірування і принципи, у відповідності до яких організації буде здійснювати свою діяльність. Призначення визначає дії, які організації намірена здійснювати, і те, якого типу організацією вона має намір стати. В вузькому розумінню місія розглядається як сформульоване твердження відносно того, для чого і за якою причиною існує організація, тобто місія розуміється як твердження, яке розкриває суть існування організації, в якій проявляється різниця даної організації від їй подібних. Місія повинна розроблятися з врахуванням таких факторів: - історія фірми, в процесі якої розроблялася філософія фірми, формувався якої розроблялася філософія фірми, формувався її профіль і стиль діяльності, місце на ринку і т.д.;- існуючий стиль поведінки і спосіб дії власників та управлінського персоналу;- стан середовища функціонування організації;- ресурси, які вона може привести в дію для досягнення своїх цілей;- специфічні особливості, якими володіє організація.Добре сформульована місія прояснює те, чим являється організація і якою вона хоче стати, а також показує відміну організації від інших, подібних до неї. Місія сприяє формуванню єднання в середині організації і створенню корпоративного духу. Місія сприяє тому, що працівники можуть легше встановити ідентифікацію своєї персони з організацією. Для тих же працівників, які ідентифікують себе з організацією, місія виступає точкою концентрації їх уваги при здійсненні своєї діяльності;Місія сприяє встановленню деякого клімату в організації, так як через неї до людей доводяться філософія організації, цінності і принципи, які лежать в основі побудови й здійсненні діяльності організації.Місія не повинна нести в собі конкретні вказівки відносно того, що, як і які строки слід робити організації. Вона завдає основні напрями руху організації, реакцію організації на процеси і явища, які протікають в середині та ззовні неї. Дуже важливо, щоб місія була сформульована ясно для того, щоб вона була легко зрозуміла всім суб’єктам, взаємодіючим з організацією, особливо всім членам організації. При цьому місія повинна бути сформульована таким чином, щоб вона виключала можливість для різних розумінь, але в той же час залишала простір для творчого гнучкого розвитку організації.

 

36. Головна властивість системи та її сутність

Головною властивістю системи є емерджентність. Незводимість (ступінь незводимості) властивостей системи до властивостей її елементів називається емерджентністю системи. Це поняття тісно пов'язане з поняттям структури системи, а саме: структура є механізмом реалізації емерджентності. Іншими словами, саме структура визначає той спосіб, у який проявляються властивості окремих елементів в контексті даної системи.

Взаємодія елементів системи відбувається під впливом зв'язків між ними, які залежать від взаємовідносин, що склалися, і від поточного стану системи. Тут важливим питанням є опис закономірностей динаміки системи, тобто впливу системи як цілого на зміну на зміну у часі її окремих елементів і навпаки.

Разом з тим, структурні зміни в системі викликають зміну властивостей самих елементів, які підпорядковуються загальним законам розвитку системи як цілого. В науковій теорії перехід від опису до пояснення, від явищ до сутності співпадає з пізнанням структури досліджуваних систем і процесів, з переходом від одних структурних рівнів до інших, більш глибоких. У зв'язку з цим у сучасній науці і техніці отримали значний розвиток системно-структурні дослідження, а також відповідні їм методи.

37. Поняття «організації» та її характерні ознаки

В широкому сприйнятті організація розглядається як підприємство. Організація – це свідомо координоване соціальне утворення з визначеними границями, що функціонує на відносно постійній основі для досягнення спільної для всіх її членів мети.В вузькому розумінні організація – це процес означення найсуттєвіших зв’язків серед людей, задач і видів діяльності з метою інтеграції та координації організаційних ресурсів для ефективного виконання поставлених цілей.

Організаціями є фірми (економічні суб'єкти), профспілки, політичні партії, університети, неприбуткові організації, державні установи чи органи місцевого самоврядування й безліч інших «одиниць координації, які мають певні межі й функціонують для досягнення мети або кількох цілей, що їх поділяють її члени-учасники».

Організації створюються й існують внаслідок того, що задана ціль не може бути досягнута однією людиною або навіть групою людьми, які працюватимуть незалежно та некоординовано. Менеджери займаються організаційною діяльністю, щоб виконати три речі:по-перше, процес організації підвищує ефективність і якість роботи.Тільки в процесі організації можуть бути створені умови для досягнення синергії (спільної, об’єднаної та знеособленої енергії двох або більше людей, направленої на досягнення єдиної для всіх цих людей мети). Групи людей, які ефективно працюють разом, можуть зробити набагато більше, ніж якби вони працювали по одному;по-друге, потреба в процесі організації зумовлена необхідністю встановлення відповідальності. Будь-які зусилля людей більш ефективні, коли вони розуміють свої специфічні обов’язки, добре орієнтуються у предметі своїх зобов’язань. Крім того дуже важливо, щоб кожна особа, знала перед ким вона має звітувати і хто буде доручати їй роботу та контролювати її виконання. Корисно також, щоб кожен робітник був ознайомлений зі структурою влади в організації. Взаємовідносини різних органів влади повинні бути зрозумілими всім, починаючи від робітників,

Організації можуть бути формальними й неформальними.

Організації проектуються заздалегідь, вони моделюються для формування структури, яка підпорядковується інтересам досягнення поставлених цілей. При проектуванні організації використовується уявлення про неї як про організм, що діятиме раціонально йцілеспрямовано для досягнення поставленої мети й удосконалюватиме методи її досягнення.

 

 

38. Внутрішнє середовище організації, фактори та їх сутність

Відповідно до системного підходу до управління, організація, як відкрита система, функціонує й розвивається завдяки наявності в ній певних елементів, які дають змогу своєчасно і адекватно реагувати на сигнали зовнішнього оточення. Ці елементи і являють собою її внутрішнє середовище. Воно формується під впливом різних факторів. З одного боку — це особливості ринку, вимогам якого внутрішнє середовище має відповідати, з другого — розміри організації. Великі підприємства з тисячами працівників вимагають зовсім іншого управління, ніж підприємства малого бізнесу.

Узагальнюючи різні підходи до визначення внутрішньої структури організації, можна зробити висновок, що основними її елементами є: мета організації; організаційна структура; система технологій; кадровий склад і організаційна культура.

Розглянемо ці елементи детальніше та визначимо, яким чином вони між собою пов'язані.

Будь-якій усвідомленій діяльності людей дає поштовх мета (ціль). Ціль — це бажаний стан об'єкта або бажаний кінцевий результат діяльності. Цілі організації визначаються у вигляді ідеальної моделі стану системи в майбутньому, можливість досягнення якої оцінюється менеджерами з урахуванням різних чинників, починаючи від особистих (рівень професіоналізму, співвідношення мотивів і стимулів) і закінчуючи тими, які впливають і впливатимуть на функціонування системи з боку зовнішнього середовища.

Цілі різних організацій можуть бути подібними або істотно різнитися. Як правило, організації ставлять і реалізують не одну ціль, а кілька, які є важливими для їхнього функціонування й розвитку. Це можуть бути цілі, розраховані на перспективу або короткотермінові, вони можуть стосуватися вирішення економічних, технічних або соціальних завдань, бути пріоритетними або другорядними тощо.

Для того, щоб забезпечити досягнення цілей організації, необхідно відповідним чином координувати діяльність її елементів (підрозділів, окремих людей). Отже, зважаючи на поставлені цілі, організація вибудовує свою структуру.

Структура організації — це сукупність елементів і взаємозв'язків між ними, що дає змогу найефективніше перетворювати вхідні ресурси в завершальний продукт і досягати поставлених цілей.

Структура є начебто кістяком організації, об'єднуючи окремі її елементи, які вступають у стосунки між собою, проявляючи свої властивості.

Формування організаційної структури, вибір певного її типу зумовлюється багатьма чинниками. Це і специфіка діяльності підприємства, яка вимагає виконання тих чи інших видів робіт, і технологія, що застосовується для перетворення ресурсів у кінцевий продукт, і масштаби діяльності.

Структура організації має у своїй основі розподіл праці, який ніколи не буває випадковим, а грунтується на тому, що кожен вид роботи доручається тим фахівцям, які можуть виконати її краще, ніж інші працівники з погляду інтересів даної організації. Такий розподіл праці називається спеціалізованим і може стосуватися роботи з людьми, роботи з машинами та з інформацією. Залежно від виду робіт, які лежать в основі розподілу праці відповідно йдеться про структуру управління, виробничу структуру й організаційну структуру.

Як зазначалося вище, структура організації великою мірою залежить від того, на якій технології базується процес перетворення ресурсів на готову продукцію. Для багатьох підприємств технологія є основним чинником, що зумовлює її конкурентні переваги.

Технологія — це спосіб перетворення вхідних елементів (матеріалів, сировини, інформації тощо) на вихідні (продукти, послуги).

Основною характеристикою технології у сучасному світі стає її мінливість. І.

При цьому можна виокремити такі основні результати зміни технології, які впливають на стан внутрішнього середовища організації:

- використання нової технології забезпечить випуск конкурентоспроможнішої продукції (як за якістю, так і за витратами на її виготовлення), отже, організація має відчути момент, коли існуюча технологія вичерпала свої можливості, і своєчасно змінити її, щоб не ослабити свої конкурентні позиції;

- запровадження нової технології вимагатиме від працівників, що її обслуговують, нових знань. Це зумовить необхідність їх навчання чи перепідготовки. Деякі працівники можуть опиратися таким змінам і тому організація може зіткнутися з дефіцитом кадрів;

- нова технологія може значно змінити склад і способи вирішення управлінських завдань, що зумовить потребу в перерозподілі функцій та зміні організаційної структури.

Стрижнем внутрішнього середовища організації є людські ресурси. Люди, які працюють в організаціях, поводяться в суспільстві й на роботі по-різному, залежно від складного поєднання індивідуальних рис, особливостей організаційного оточення та обставин зовнішнього середовища. Дуже часто наявність індивідуальних рис, що у своїй сукупності можуть формувати потенційно активного працівника, здатного виконувати роботу з високою продуктивністю й результативністю, не гарантує його активної поведінки в певному організаційному оточенні, яке не заохочує ініціативу й підприємливість. І навпаки, людина із середніми здібностями може у відповідному організаційному оточенні прагнути до розвитку й поліпшувати результати своєї діяльності. Отже, робоча група впливає на людей в організації, формує певні норми поведінки, створює певні ціннісні орієнтири й зумовлює ставлення людей до роботи.

У мінливому зовнішньому середовищі організація повинна бути максимально гнучкою, а це можливо не лише завдяки змінам, Ініційованим керівництвом, а й за рахунок формування певної організаційної (корпоративної) культури. Організаційна культура є складною композицією важливих припущень, які часто не підлягають формулюванню, бездоказово приймаються й поділяються всіма членами колективу. Організаційна культура визначає межі, в яких можливе виважене прийняття рішень на будь-якому ієрархічному рівні, використання ресурсів організації в цілому, відповідальність, напрями розвитку, регламентує управлінську діяльність, сприяє ідентифікації членів з організацією.

Підсумовуючи вищесказане, можна зробити висновок, що зв'язок внутрішніх складових організації є обопільним і досить непростим. Зміна в одному елементі обов'язково вимагатиме зміни ще в одному чи декількох інших елементах, причому не завжди бажаному напрямі.

 

 

39. Характерні особливості структури системи

Система – це упорядкована множина взаємопов'язаних елементів, які мають власну структуру і організацію.

Структура – це відносно сталий спосіб (закон) зв'язку елементів того чи іншого складного цілого.

Структура відбиває упорядкованість внутрішніх і зовнішніх зв'язків об'єкту, що забезпечують його сталість, стабільність, якісну визначеність. Структурні зв'язки різного роду пронизують всі процеси, які відбуваються у системних об'єктах.

Об'єкт є системою, якщо його можна розбити на взаємопов'язані і взаємодіючі частини чи елементи. Ці частини, як правило, мають власну структуру, а тому можуть бути представлені як підсистеми вихідної, більшої системи. Виділені таким чином підсистеми в свою чергу можуть бути розбиті на взаємопов'язані підсистеми другого і наступних рівнів. На певному етапі їх поділу можуть бути виділені елементи, подальший поділ яких означатиме вихід за рамки дослідження даної системи.

В світі не може бути тіл без структури, без здатності до внутрішніх змін. Кожен матеріальний об'єкт має невичерпну кількість внутрішніх і зовнішніх зв'язків, здатність до переходу з одного стану до іншого. Завдяки багатоманітності структурних рівнів матерії кожна матеріальна система є поліструктурною. Наприклад, у суспільстві є економічна структура, політична структура, соціальна структура тощо. В системах природи кожному структурному рівню матерії відповідає певна структура об'єктів.

Структура системи більш стійка, ніж її окремі властивості. Проте, структура не є незмінною, інваріантним аспектом системи. Коли кількісні зміни в системі виходять за межі міри і викликають її якісні зміни, останні завжди виступають як зміна структури системи.

Однією з основних властивостей структури є упорядкованість елементів системи за принципом однорідності, тобто ієрархізація системи таким чином, що однорідні елементи потрапляють на один рівень ієрархії (під ієрархією розуміється деяке підпорядкування частин, елементів цілому, до складу якого вони входять). Таким чином, в системі виділяються підсистеми – класи елементів, функціонування яких має інваріантні властивості на певних рівнях його розгляду.