Проблеми співвідношення краси й зла, влади митця та мистецтва над натовпом, пошуків досконалості в романі «Запахи, або Історія одного вбивці» П. Зюскінда.

В інакомовному вимірі слід тлумачити й образ парфумера-вбивці Жан-Батіста Гренуя. Відсутність власного запаху є знаком природженої, фатальної відокремленості його від людства, його маргінальності та приреченості на існування в зоні відчуження від суспільства - «по той бік» прекрасних і огидних запахів, тобто «по той бік» добра і зла. Водночас ця властивість є ознакою його мистецької обдарованості, відокремленої від «духу» звичайного людського життя. Саме вона дозволяє Гренуєві з болісною гостротою сприймати ароматичну гаму життя і спонукає його на мистецьке полювання за найкращими пахощами, якими живиться його творчість. Цією ж особливістю визначена і специфіка його ставлення до життя та людей. Певно ж, він здатен побачити речі у невідомому для звичайних людей світлі, подібно до ясновидця, проникаючи у приховану зовнішньою оболонкою сутність. Проте абстрактні поняття морального ґатунку для його «нюху» недосяжні. «Він, - наголошується у розповіді про дитячі роки героя, - ніяк не міг їх запам'ятати, плутав і, вже навіть коли виріс, вживав неохоче й часто неправильно: право, совість, Бог, радість, відповідальність, покірність, вдячність і таке інше. Що це все означало, для нього завжди залишалося туманним».

Тож не дивно, що за умов відсутності будь-яких уявлень про мораль, мистецький геній Гренуя спрямовується у царину чистої естетики (тобто на створення мистецького шедевра) і з жахливою прагматичністю використовує життя як «сировину» для художнього витвору. Саме таким є символічний зміст детективної лінії сюжету. По суті вона є гротескним втіленням ситуації, коли митець приносить у жертву завданням художньої творчості стихію живого життя.

Детективна інтрига, в яку трансформувався у Зюскіндовому романі цей феномен, загострила (і водночас забарвила іронією) притаманну йому напруженість, яку майстри модерністської прози першої половини XX ст. здебільшого переносили у площину трагічного (пригадаймо слова молодого Т. Манна про те, що мистецький талант поводить себе подібно до вампіра, або створений ним же образ геніального композитора Адріана Леверкюна, який заради досягнення досконалості у своїй творчості зрікся кохання). Аналогічний смисл має і гротескно-брутальне порівняння головного героя «Запахів» з кліщем, який живиться чужою кров'ю (це порівняння, з іншого боку, перегукується з метафорою перетворення Замзи на комаху, покладеною в основу сюжету кафківського «Перевтілення»).

Те, заради чого герой приносить у жертву життя двадцяти п'яти красунь, - чарівний аромат - також є яскравою метафорою. Адже видобутий із квінтесенції добірних соків життя, у якій сконцентрована сила краси, чистота незайманої буденністю юності, свіжість почуттів, нерозкриті потенції кохання, є ніщо інше, як інакомовний образ ідеї естетичної досконалості. Ця ідея розвивається у романі паралельно у двох напрямках - єдиного сенсу особистого існування героя, який прагне у своїй творчості сягнути найвищої естетичної вершини, і його грандіозного, по-своєму революційного плану - перетворити за допомогою свого шедевра «сморідний» світ на запашне царство краси та гармонії.

Зазіхаючи на радикальне вдосконалення світу, Гренуй немовби перебирає на себе роль спасителя людства. Не випадково в одному з епізодів він порівнює себе з античним Прометеєм. Однак Гренуй зі своїми перетворювальними фантазіями у царині парфумів, виглядає зловісною пародією на цього титана духу, бо ним рухає не любов до людства, якою визначалася сутність Прометеєвого подвигу викрадення вогню, а суто естетична, позбавлена морального сенсу й гуманістичного пафосу мета. Крім того, досконалий аромат Гренуй розглядає не лише як засіб «виправлення» та облагороджування світу, а й як шлях до встановлення свого особистого панування над людством. Він не просто мріє про славу - він прагне до повсюдного поклоніння, прагне здобути корону Великого Імператора, Творця й Бога, а по суті - до необмеженої, диктаторської влади «надлюдини».

Відтак виявляється ще одна точка дотику між вигаданою історією парфумера із XVIII ст. і реальною історією століття XX.
Відтинок сюжету, в якому переповідається про сім років, проведених героєм на горі у запальних видіннях та зухвалих честолюбних мріях, виснажливих фізичних випробуваннях і найсуворішій аскезі, побудований як пародія на життєпис чен-ця-відлюдника. Завдяки цьому навмисному пародіюванню стає очевидним, що творчо-естетичні прагнення героя набувають значущості духовно-релігійних цінностей, що у його свідомості мистецтво підноситься до Абсолюту. Іронії ж цій ситуації додає те, що ідолом, перед яким схиляється Гренуй, є парфумерне мистецтво, вільне від духовних питань, прив'язане до моди та косметичної індустрії, нетривке, ефемерне, декоративне, легковажне, як сам аромат. Відтак у постмодерністському романі піддається критиці одна з чільних концепцій модернізму, пов'язана з абсолютизацією «високого» мистецтва, яка наприкінці XX ст. перетворилася на стереотип масової свідомості.

Сутність поразки Гренуя. Здавалося б, створивши досконалий аромат і з його допомогою здобувши містичну владу над натовпом, Гренуй досягнув своєї мети. Втім, самою логікою розвитку та розв'язки сюжету автор піддає цей експеримент безкомпромісній критиці.

По-перше, за самою історією Гренуєвих злочинів постає стара проблема гуманістичної культури, влучно сформульована ще Достоєвським у запитанні, чи варта світова гармонія сльозинки однієї дитини.

По-друге, винайдений парфумером досконалий аромат не лише не облагороджує людей, а, навпаки, украй їх розбещує. Сцена публічної вакханалії, що є кульмінацією роману, символізує крах ідеї перетворення світу самодостатньою естетикою, «чистим», позбавленим морального змісту мистецтвом.«Запах любові», який створювався без любові до людини й з почуттям відрази до життя, виявляється отруйним дурманом, який паралізує моральні почуття натовпу, збуджує у ньому тваринні інстинкти.

По-третє, Гренуй так і не спромігся привласнити створений ним запах, а відтак - не спромігся стати природним, а не штучним «джерелом досконалості», не спромігся стати справжнім Великим Імператором. Чарівний аромат дав йому лише ілюзорну владу над натовпом - владу не «надлюдини», а штукаря, що насилає морок на довірливу публіку й розбещує людські душі, «каліфа на годину», правління якого обмежене кількістю крапель парфумів у флаконі.

Підсумок під провалом героя підводиться у фіналі роману. Зображуючи у ньому, як Гренуй знищує самого себе і свій чарівний шедевр (або, говорячи точніше, як Гренуй гине від власного шедевра й разом зі своїм шедевром), автор наочно доводить приреченість його безглуздого мистецького проекту.

Сцена, в котрій змальовується, як злодії, уражені ароматом, що випромінював чаклунські флюїди любові, розривають Гренуя на шматки, нагадує трагічний кінець життя античного Орфея, якого роздерли несамовиті вакханки.

Однак трагічна розв'язка життя героя у постмодерністському середовищі роману розчиняється в іронії. Автор кепкує з генія, який витрачає диво-аромат не на вдосконалення людства й світу, а на знищення самого себе. І'лузуванню піддається і геніальний витвір Гренуя: втілена в ароматі ідея досконалості зазнає жахливих мутацій, пробуджуючи у злодіях первісні людожерські інстинкти.

Життєвий провал головного героя «Запахів» є відповіддю автора роману на конфлікт етики та естетики, який з кінця XIX ст. був однією з центральних проблем культури. Сутність цієї відповіді полягає ось у чому: і досконалий витвір мистецтва, і його творець, захоплений мрією про перетворення світу на квітучий сад, приречені на руйнацію та саморуйнацію, якщо їм бракує головної складової - любові до людини й до життя. Такі виходи у проблеми сьогоденного духовного буття відкриває «історія одного вбивці», написана Зюскіндом. Не вдаючись до прямих і безпосередніх повчальних відступів, автор самою логікою розвитку сюжету та загальним іронічним ракурсом зображення подій викриває хибність мистецького кредо головного героя. Так - через викриття і заперечення - він повертає читача обличчям до цінностей гуманістичної культури, нехтування якими уможливило і зловісні пригоди Гренуя, і його безславний кінець.

У «Запахах» простежується така найвизначніша ознака постмодерністської літератури, як гра з сюжетами класичної літератури. Зюскінд вплавляє у роман сюжетні елементи двох знаменитих німецьких творів - «Малюка Цахеса на прізвисько Циннобер» Е.Т.А. Гофмана та «Фауста» Й.В. Гете. У біографії та особистості Гренуя, у його провідних ідеях та просуванні до головної мети легко впізнається відлуння історії фантастичного піднесення і падіння гофманівського Цахеса - аморальної потвори, яка привласнювала собі чужі заслуги й чесноти, а також відлуння Фаустових пошуків досконалості. Можна провести також деякі паралелі між сценою випробування чарівного аромату у «Запахах» та гіпнотичним сеансом, описаним у новелі «Маріо і чарівник» Т. Манна.