Поняття системи права, її структурні елементи

Відносини, у які вступають окремі фізичні особи, їхні об’єднання, держава, тісно взаємозалежні й утворять єдине ціле. Відповідно й право, регулюючи дані суспільні відносини, відбиваючи їхні стійкі ознаки, властивості (зокрема, системність), являє собою цілісне утворення, систему. Система права має об’єктивний характер, тому що відбиває реально існуючу систему суспільних відносин і не може будуватися за суб’єктивним розсудом людей.

Система права – це нормативне вираження системності регульованих ним суспільних відносин. Вона обумовлена історичними, релігійними, національно-етнічними й іншими факторами, способом життя й менталітетом населення. Система права – це правова категорія, яка означає внутрішню будову діючого в державі права, що відбиває єдність складових його норм і їхнє розмежування на взаємозалежні й взаємодіючі правові спільності. Будь-яка одинична правова норма має якості, властиві праву в цілому, лише якщо вона включена в його загальну систему. Отже, питання про систему права - це питання про те, як право організоване зсередини, з яких елементів і підсистем воно складається.

Систему права не слід змішувати із двома іншими, близькими, але не ідентичними їй явищами й поняттями - правовою системою й системою законодавства.

Довгі роки система права розглядалася як ідентичне поняттю правової системи. Однак в останні роки при всій розмаїтості поглядів на поняття «правової системи» виробився певний збіг із приводу основних аспектів даної категорії. Під правовою системою мається на увазі все правове життя країни, розглянуте через призму системності. Це – комплексна, інтегруюча категорія, що відбиває всю правову організацію суспільства, цілісну правову дійсність. За влучним визначенням французького правознавця Ж. Карбон’є, правова система – це «вмістище, зосередження різноманітних юридичних явищ». Якщо вираз «правова система» була лише простим синонімом об’єктивного (або позитивного) права, то його значення було б сумнівним. Звідси можна зробити висновок, що категорія «правова система» набагато ширша, ніж поняття «система права», оскільки вона характеризує не тільки систему права, але й розвиток і структуру законодавства - систему законодавства. Система законодавства в широкому сенсі являє собою сукупність існуючих у тій або іншій державі нормативних правових актів (конституцій, законів, указів, статутів, декретів, постанов уряду й ін.), що підрозділяється відповідно до різних критеріїв на якісно певні складові частини (наприклад, на закони й підзаконні акти) і яка є однією із зовнішніх форм виразу правових норм. У юридичній науці давно склалося розуміння системи законодавства як явища більшою мірою залежного від волі законодавця, який керується при цьому практичними міркуваннями. Система права складається в кожній країні історично відповідно до опосередковуваних правом суспільних відносин, система ж законодавства є результатом його цілеспрямованого впорядкування.

Не менш важливе значення для розмежування «правової системи» і «системи права» має та обставина, що національна правова система має загальні риси із правовими системами інших держав, на зміст і динаміку правової системи впливає вся духовна культура суспільства - релігія, філософія, мораль, художня культура, а також політика, політична культура. Таким чином, правова система - частина загально-соціальної системи. Все це дозволяє зіставити правову систему з іншими настільки ж широкими системами - економічної, політичної, моральної, виявити їхню специфіку, можливості, форми взаємодії як однопорядкових за своїм рівнем явищ. Сучасна теорія права повинна піднятися на такий рівень узагальнення, щоб можна було більш глибоко й всебічно аналізувати й оцінювати виниклу сьогодні нову правову реальність як цілісний феномен, як систему.

Система ж права - це його внутрішня організація, що виражається в єдності й взаємодії різноманітних, відносно самостійних його елементів. Найбільш елементарним його елементом системи права є юридичні норми. Як цілісне утворення система права охоплює всі норми права, що діють у тій або іншій країні. У той же час у праві як єдиній системі норм можна виділити наступні основні структурні компоненти. Насамперед, це три особливі і, що цікаво, парні підсистеми права:

- внутрішньодержавне й міжнародне право;

- матеріальне й процесуальне право;

- публічне й приватне право.

Самі елементи системи права, які об’єднані в одній «парній спільності», проте, серйозно відрізняються один від одного. І це розходження об’єктивно обумовлене специфічними потребами правового регулювання суспільних відносин, що входять у сферу їхнього регулювання. У той же час вони взаємодіють між собою, взаємодоповнюють один одного. При цьому цікаво, що норми, які входять у парні підсистеми, між собою тільки взаємодіють, взаємовпливають, з нормами ж інших підсистем можуть у відомій мері й збігатися. Так, норми внутрішньодержавного права бувають і матеріальними й процесуальними, і публічними, і приватними. Точно також і норми міжнародного права й т.д.

Дослідники стверджують, що історично першим у праві склалося саме розмежування на публічне й приватне право, матеріальне й процесуальне право, що передує поділу на відповідні галузі права. Сьогодні такі великі парні правові спільності, що склалися в рамках кожної системи права, іменують галузевими родинами (або галузевими масивами).

На сучасному етапі розвитку міжнародно-правового спілкування держав неминуче простежується закономірність у встановленні характеру взаємозв’язку й взаємодії міжнародного права з національним. Провідні світові держави у процесі визначення свого відношення до міжнародного права просуваються в напрямку визнанні примата міжнародного права стосовно національного права як двох щодо самостійних правових систем.

Але не всі норми міжнародного права визнаються державами в якості обов’язкових для себе. Тільки загальновизнані норми й принципи міжнародного права й норми, що містяться у складених ними міжнародних договорах, входять складовою частиною в правову систему цих країн, здійснюючи інформаційній, регулятивний й т.п. вплив на суб’єктів правової системи і їхню правову діяльність у ході її функціонування.

У тих випадках, коли міжнародно-правові норми безпосередньо регулюють внутрішні суспільні відносини юридичних і фізичних осіб, можна стверджувати, що в рамках системи діючого права даної країни є в наявності дві підсистеми - міжнародного й внутрішньодержавного права.

Правда, більше розповсюдженим варіантом взаємодії міжнародного права й права національного є трансформація, що припускає «проникнення» норм міжнародного права в правову систему даної країни шляхом непрямої участі в регулюванні внутрішніх відносин фізичних і юридичних осіб, коли у встановленому порядку норма міжнародного права одержує статус внутрішньодержавної норми. Сама трансформація буває загальною (коли держава встановлює, що всі або ряд прийнятих нею міжнародно-правових норм є частиною права країни), індивідуальною (коли для введення кожної міжнародно-правової норми в право країни приймається спеціальний акт), прямою, іменованою іноді інкорпорацією (коли правила міжнародного договору, наприклад, у силу акту ратифікації породжують аналогічні норми у внутрішньодержавному праві), опосередкованою (коли на основі міжнародного договору приймається спеціальний внутрішньодержавний нормативний акт, у тій або іншій мірі відтворюючий зміст договору).

Особливим видом проникнення міжнародного права у внутрішньодержавні правовідносини є так зване відсилання. Це коли в законах говориться, що вони застосовуються відповідно до того або іншим договором або що у встановлених випадках варто застосовувати такий договір.

Проте, і при непрямому «проникненні» у кожній із наведених форм норми міжнародного права як вираз погоджених позицій і волі держав, а не волі однієї держави (як норми власного права), повинні тлумачитися й виконуватися у внутрішньодержавній сфері з погляду об’єкта й цілей договору, цілей і принципів міжнародного права в цілому, а не внутрішнього права. Вони не міняють своєї природи, форми й у цьому змісті стосовно норм внутрішнього права - «сторонній предмет».

У науці міжнародного права цілком обґрунтовано затверджується, що жоден внутрішньодержавний акт незалежно від характеру й змісту (акт інкорпорації, трансформації), що забезпечує виконання державою своїх міжнародних зобов’язань, не здатний змінити природу міжнародних правових норм. У кожному разі практика використання норм міжнародного права свідчить про те, що суди й інші органи тлумачать і застосовують їх як норми іншого, не внутрішнього права.

Система права – сукупність компонентів, з яких складається право. Система права характеризує внутрішню структуру права, визначає головні принципи диференціації правових норм.

Система права має об'єктивний характер, обумовлена фактичним соціальним ладом суспільства, формується у взаємодії із системою існуючих суспільних відносин. Суспільний лад визначає ту чи іншу систему права, її внутрішню структуру. Кожному історичному типу права, який пов'язаний з певним типом держави, властива своя система. Законодавець не в змозі змінити історичний тип права, він лише за допомогою юридичних приписів оформлює потреби суспільного розвитку. Тобто в основі системи права лежать юридичні приписи, які обумовлюються потребами суспільного розвитку. Ці приписи об'єднуються у певні групи. Таким чином, система права складається із сукупності норм, які створює та охороняє держава і які групуються у визначеному порядку. Сукупність усіх правових норм, що входять до системи права та діють на території держави, утворює правове поле (правовий простір), що становить сукупність охоплених правом сфер суспільних відносин.

Те, що головним елементом системи права є норма, обумовлює такі ознаки системи права, як єдність та відмінність, взаємодія, здатність до поділу, об'єктивність, узгодженість.

Окрім того, саме правові норми забезпечують динамізм системи права, її гнучкість, тобто зі зміною суспільних відносин відбувається виникнення нових правових норм, які, у свою чергу, групуються залежно від регульованої ними сфери суспільних відносин (предмети правового регулювання).

Говорячи про систему права, слід пам'ятати, що не треба плутати це поняття з правовою системою, під якою розуміється правова організація усього суспільства, сукупність усіх юридичних явищ, які функціонують у державі. Система права - його внутрішній склад, один із компонентів правової системи суспільства.

Складовими елементами системи права є: галузь права; підгалузь права; інститут права; норма права.

Норма права – первинний елемент системи права, прийняте або санкціоноване державою формально визначене, загальнообов'язкове правило поведінки, яке встановлює права та обов'язки учасників суспільних відносин. Норми права регулюють найбільш важливі суспільні відносини. Решту суспільних відносин регулюють інші соціальні норми.

Галузь права – відокремлена у рамках системи права сукупність однорідних правових норм, що регулюють відокремлену сферу суспільних відносин. Однорідність цілих груп суспільних відносин обумовлює існування певних галузей права (кримінальне, цивільне, трудове). Галузь права виникає у разі неможливості врегулювання самостійної сфери суспільних відносин нормами інших галузей права. Тобто галузь не вигадується, а народжується з урахуванням соціальних потреб. Прикладом може бути поява нових галузей права, таких як податкове, фінансове та банківське. Галузь - найбільш потужна, відокремлена сукупність правових норм. Структурними елементами галузі є підгалузі та інститути права.

Підгалузь права – сукупність однорідних правових норм, що регулюють велику, відносно самостійну групу правових норм, яка виокремлюється з галузі права і включає у себе декілька правових інститутів. Підгалузь права містить у собі положення, властиві декільком, але не всім інститутам галузі. Наприклад, у цивільному праві - авторське право, патентне право, спадкове, у конституційному - виборче право. Теоретично, за певних умов підгалузь може бути перетворена на галузь права.

Інститут права – порівняно невелика, стійка група правових норм, що регулюють певний різновид суспільних відносин в межах однієї або декількох галузей. Інститут - складова частина галузі або навіть підгалузі права, відмінність їх полягає у тому, що галузь регулює усю родову сукупність (сферу) суспільних відносин, інститут - певні напрями суспільних відносин.

Інститути поділяються на галузеві та міжгалузеві.

Таким чином, система права – це сукупність взаємопов'язаних юридичних норм, інститутів та галузей, які характеризуються єдністю та поділом відповідно до особливостей суспільних відносин, що врегульовуються.

2. ПРЕДМЕТ ТА МЕТОД ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ (КРИТЕРІЇ ГАЛУЗЕВОГО ПОДІЛУ)

Для того щоб повноцінно зрозуміти внутрішній склад права, ми повинні, насамперед, з'ясувати, які підстави лягли в основу розподілу права на галузі. Тривалі наукові дискусії привели до висновку, що в основі такого розподілу лежать два об'єктивні критерії, а саме: предмет та метод правового регулювання.

Під предметом правового регулювання ми розуміємо ту сферу суспільних відносин, на яку поширюється право, тобто те, що регулює право (фактичні людські відносини, які потребують правового забезпечення). Коло таких відносин є доволі широким. Юридично значущі відносини пов'язані з реалізацією інтересів трудового, майнового, особистісного, управлінського, сімейного характеру тощо. Юридично значимим відносинам, тобто тим, на які право звертає увагу і включає до предметів правового регулювання різних галузей, властиві такі ознаки:

1) ці відносини є життєво важливими для окремих індивідів та соціальних груп;

2) виникнення цих відносин пов'язане з вольовою, цілеспрямованою діяльністю членів суспільства;

3) ці відносини є стійкими та повторюваними;

4) поведінка людей у межах цих відносин є принциповою не лише для її виконавця, а й для інших суб'єктів, тому потребує зовнішнього контролю з боку компетентних державних установ.

На основі з'ясування якісної однорідності структурних компонентів предмета правого регулювання здійснюється відмежування однієї галузі від іншої.

Під методом правового регулювання розуміють сукупність засобів, прийомів впливу права на суспільні відносини. За допомогою методу ми з'ясовуємо, яким чином право врегульовує суспільні відносини (предмет правового регулювання).

Предмет (суспільні відносини) є основним, матеріальним критерієм розподілу норм права за галузями, оскільки він має об'єктивний зміст, передбачений характером суспільних відносин і мало залежить від волі законодавця.

Метод є юридичним, додатковим критерієм, який походить від предмета. Спочатку визначається предмет суспільних відносин, що врегульовується, визначається певна галузь права, потім з'являється метод, який залежить від волі законодавця і більш чітко окреслює межі певної галузі права, яка вже має свій предмет. Таким чином, законодавець може обирати засоби впливу на суспільні відносини (метод регулювання), що робить метод, на відміну від предмета, суб'єктивно обумовленим. Метод дозволяє нам відокремити суміжні галузі від галузі права, що охоплюють спільне коло суспільних відносин, наприклад, відносини власності. Отже, метод правового регулювання - це набір юридичного інструментарію, за допомогою якого державна влада здійснює необхідний вплив на вольові відносини учасників суспільних відносин.

При регулюванні суспільних відносин використовуються різноманітні методи (дозволу, зобов'язання, заборони, координації та субординації, переконання та примусу), але найпоширенішими у правовій сфері є імперативний та диспозитивний, набагато рідше зустрічаються рекомендаційний та заохочувальний методи.

Імперативний метод – метод владних приписів. Як правило, цей метод використовують забороняючі та зобов'язуючі норми. Метод використовується переважно у сфері публічного права (кримінальне, адміністративне право).

Диспозитивний метод надає суб'єктам альтернативну можливість обрання варіанта поведінки в межах закону. Цей метод активно використовується у сфері приватного права (цивільне, торговельне, сімейне).

Метод заохочення своїм завданням має стимулювання корисної для суспільства діяльності суб'єктів права. Застосовується цей метод переважно у трудовому праві, де створюються цілі комплекси засобів заохочення.

Метод рекомендацій, що передбачає бажану, але не обов'язкову поведінку, використовується в аграрному праві, державному секторі економіки.

ПОНЯТТЯ ГАЛУЗІ ПРАВА

Галузь права – група правових норм, що регулює відокремлену сферу суспільних відносин. Усі галузі права як структурні елементи системи права є взаємопов'язаними. Але в межах структурного розподілу права відбувається інтеграція галузей у галузеві групи на основі критеріїв, що виходять за межі предмета та методу правового регулювання. Структурні зв'язки права набувають свого подальшого розвитку в об'єднанні галузей права у групи права публічного та приватного, матеріального та процесуального.

Критерієм виділення приватного та публічного права є характер інтересів, які воно захищає. Публічне право захищає інтереси держави, а через них - інтереси усього суспільства. Його галузі об'єднують норми, реалізація яких здійснюється незалежно від внутрішнього ставлення суб'єкта до встановленого державою припису. Головним методом публічного права є імперативний.

Приватне право захищає приватний інтерес на основі визнання юридичної рівності всіх суб'єктів правовідносин. При цьому праву байдуже, хто є суб'єктом приватноправових відносин - окремий індивід чи державна установа. Формально всі є рівними. Головним методом цієї підсистеми права є диспозитивний. Реалізація приписів приватного права залежить від безпосереднього волевиявлення суб'єктів (не можна юридично примусити людину створити родину, піти навчатися, працювати, сісти до маршрутного таксі, купити годинник). Суб’єкти є вільними у своєму волевиявленні. Втручання держави у приватноправові відносини можливе лише за умови виникнення конфліктної ситуації (вирішення суперечки сторін у судовому порядку). У випадку, коли у процесі правореалізації виникає колізія між нормами приватного та публічного права, то держава вирішує цю ситуацію на основі норм публічного права. Так, якщо цивільно-правова угода сторін призведе до порушення правопорядку, який захищений нормами кримінального права, то конфлікт буде вирішено на основі норм кримінального права (купівля-продаж наркотичних речовин).

Усі галузі права можна поділити на ті, в яких переважають основи публічного права, та ті, в яких переважають основи приватного. Для перших характерним є імперативний метод правового регулювання, для інших - диспозитивний. Переважання у галузі основ публічного (або приватного) права не виключає наявності в ній норм приватного (або публічного) права та певного співвідношення імперативного та диспозитивного методів регулювання, що свідчить про відсутність "чистих" галузей права.

Окрім того, в межах структурного розподілу права галузі права об'єднуються у групи матеріального та процесуального права. Матеріальне право регулює предметні, матеріальні відносини. Норми його галузей закріплюють (матеріалізують) межі дозволеної та забороненої поведінки. Норми матеріального права, по суті, є правилами поведінки, що формують склад правовідносин, права та обов'язки суб'єктів, межі правового регулювання.

Усі галузі матеріального права поділяються на фундаментальні та спеціалізовані. Фундаментальні є основними, спеціалізовані виділяються з основних, їх метод правового регулювання повністю відповідає методу правового регулювання основних (фундаментальних) галузей права. Наприклад, водне, лісове виділяються із земельного права, шлюбно-сімейне – із цивільного. Тобто фундаментальні галузі є первинними, спеціалізовані – похідними.

Галузі процесуального права мають організаційно-процедурний, управлінський характер, регламентують порядок реалізації суб'єктивних прав та юридичних обов'язків, вирішення юридичних конфліктів. Норми процесуального права є похідними від норм матеріального права та регламентують процедури їх втілення у життя, врегульовують діяльність суб'єктів права, яка виникає внаслідок порушення права або виникнення суперечності. Процесуальне право врегульовує відносини спеціальних суб’єктів – учасників юридичного процесу.