На президентських виборах 1952 року перемогу здобув кандидат від республіканської партії США, відомий військовий, генерал часів Другої світової війни Д. Ейзенхауер. Крім того, республіканці забезпечили собі більшість у Сенаті й Палаті представників Конгресу США. Формулюючи концепцію свого президентства, Ейзенхауер наголошував на тому, що країна потребує періоду спокою і об’єднання після потрясінь Другої світової війни. В галузі внутрішньої політики він проводив досить поміркований курс. Так, з одного боку, президент не збільшив соціальні програми, які існували у попереднє десятиліття, коли країною керували демократи. Але, з іншого боку, він і не дозволив їх скоротити, як того хотіли багато республіканців.
Однією з найбільш серйозних проблем адміністрації Ейзенхауера залишалася політика “маккартизму”. В 1954 році президент підписав закон “Про контроль над комуністичною діяльністю”. У ньому компартія оголошувалася агентом іноземних держав і звинувачувалась у намірах повалити уряд США. Через це Конгрес залишив компартію поза законом. Під приводом “комуністичної діяльності” були позбавлені основних прав і профспілки. Проте активність сенатора Маккарті набула надто скандальних форм і парламент у грудні 1954 року засудив його поведінку.
У зовнішній політиці уряд Д. Ейзенхауера прагнув забезпечити домінування США в усьому світі, спираючись на економічні важелі й технологічне лідерство. Разом з тим президент наполягав на необхідності скорочення військових видатків і чисельності армії. Для цього потрібно було запропонувати таку військову стратегію, яка відповідала б завданню захисту від можливого нападу СРСР; така стратегія була розроблена і отримала назву “масована відплата”. Сутність її зводилася до того, що керівництво США висловило готовність протистояти комунізму в будь-якій точці земної кулі. На дії СРСР у будь-якому регіоні світу США залишали за собою право відповісти у будь-якому іншому, де вони вважали це найбільш придатним й при цьому будучи готовими, у разі необхідності, застосувати ядерну зброю. Але в цілому в галузі зовнішньої політики Д. Ейзенхауер виявив велику гнучкість, поєднуючи відкриті пропагандистські кроки й таємні операції. З іншого боку, Ейзенхауер активно використовував ЦРУ для таємних підривних операцій проти країн, де у влади знаходилися нелояльні до США уряди. Разом з тим, Ейзенхауер не дозволив втягнути США у якусь нову війну.
На президентських виборах у 1960 році отримав перемогу 43-річний сенатор – демократ від штату Массачусетс Дж. Кеннеді, який випередив республіканця Р. Ніксона. Демократи знову повернулися до Білого дому після 8-річної перерви. Основою діяльності Кеннеді на посаді президента стала концепція “нових рубежів”. ЇЇ цілі у галузі внутрішньої політики полягали у тому, щоб створити Америку, яка стабільно розвивається. Для того, щоб вивести США на провідні позиції у дослідженнях космосу, Кеннеді запропонував програму “Аполлон”, метою якої була висадка американців на Місяць. Мета була досягнута у 1969 році. Загалом, у здійсненні своєї програми адміністрація демократів досягла вражаючих успіхів, адже за часів президентства Дж. Кеннеді ВНП збільшився на 25%.
У галузі зовнішньої політики президент Кеннеді прагнув посилити вплив США на перебіг подій у світі й не допустити експансії комунізму. Водночас, уряд Кеннеді став більш реалістично зважувати власні можливості, чітко усвідомлювати нові економічні й політичні реалії в світі. На початку 1960-х рр.. була ухвалена нова військово-політична концепція, що отримала назву “стратегії гнучкого реагування”. Вона стала офіційною доктриною НАТО і передбачала можливість ведення як тотальної ядерної війни, так і “обмежених війн” із застосуванням звичайної та ядерної зброї.
Зазначимо, що прихід до влади на Кубі комуністів у 1959 році значно посилив військово-політичне протистояння США і СРСР у Карибському регіоні. Світ опинився на межі ядерної війни. Лише шляхом інтенсивних переговорів та взаємних поступок з боку двох лідерів – Д.Кеннеді та М. Хрущова – вдалося уникнути катастрофи.
Невдовзі багатообіцяюча політична кар’єра Дж. Кеннеді трагічно завершилася. Багато з його реформ, і особливо націоналізація нафтових покладів, заторкнули інтереси представників великого бізнесу. 22 листопада 1963 року під час перебування в м. Даллас (штат Техас) на президента США було здійснено замах, він був смертельно поранений. Згідно з Конституцією США на посаду голови держави вступив віце – президент Л. Джонсон. В роки його президентства (1963 – 1969 рр.) була завершена значна частина соціально-економічних програм, запланованих Кеннеді. Але війна у В’єтнамі, що розпочалася у 1964 році, значно збільшила військові видатки, призвела до зростання дефіциту федерального бюджету і суттєво знизила авторитет Л. Джонсона. В 1965-1967 рр. США зосередили у Північному В’єтнамі майже 500-тисячний військовий контингент, проте ескалація військових дій не приносила успіхів – південнов’єтнамські партизани та війська ДРВ продовжували завдавати американцям відчутних ударів й посилювати опір. Військові дії США в Індокитаї викликали зливу протестів як всередині країни, так і в усьому світі. Влітку 1969 року адміністрація США започаткувала курс на “в’єтнамізацію війни”, тобто з цього часу війну мали продовжувати ворогуючі між собою в’єтнамські сторони.
Характеризуючи внутрішнє становище у США у означений період, слід звернути увагу на одну з найгостріших проблем країни, яка своїм корінням йде у глибоке минуле. Йдеться про расову проблему. Незважаючи на проголошене Конституцією рівноправ’я американських громадян, США у 1950-1970-ті рр. залишалися країною расової нерівності, дискримінації. Після ухвалення Конгресом у 1957 і 1960 рр. законів антирасистського характеру, в країні продовжувала здійснюватися політика сегрегації афро-американського населення у школах, на транспорті, у лікарнях та громадських місцях. Тому в 1964-1965 рр. значно активізувалися виступи афро-американців проти проявів расизму. Визначним лідером антирасистського руху став священик – християнин М.Л. Кінг. Протягом 1960-х рр. він організував низку кампаній протесту проти політики сегрегації в США. Кінг активно виступав проти війни у В’єтнамі, оголосив необхідність боротьби із злиденністю. В 1964 році його удостоєно Нобелівської премії миру, але в 1968 році лідер руху за громадянські права афро-американців був вбитий.
Зіткнення американців на расовій основі, війна у В’єтнамі, невдала боротьба із бідністю - все це зумовило поразку Демократичної партії на президентських виборах у листопаді 1968 року. Натомість лідер республіканців Р. Ніксон випередив демократа Г. Хемфрі й був проголошений новим президентом США. З метою оздоровлення економіки Ніксон у 1971 році оголосив про проведення “нової економічної політики”, а згодом президентським декретом в країні було оголошено надзвичайний стан. У зовнішній політиці уряд Ніксона досяг серйозних успіхів. Відбулися позитивні зміни в американо-радянських відносинах, зокрема, важливе значення мав візит президента США у Москву в 1972 році й підписання десяти угод між США і СРСР. Найважливішим серед них став Договір про запобігання ядерної війни. У січні 1973 року було також підписано Паризьку угоду про припинення війни і відновлення миру у В’єтнамі.
На виборах у листопаді 1972 року Р. Ніксон одержав переконливу перемогу над демократом Дж. Макговерном. Проте проведення виборів і початок другого терміну президентства Ніксона відбувалося на тлі найбільшого у повоєнній історії США політичного скандалу, що отримав назву “Уотергейт”. Під час розслідування порушень законності, що виявилися в ході передвиборчої кампанії, встановили факт зловживання владою високими посадовими особами. Було оприлюднено викриття щодо прямої причетності президента до цих подій. Юридичний комітет Палати представників проголоcив затвердження процедури імпічменту. В цій ситуації, 8 серпня 1974 року, не чекаючи завершення процедури, Ніксон був змушений подати у відставку. Посаду глави держави обійняв віце-президент Дж. Форд. Адміністрація президента Форда під час свого нетривалого (1974 – 1977 рр.) перебування у владі не змогла упоратися із проблемами і на виборах у 1976 році він поступився лідеру Демократичної партії. 39-м президентом США у листопаді 1976 року став Дж. Картер.
Цілою епохою стало подальше правління у Білому домі Р. Рейгана. Кандидат-республіканець у день президентських виборів отримав 51 відсоток голосів виборців, що взяли участь у голосуванні. Таким чином, 40-м президентом США став колишній кіноактор і, як з’ясувалося пізніше, дуже успішний політик. Внутрішньополітичний курс нової адміністрації був спрямований на досягнення стабілізації соціально-економічної системи шляхом обмеження або навіть згортання втручання держави в економіку і надання переваги приватному сектору. Програма Рейгана передбачала значне скорочення федеральних видатків, на перший план висувалися завдання раціоналізації виробництва, його структурної та технологічної перебудови. Цей курс отримав назву “рейганоміка”. У соціальній політиці Рейган орієнтувався на середній клас, тобто на більшість американців, намагався активізувати й стимулювати їх економічну дієвість. Рейгану вдалося зупинити економічну кризу, що розпочалася ще за президента Картера. Все це забезпечило Рейгану перемогу на президентських виборах у 1984 році. У той період у США відбувався семирічний підйом економіки (1983 – 1989 рр.), обсяг ВНП збільшився на 28 відсотків.
У зовнішньополітичній сфері адміністрація Р. Рейгана намагалася зміцнити позиції США у світі, розгорнути тотальну боротьбу з комуністичними й іншими тоталітарними режимами. Конфронтація з СРСР на початку 1980-х рр. досягла загрозливих масштабів, почалося розміщення американських ракет на території Великої Британії, ФРН, Італії. Оголосивши Радянський Союз “імперією зла”, президент Рейган проголосив своєю метою подолати його економічно, зберігаючи шалені темпи у гонці озброєнь. В березні 1981 року Рейган виступив з ідеєю розгортання “Стратегічної оборонної ініціативи” (СОІ) – тривалої програми створення широкомасштабної протиракетної оборони з елементами космічного базування. Програму СОІ іноді асоціювали з початком епохи “зоряних воєн”. У середині 1980-х рр.серйозного резонансу набув скандал щодо справи “Іран – контрас”, у 1983 році американська морська піхота окупувала о. Гренада, де при владі був уряд радянсько-кубинської орієнтації. “Холодна війна” сягнула свого апогею.
Утім, розуміння адміністрацією Рейгана згубності гонки озброєнь змінило ситуацію. Зустрічі на найвищому рівні в Женеві (1985 р.) та Рейк’явіку (1986 р.) продемонстрували можливість глибоких змін в американо – радянських відносинах. У 1987 році у Вашингтоні лідери США і СРСР підписали Договір про ліквідацію ракет середньої і меншої дальності.
У 1988 році президентом США було обрано республіканця Дж. Буша. Його каденція співпала з видатним явищем світового масштабу – завершенням “холодної війни”. Під час зустрічей Дж. Буша з М. Горбачовим на Мальті (1989 р.) і у Вашингтоні (1990 р.) позначилася тенденція до початку співпраці між двома країнами. У 1991 році між США і СРСР було підписано Договір про обмеження стратегічних наступальних озброєнь (СНО-1).
У листопаді 1992 року перемогу на виборах отримав політичний діяч “нової хвилі”, лідер демократів Б. Клінтон, який випередив діючого президента Дж.Буша. На початку каденції Клінтона в економіці країни позначилася тенденція стабілізації, а наприкінці ХХ ст. вже спостерігалося стале економічне зростання.
Внутрішньополітичний курс Б.Клінтона базувався на центристському підході демократів, незважаючи на їх політичні уподобання. Уряд президента-демократа в цілому залишався вірним традиціям Рузвельта-Кеннеді, що заклали основи системи державного регулювання соціального і економічного життя країни.
У 1996 році Б. Клінтон знову отримав переконливу перемогу на виборах; вона була тоді цілком закономірною, адже президент сприймався більшістю суспільства як саме та людина, яка може забезпечити стабільний розвиток держави.
