Перехід до нової економічної політики

Небачено велика розруха народного господарства й гостра політична криза, яка охопила країну на початку 1921 р., змусили правлячу партію більшовиків відмовитись від воєнно-комуністичних методів керівництва і перейти до нової економічної політики. Початок переходу до цієї нової (порівняно з політикою воєнного комунізму) економічної політики поклали рішення Х з’їзду РКП(б), який працював у Москві 8-16 березня 1921 р. У відповідь на доповідь Леніна з’їзд прийняв рішення про заміну продовольчої розверстки продовольчим податком. На основі рішення Х з’їзду РКП(б) ВЦВК і Раднарком РСФРР, а в Україні ВУЦВК і уряд УСРР видали ряд постанов і декретів, спрямованих на втілення в життя нової економічної політики. Продрозверстка була замінена продподатком, який установлювався до початку весняної сівби і був меншим від продрозверстки. В Україні продподаток на зерно на 1921 р. становив 117 млн. пудів проти 160 млн. пудів за розверсткою, передбаченою на цей же рік. Меншим порівняно з розверсткою був податок на м’ясо, вовну, картоплю й інші сільськогосподарські продукти. Після виконання продподатку селяни дістали право вільно розпоряджатися залишками сільськогосподарської продукції своїх господарств, але лише в місцевому сільськогосподарському обороті. Йшлося про дозвіл сільської та міської базарної торгівлі, а у загальнодержавному масштабі вважалося можливим забезпечити обмін промислових виробів на сільськогосподарські продукти на позаринковій основі шляхом товарообміну, а потім і безгрошового обміну. Це була спроба зберегти воєнно-комуністичний метод організації економіки. Але незабаром виявилася нездійсненність, утопічність цих спроб перейти без торгівлі до так званого соціалістичного продуктообміну. Тому 24 травня 1921 р. Раднарком РСФРР видав декрет, за яким було дозволено вільний обмін, купівлю та продаж продуктів сільського господарства, які залишалися в населення після збору натурального податку. Право обміну, купівлі і збуту поширювалося також на вироби та предмети кустарної і дрібної промисловості. У зв’язку з цим уже в промові на ІІІ Всеросійській нараді 16 червня 1921 р., у якій уперше було введено у політичний лексикон термін “нова економічна політика”, Ленін говорив не про місцевий товарообіг, а про вільну торгівлю взагалі. У нових умовах допускалася також оренда землі та застосування вільнонайманої праці в селянських господарствах. Незважаючи на несприйняття нової економічної політики багатьма діячами партії, її принципи почали впроваджуватися в господарське життя. Важливе значення мали “Наказ Ради Народних Комісарів про впровадження у життя засад нової економічної політики” від 9 серпня 1921 р. і “Основні положення про заходи з відбудови великої промисловості, піднесення та розвитку виробництва”, схвалені Радою праці й оборони РСФРР 12 серпня 1921 р. Найбільші та з державного погляду найважливіші промислові підприємства залишалися у безпосередньому віданні держави. Дрібні та частину середніх заводів і фабрик здавали в оренду артілям, кооперативам, комнезамам, приватним особам. Протягом 1921 р. в Україні було здано в оренду з 11 тис. понад 5200 підприємств харчової, шкіряної, хімічної промисловості. З переходом до непу здійснювалася перебудова управління промисловістю. Доти націоналізовані підприємства повністю підпорядковувалися головним комітетам (главкам) Вищої ради народного господарства РСФРР (ВРНГ), а також Українській раді народного господарства (УРНГ). Підприємства не мали ніякої господарської самостійності, виконували замовлення главків, одержували за їхніми нарядами сировину, здавали їм вироблену продукцію. За умов непу підприємства підпорядковувались місцевим раднаргоспам і об’єднувалися в трести – виробничі об’єднання переважно однорідних підприємств, що переводилися на господарський розрахунок. В Україні створення трестів почалося восени 1921 р. Більшість великих кам’яновугільних шахт були об’єднані в трест “Донвугілля”. Почали діяти трести “Південсталь”, „Південнорудний”, “Хімвугілля”, “Укрпапіртрест”, “Цукротрест” та ін. Для організації закупівлі сировини та засобів виробництва, збуту виробленої продукції створювалися синдикати, оптові ярмарки і товарні біржі. Трести, ставши госпрозрахунковими одиницями, мали право за своїм розсудом господарювати – розподіляти кошти, планувати виробництво та збут, проводити торговельні операції тощо. Але підприємства, входячи в трест, госпрозрахунковими правами не користувалися. Одним із важливих заходів, що мали б заохочувати підприємства до ефективного, прибуткового господарювання та поповнювати державний бюджет коштами, сприяючи цим його бездефіцитності, могло стати введення плати госпрозрахунковими трестами в бюджет відсоткових відрахувань з наданих їм державою основних фондів (капіталів). Але цього не зробили. Вилучення з “Положення про трести” пункту про плату за фонди привело до того, що у підприємств не було економічного стимулу працювати краще, вони могли розвиватися не за рахунок власних накопичень, а за рахунок бюджету. А для цього потрібні були великі кошти. Тому для розширення фінансування розвитку промисловості восени 1923 р. було відновлено державну торгівлю спиртними напоями, стали розширювати паперово-грошову емісію, по-волюнтаристському підвищувати ціни на промислові товари та зберігати низькі ціни на сільськогосподарську продукцію. Така господарська практика фактично суперечила принципам нової економічної політики, оскільки спрямовувала розвиток промисловості не ринковим шляхом, а планово-директивним (адміністративно-командним). Легалізація вільної торгівлі та розгортання товарно-грошових відносин настійно вимагали твердої валюти та налагодження чіткої фінансової системи. У 1922-1924 рр. була проведена грошова реформа. Припинили випуск радзнаків, їх замінили твердою валютою – казначейськими білетами вартістю в 5, 3 і 1 карбованець, що вільно обмінювались на банківський білет – червінець (1 червінець – 10 крб.), вартість якого забезпечувалась золотом. Отже, у складних і тяжких умовах всеосяжної економічної та політичної кризи, явного краху воєнно-комуністичної політики, спроб негайного переходу до комунізму Ленін і РКП(б) змушені були у 1921 р. перейти до нової економічної політики. За два роки були зроблені перші кроки у відбудові народного господарства та проведені серйозні зміни в організації економіки. Замість продрозверстки було введено продподаток, замість прямого товарообміну дозволено вільну торгівлю, замість суцільної націоналізації майже всіх підприємств – допуск приватного капіталу в промисловість, її часткову денаціоналізацію, замість загальної трудової повинності, трудових мобілізацій, трудових армій – вільний найм робочої сили, замість паперового, інфляційного “радзнаку” було введено тверду валюту – червінець, замість жорсткої централізації виробництва – децентралізацію управління підприємствами, переведення їх на госпрозрахунок, налагодження кредитно-фінансової системи. Потрібно сказати, що перехід від воєнно-комуністичних, командних методів господарювання до економічних, допуск товарно-грошових відносин суперечили комуністичній доктрині, висуненій Марксом і Енгельсом. Маркс і Енгельс, а за ними і їхні послідовники, у тому числі й Ленін, вважали, що майбутнє комуністичне суспільство, яке мало прийти на зміну капіталізму, матиме нетоварний характер, ринковий обіг буде в ньому відсутній і закон вартості не діятиме. Передбачалося, що купівля-продаж заміниться прямим соціалістичним продуктообміном. “Раз суспільство візьме у володіння засоби виробництва, то буде усунуто товарне виробництво, - писав Енгельс у праці “Анти-Дюрінг”. Відповідно до цієї доктрини й будувалася політика радянської влади. Це була політика будівництва комунізму, ідеями якої була пронизана й Програма РКП(б), прийнята VIII з’їздом партії у березні 1919 р. і яка була чинною до ХХІІ з’їзду партії у жовтні 1961 р. Звідси випливало, що неп, допущення товарно-грошових відносин, торгівлі, ринку – це лише вимушений, тимчасовий відступ. Так розуміли неп більшість партійно-радянського керівництва, зокрема і Й.Сталін, який з 1922 р. став Генеральним секретарем РКП(б) і поступово зосередив у своїх руках усю повноту влади у країні.

Ліквідація повстанства

Повстанські, переважно селянські, загони особливо активізувалися весною 1921 р. Комуністична партія та радянський уряд, продовжуючи характеризувати селянське повстанство як “політичний бандитизм”, як “куркульську контрреволюцію”, уживали рішучих і жорстоких заходів до ліквідації повстанських загонів. Активну участь у боротьбі проти повстання брали частини Червоної Армії, робітничо-селянська міліція, комнезами, чекісти, частини особливого призначення (ЧОП). Ядро всіх цих сил становили комуністи та комсомольці. Загальне керівництво боротьбою проти повстанства здійснював Командуючий усіма збройними силами України та Криму М.Фрунзе. На кінець 1921 р. повстанству було завдано вирішального удару. До того ж скасування продрозверстки та введення продподатку, дозвіл вільної торгівлі, що викликало у селян економічний інтерес у розширенні й інтенсифікації свого господарства, амністія учасникам повстанських загонів – усе це сприяло послабленню невдоволення широких, передусім селянських, мас, вносило серед них заспокоєння та викликало відтік селян із повстанських загонів, оздоровлювало політичну обстановку в Україні. За цих умов закінчився повною невдачею Другий зимовий похід армії УНР (або Листопадовий рейд) 1921 р. Він відбувся, коли уряд УНР та інтерновані частини армії УНР перебували у Польщі, а на Україні ще не вгамувався повстанський рух. Сміливий план походу на Правобережжя мав на меті об’єднати повстанські дії та призвести до повалення радянської влади в Україні. Загони учасників походу складалися з добровольців з-поміж інтернованих у Польщі вояків армії УНР. Цей похід очолив отаман Ю.Тютюнник. Він же командував головною (Волинською) групою – 800 козаків та старшин. Другою (Подільською) групою – 400 повстанців, командував отаман М.Палій. Була і третя (Бессарабська) група Гулого-Гуленка, але вона не розгорнула широких бойових дій і за кілька днів повернулася з території УСРР на румунську територію. Подільська група М.Палія прорвалась із Польщі на радянську територію 25 жовтня 1921 р., пройшла з боями Поділля, звідки повернула на Волинь, але не отримала там очікуваної допомоги з боку місцевого населення та 29 листопада повернулася у Польщу. Волинська група Ю.Тютюнника прорвалася через кордон 4 листопада 1921 р., 7 листопада з боєм здобула великий залізничний вузол Коростень, але не змогла його втримати, утратила надію на з’єднання з подільською групою М.Палія, повернула назад. Поблизу містечка Базар на Волині Волинська група була оточена червоною кінною бригадою Г.Котовського. У бою 17 листопада частина повстанців полягла, 443 учасники походу потрапили у полон, з яких 359 були розстріляні більшовиками під Базаром 23 листопада 1921 р., а решта потрапила в концтабори. 120 козаків і старшин із штабом групи та з отаманом Ю.Тютюнником прорвалася з оточення і 20 листопада відійшла через кордон у Польщу. Трагічний Другий зимовий похід був останнім збройним виступом армії УНР у визвольних змаганнях 1917-1921 рр. Тяжкою та виснажливою була боротьба з махновщиною. Махновські загони діяли партизанськими методами, перебували в постійному русі, здійснювали рейди, завдаючи великої шкоди радянській владі. Тільки влітку 1921 р. махновщина була ліквідована, а її ватажок з невеликим загоном утік через кордон до Румунії. Н.Махно жив у Бухаресті, потім перебрався в Польщу, а звідти до Парижа. Помер 25 липня 1934 р. у Парижі і там похований.

Голод 1921-1923 рр.

Перехід до непу та початок відбудови народного господарства ускладнились великою посухою і неврожаєм, які в 1921 р. охопили багато районів країни – Поволжя, Північний Кавказ, південні райони України та деякі інші території. Для боротьби з голодом при ВЦВК була створена Центральна комісія допомоги голодуючим на чолі з М.Калініним, в Україні головою республіканської комісії став Г.Петровський. Однак у 1921 р. Москва не звільнила Україну від здачі продподатку. При цьому збирання продподатку велося старими, насильницькими, “надзвичайними” методами. В Україні діяли військово-продовольчі загони, які у 1921 р. стали називатися військово-продовольчими дружинами ВЦРПС. На селян, які не виконували продподатку, накладали штрафи, заарештовували, відправляли на примусові роботи, конфісковували їхнє майно тощо. Відомі численні зловживання проддружинників, їхнє мародерство, насильство над селянами. Організуючи хлібні заготівлі та закликаючи населення надавати допомогу голодуючим Росії, керівництво України до кінця 1921 р. замовчувало наявність голоду на півдні республіки. Тільки 16 січня 1922 р. Політбюро ЦК КП(б)У дозволило розмістити у пресі відомості про голод на півдні України. Замовчуючи голодування сотень тисяч населення півдня України, керівництво республіки на вимоги Москви відправляло хліб у РСФРР. Крім того, в Україну направлялися біженці: у 1921-1922 рр. Україна прийняла близько 440 тис. біженців з РСФРР, у тому числі з Поволжя – близько 265 тис. За складних умов чисельність голодуючих швидко збільшувалась. У степових губерніях України вона зросла з грудня 1921 р. по травень 1922 р. до 5,6 млн. чол., що становило 25 % усіх мешканців цих районів. Під приводом боротьби з голодом більшовиками було прийнято рішення про вилучення золота й срібла з діючих церков і монастирів. Велику допомогу голодуючим надала прогресивна громадськість багатьох країн світу. Лише в 1922 р. іноземні організації ввезли в Україну для допомоги голодуючим 2,3 млн. пудів продовольства, головну частину зібрала Американська адміністрація допомоги (АРА). На серпень 1922 р. усі іноземні організації забезпечували харчуванням 1,8 млн. жителів неврожайних губерній України, а комісії допомоги голодуючим ВУЦВК – близько 400 тис. Голод в УСРР закінчився лише в 1923 р. За даними Центральної комісії допомоги голодуючим при ВУЦВК зменшення населення України за час голоду становило щонайменше 300 тис. чол. Думається, що це значно занижені дані.