На землях Східної Галичини та Західної Волині, які у 1920–1930-ті рр. перебували у складі Польщі, здійснювалась політика полонізації. У 1923–1926 рр., відомих як етап «тиску», керівництво Польської «держави намагалося прибрати з ужитку поняття «Україна», «українець».
31 липня 1926 р. було видано закон про державний статус польської мови. Було взято курс на ліквідацію українських шкіл. Якщо в 1911/12 навчальному році в Східній Галичині було 2418 українських шкіл, то в 1922/1923 н.р. – 1859, в 1926/1927 н.р. – 845, у 1937 р. – лише 352.
Як реакція на закриття українських кафедр у Львівському університеті і заборону навчання в ньому для українських студентів, у липні 1921 р. у Львові було засновано таємний Український університет. Він мав 3 факультети: філософський, юридичний та медичний. Пізніше було утворено технічний відділ. В 1922 р. на основі останнього було створено Українську (таємну) Високу Політехнічну Школу. В 1924 р. до університету було приєднано факультет мистецтва під керівництвом О. Новаківського і протекторатом А. Шептицького. В університеті навчалося близько 1500 студентів. У 1925 р. через переслідування та арешти студентів та професорів, відсутність матеріальної бази та нестачу коштів, урядову заборону держслужбовцям викладати в університеті та дискримінацію випускників університет припинив діяльність.
Переслідувань з боку польської влади зазнавало й Наукове товариство імені Шевченка. До його складу входило понад 200 науковців, серед яких були історики М. Кордуба, І. Крип`якевич, С. Томашівський, археолог Я. Пастернак, етнограф і фольклорист В. Гнатюк, літературознавці М. Возняк, К. Студинський, музикознавець Ф. Колеса та ін. Наслідком праці членів НТШ стала «Українська Загальна Енциклопедія» – перша енциклопедія українською мовою у 3-х томах (1930–1935) під редакцією І. Чаковського, «Велика історія України» (1935) та «Історія Українського Війська» (1936) з видавництва І. Тиктора. В 1937 р. серед численних праць Ґеографічної комісії НТШ вийшов «Атлас України та сумежних країв» під ред. В. Кубійовича. Загальний видавничий доробок НТШ станом на вересень 1939 р. становив майже 1200 томів збірників, монографій, часописів тощо. Бібліотека НТШ у 1939 р. налічувала 350 тис. книг, часописів, стародруків, рукописів. У складі НТШ було сформовано п'ять музейних збірок (археологічна, етнографічна, мистецька, природнича, музей воєнно-історичних пам'яток).
У Східній Галичині, Західній Волині, Холмщині та Підляшші діяло Товариство «Просвіта» – громадська організація культурно-освітнього спрямування. Намагаючись протидіяти їй, польська влада заарештувала голову Товариства І. Кивелюка, якого було вивезено до табору інтернованих біля Кракова. У грудні 1920 р. було проведено «Свято Просвіти», а через два місяці відзначено 60-річчя від дня смерті Тараса Шевченка, під час якого було створено видавничий фонд «Учітеся, брати мої!». Для збирання й публікації матеріалів, документів, спогадів з визвольних змагань та періоду української державності Головний відділ Товариства створив у 1921 р. у Львові видавництво «Червона Калина». За 18 років воно видало близько 80 книг, серед яких праці О. Думіна «Нарис історії українcько-польської війни» (1933), «Історія Легіону Українських Січових Стрільців» (1936), монографія І. Кедрина-Рудницького «Берестейський мир: спомини і матеріали» (1928), праця О. Кузьми «Листопадові дні 1918 р.» (1931), спогади В. Юрченка «Шляхами на Соловки: / із записок засланця /» (1931) тощо.
У 1928 р. «Просвіта» мала у Галичині 2934 читальні і 12508 членів. На Волині, Підляшші та Холмщині діяли близько 600 читалень Товариства. Розпочатий польською владою на зламі 1920–1930-х рр. наступ на українську культуру призвів до скорочення числа читалень і членів «Просвіти». Але, не зважаючи на труднощі, Товариство намагалося відновлювати і відкривати нові читальні.
За редакцією проф. В. Сімовича виходив ілюстрований науково-популярний місячник «Життя і Знання». Видавалися книжки, новорічні календарі. У 1936 р. «Просвіта» мала 83 філії, 3210 читалень, 1207 домівок, 3209 бібліотек із фондом 688,2 тис. книжок, 2185 театральних гуртків, 1115 хорів, 138 оркестрів, 550 гуртків самоосвіти, 86 курсів для неписьменних і 262 гуртки просвітянської молоді. Працювали 11 комісій (просвітньо-організаційна, освітньо-виховна, видавнича, бібліотечна, господарсько-фінансова, театрально-співоча, для ліквідації неписьменності тощо).
Після 1937 р. «Просвіта» переживала тяжкі часи. Польська влада, повернувшись до доктрини однонаціональної Польщі, закривала читальні, особливо на північно-західних землях. За таких умов 8 червня 1939 р. відбувся останній загальний збір «Просвіти». Товариство було ліквідоване після приходу на Західну Україну радянської влади.
У Галичині й на Волині в умовах полонізації розвивалося українське літературне й мистецьке життя. Представниками західноукраїнського модерну були Б.-І. Антонич («Привітання життя»), О. Ольжич («Ріньє»), С. Гординський («Барви і лінії», «Буруни», переспів «Слова о полку Ігоревім»), Н. Лівицька-Холодна («Вогонь і попіл»), О. Турянський, які продовжили традиції «Молодої Музи». У 1921 р. Р. Купчинський, В. Бобинський та П. Ковжун організували у Львові літературно-мистецьку групу «Митуса», яка видавала однойменний місячник літератури й мистецтва. Важливим джерелом художньої свідомості представників «Митуси» була українська філософсько-естетична традиція, яка стала основою для формування їх націоорієнтованої позиції. В. Бобинський, О. Бабій плідно розвивали ідеї, які започаткували Г. Сковорода, Т. Шевченко, П. Юркевич – «єднання» з природою, краєм, емоційно-вольове начало, серце як основа невичерпності індивідуального. На перше місце «митусівці» висували національне як органічне начало літератури. Важливим у концепції розвитку літератури, яку обґрунтовували «митусівці», був заклик до синтезу національних джерел з досягненнями літературного поступу.
1927 р. львівські молоді парафутуристи заснували літературно-мистецьку групу «Інтелектуальний блок Молодої Всеукраїнської Генерації» на чолі з Я. Цурковськи. Вони спиралися на спадщину українських і європейських неоромантиків (А. Рембо, символізм П. Тичини).
Західноукраїнська література збагатилася багатьма новими іменами. Серед поетів виділялися Р. Купчинський, О. Бабій, Ю. Шкрумеляк, М. Матіїв-Мельник, Б. Кравців, Б.-І. Антонич, С. Гординський. Із Західною Україною була тісно пов'язана творчість емігрантів зі Сходу – Ю. Косача, О. Олеся, О. Ольжича, Є. Маланюка та ін. Помітними явищами у прозі були твори У. Самчука (роман «Волинь»), трилогія Р. Купчинського «Заметіль», присвячена історії січових стрільців, повісті Б. Лепкого. Серед прозаїків Західної України і емігрантів у 1930-х рр. вирізнялися В. Софронов-Левицький, Г. Журба, І. Вільде, Н. Королева.
Для літературного процесу була характерна політизація. Письменники поділилися на три групи. Прихильники націоналістичного напряму згуртувалися навколо журналу «Вістник», редагованого теоретиком інтегрального націоналізму Д. Донцовим. До них належали У. Самчук, О. Бабій, Ю. Клен, поети – члени так званої квадриги – Є. Маланюк, О. Ольжич, О. Теліга, Л. Мосендз. У філософсько-політичній галузі літератури слід відзначити археолога, поета і водночас керівника ідеологічної служби ОУН О. Ольжича. Ідея національного руху в мистецтві вилилася у проголошення філософського ідеалізму, волі, експресії національного почуття, монументальності: – український націоналізм, опановуючи свідомість та підсвідомість, робить експансію в культуру і створює героїчне мистецтво». Цей ідеалізм виправдовував варварський потяг до завоювань «доби заліза» і визнавав циклічність епох в історії.
До групи «пролетарських» письменників, що орієнтувалися на СРСР, входили В. Бобинський, О. Гаврилюк, Я. Галан, П. Козланюк, Я. Кондра, К. Пелехатий, С. Тудор та ін. Молоді «пролетарські» письменники об'єдналися в групу «Гроно» і видавали у Львові журнал «Вікна». До них долучалася також група «новошляхівців», які гуртувалися навколо журналу «Нові шляхи», редагованого А. Крушельницьким.
Найбільшим був табір письменників ліберальної орієнтації, до якого відносились П. Карманський, Ю. Шкрумеляк, Б.-І. Антонич, О. Турянський, І. Вільде, Б. Лепкий, Н. Королева, А. Чайківський, К. Гриневичева та ін. Ліберальних поглядів дотримувалися також письменники старшого покоління – В. Стефаник, У. Кравченко, М. Черемшина.
У галузі мистецтва плідно працювали такі художники, як О. Кульчицька, О. Курилас, Л. Левицький, А. Манастирський, О. Новаківський, І. Труш, графік П. Ковжун та ін.
Великий вплив на українців мала греко-католицька церква. У 1939 р. у Галичині і Закарпатті вона налічувала 4,37 млн. віруючих, 3040 парафій з 4440 церквами. Митрополит А. Шептицький намагався підтримувати національні прагнення українців і рішуче засудив колонізаційну політику поляків на Волині, де було знищено майже 200 церков. Водночас єпископ Г. Хомишин і Василіанський орден виступали за злиття греко-католицької церкви з католицькою, сприяючи полонізації українців. Складним було становище культури на українських землях під владою Румунії (Ізмаїльський, Аккерманський і Хотинський повіти Бессарабії, Північна Буковина і частина Мармарощини – Сигітщини в Закарпатті). Тут здійснювалась політика румунізації. Найбільшого її впливу зазнала Північна Буковина. Закон про шкільництво від 26 липня 1924 р. визначав українців як «румунів за походженням, що забули рідну мову» і вимагав віддавати дітей до румунських шкіл. До 1927 р. було закрито або румунізовано всі українські школи, у Чернівецькому університеті – закрито українські кафедри. Переслідування і румунізації зазнала православна церква. Під заборону потрапила українська преса.
Деяке послаблення тиску на українську культуру відбувається у період відносної лібералізації 1928–1937 рр. Відновлювалися культурні товариства, театральні трупи та хори. Запрацювали студентські товариства «Чорномор´є», «Запорожжя», товариство «Кобзар», спортивне об´єднання «Довбуш» тощо. З´явилася українська преса: тижневик «Рідний край» та щоденна газета «Час» за редакцією Л. Когута.
У складних умовах відбувався літературний процес. Продовжувала діяльність письменниця О. Кобилянська. В її оповідання ввійшла тема війни: «Юда», «Лист засудженого вояка до своєї жінки», «Назустріч долі» (1917), «Зійшов з розуму» (1923) тощо. В оповіданнях та новелах післявоєнного періоду О. Кобилянська звернулася до морально-етичних проблем, що були предметом аналізу в її творах кін. XIX – поч. XX ст. На творчість О. Кобилянської 1920–1930-х рр. певний вплив мав символізм («Сниться», «Пресвятая богородице, помилуй нас!»). У романі «Апостол черні» письменниця ідеалізує буковинське духовенство.
У 1937 р. починається новий етап реакції. Влада відновила жорстку асиміляцію українців та блокувала розвиток української культури. Поміркованішою була політика Чехословаччини щодо української культури на Закарпатті. З 1924 р. до 1938 р. у краї відбулося збільшення українських початкових шкіл (з 525 до 851), гімназій (з 3 до 11). У школах дозволялося обирати мову навчання. Вільно діяли «Просвіта» на чолі з А. Волошиним, М. та Ю. Бращайками, товариство русофілів ім. Духновича, «Пласт», що налічував близько 3 тис. чол., тощо. У 1934 р. до «Асоціації українських вчителів» входили 1200 чол., або дві третини всіх вчителів Закарпаття. Паралельно відбувалась чехізація краю: було відкрито 213 чеських шкіл та 191 чеський філіал при українських та угорських школах.
Літературне життя Закарпаття знайшло прояв у діяльності письменників В. Гренжі-Донського, А. Карабелеша та О. Маркуша.
Переходячи до розгляду другого питання, студентам варто розуміти, що в роки Другої світової війни українська культура переживала далеко не кращі часи. Однак культурне життя не припинялося. Радянська влада зрозуміла, що війну з іноземними загарбниками не можна вести, не спираючись на патріотичні, національні почуття народу. Починають друкуватися статті істориків та письменників, присвячені героїчним сторінкам минулого, передусім боротьбі з іноземними поневолювачами. Висвітлюються події, де активними учасниками були Ярослав Мудрий, Данило Галицький, Петро Конашевич-Сагайдачний, Богдан Хмельницький. З’являються високохудожні і високопатріотичні віршовані твори, де з великою силою показана любов до Вітчизни (Максим Рильський «Слово про рідну матір»; Павло Тичина «Голос матері»; Володимир Сосюра «Любіть Україну»). Вірш Володимира Сосюри «Любіть Україну», написаний у 1944 р. був одним з найкращих на цю тематику.
У радянському тилу українська науково-технічна інтелігенція брала активну участь у налагодженні роботи заводів і фабрик, випуску зброї. Співробітники інституту електрозварювання, очолюваного академіком АН УРСР Є.О. Патоном, впровадили нові методи електрозварювання у виробництво танків та авіабомб. Під керівництвом академіка О.О. Богомольця в Уфі були створені ефективні препарати для лікування поранених бійців.
Глибокого патріотизму було сповнене в роки війни кіномистецтво. Продовжувалась робота над художніми фільмами, серед яких кращими були «Олександр Пархоменко» режисера Л. Лукова, «Як гартувалась сталь» М. Донського. Найвищим досягненням українського кіномистецтва в цей час можна вважати фільм «Райдуга» М. Донського за сценарієм Ванди Василевської. Цей фільм отримав «Оскара» – премію Академії кіномистецтва США. Інший фільм М. Донського – «Нескорені» – одержав Золоту медаль на 7 Венеціанському міжнародному кінофестивалі (1946).
В образотворчому мистецтві знову, як і в роки громадянської війни, значні досягнення були в графіці. Кілька серій малюнків на теми війни виконав В. Касіян («У фашистській неволі», «Українська боротьба», «Відомсти!»).
Величезних розмірів набрало пограбування німецькими окупантами мистецьких та історичних цінностей українського народу. Всього за межі України було вивезено понад 40 тис. найцінніших музейних експонатів.
У перші післявоєнні роки в Україні настала політико-ідеологічна реакція, яка за ім’ям секретаря ЦК ВКП(б), який керував ідеологічною роботою в країні, отримала назву «жданівщина». Брутальній критиці та обвинуваченням в «перекрученнях буржуазно-націоналістичного характеру» були піддані роботи істориків України «Короткий курс історії України», «Нарис історії України». Розпочалося цькування М. Рильського за його доповідь «Київ в історії України», «Річниця Шевченка», поетичні твори «Київські октави». Журнал «Перець» звинувачувався у відсутності «гострої сатири на зовнішніх і внутрішніх ворогів». Нищівний критиці було піддано у пресі вірш В. Сосюри «Любіть Україну». Гострі нападки були спрямовані також на українських композиторів за використання традиційних українських тем. Оперу К. Данькевича «Богдан Хмельницький» критикували за те, що росіянам у ній відведене недостатньо помітне місце, а українські літературні журнали та енциклопедії звинувачувались у зосередженності на «вузьких» українських темах.
В біологічній науці поширилася «лисенківщина» (за ім’ям президента Всесоюзної Академії сільськогосподарських наук Т. Лисенка), який займав реакційні позиції щодо генетики. Після серпневої сесії ВАСГНІЛ 1948 р., коли перемогу здобули прихильники Лисенка, почалася чистка серед науковців. З Харківського університету було звільнено професора І. Полякова, з Харківського сільськогосподарського інституту – професора Л. Делоне та ін.
Наприкінці 1948 р. була розгорнута кампанія боротьби проти «низькопоклонства перед Заходом», а згодом з «космополітизмом». Відомі літератори єврейського походження (І. Стабун, Є. Адельгейм та ін.) були звинувачені в антипатріотизмі, в схилянні перед культурою Заходу, в замовчуванні зв’язків культури українського і російського народів. Значна частина їх згодом була репресована.
Новим явищем культурного життя стало телебачення. Перша передача Республіканського телебачення відбулася 5 листопада 1951 р. Її дивилися в 150 квартирах кияни по чорно-білих маленьких телеприймачах.
Вивчаючи третє питання, необхідно пам’ятати, що після смерті Сталіна (1953 р.) почалася часткова лібералізація радянського режиму, яка отримала назву «відлига». Це істотно покращило умови для розвитку культури в цілому.
У 1953 р. здійснено перехід до обов’язкової семирічної освіти. Проте не вистачало шкільних приміщень. Третина шкіл проводила заняття в дві, а то й три зміни. У квітні 1959 р. Верховна Рада УРСР прийняла закон про реформування шкільної освіти. Цей закон надавав право батькам вибирати своїм дітям мову навчання і фактично був використаний для русифікації українського шкільництва.
Визначним педагогом і громадським діячем цього часу був директор Павлишської середньої школи на Кіровоградщині Василь Олександрович Сухомлинський. Основну увагу він звертав на індивідуальне виховання, врахування особистості учня.
Певні досягнення були в цей час у науці. Українські вчені чимало зробили для розвитку ракетної техніки, космонавтики, використання атомної енергії в мирних цілях. В 1956 р. генеральним конструктором будівництва космічних кораблів став виходець з Житомирщини С. Корольов. Широке визнання як конструктор турбореактивних двигунів здобув академік А. Люлька. Розвитку кібернетики в Україні сприяла організація в 1957 р. Обчислювального центру АН УРСР, перетвореного згодом на Інститут кібернетики. Його досягнення пов’язані з іменем В. Глушкова, першого і беззмінного впродовж 20 років (з 1962) директора інституту. Найбільшим науковим центром республіки залишалася Академія наук УРСР, яку з 1962 р. очолює Б.Є. Патон.
Лібералізація і десталінізація створили сприятливі умови для розвитку літератури. Значним досягненням української прози став цикл романів М. Стельмаха «Велика рідня», «Кров людська – не водиця», «Хліб і сіль». Особливу популярність у повоєнні роки здобула творчість О. Гончара, автора трилогії «Прапороносці». Романом «Вир» назавжди вписав в історію української літератури своє ім’я Григорій Тютюнник. Видатним явищем в українській літературі стала опублікована в 1956 р. кіноповість О. Довженка «Поема про море». Збагачували поезію і прозу твори А. Малишка, П. Загребельного, Ю. Смолича, Ю. Збанацького.
На розвиток української культури, на громадське життя в Україні суттєво вплинула нова генерація талановитих митців, які одержали назву «шістдесятників». Це був рух творчої молоді, яка розробляла оригінальну тематику, видавала нові думки, відмінні від офіційних, і стала ядром духовної опозиції в Україні. Серед її лідерів були поети В. Симоненко, Л. Костенко, Д. Павличко, І. Драч, Б. Олійник, В. Стус, критик І. Дзюба, публіцист В. Чорновіл. Вже у 1962–1963 рр. їх піддали критиці, твори багатьох з них перестали друкувати, але вони поширювалися шляхом самвидаву в середовищі національно свідомої інтелігенції.
Пожвавилося театральне життя. Хоча кількість театрів в Україні зменшилася з 80 у 1958 р. до 61 у 1965 р., кількість глядачів зросла. Провідними театрами були ім. І. Франка в Києві, ім. Т. Шевченка в Харкові, ім. М. Заньковецької у Львові, ім. Лесі Українки у Києві, Київський театр опери та балету. В них працювала ціла плеяда талановитих майстрів сцени: О. Кусенко, П. Куманченко, А. Гашинський. Плідно працювали драматурги М. Зарудний, В. Минко. Велику популярність здобула п’єса О. Коломійця «Фараони». В Україні з’являється блискуче сузір’я чудових оперних співаків і співачок: Д. Гнатюк, А. Солов’яненко, Є. Мірошниченко, Д. Петриненко.
Українська національна музика має значні досягнення й у галузі масової пісенної творчості. Популярними в народі стали «Пісня про рушник» на вірші А. Малишка, «Два кольори» на слова Д. Павличка, «Марічка» М. Ткача, «Чорнобривці» М. Сингаївського.
Здобутки мало і кіномистецтво України. До середини 50-х рр. фільми випускала лише Київська кіностудія по 1–2 на рік. Серед них слід відзначити «Подвиг розвідника» Б. Барнета, «Тарас Шевченко» І. Савченка. У часи «відлиги» щорічний випуск картин досяг 20. Найзначнішим досягненням українського кіно став фільм С. Параджанова «Тіні забутих предків», поставлена за повістю М. Коцюбинського, який вражав надзвичайною силою проникнення в глибини народного життя, його драматичні і трагічні аспекти.
Великої популярності набула картина Т. Яблонської «Хліб», де показано життєві образи трудівників повоєнного села. Цікавий феномен народного мистецтва являють собою твори художниць-примітивісток.
Переходячи до вивчення четвертого питання, необхідно зазначити, що с итуація у сфері культури різко змінилася з відставкою М.С. Хрущова і приходом до влади в СРСР Л.І. Брежнєва (1964). Почався поворот до неосталінізму, що супроводжувався репресіями, утисками та переслідуваннями багатьох видатних майстрів культури. Інтенсифікувався процес русифікації, що обґрунтувалося теорією «зближення націй» і перетворення їх на нову історичну спільність – радянський народ. Були прийняті спеціальні постанови уряду СРСР (1978 і 1983 рр.), де вчителям російської мови в Україні встановлювалися 15% надбавки до ставок. Вивчення російської мови стало обов’язковим, а українська вивчалася за бажанням. Різко зменшилася кількість літератури, що видавалася українською мовою. Репертуар кінотеатрів на 99% був російськомовним.
Несправедливій жорсткій критиці був підданий класик української літератури О. Гончар за роман «Собор» (1968), який присвячувався темі збереження національної духовної спадщини. Підставою такого ставлення була правдива картина культурного зубожіння і деформацій духовного життя за радянської доби. Піддав аргументованій критиці національну політику компартії І Дзюба своєю книгою «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (1972). Влада застосувала репресії. Із спілки письменників України під час чистки було виключено І. Дзюбу, Б. Чичибабіна, вислано за кордон В. Некрасова. У концтаборах як «націоналісти» опинилися О. Бердник, В. Стус, Є. Сверестюк, Ю. Бадзьо.
Ідеологізувалися всі види мистецтва. Митців привчали мислити не стільки художніми образами, скільки політичними категоріями.
З 1966 р. почалося впровадження загально-обов’язкової десятирічної освіти. В Україні було відкрито ще 5 університетів, в т.ч. у Донецьку, Сімферополі, Запоріжжі. Проте на початку 80-х років стало помітно, що рівень підготовки фахівців відстає від світового.
У науковій сфері проявлявся застій, мали місце упущені можливості, накопичилося чимало невирішених проблем, недоліків, які призводили до уповільнення фундаментальних розробок, втрати передових позицій у світовій науці. Понад 90% технологічних розробок не впроваджувались у виробництво. Напротивагу застійним явищам оригінальність, національний колорит рельєфно виявилися в музично-пісенній творчості композитора В. Івасюка, ансамблю «Смерічка», співаків В. Зінкевича, Н. Яремчука. Величезну популярність здобула у 70–80-ті рр. співачка Софія Ротару.
У 1985 р. в СРСР почалася політика «перебудови», що призвело до суттєвих змін у культурному житті.У 1989 р., після перших демократичних виборів до Верховної Ради УРСР, нею з величезними ускладненнями було прийнято Закон УРСР «Про мови в Українській РСР», спрямований на захист національної мови, забезпечення її всебічного розвитку і функціонування в усіх сферах суспільного життя. Відповідно до Закону, українську мову в республіці проголошено державною. При цьому реалізація Закону наштовхнулася на ускладнення, пов’язані з небажанням змінювати мову ділового спілкування більшістю установ. Роль авангарду в розвитку української культури, ліквідації «білих плям історії» відіграла Спілка письменників України та її центральний орган – газета «Літературна Україна». Публіцистика зайняла провідні позиції. Широкий резонанс мали виступи О. Гончара, Б. Олійника, В. Яворівського. Почали друкуватися заборонені раніше твори В. Винниченка, М. Грушевського, М. Зерова, представників української діаспори.
У галузі освіти було взято курс на її гуманізацію, засвоєння учнями та студентами загальнолюдських цінностей. Проте фінансування цієї сфери було недостатнім.
Значною подією в культурному житті України стало проведення Першого фестивалю «Червона рута» (Чернівці, 1989), який відбив зацікавленість значної частини української молоді в процесах відродження і самобутнього розвитку української популярної музики.
Суттєві зрушення відбулися в історичній науці. По-новому було розглянуто і досліджено події Національно-визвольної війни українського народу середини XVII ст., діяльність І. Мазепи, С. Петлюри та інших видатних громадсько-політичних діячів України.
Проблемно-пошукові питання
1. Що це за творчий метод радянської культури «соціалістичний реалізм»?
2. Яка сторінка національної культури увійшла в українську історію під назвою «розстріляне відродження»?
3. Що таке «ждановщина»?
4. Як розвивались культура і духовне життя в Україні часів хрущовської «відлиги»?
5. Що нового принесли в літературу та мистецтво «шістдесятники»?
6. Які мистецькі досягнення української діаспори?
