Радянське підпілля та партизанський рух у 1941-1942 рр.

Напад гітлерівських військ і швидка окупація ними великих територій застали радянське керівництво абсолютно не підготовленим до ведення боротьби в тилу противника. Після початку війни лише 29 червня в директиві Раднаркому СРСР прифронтовим партійним і радянським організаціям та 3 липня у зверненні Сталіна до народу містилися загальні заклики до розгортання партизанського руху в тилу противника. Більш конкретно про це йшлося в постанові ЦК ВКП(б) від 18 липня 1941 р. „Про організацію боротьби в тилу німецьких військ”. Обкоми й місцеві парторганізації КП(б)У протягом липня – серпня нашвидку, без належної підготовки і знання справи створили в Україні 23 підпільних обласних, 685 міських і районних комітетів партії, 4316 первинних організацій і груп, 9 підпільних обкомів ЛКСМУ. Було організовано 883 партизанські загони і 1700 диверсійно-розвідувальних груп загальною чисельністю 35 тис. чол. У партизанські загони було направлено близько 14 тис. комуністів і 8,5 тис. комсомольців. Через недостатню підготовку, некомпетентність багатьох керівників підпілля і партизанських загонів, відсутність єдиного координаційного центру й терор окупантів у 1941 р. почали діяти тільки 13 підпільних обкомів, 110 окружкомів, міськкомів і райкомів КП(б)У, 280 організацій і груп. Чотири обкоми партії – Чернігівський під керівництвом М. Попудренка, а з листопада 1941 р. О. Федорова, Полтавський на чолі з С. Кондратенком і Г. Яценком, Кіровоградський, керований П. Василиною та М. Скирдою і Сумський на чолі з О. Антоновим – почали 1941 р. свою підпільну діяльність, базуючись на партизанські загони. У більш складних умовах, у містах, діяли обкоми: Житомирський (секретар Г. Шелешков), Дніпропетровський (М. Сташков і Д. Садовниченко), Харківський (І. Бакулін), Сталінський (С. Щетинін), Одеський (О. Петровський і С. Сухарєв), Кам’янець-Подільський (І. Николик). Десять обкомів, дев’ять десятих міськкомів і райкомів партії так і не приступили на окупованій території до роботи. Залишені для підпілля та партизанської боротьби люди часто були. не підготовлені. А каральні органи окупантів працювали професійно й вистежували, арештовували, розстрілювали або відправляли в концентраційні табори тисячі підпільників і партизанів. До літа 1942 р. продовжували діяти лише 10 відсотків створеного підпілля, тобто близько 2 тис. осіб. Майже 30 тис. патріотів загинули, потрапили до таборів смерті або з огляду на обставини мусили зректися подальшої боротьби. Із 3,6 тис. партизанських загонів і груп, залишених на окупованій території, до травня 1942 р. діяло тільки 200. Але, незважаючи на величезні втрати й неймовірно тяжкі умови, діяльність радянського підпілля не згасала. Продовжувала діяти частина залишених у підпіллі, виникали нові патріотичні групи, насамперед вони роз’яснювали населенню характер війни, поширювали доступну їм інформацію про становище на фронтах, викривали антинародну сутність ідеології і політики окупантів, закликали громадян зривати політичні, економічні й воєнні заходи окупаційної влади, розгортали збройну боротьбу, вселяли в людей віру в перемогу над ненависним ворогом.

Певне значення для цієї роботи підпільників мало те, що для населення окупованих районів України було налагоджено цілодобові радіопередачі через організовані ЦК КП(б)У радіостанції ім. Т.Г. Шевченка в Саратові та „Радянська Україна” в Москві і пересувну радіостанцію „Дніпро”. Головне політичне управління Червоної Армії для населення окупованих місцевостей видавало щоденний бюлетень „Вести Советской Родины”. Наприкінці липня 1941 р. при політуправлінні Південно-Західного фронту для населення окупованих областей України почала виходити газета „За Радянську Україну”. На окуповану територію переправлялось і там розповсюджувались багато листівок, газет, журналів і брошур. Лише з початку війни до листопада 1941 р. в окуповані райони України було переслано й розповсюджено 180 млн. прим. листівок, газет і журналів. Одночасно з роз’яснювальною діяльністю підпільники організували саботаж трудящими економічних, політичних і воєнних заходів окупантів, вели диверсійну роботу й збирали розвідувальні дані, які передавали і радянський тил. Багато робили учасники антигітлерівського підпілля з урятування людей від вигнання на каторжні роботи до Німеччини, з визволення військовополонених і в’язнів з фашистських таборів і тюрем, з надання допомоги пораненим червоноармійцям і командирам, яких переховувало населення. Зокрема високу гуманність і самовідданість виявили співробітники дев’ятої лікарні міста Харкова під керівництвом професора О. Мєщанінова. За час окупації Харкова вони вилікували близько двох тисяч поранених бійців, багато визволили з таборів військовополонених, немало хлопців і дівчат урятували від відправлення в Німеччину. Активну участь у народній боротьбі проти окупантів брала, передусім, молодь. З листопада 1941 р. до травня 1942 р. у Полтаві діяла молодіжна група „Нескорена полтавчанка”, яку очолювала студентка Харківського державного університету Олена (Ляля) Убийвовк. Учасники групи, яких налічувалося 20 чол., приймали по радіо зведення Радянського Інформбюро, розмножували і розповсюджували їх у місті, надавали допомогу військовополоненим у таборах, організовували їх утечі, влаштовували саботаж на підприємствах, встановили зв’язок з партизанами в Диканських лісах. У травні 1942 р. фашисти схопили 10 підпільників і 26 травня шістьох з них., у тому числі і Лялю Убийвовк, розстріляли. Масово-роз’яснювальну та диверсійну роботу провадила також підпільна молодіжна організація «Партизанська іскра», яка діяла в селі Кримці Первомайського району Одеської (тепер Миколаївської) обл. з грудня 1941 по лютий 1943 р. Її створили й керували директор місцевої школи вчитель В. Моргуненко, учні старших класів П. Гречаний, Д. Дяченко та ін. У лютому 1943 р. окупанти заарештували та закатували більшість членів організації. Підпільникам доводилося працювати в умовах жахливого терору. Зокрема, в 1942 р. - на початку 1943 р. гітлерівцям через провокаторів і зрадників удалося вислідити та розгромити низку підпільних організацій і груп, заарештувати й знищити багатьох підпільників. У той час потрапили до рук фашистських катів і загинули секретарі Київського підпільного міськкому партії С. Бруз, К. Івкін, член цього комітету В. Кудряшов, розвідник І. Кудря, секретарі підпільних обкомів партії: Харківського – І. Бакулін, Дніпропетровського – М. Сташков, керівники підпілля: у Вінниці – І. Бевза, в Хотині К. Галкін, у Славуті – Ф. Михайлов та ін.

Протягом літа – осені 1942 р. виникло близько 200 нових підпільних антифашистських організацій і на кінець року їх стало понад 1000. Для зміцнення партійного підпілля, влітку і восени 1942 р. ЦК КП(б)У направив у ворожий тил 123 досвідчених партійних працівників. Одночасно з цим багато підпільних організацій і груп на окупованій території створювалися з ініціативи місцевих комуністів, комсомольців і безпартійних патріотів. Так, у Київській області у вересні 1942 р. у Кагарлицькому районі учитель історії І. Сергієнко створив підпільний обком партії, який діяв до січня 1943 р. У січні 1943 р. більшість членів обкому, в тому числі й Сергієнка, було заарештовано та розстріляно. У Львові восени 1942 р. з окремих антифашистських груп була створена підпільно-партизанська організація „Народна гвардія”, до якої входило понад 600 чол. Керувала нею Окружна рада, до якої входили М. Березін, Т. Гаєвський, В. Грушин, А. Дацюк, Й. Матвішин, П. Перчинський та ін. Велику роль у розгортанні партизанського руху, зокрема на його початковому етапі, відіграли бійці та офіцери Червоної Армії, які потрапили в оточення й уникли полону або втекли з нього. Немало радянських офіцерів, таких як С. Руднєв, О. Сабуров, М. Наумов, М. Прокопюк, А. Грабчак, І. Федоров, Д. Рванов та ін., доклали багато зусиль для розвитку партизанського руху й антигітлерівського підпілля. Але відзначаючи значну роль військовослужбовців Червоної Армії у розвитку антифашистської боротьби у тилах противника, слід мати на увазі, що її розширення й успіх залежали передусім від політичної позиції місцевого населення. Саме посилення незадоволення основних мас населення політикою окупантів створювало дедалі більш сприятливі умови для розгортання антифашистської боротьби на окупованій території. На цій основі саме у другій половині 1942 р. відбулося вирішальне зрушення в піднесенні діяльності антигітлерівського підпілля й розвитку партизанського руху.

Особливого розмаху партизанський рух набув у північних, лісових районах Чернігівської та Сумської областей. Так, на Сумщині у вересні 1941 р. почали свою бойову діяльність партизанські загони С. Ковпака і С. Руднєва, які в жовтні об’єдналися в один Путивльський об’єднаний партизанський загін, де командиром став Ковпак, а комісаром - Руднєв. У жовтні 1941 р. у північній частині Сумщини з військовослужбовців, що потрапили в оточення, було створено партизанський загін, командиром якого став О. Сабуров, а комісаром - З. Богатир. На Сумщині вели боротьбу проти фашистів також загони С. Гнибіди, Ф. Канавця, К. Погорєлова, М. Воронцова та ін.

На Чернігівщині восени 1941 р. розпочав свою діяльність Чернігівський обласний партизанський загін, яким командував секретар обкому партії М. Попудренко. У листопаді 1941 р. ряд партизанських загонів Чернігівщини об’єдналися в один партизанський загін під командування першого секретаря обкому О. Федорова. У лютому 1942 р. Путивльський, Глухівський, Шалигінський, Кролевецький і Конотопський загони Сумської області об’єдналися і одне з’єднання, де командиром став Ковпак, а комісаром – Руднєв. У другій половині березня 1942 р. кілька партизанських загонів, які діяли на півночі Сумської області та в південних районах Брянських лісів (О. Сабурова, І. Боровика, К. Погорєлова, М. Воронцова та ін.) злилися в одне з’єднання, що дістало назву „Група об’єднаних партизанських загонів України”. Командиром його став О. Сабуров, комісаром – З. Богатир. 28 липня 1942 р. за рішенням Чернігівського підпільного обкому партії партизанські загони області об’єдналися в Чернігівське партизанське з’єднання. Командиром з’єднання став О. Федоров, першим заступником – М. Попудренко, комісаром – В. Дружинін. Партизанські загони та з’єднання, за активною участю місцевого населення в ряді районів, передусім північних, лісових, утворили партизанські краї та зони. У партизанських краях поновлювалася радянська влада – відновлювалися ради, стояли партизанські гарнізони, діяли комендатури, застави, маяки, загони місцевої самооборони. Так, перші партизанські краї і зони України виникли ще наприкінці 1941 р., з розгортанням дій партизанських загонів Ковпака, Сабурова, Федорова й інших на півночі Чернігівщини й Сумщини. Наприкінці 1941 – на початку 1942 р. загони партизанів, спільними зусиллями розгромивши окупан­тів у місті Трубчевську, селах Локті, Суземці та інших, створили в Брянських лісах на півдні Орловської і півночі Сумської облас­тей партизанський край, який охоплював велику територію, що з півночі на південь простягалась на 260 км., а з сходу на захід - на 40-50 км і включав понад 500 населених пунк­тів. Пізніше партизанські краї і зони утворилися у Волинській, Житомирській, Рівненській, Кам’янець-Подільській, Вінницькій областях. Для централізованого керівництва партизанським рухом за рі­шенням Державного Комітету Оборони 30 травня 1942 р. при Ставці Верховного Головнокомандування було створено Центральний штаб партизанського руху (ЦШПР), начальником якого призначили члена ЦК ВКП(б), першого секретаря ЦК КП(б) Білорусії П. Пономаренка. При військових радах фронтів створювалися фронтові ради партизанського руху. Зокрема, за вказаною постановою при Військовій раді Південно-Західного напрямку 30 травня 1942 р. почав діяти Український штаб партизанського руху (УШПР), який з 29 червня став республіканським штабом, підпорядкованим ЦК КП(б)У. Начальником штабу було призначено полковника внутрішніх військ Т. Строкача, що мав значний досвід участі в партизанському русі. Український штаб партизанського руху приступив до встановлення зв’язків з партизанськими загонами й підпільними організаціями, формував і направляв у тил оперативні й диверсійні групи, організаторів партизанського руху і зв’язкових, переправляв літаками озброєння і спорядження, медикаменти здійснював воєнно-оперативне керівництво боротьбою у ворожому тилу.

31 серпня - 2 вересня 1942 р. у Кремлі відбулась нарада керівників партійних органів, що діяли в тилу у ворога, командирів і комісарів партизанських з’єднань. У цій нараді взяли участь і командири найбільших партизанських з’єднань України - Ковпак і Сабуров. Підвівши підсумки й узагальнивши досвід партизанської боротьби, нарада намітила шляхи подальшого її розвитку. Зокрема було схвалено пропозицію про проведення рейдів партизанських з’єднань із Брянських лісів на Правобережну Україну. На основі узагальнення досвіду партизанського руху 5 вересня 1942 р. Народний комісар Оборони - Сталін видав наказ «Про завдання партизанського руху», в якому було намічено завдання з подальшого розвитку боротьби в тилах ворога. Політбюро ЦК ВКП(б) на своєму засіданні 2 жовтня 1942 р. обговорило питання про розвиток партизанського руху на Україні. Для поліпшення партійного керівництва боротьбою на окупованій території рішенням, прийнятим на цьому засіданні, було створено нелегальний ЦК КП(б)У, який мав завданням «очолити партизанський рух в Україні і перетворити його на всенародний рух проти німецьких окупантів». До складу нелегального ЦК КП(б)У ввійшли керівні діячі республіки, секретарі підпільних, обкомів партії, командири та комісари найбільших партизанських з’єднань (всього 17 чол.): В. Бегма, А Гайовий, М. Гречуха, А. Зленко, С. Ковпак, Л. Корнієць, Д. Коротченко, П. Куманьок, С. Руднєв, О. Сабуров, В. Сергієнко, І. Сиромолотний, М. Співак, В. Старченко, Т. Строкач, О. Федоров, Я. Хоменко. Виконуючи затверджений нелегальним ЦК КП(б)У план дій партизанських формувань, 26 жовтня 1942 р. партизанські з’єднання Ковпака і Сабурова з Брянського партизанського краю, з сіл Стара Гута і Білоусівка паралельними шляхами вирушили в рейд на Правобережне Україну. На кінець листопада 1942 р., пройшовши за 30 днів з боями 750 км., партизани вийшли у північні райони Житомирської області. Завдяки активній діяльності партизанів на півночі Житомирщини і суміжних районах Білорусії, виник партизанський край, який включав 14 районів з населенням близько 200 тис. чол. На кінець 1942 р. радянський партизанський рух значно розширився, охопивши всю територію України та значні маси населення. На цей час в Україні діяли п’ять великих партизанських з’єднань, близько 900 загонів і понад тисячу диверсійних і розвідувальних груп. Своїми активними бойовими діями вони порушували ворожі комунікації, послабляли тил фашистських військ. Партизани відтягли на себе близько 120 тис. ворожих солдатів і офіцерів.