Розглянемо ознаки юридичного права.

1. Державно-вольовий характер права полягає у тому, що право виражає волю суспільства, яка обумовлена економічними, політичними та соціальними інтересами. Право - прояв волі та свідомості людей на певному етапі історичного розвитку. У ньому виражаються об’єктивні потреби та інтереси усього суспільства, окремих його членів та їхніх об'єднань. В умовах суперечок різних інтересів саме право є інструментом досягнення соціального компромісу як вираження загальносоціальної волі. Будь-яке право є проявом волі, проте не кожна воля знаходить своє вираження у праві. Право у знаходженні соціальних компромісів спирається на силу та авторитет держави як організації, що бере на себе обов’язок піклуватися про загальносоціальні справи. Лише та воля набуває публічного та офіційного характеру, яка заснована на державних веліннях або набуває державного визнання.

2. Нормативність полягає у тому, що юридичні права та обов’язки виникають не просто на основі державної волі суспільства, яка тлумачиться учасниками суспільних відносин, і не на основі окремих офіційних велінь посадовців. Право виражається зовні як система офіційно визнаних та діючих у державі юридичних норм - правил поведінки загального характеру. Загальні норми дозволяють не вирішувати кожного разу одне й те ж питання знову і знову, а створюють універсальні правила поведінки для будь-кого, хто потрапив у передбачену ними життєву ситуацію. Знання цих правил полегшує людині вибір правильного варіанта власної поведінки за певних умов та обставин. Нормативність демонструє, що право містить у собі та фіксує відносини, нормальні для певного суспільства, найбільш типові, стійкі, повторювані. Саме цю систему норм прийнято називати правом в об'єктивному розумінні, тобто правом, що офіційно діє у межах окремої держави. Норми - це правила поведінки, що визначають права, обов’язки та відповідальність учасників суспільних відносин.

3. Владно-регулятивний характер права розкриває специфіку його функціонування як головного регулятора суспільних відносин. На відміну від інших соціальних норм, право є державним регулятором, який регулює відносини між людьми відповідно до державної волі суспільства. Саме тому право держави може бути лише одне, пов’язане з нею. Право є високоефективним інструментом реалізації державної влади, єдиною нормативною системою, яка через вплив на відносини між людьми викликає юридичні наслідки. Право - не творець, а лише регулятор і стабілізатор суспільних відносин. Специфіка регулятивної ролі права полягає у тому, що право встановлює взаємні права та обов’язки, які гарантуються та охороняються державою. Воно є обов’язковим атрибутом будь-якої державності. Порівняно з іншими соціальними регуляторами, право -найефективніший.

4. Загальнообов'язковість полягає у тому, що норми, які містять правові приписи, встановлюють права та обов’язки сторін, є не просто загальними, а всезагальними - обов’язковими для всіх суб’єктів. На відміну від решти соціальних норм (моралі, звичаїв, корпоративних норм тощо), за допомогою норм права можна досягти максимальних результатів - охоплення усіх суб'єктів єдиними правилами поведінки. Загальнообов’язковість полягає ще у тому, що норми права поширюються на всіх осіб, які потрапили до сфери дії права, незалежно від того, як вони ставляться до цих норм.

5. Зв'язок із державним примусом полягає у тому, що загальнообов’язкові норми, які виражають державну волю, охороняються від посягань державою, яка володіє монополією на примус. Примусовість виражається у тому, що у разі невиконання особою добровільно вимог норм права її можна примусити це робити за допомогою примусу або насильства, покарати за порушення правових вимог. Державний примус - специфічна ознака права, що відрізняє його від інших форм соціального регулювання. Силою державного примусу визначається сфера особистої свободи суб'єкта права та її межі. Суб’єкт, який діє в межах права, є вільним, дії, які виходять за ці межі, тягнуть за собою примусовий державний вплив. Цей вплив реалізується у двох напрямах:

1) примушення правопорушника відшкодувати заподіяну шкоду;

2) покарання правопорушника.

6. Формальна визначеність надає реального значення всім переліченим ознакам права. Право може бути ефективним лише тоді, коли його положення мають суворо визначений за змістом характер і отримують зовнішнє, переважно документальне оформлення. Питання, пов’язані з визначенням меж дозволеної та забороненої поведінки, застосуванням державного примусу, вирішуються за допомогою закріплення нормативних положень в офіційно встановленій формі (закони, інші нормативно-правові акти, правові прецеденти, правові звичаї, які підлягають єдиному тлумаченню). Формальна визначеність обумовлює специфічну структуру правових норм. Ця ознака надає нормам права чіткості, стабільності, реальної застосовності.

7. Системність виражається у тому, що право складається із сукупності взаємодоповнюючих норм, воно є складним системним утворенням: усі правові приписи чітко розподіляються, але при цьому узгоджуються між собою. Зрозуміти зміст правової норми та застосувати її можливо лише в комплексі, у сукупності з іншими нормами. У праві всі явища взаємопов'язані, дія одних норм права тягне за собою дію інших.

Деякі автори виділяють серед ознак права такі, як динамізм та стабільність, реальну застосовність, нетотожність права та закону та інші. Але недоречно плутати ознаки з якостями, котрі визначають право як явище, що реально функціонує. Так, динамізм та стабільність демонструють зв'язок права з регульованими ним суспільними відносинами. Право покликане вносити стабільність у суспільні відносини за умов їх постійної зміни. Стабільність права вказує на його стійкість, відносну постійність. Разом з тим право враховує нові суспільні відносини, чутливо реагує на них - у цьому виявляється його динамізм. Динамізм права – його здатність змінюватися залежно від зміни умов життя суспільства. Негативними проявами є і зайва стабільність, і зайвий динамізм права. Перша уповільнює розвиток суспільних відносин, другий завдає нестабільності суспільним відносинам, погано впливає на авторитет права як регулятора суспільних відносин. У праві повинні гармонійно сполучатися елементи стабільності та динамізму, лише за цих умов воно може бути ефективним регулятором суспільних відносин.

Реальне застосування права означає, що воно повинно відповідати умовам життя та рівню розвитку суспільства. Найпрогресивніші, демократичні норми не будуть діяти у суспільстві, яке не здатне до їх сприйняття. Тому найліпшим є варіант, коли правові приписи будуть не тільки прогресивними, а й придатними для використання у конкретному суспільстві. Реальна застосовність права залежить від багатьох позицій. Так, воно повинно не лише встановлювати деякі правила-декларації, а й передбачати механізм їх утілення у життя.

Отже, з урахуванням перелічених ознак визначення права, яке використовується у навчальних цілях, можна сформулювати у такий спосіб: право – це регулятор суспільних відносин, який являє собою сукупність загальнообов'язкових та формально визначених норм, що виражають державну волю суспільства, видаються або санкціонуються державою і охороняються силою державного примусу.

Стає очевидним, що бажання створити універсальне інтегративне визначення права не реалізовано ні теоретично, ні практично. У рамках юридичної науки відправним як і раніше залишається поняття об’єктивного права, тому що тільки останнє являє собою самостійний юридичний феномен, як з погляду правового змісту, так і з погляду офіційної форми.

Останнім часом набуло розвитку наступне визначення права.

Сучасне право — це державна воля певної групи людей, еліти, класу й ін., спрямована на регулювання суспільних відносин з метою охорони існуючого, демократичного ладу й реалізована через систему обов’язкових нормативних і ненормативних приписів, правовідносин і інших форм, забезпечених силою державного впливу. Сучасне право - це державна воля всього народу, спрямована на регулювання суспільних відносин з метою охорони завоювань демократичного ладу, яка реалізується через систему обов’язкових нормативних і ненормативних приписів, правовідносин та інших форм, забезпечених діяльністю держави й інших учасників суспільних відносин.

Право являє собою «матеріалізацію» певної форми правосвідомості - державної волі всього народу. Соціальне призначення сучасного права полягає в регулюванні суспільних відносин з метою охорони завоювань демократичного ладу. Це право не тільки виконує охоронну функцію, але і є творчо перетворюючим фактором у створенні нових, цивілізованих відносин. Основна сутнісна ознака сучасного права реалізується не через один канал (сукупність норм права), а через їхню систему: обов’язкових нормативних і ненормативних приписів, правовідносин й інших форм. Право реалізується не тільки тому, що забезпечено примусовою силою держави, але й завдяки мобілізуючій і організуючій діяльності інших суб'єктів суспільних відносин, притягнутих до роботи з підтримки правопорядку в країні.

СУТНІСТЬ ПРАВА

Ми пересвідчилися у тому, що проблема розуміння права є доволі складною, оскільки у ньому знаходять відображення найрізноманітніші інтереси та потреби представників суспільства, характер економічного розвитку, співвідношення політичних сил, особливості культури, історична епоха. Питання визначення сутності права без перебільшення є одним з найважливіших в усій правовій науці, адже у сутності права відображається сукупність його найважливіших якостей та глибинних зв'язків.

Повноцінне уявлення про право, його природу можна одержати, розкривши його сутність, зміст і соціальне призначення в суспільстві. Сутність будь-якого права полягає в тих його внутрішніх, закономірних, стійких та істотних властивостях, у яких розкривається різноманіття й суперечливість форм буття, закономірностей існування права, функціонування й розвитку. Властивості права, що носять сутнісний характер, необхідні й невід’ємні, постійні й стійкі, знаходять свій вираз в правових явищах, що ставляться як до змісту (внутрішньої субстанції) права, так і до його функціонування. Ці властивості перебувають в органічній єдності, що виключає можливість дроблення єдиної сутності права на відособлені частини.

Такими служать властивості права, що показують:

1) якими об'єктивними історичними факторами обумовлені право, його зміст і дія;

2) чию організовану волю вони виражають;

3) ким така воля офіційно формується;

4) у якій формі вона зводиться в загальний, обов’язковий ранг.

Нерозривність ланцюга цих властивостей права об’єктивно визначена самою логікою походження й існування права. Воно з’явилося на певному етапі розвитку людського суспільства разом з державою, коли в силу відомих історичних факторів на додаток до колишніх правил гуртожитку первіснообщинного ладу треба були створені нові - загальнообов’язкові і забезпечені державою норми. Реальний механізм усякого правоутворення був і залишається таким, що певні процеси в життєдіяльності суспільства з’являються як об’єктивні потреби, усвідомлення таких потреб об’єднано з появою відповідних інтересів, мотивів і цілей людей, їх спільнот і утворень. На цьому ґрунті виростає соціальна воля як результат узгодження різних інтересів, воля, що за певних умов перетворюється в загальнообов'язкову, зводиться в ранг правових норм, права.

Сутність права – головна, внутрішня, відносно стійка якісна основа права, яка відображає його істинну природу та призначення у суспільстві.

При розгляді сутності права важливо враховувати два аспекти:

- будь-яке право, насамперед, є регулятором відносин (формальна сторона);

- право обслуговує чиїсь інтереси (змістовна сторона).

Регулятивна природа права визначається тим, що воно має вольовий характер. Принципово важливим є те, чия воля знаходить вираз у праві, інтереси яких груп та прошарків воно захищає. З цієї позиції головними підходами до визначення сутності права є класовий та загальносоціальний. За класового підходу право визначається як система гарантованих державою юридичних норм, що виражають піднесену до рівня закону волю господарюючого класу. Проте цей підхід не є універсальним для будь-якого права. У рабовласницьких та феодальних державах класову сутність мала вся система регулювання суспільних відносин, а не лише право, яке, за винятком римського приватного права, залишалося нерозвинутим і переважно традиційним. Головною його рисою була не класовість, а державна примусовість. Класовий підхід до визначення сутності права заперечується проголошеними у сучасних демократичних країнах пріоритетами розбудови правової держави - представника інтересів громадянського суспільства.

Як доречно зазначає російський вчений В. І. Леушин, право ґрунтується на трьох китах. Це мораль, держава та економіка. Право виникає на основі моралі, держава надає йому офіційності, гарантованості, сили; економіка - це головний предмет регулювання, першопричина виникнення права та сфера, де мораль виявила як регулятор свою несталість. Мораль, держава, економіка - зовнішні чинники, що зумовили виникнення права як нового соціального явища. Специфіка ж права полягає у тому, що в центрі його знаходиться окрема людина з власними інтересами, потребами та свободою. Саме у праві закріплюється свобода кожної окремої людини.

Ці положення відповідають тому, що право виражає загальну волю, пріоритети та цінності людської особистості. Загальна воля є результатом узгодження інтересів усіх учасників суспільних відносин. Виокремлення сутності права як критерію загальної волі надає йому властивості загальносоціального регулятора, інструмента досягнення суспільного компромісу і миру. Таке розуміння сутності права виключає тлумачення його як знаряддя насильства, засіб подолання індивідуальної волі. Ознаками загальної волі, вираженої у праві, є такі:

- забезпечення та захист силою державної влади;

- вираження узгоджених інтересів учасників суспільних відносин;

- специфічні форми зовнішнього виразу у вигляді офіційних документів;

- забезпечення організованості, упорядкованості суспільних відносин;

- конкретизація як міра свободи, гарантованої та захищеної державою;

- обумовлення характером життєдіяльності суспільства.

З позицій такого підходу сутність права - це обумовлена характером життєдіяльності суспільства, виражена в офіційних документах держави загальна воля як результат узгодження інтересів учасників суспільних відносин, що забезпечує їх організованість, упорядкованість, стабільність та розвиток і конкретизується як міра гарантованої та захищеної державою свободи окремого індивіда.

З позицій урахування того, що право є владним нормативним регулятором поведінки людей, сутність права включає у себе два аспекти: ціннісно-нормативний та регулятивний.

Сучасний підхід до розкриття сутності права полягає у відмові від однобічності при розкритті цього питання. Під сутністю права вчені відтепер розуміють обумовлену економічними, соціальними, політичними й духовними умовами життєдіяльності суспільства й у відомій мірі погоджену волю соціальних груп (шарів), перетворену в державну волю й виражену офіційно у вигляді правових норм.

Таким чином, загальна воля, виражена в правових нормах, з’являється як результат узгодження, сполучення інтересів різних суб’єктів. При такому розумінні сутність права може інтерпретуватися як єдність суперечливих сторін: класового й загальнолюдського інтересів, конкретне співвідношення яких залежить від умов історичної епохи; особистий і суспільного, тому що ще В.С.Соловйов писав, що «сутність права формується в рівновазі двох моральних інтересів: особистої волі й загального добра».

Органічним продовженням сутності права є його мобільний зміст, що перебуває з нею в єдності. Якщо під сутністю права розуміються найбільш головні якості, що визначають його природу, то під змістом розуміється конкретне вираження сутності предмета, що проявляється у всіх його елементах, взаємодіючих один з одним, а також і з навколишнім середовищем (суспільними умовами, у яких діє право). Сутнісні властивості права розгортаються, конкретизуються в його змістовних властивостях, які разом з ними розкривають його єдину природу.

Зміст права складається із всіх його внутрішніх елементів, з єдності всіх його компонентів. У ньому сутність права представлена не в дзеркальному виді. Вона трансформована таким чином, що окремі її сторони (моменти) розчленовані, виділені й перегруповані по нових закономірних властивостях, що носить уже інший, а саме змістовний характер. Зміст права як конкретизована збагачена його сутність убирає в себе процеси, пов'язані з його впливом на суспільні відносини.

Зміст права визначається сукупністю факторів, серед яких воля й інтереси політичної, економічної, релігійної, расової, національної або іншої еліти (верхівки суспільства) грають помітну, часом вирішальну роль. Але зміст права може виражати інтереси різних соціальних груп, їхні компроміси, торішню волю панівного класу, що нині змінилася, примхи й сваволя правителів і т.п. Деякі норми можуть взагалі не виражати нічию волю, а бути помилкою, оманою або нездійсненним правилом (норми середньовічного права про «нечисту силу» і т.п.). Вивчення факторів, що визначають зміст права, становить значний інтерес для історика й соціолога. Для юриста першорядне значення має те, що робить право правом, що вже не залежить у своєму існуванні від мінливих інтересів соціальних спільнот та їхньої волі. Із цього погляду, правом стають ті норми й відносини, які офіційно визнані, охороняються й підтримуються державною владою.

Отже, можна зробити висновок, що якщо сутністю права є виражена в ньому державна воля, обумовлена всім реальним життям суспільства, то змістом - нормативне вираження цієї волі. Інакше, як шляхом видання або санкціонування публічною владою правил поведінки, представляється неможливим звести волю суспільства в загальний ранг. Тим самим зміст права конкретизує сутність права даного суспільства у всьому різноманітті складових його правових норм.

Як і багатьом іншим соціальним нормам, у змістовному плані праву властиві нормативність, формальна визначеність, регулятивність, системність і примусовість. Але ці властивості права мають чітко виражений зв’язок з державою, у чому полягає одна з корінних зовнішніх відмінностей від однойменних властивостей інших соціальних регуляторів. Саме завдяки цій обставині право характеризується загальнообов’язковою нормативністю й державною забезпеченістю.

«Державна домінанта» права не свідчить про його підпорядкованість державі або про несумісність його змісту із природними, що випливають із самої людської природи правами й свободами особи. У змісті права необхідно розрізняти соціальні, державно-вольові й власне-юридичні компоненти. Подібний структурний аналіз дозволяє більш конкретно з’ясувати зміст загальнотеоретичної категорії «зміст права».

Соціальний зміст права міняється в процесі розвитку суспільства. Воно полягає у визначенні правової структури суспільства, привілеїв або обов’язків різних станів або у твердженні загальної рівності перед законом, у закріпленні різних форм власності, в охороні й регулюванні сімейних, господарських, корпоративних, комерційних, виробничих, релігійних, політичних і інших суспільних відносин. Будучи нескінченно різноманітним, обслуговуючи різні суспільства в їхній тисячолітнім розвитку, соціальний зміст права мало конкретно-історичний характер. У зв’язку із цим воно цілком закономірно становить захоплюючий і багатоколірний предмет історії права.

Однак соціальні проблеми одержують нормативно-правове рішення, тільки пройшовши через державну волю. Держава бере на себе відповідальність за порядок у суспільстві. Якщо це не вдається - спочатку міняється верховна влада держави, а потім уже зміст права або способи його здійснення. Звичайно, правотворчу діяльність держави направляють соціальні сили, але безпосереднім джерелом права є державна воля, виражена у вигляді правових норм. У політичних діячів, які можуть впливати на розвиток і зміну права, при підготовці й виданні законів «воля вибору різних варіантів поводження» значно більше й ширше, ніж, скажемо, при санкціонуванні звичаїв або створенні прецедентів. Державно-вольовий зміст права являє собою прояв об’єктивного в праві, коли цей зміст обумовлений соціально-економічними, політичними й іншими суспільними потребами; й - суб’єктивного - коли цей зміст не є обґрунтованим, а, навпаки, довільно спростовується всією соціальною практикою.

Юридичний зміст права полягає в тому, що за допомогою правових норм визначаються суб’єкти права, їхні юридичні статуси, умови вступу в правовідносини, права, обов’язку, заборони, юридичні факти, види правовідносин, склади правопорушень, процесуальний порядок рішення суперечок й розгляду справ про правопорушення, призначення й застосування санкцій. Саме воно розвертає й конкретизує ознаки права, що існують за всіх часів його історії. Це загальнотеоретичне поняття необхідно для виявлення соціального й державно-вольового змісту права й позначення напрямків правового впливу на суспільні відносини.

ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ ПРАВА

Окремим елементом виразу сутності права є його принципи, що розвивалися та набували нових якостей протягом усієї тривалої історії функціонування права. Зазвичай під терміном «принцип» розуміють основну ідею, яка лежить в основі діяльності. Отже, принципи права - основа права.

Принципи права - основоположні правові ідеї, що визначають зміст та соціальне призначення права. У принципах права відображаються очікування та уподобання членів суспільства стосовно того, яким право має бути, яким має бути його регулятивний вплив. Принципи права є об’єктивно - суб’єктивними, вони зумовлені об'єктивними обставинами суспільного розвитку та суб'єктивним відображенням цих обставин у свідомості людини. Вихідні ідеї права змінюються разом з історичним розвитком суспільства, із зміною суспільної свідомості. Але не кожна ідея про право стає його принципом. Принципи права відображені у законодавстві. Вони пояснюються у практиці правового регулювання. Мають найвищий рівень абстрагування від регульованих відносин, позбавлені конкретики. Є стрижневим компонентом усієї системи права, надають йому логічності та послідовності. Виражають загальний масштаб поведінки без вказівки на права та обов’язки. Відображають пануючу у суспільстві систему цінностей, обґрунтовуються нею. Є керівним початком при вирішенні певних юридичних справ (особливо при застосуванні аналогії права у правозастосовчій практиці).

Одним з найбільш принципових та проблемних питань правової системи є спосіб закріплення принципів права. Принципи права можуть бути закріплені прямо (фіксуються в тексті нормативно-правового акту) та непрямо (зміст принципу виводиться із змісту як певного акту, так і законодавства в цілому).

Принципи права відіграють дуже важливу роль у правовій системі. Вони обумовлюють несуперечливість правових положень, забезпечують єдність правової системи. Кожна нова норма має перевірятися на відповідність принципам права.

Усі принципи, які закріплені у праві та виражають його сутність, поділяють на дві групи.

Загальносоціальні принципи права характеризують як право в цілому, так і демократичне суспільство, в якому воно функціонує. Ці принципи фіксують, закріплюють основи суспільних відносин. До загальносоціальних принципів права відносять: політичні основи права (свобода, демократизм, розподіл влади); економічні основи права (свобода економічної діяльності, рівність усіх форм власності); моральні основи права (гуманізм, визнання пріоритету прав і свобод людини та громадянина, соціальної справедливості).

Посилену увагу теорія держави та права звертає на спеціально-юридичні принципи права, оскільки саме вони розкривають вихідні ідеї, які лежать в основі функціонування правової системи окремої держави. Ієрархію цієї системи принципів складають загальноправові, галузеві, міжгалузеві принципи та принципи окремих правових інститутів.

Загальноправові принципи характеризують усю систему права, розкривають напрями її розвитку та функціонування, стосуються всіх правових галузей та інститутів. Саме ці принципи права сьогодні набули універсального значення, оформлення в галузі прав людини і громадянина та закріплення на міжнародному рівні. Розглянемо деякі з головних загальних принципів права.

1. Принцип свободи свідчить про те, що право виступає як ступінь свободи (політичної, економічної, ідеологічної). Цей принцип реалізується через надання свободи свідомого та відповідального обрання варіанта поведінки в межах правової норми. Отже, свобода не означає свавілля, зворотною стороною свободи є відповідальність. Свобода одного суб'єкта права не повинна втручатися в межі свободи іншого.

2. Принцип справедливості означає, що право є рівнем справедливості, який відображає відповідність вкладеного та отриманого в усіх сферах життєдіяльності людини, котрі підлягають правовому регулюванню. Принцип справедливості містить у собі вимоги щодо відповідності між практичною роллю різних індивідів у житті суспільства та їх соціальним становищем, між працею та винагородою, між правами та обов’язками суб’єктів права. У правовій сфері цей принцип має чіткий, формально визначений характер, закладений у правах та обов'язках, методах заохочення та покарання.

3. Рівноправ’я громадян є втіленням принципу справедливості. Рівноправ'я як юридичну категорію необхідно відрізняти від поняття рівності. Остання є матеріальною основою рівноправ'я. Не всі елементи соціальної рівності можуть отримати закріплення у праві. Право не може гарантувати абсолютну рівність учасникам правовідносин. Рівність у праві - це, насамперед, рівність можливостей, рівність перед законом та судом.

4. Єдність прав та обов’язків полягає у тому, що надані громадянину права співвідносні з його обов’язками. Будь-яке право може бути реалізоване лише через закріплення певного обов’язку.

5. Гуманізм виявляється у тому, що людина, її права та свободи визнаються найвищою правовою цінністю. Ця теза у більшості конституцій розвинутих демократичних країн набула нормативного оформлення. Однією з головних цілей правової діяльності є створення всіх умов, необхідних для нормального існування та розвитку особистості.

6. Сполучення переконання та примусу у праві. Переконання та примус - головні методи управлінського впливу. Одним з провідних завдань правової системи є їх вдале поєднання. Переконання виражається, насамперед, у тому, що ознайомлення із змістом правових норм приводить до усвідомлення доцільності закладених у них моделей поведінки. Додатковими критеріями дієвості норм права є елементи примусу (запобіжні, правовідновлюючі, превентивні заходи, заходи юридичної відповідальності).

7. Демократизм як належність влади народові реалізується не лише через державні, а й через правові інститути (право та законодавство виражають волю народу, закріплюють форми безпосередньої та представницької демократії).

8. Принцип законності виражається у вимогах точного та неухильного виконання юридичних приписів усіма суб'єктами права: фізичними та юридичними особами, державними органами та посадовцями.

У межах курсу теорії держави та права вивчаються переважно загальноправові принципи. Інші групи принципів більш детально розглядаються при вивченні галузевих юридичних дисциплін.

Галузеві принципи - вихідні положення, у межах яких розвивається певна галузь права. Вони властиві окремим галузям. Так, у цивільному праві панує принцип формальної рівності сторін у майнових відносинах, принцип презумпції винуватості відповідача. У міжнародному публічному праві панують принципи поваги до державного суверенітету, невтручання у внутрішні справи інших держав тощо. Принцип рівності подружжя діє в сімейному праві, принцип індивідуалізації покарання - у кримінальному праві.

Міжгалузеві принципи - вихідні положення, на основі яких розвиваються та функціонують декілька самостійних, часом доволі споріднених, галузей права. Наприклад, принципи гласності та змагальності судового розгляду, національної мови судочинства діють у кримінально-процесуальному та цивільно-процесуальному праві; принципи недоторканості власності, свободи договорів - у цивільному, господарському, банківському праві.

Принципи правових інститутів - положення, що визначають основи функціонування групи норм у складі галузі права. Так, інститут договору у цивільному праві базується на принципах обов'язковості виконання умов договору, неприпустимості односторонньої відмови від виконання угоди тощо.