Внутрішня та зовнішня політика США 50–90–х років.

На президентських виборах 1952 року перемогу здобув кандидат від республіканської партії США, відомий військовий, генерал часів Другої світової війни Д. Ейзенхауер. Крім того, республіканці забезпечили собі більшість у Сенаті й Палаті представників Конгресу США. Формулюючи концепцію свого президентства, Ейзенхауер наголошував на тому, що країна потребує періоду спокою і об’єднання після потрясінь Другої світової війни. В галузі внутрішньої політики він проводив досить поміркований курс. Так, з одного боку, президент не збільшив соціальні програми, які існували у попереднє десятиліття, коли країною керували демократи. Але, з іншого боку, він і не дозволив їх скоротити, як того хотіли багато республіканців.

Однією з найбільш серйозних проблем адміністрації Ейзенхауера залишалася політика “маккартизму”. В 1954 році президент підписав закон “Про контроль над комуністичною діяльністю”. У ньому компартія оголошувалася агентом іноземних держав і звинувачувалась у намірах повалити уряд США. Через це Конгрес залишив компартію поза законом. Під приводом “комуністичної діяльності” були позбавлені основних прав і профспілки. Проте активність сенатора Маккарті набула надто скандальних форм і парламент у грудні 1954 року засудив його поведінку.

У зовнішній політиці уряд Д. Ейзенхауера прагнув забезпечити домінування США в усьому світі, спираючись на економічні важелі й технологічне лідерство. Разом з тим президент наполягав на необхідності скорочення військових видатків і чисельності армії. Для цього потрібно було запропонувати таку військову стратегію, яка відповідала б завданню захисту від можливого нападу СРСР; така стратегія була розроблена і отримала назву “масована відплата”. Сутність її зводилася до того, що керівництво США висловило готовність протистояти комунізму в будь-якій точці земної кулі. На дії СРСР у будь-якому регіоні світу США залишали за собою право відповісти у будь-якому іншому, де вони вважали це найбільш придатним й при цьому будучи готовими, у разі необхідності, застосувати ядерну зброю. Але в цілому в галузі зовнішньої політики Д. Ейзенхауер виявив велику гнучкість, поєднуючи відкриті пропагандистські кроки й таємні операції. З іншого боку, Ейзенхауер активно використовував ЦРУ для таємних підривних операцій проти країн, де у влади знаходилися нелояльні до США уряди. Разом з тим, Ейзенхауер не дозволив втягнути США у якусь нову війну.

На президентських виборах у 1960 році отримав перемогу 43-річний сенатор – демократ від штату Массачусетс Дж. Кеннеді, який випередив республіканця Р. Ніксона. Демократи знову повернулися до Білого дому після 8-річної перерви. Основою діяльності Кеннеді на посаді президента стала концепція “нових рубежів”. ЇЇ цілі у галузі внутрішньої політики полягали у тому, щоб створити Америку, яка стабільно розвивається. Для того, щоб вивести США на провідні позиції у дослідженнях космосу, Кеннеді запропонував програму “Аполлон”, метою якої була висадка американців на Місяць. Мета була досягнута у 1969 році. Загалом, у здійсненні своєї програми адміністрація демократів досягла вражаючих успіхів, адже за часів президентства Дж. Кеннеді ВНП збільшився на 25%.

У галузі зовнішньої політики президент Кеннеді прагнув посилити вплив США на перебіг подій у світі й не допустити експансії комунізму. Водночас, уряд Кеннеді став більш реалістично зважувати власні можливості, чітко усвідомлювати нові економічні й політичні реалії в світі. На початку 1960-х рр.. була ухвалена нова військово-політична концепція, що отримала назву “стратегії гнучкого реагування”. Вона стала офіційною доктриною НАТО і передбачала можливість ведення як тотальної ядерної війни, так і “обмежених війн” із застосуванням звичайної та ядерної зброї.

Зазначимо, що прихід до влади на Кубі комуністів у 1959 році значно посилив військово-політичне протистояння США і СРСР у Карибському регіоні. Світ опинився на межі ядерної війни. Лише шляхом інтенсивних переговорів та взаємних поступок з боку двох лідерів – Д.Кеннеді та М. Хрущова – вдалося уникнути катастрофи.

Невдовзі багатообіцяюча політична кар’єра Дж. Кеннеді трагічно завершилася. Багато з його реформ, і особливо націоналізація нафтових покладів, заторкнули інтереси представників великого бізнесу. 22 листопада 1963 року під час перебування в м. Даллас (штат Техас) на президента США було здійснено замах, він був смертельно поранений. Згідно з Конституцією США на посаду голови держави вступив віце – президент Л. Джонсон. В роки його президентства (1963 – 1969 рр.) була завершена значна частина соціально-економічних програм, запланованих Кеннеді. Але війна у В’єтнамі, що розпочалася у 1964 році, значно збільшила військові видатки, призвела до зростання дефіциту федерального бюджету і суттєво знизила авторитет Л. Джонсона. В 1965-1967 рр. США зосередили у Північному В’єтнамі майже 500-тисячний військовий контингент, проте ескалація військових дій не приносила успіхів – південнов’єтнамські партизани та війська ДРВ продовжували завдавати американцям відчутних ударів й посилювати опір. Військові дії США в Індокитаї викликали зливу протестів як всередині країни, так і в усьому світі. Влітку 1969 року адміністрація США започаткувала курс на “в’єтнамізацію війни”, тобто з цього часу війну мали продовжувати ворогуючі між собою в’єтнамські сторони.

Характеризуючи внутрішнє становище у США у означений період, слід звернути увагу на одну з найгостріших проблем країни, яка своїм корінням йде у глибоке минуле. Йдеться про расову проблему. Незважаючи на проголошене Конституцією рівноправ’я американських громадян, США у 1950-1970-ті рр. залишалися країною расової нерівності, дискримінації. Після ухвалення Конгресом у 1957 і 1960 рр. законів антирасистського характеру, в країні продовжувала здійснюватися політика сегрегації афро-американського населення у школах, на транспорті, у лікарнях та громадських місцях. Тому в 1964-1965 рр. значно активізувалися виступи афро-американців проти проявів расизму. Визначним лідером антирасистського руху став священик – християнин М.Л. Кінг. Протягом 1960-х рр. він організував низку кампаній протесту проти політики сегрегації в США. Кінг активно виступав проти війни у В’єтнамі, оголосив необхідність боротьби із злиденністю. В 1964 році його удостоєно Нобелівської премії миру, але в 1968 році лідер руху за громадянські права афро-американців був вбитий.

Зіткнення американців на расовій основі, війна у В’єтнамі, невдала боротьба із бідністю - все це зумовило поразку Демократичної партії на президентських виборах у листопаді 1968 року. Натомість лідер республіканців Р. Ніксон випередив демократа Г. Хемфрі й був проголошений новим президентом США. З метою оздоровлення економіки Ніксон у 1971 році оголосив про проведення “нової економічної політики”, а згодом президентським декретом в країні було оголошено надзвичайний стан. У зовнішній політиці уряд Ніксона досяг серйозних успіхів. Відбулися позитивні зміни в американо-радянських відносинах, зокрема, важливе значення мав візит президента США у Москву в 1972 році й підписання десяти угод між США і СРСР. Найважливішим серед них став Договір про запобігання ядерної війни. У січні 1973 року було також підписано Паризьку угоду про припинення війни і відновлення миру у В’єтнамі.

На виборах у листопаді 1972 року Р. Ніксон одержав переконливу перемогу над демократом Дж. Макговерном. Проте проведення виборів і початок другого терміну президентства Ніксона відбувалося на тлі найбільшого у повоєнній історії США політичного скандалу, що отримав назву “Уотергейт”. Під час розслідування порушень законності, що виявилися в ході передвиборчої кампанії, встановили факт зловживання владою високими посадовими особами. Було оприлюднено викриття щодо прямої причетності президента до цих подій. Юридичний комітет Палати представників проголоcив затвердження процедури імпічменту. В цій ситуації, 8 серпня 1974 року, не чекаючи завершення процедури, Ніксон був змушений подати у відставку. Посаду глави держави обійняв віце-президент Дж. Форд. Адміністрація президента Форда під час свого нетривалого (1974 – 1977 рр.) перебування у владі не змогла упоратися із проблемами і на виборах у 1976 році він поступився лідеру Демократичної партії. 39-м президентом США у листопаді 1976 року став Дж. Картер.

Цілою епохою стало подальше правління у Білому домі Р. Рейгана. Кандидат-республіканець у день президентських виборів отримав 51 відсоток голосів виборців, що взяли участь у голосуванні. Таким чином, 40-м президентом США став колишній кіноактор і, як з’ясувалося пізніше, дуже успішний політик. Внутрішньополітичний курс нової адміністрації був спрямований на досягнення стабілізації соціально-економічної системи шляхом обмеження або навіть згортання втручання держави в економіку і надання переваги приватному сектору. Програма Рейгана передбачала значне скорочення федеральних видатків, на перший план висувалися завдання раціоналізації виробництва, його структурної та технологічної перебудови. Цей курс отримав назву “рейганоміка”. У соціальній політиці Рейган орієнтувався на середній клас, тобто на більшість американців, намагався активізувати й стимулювати їх економічну дієвість. Рейгану вдалося зупинити економічну кризу, що розпочалася ще за президента Картера. Все це забезпечило Рейгану перемогу на президентських виборах у 1984 році. У той період у США відбувався семирічний підйом економіки (1983 – 1989 рр.), обсяг ВНП збільшився на 28 відсотків.

У зовнішньополітичній сфері адміністрація Р. Рейгана намагалася зміцнити позиції США у світі, розгорнути тотальну боротьбу з комуністичними й іншими тоталітарними режимами. Конфронтація з СРСР на початку 1980-х рр. досягла загрозливих масштабів, почалося розміщення американських ракет на території Великої Британії, ФРН, Італії. Оголосивши Радянський Союз “імперією зла”, президент Рейган проголосив своєю метою подолати його економічно, зберігаючи шалені темпи у гонці озброєнь. В березні 1981 року Рейган виступив з ідеєю розгортання “Стратегічної оборонної ініціативи” (СОІ) – тривалої програми створення широкомасштабної протиракетної оборони з елементами космічного базування. Програму СОІ іноді асоціювали з початком епохи “зоряних воєн”. У середині 1980-х рр.серйозного резонансу набув скандал щодо справи “Іран – контрас”, у 1983 році американська морська піхота окупувала о. Гренада, де при владі був уряд радянсько-кубинської орієнтації. “Холодна війна” сягнула свого апогею.

Утім, розуміння адміністрацією Рейгана згубності гонки озброєнь змінило ситуацію. Зустрічі на найвищому рівні в Женеві (1985 р.) та Рейк’явіку (1986 р.) продемонстрували можливість глибоких змін в американо – радянських відносинах. У 1987 році у Вашингтоні лідери США і СРСР підписали Договір про ліквідацію ракет середньої і меншої дальності.

У 1988 році президентом США було обрано республіканця Дж. Буша. Його каденція співпала з видатним явищем світового масштабу – завершенням “холодної війни”. Під час зустрічей Дж. Буша з М. Горбачовим на Мальті (1989 р.) і у Вашингтоні (1990 р.) позначилася тенденція до початку співпраці між двома країнами. У 1991 році між США і СРСР було підписано Договір про обмеження стратегічних наступальних озброєнь (СНО-1).

У листопаді 1992 року перемогу на виборах отримав політичний діяч “нової хвилі”, лідер демократів Б. Клінтон, який випередив діючого президента Дж.Буша. На початку каденції Клінтона в економіці країни позначилася тенденція стабілізації, а наприкінці ХХ ст. вже спостерігалося стале економічне зростання.

Внутрішньополітичний курс Б.Клінтона базувався на центристському підході демократів, незважаючи на їх політичні уподобання. Уряд президента-демократа в цілому залишався вірним традиціям Рузвельта-Кеннеді, що заклали основи системи державного регулювання соціального і економічного життя країни.

У 1996 році Б. Клінтон знову отримав переконливу перемогу на виборах; вона була тоді цілком закономірною, адже президент сприймався більшістю суспільства як саме та людина, яка може забезпечити стабільний розвиток держави.