Початок польсько- української війни

Польські керівні кола, зокремаПольська організація військова (ПОВ), очолювана Юзефом Пілсудсь-ким, відновлюючи незалежну польську державу, стояли за включення до неї і західноукраїнських земель. Уже 1 листопада почалися сутички між українськими і польськими військами у Львові, а потім і в інших містах. Хоча через кілька днів до Львова прибули з Чернівців загони Українських січових стрільців, це серйозно не зміцнило українські війська. Після захоплення 21 листопада 1918 р. польськими військами Львова, Національна Рада і уряд ЗУНР переїхали до Тернополя, а 2 січня 1919 р. - до Станіслава. Румунські війська окупували Буковину.

Зовнішня політика ЗУНР

Національній Раді і Державному Секретаріатові ЗУНР доводилось діяти у складних міжнародних умо-вах. Вони намагалися вирішити два головні завдання: домогтися об'єднання ЗУНР з УНР і досягти дипломатичного визнання та підтримки з боку Антанти. 1 грудня 1918 р. у Фастові представники ЗУНР і Директорії підписали попередній договір про об'єднання ЗУНР з УНР. 3 січня 1919 р. Національна Рада прийняла ухвалу про злуку ЗУНР з УНР, а 22 січня 1919 р. на Софійській площі в Києві урочисто було проголошено злуку ЗУНР з УНР. Після цього західноукраїнські землі дістали назву "Західна область Української Народної Республіки" (ЗО УНР). Але фактичного з'єднання ЗУНР з УНР так і не відбулося. У січні 1919 р. на Паризьку мирну конференцію прибула об’єднана делегація УНР і ЗУНР, але фактично обидві делегації діяли окремо. Жодна з них не добилася підтримки Антанти, яка орієнтувалася на білогвардійські російські сили і Польщу. Особливо негативною щодо ЗУНР була позиція Франції, яка стояла за зміцнення Польщі і підтримувала її претензії на західноукраїнські землі. Весною 1919 р., коли Червона Армія рухалася до 3бруча, а в Угорщині утворилася Радянська Республіка, радянський уряд України в особі Х.Раковського 7 березня і 9 травня звертався до уряду ЗУНР про союз на умовах розриву ЗУНР з УНР, прилюдного оголошення ЗУНР про союз з Радянською Україною, укладення союзу з УСРР проти Польщі й Румунії, підпорядкування Української Галицької армії командуванню Червоної Армії і призначення в галицькі частини політичних комі­сарів. Це фактично означало повне підпорядкування ЗУНР більшовиць­кому керівництву і перетворення її території на плацдарм для перенесення революції в Європу. Уряд ЗУНР на це згоди не дав.

Внутрішня політика ЗУНР

Програмні положення внутрішньої політики ЗУНР були проголошені в декларації Української Національної Ради, опублікованій 5 листопада 1918 р. у Львові. У ній декларувалося створення демократичної держави з рівністю усіх громадян перед законом; загальне, рівне, безпосеред­нє, таємне і пропорційне виборче право, передбачалося проведення земельної реформи з передачею поміщицьких земель селянам і встановлення 8-годинного робочого дня. 22-26 листопада 1918 р. додатково до Української Національне Ради було обрано делегатів від повітів і міст, унаслідок чого її склад збільшився до 150 чол., дві третини яких становили наці­онал-демократи. 4 січня 1919 р. був прийнятий закон про Виділ Української Національної Ради - орган найвищої постійно діючої влади в країні, що складався з 10 членів, обраних з Української Національної Ради, і виконував функції колективного президента. До Виділу ввійшли президент Ради Є.Петрушевич, Л.Бачинський, С.Вітик та ін. Обрано було Президію Української Національної Ради в складі Є.Петрушевича та чотирьох його заступників. Виділ призначив новий склад Державного Секретаріату, який діяв до кінця 1919 р. Його прем'єр-міністром став націонал-демократ С.Голубович. 15 квітня 1919 р. був оприлюднений закон про сейм як законодавчий орган ЗУНР. У виборах на основі рівного, безпосереднього, таємного і пропорційного виборчого права могли брати участь усі громадяни держави, чоловіки й жінки, яким виповнилось 20 років. Значне місце в діяльності уряду й місцевих органів влади ЗУНР займало створення регулярної Української Галицької Армії (УГА). Ще 13 листопада 1918 р. Національна Рада прийняла закон про загальний військовий обов'язок громадян ЗУНР. Усіма військови­ми справами відав Державний секретаріат військових справ, який до 13 лютого 1919 р. очолював полковник Д.Вітовський, а потім до 9 червня 1919 р. генерал В.Курманович. Вищим штабом УГА була На­чальна Команда. Головними комендантами (командувачами) були спо­чатку полковник Д.Вітовський, з 10 грудня 1918 р. -генерал М.Омелянович-Павленко, з 9 червня 1919 р. - генерал О.Греков, з 5 липня 1919 р. - генерал М.Тарнавський. Усього наприкінці 1918 р. - у першій половині 1919 р. в УГА було сформовано 4 корпуси, які складалися з бригад, бригади - з куренів піхоти та інших підрозділів. У другій половині листопада 1918 р. в УГА налічувалось приблизно 50 тис. чол., у січні 1919 р. - близько 70 тис., а влітку - до 100 тисяч. Керівництво ЗУНР за складних міжнародних умов і безперерв­них воєнних дій та за своїх поміркованих поглядів вело дуже непослідовну і нечітку соціальну політику. Воно не задовольнило рішуче й кардинально нагальних потреб народних мас - робітників і селян. Так, лише 12 квітня 1919 р. було видано закон про восьмигодинний робочий день, а також про обов'язкове святкування 1 Травня як "свята трудового люду". Закон про земельну реформу Українська Національна Рада прийняла 14 квітня 1919 р. За законом мали бути конфісковані і передані у земельний фонд ЗУНР для подальшого розподілу на правах приватної власності між безземельними і малоземельними селянами землі держав­ні, поміщицькі, церковні, а також ті, що не оброблялися власними силами і перевищували встановлений розмір для однієї сім'ї. Але розподіл землі мав початися лише після закінчення вій­ни, а до того часу земля мала перебувати в розпорядженні земель­них комітетів. Цілком зрозуміло, що в ряді повітів - Борщівському. Збаразькому, Косівському, Бродівському та інших - селя­ни відкрито стали виступати проти поміщиків і починали розподіл їхніх земель самовільно, явочним порядком. Комуністичні групи і гуртки у лютому 1919 р. об’єдналися на конференції у Станіславі в єдину Комуністичну партію Східної Галичини (КПСГ). Тоді ж було обрано ЦК КПСГ на чолі з М.Максимовичем. Комуністи, користуючись незадоволенням мас, 14-15 квітня 1919 р. організували збройний заколот у нафтопромисловому центрі – Дрогобичі. Керував ним ревком, очолювали який комуністи В.Коцко, Г.Михаць, І.Кушнір. Уряд ЗУНР перекинув до Дрогобича війська, які 15 квітня 1919 р. зайняли місто і придушили заколот.