Короткий біографічний довідник

Ананьєв Борис Герасимович (1907–1972) – радянський учений, академік АПН СРСР, один із засновників Ленінградської психологічної школи. Ананьєв виступив ініціатором розвитку ряду важливих тем у вітчизняній психології, таких як міжпівкульна асиметрія. Під його керівництвом проведено велике лонґітюдне дослідження, в якому вивчалася зміна кореляцій між психічними функціями на різних вікових етапах.

Андерсон (Anderson) Джон – американський когнітивний психолог. Створена Андерсоном на початку 1980-х рр. модель ACT є однією з найбільш популярних в рамках інформаційного підходу.

Анохін Петро Кузьмич (1898–1974) – радянський фізіолог, учень Павлова, творець теорії функціональних систем, академік АН СРСР. Ідея зворотного зв’язку, введена в працях П.К. Анохіна, передбачила аналогічні дослідження кібернетиків.

Арістотель (384–322 до н. е.) – великий грецький філософ і психолог. Розробив вчення про душу. Засновник західноєвропейської традиції в логіці, автор теорії силогізмів.

Артем’єва Олена Юріївна – радянський психолог і математик, співробітник факультету психології МДУ. Була одним з піонерів психосемантичних досліджень у нашій країні.

Байяржон (Baillargeon) Рене – сучасний канадський і американський психолог, професор університету Іллінойса, дослідник в галузі раннього когнітивного розвитку.

Бандура (Bandura) Альберт (1925) – американський соціальний психолог, професор Стенфордського університету, автор теорії соціального научіння.

Бартлетт (Bartlett) Фредерік Чарльз (1886–1952) – англійський психолог, відомий новаторськими роботами в різних галузях – від мислення і пам’яті до соціальної і військової психології. Вперше в психології використовував поняття схеми.

Бауер (Bower) Гордон – сучасний американський когнітивний психолог, один із засновників інформаційного підходу. Під керівництвом Дж. Бауера почали свою наукову діяльність такі видатні когнітивні психологи, як
Дж. Андерсон, Р. Стернберг, К. Холіоук і багато інших.

Бейтс (Bates) Елізабет – професор факультету психології в Каліфорнійському університеті, Сан Дієго, США. Досліджує закономірності розвитку дитячої мови, використовуючи дані нормального онтогенезу і афазичних розладів.

Бернштейн Микола Олександрович (1896–1966) – видатний радянський психофізіолог, фахівець у галузі фізіології рухів. Разом з Анохіним був одним з ініціаторів введення поняття зворотного зв’язку у фізіологію. Розвинув теорію рівнів побудови рухів.

Борінг (Boring) – відомий американський психолог, фахівець з історії психології.

Бродбент (Broadbent) Дональд – британський психолог, один із засновників когнітивного напряму. Праці Бродбента із селективної уваги стали однією з відправних пунктів першого покоління когнітивістських моделей. У працях 1990-х років основне місце займає мислення, вирішення складних задач, проблема інтуїції.

Брунер (Bruner) Джером – сучасний американський психолог. Перші найбільш відомі праці Дж. Брунера пов’язані з психологією сприйняття, де він був одним із засновників напряму “Новий погляд” (New look), що застосував ідеї З. Фрейда. У 1960-х рр. зайнявся проблемою когнітивного розвитку, де запропонував теорію, альтернативну підходу Ж. Піаже. У плані підкреслення ідеї впливу культури на когнітивний розвиток перебував під впливом ідей Л.С. Виготського. Вивчав також індуктивне мислення.

Брушлінський Андрій Володимирович – сучасний російський психолог, дослідник в галузі мислення і методології психології. Ввів уявлення про “недиз`юнктивність” процесу мислення, встановив феномен “немиттєвого інсайту”. Розробляє психологічну категорію суб’єкта. Директор Інституту психології РАН, член-кореспондент РАН, академік РАО, професор.

Буль (Boole) Джордж (1815–1864) – англійський математик і логік, творець “алгебри логіки”, історично першої системи математичної логіки.

Бурменська Галина Василівна – сучасний російський психолог, учениця П.Я. Гальперіна. Фахівець з психології когнітивного розвитку.

Веккер Леонід Маркович (1916–2001) – російський і американський психолог. Працював у галузі функціонування психічних процесів.

Величковський Борис Митрофанович – сучасний російський і німецький психолог. Розвинув рівневу теорію когнітивних процесів.

Вертхаймер (Wertheimer) Макс (1880–1943) – німецький і американський (з 1929 р.) психолог, один із засновників і головних теоретиків гештальтпсихології. Відкриття Вертхаймером так званого фі-руху, однієї з ілюзій сприйняття, послужило поштовхом до виникнення гештальт-теорії.

Виготський Лев Семенович (1896–1934) – радянський учений, автор культурно-історичної теорії розвитку вищих психічних функцій. Теорія Виготського суттєво вплинула на всі галузі психології, особливо на уявлення про когнітивний розвиток.

Візел (Wiesel) Торстен – американський психофізіолог, лауреат Нобелівської премії (спільно з Д. Х’юбелом) за відкриття орієнтаційної вибірковості зорових нейронів.

Вундт (Wundt) Вільгельм (1832–1920) – засновник експериментальної психології і першої в історії психологічної лабораторії. Розвинув метод систематичної інтроспективної, а також вчення про апперцепцію.

Гальперін Петро Якович (1902–1988) – радянський учений, автор теорії поетапного формування розумових дій.

Гальтон (Gallon) Френсіс (1822–1911) – англійський учений, який заклав основи психології індивідуальних відмінностей (диференціальної психології) і психогенетики. В юності багато подорожував. Різнобічна наукова діяльність Гальтона розгорталася в таких галузях, як географія (за дослідження Південної Африки він був обраний до Лондонського королівського товариства), топографія, метеорологія, антропологія, євгеніка. З 1865 року інтереси змістилися у бік проблеми здібностей і їх успадкування. Доводячи спадковий характер здібностей, розвинув методи, що стали основою багатьох подальших досліджень, – генеалогічний, близнюковий, анкетний. Заклав основи ряду методів математичної статистики (кореляційний і регресивний аналіз), був учителем математика Карла Пірсона.

Гвоздєв Олександр Миколайович – дослідник дитячої мови, який провів великий лонґітюд із реєстрації мовного розвитку, починаючи з немовлячого віку, застосувавши при цьому фонетичний запис мовної продукції дитини. Описав багато фактів дитячої мови, які досі зберігають своє значення.

Гельмгольц (Helmholtz) Герман (1821–1894) – німецький фізіо­лог, психолог, фізик і математик. Вперше досліджував швидкість розповсюдження нервового збудження, латентні періоди різних реакцій. Створив трикомпонентну теорію колірного зору, теорію сприйняття музичних звуків, а також теорію несвідомих висновків у сприйнятті.

Гібсон (Gibson) Джеймс Джером (1904–1979) – американський психолог, розвинув екологічний підхід до сприйняття.

Гілфорд (Guilford) Дж. – один з лідерів американської післявоєнної психології, фахівець у галузі інтелекту. Розробив т. зв. “кубічну модель інтелекту”.

де Гроот (deGroot) A. – голландський психолог, дослідив когнітивні здібності шахістів.

Декарт (Descartes) Рене (1596–1650) – великий французький філософ, математик і фізик. Зробив великий вплив на психологію своєю теорією, в якій різко розділялися душа і тіло і стверджувалося, що взаємодія між ними відбувається через епіфіз. Декарт заклав основи поняття рефлексу.

Дернер (Durner) Дітріх – сучасний німецький психолог, фахівець з психології мислення. Один з основоположників нового напряму – вивчення вирішення комплексних задач.

Джемс (James) Вільям (1842–1910) – американський філософ і психолог-інтроспекціоніст. Один із засновників прагматичної філософії. У психології відомий як автор периферичної теорії уваги, працями із психології мислення і релігії.

Джонсон-Лерд (Johnson-Laird) Філіпп – сучасний британський психолог, фахівець у галузі психології мислення і психолінгвістики. Розробив теорію розумових моделей і процедурну лінгвістику.

Дружинін Володимир Миколайович (1955–2002) – доктор психологічних наук, професор (працював зав. лабораторієї психології здібностей Інституту психології РАН), автор оригінальної теорії інтелекту і креативності.

Дуаз (Doise) Вілем – сучасний швейцарський соціальний психолог.

Дункер (Diincker) Карл (1903–1940) – німецький психолог, що розвинув послідовну теорію мислення в рамках гештальтпсихології.

Дюркгейм (Durkheim) Еміль (1858–1917) – відомий французький соціолог і психолог, професор Сорбонни. Розробив поняття соціальної репрезентації, яка, на його думку, не зводиться до індивідуальних. Є одним з основоположників культурно-історичного підходу до аналізу психіки людини.

Еббінгауз (Ebbinghaus) Герман (1850–1909) – німецький психолог. Під впливом успіхів Фехнера у вимірюванні психічних явищ розробив метод дослідження пам’яті за допомогою заучування безглуздих складів, який використовував спочатку на собі самому. Разом з Артуром Кенігом заснував перший журнал із психології.

Зайонц (Zajonc) Роберт – сучасний американський соціальний психолог. Відомий роботами у галузі соціального впливу і ролі сім’ї у формуванні здібностей.

Зейгарник Блюма Вульфівна (1900–1985) – радянський психолог. Починала наукову діяльність під керівництвом К. Левіна в Берліні, де відкрила т. з. “ефект Зейгарник” – схильність людей продовжувати діяльність за наявності нереалізованого до кінця наміру.

Зельц Отто (1881–1944) – німецький психолог, представник Вюрцбурзької школи. Розвинув теорію “специфічних реакцій” у галузі психології мислення. Увів поняття детермінуючої тенденції.

Зимня Ірина Олексіївна – сучасний російський психолог, фахівець з проблем психолінгвістики і педагогічної психології, академік РАО, професор.

Зінченко Володимир Петрович – сучасний російський психолог, один із основоположників інженерної психології в нашій країні, академік РАО, професор.

Знаков Віктор Володимирович – сучасний російський психолог, фахівець з проблем психології мислення і розуміння, заступник директора Інституту психології РАН.

Інельдер (Inhelder) Барбель – швейцарський психолог, учениця
Ж. Піаже.

Кант (Kant) Іммануїл (1724–1804) – великий німецький філософ. Розвинув систему психології, яка грунтується на уявленні про те, що душа виявляється в нашій інтроспективній не сама по собі, а лише через форму внутрішнього споглядання, якою є час. Когнітивні психологи зводять до Канта широко вживане ними поняття схеми.

Кейс (Case) Роббі – сучасний канадський психолог, представник неопіажеанського напряму.

Кеттелл (Cattell) Раймонд (1905–1998) – британський і американський психолог. Освіту здобув у Великобританії, в 1937 році переїхав до США. Найбільшу популярність здобули його праці із тестування властивостей особистості та інтелекту.

Кьолер (Kohler) Вольфганг (1887–1967) – німецький і американський психолог, один із засновників гештальтпсихології. В період Першої світової війни був інтернований і опинився на острові Тенеріфе (Канари), де провів свої відомі дослідження людиноподібних мавп. У 1935 р. емігрував у США, де став професором Суотморського коледжу в Прінстоні.

Кінч (Kintch) Уолтер – сучасний американський психолог, автор глобальної моделі розуміння.

Коул (Cole) Майкл – сучасний американський психолог, фахівець у галузі культурної психології. Перебував під впливом радянської психології, особливо Л.С. Виготського і О.Р. Лурія.

Коффка (Koffka) Курт (1886–1941) – німецький і американський (з 1927 р.) психолог, що провів систематизацію гештальтпсихології у своїй книзі “Принципи гештальтпсихології” (1935).

Куль (Kuhl) Патрисія – професор Вашингтонського університету, Сіеттл, США. Досліджує розрізняльну здатність дітей раннього віку до звуків мови оточуючих. Запропонувала теорію перцептивного магніту для пояснення механізму розвитку мовного звукорозрізнення.

Куль (Kuhl) Юліус – сучасний німецький психолог, професор Університету Оснабрюка. Продовжуючи проведене X. Хекхаузеном розрізнення мотивації (що приводить до утворення наміру) і волі (реалізації наміру), розвинув теорію і методи діагностики індивідуальних відмінностей вольових процесів.

Леві-Брюль (Levi-Bruhl) Люсьєн (1857–1939) – видатний представник французької соціологічної школи. Відомий своїми дослідженнями первісного мислення, де увів поняття партиципації (participation – співучасті).

Левін (Lewin) Курт (1890–1947) – німецький і американський психолог. Після навчання у Фрайбурзі, Мюнхені і Берліні у 1926–1933 рр. – професор філософії і психології Берлінського університету, в 1933 р. емігрував до США, де працював в університеті Айови, а потім, в період Другої світової війни, у Бюро стратегічних служб. З кінця війни до своєї смерті очолював Дослідницький центр із групової динаміки при Массачусетському технологічному інституті. У своїх ранніх працях розповсюдив гештальтистський підхід до психології мотивації, результатом чого стала теорія поля, що описує поведінку особистості. В американський період розробляв проблеми соціальної психології.

Леонтьєв Олексій Миколайович (1903–1979) – радянський психолог, один з авторів теорії діяльності. Засновник і перший декан факультету психології МДУ, академік АПН СРСР.

Леонтьев Олексій Олексійович – сучасний російський психолог, фахівець в галузі психолінгвістики, професор МДУ, академік РАО.

Лешлі (Lashley) Карл (1890–1958) – американський психофізіолог, автор праць із функціонування мозку в процесах навчання і теорії “еквіпотенціальності” кори головного мозку. З 1942 р. завідував лабораторією біології приматів Гарвардського університету.

Ліндсей (Lindsay) Пітер – канадський когнітивний психолог, професор університету Торонто.

Лінерт (Lienert) Густав – німецький психолог, фахівець з математичних методів у психології. Запропонував використовувати частотно-конфігуральний аналіз у дослідженнях особистості.

Лісіна Майя Іванівна (1929–1983) – дослідник у галузі дитячої психології, фахівець з проблеми дитячого спілкування, самопізнання, особистості. Спілкування розуміла як комунікативну діяльність, виділяючи в ній предмет, потребу в спілкуванні, дії, завдання, засоби, продукти.

Локк ( Locke) Джон (1632–1704) – англійський філософ, представник емпіризму, відкидав учення про природжені ідеї і проголошував принцип “Нічого немає в інтелекті, чого раніше не було б у відчуттях”.

Ломов Борис Федорович (1927–1989) – радянський психолог, розвинув системний підхід в застосуванні до аналізу психічних процесів. У працях 1960-х рр. виступив одним з основоположників інженерної психології в нашій країні. Засновник і перший директор Інституту психології АН СРСР (нині – РАН), член-кореспондент АН СРСР.

Лурія Олександр Романович (1902–1977) – радянський психолог, засновник нейропсихології, академік АПН СРСР.

Марр (Маrr) Девід – англійський когнітивний психолог, розробив формалізовану теорію сприйняття, яка має великий авторитет у сучасній науці.

Маслоу (Maslow) Абрам (1908–1970) – американський психолог, представник гуманістичного напряму в психотерапії. Запропонував поняття самоактуалізації та ієрархічну теорію мотивації.

Меднік (Mednick) С. – американський психолог, автор відомого тесту креативності.

Міллер (Miller) Джордж – американський психолог, автор найбільш цитованої за всю історію психології статті “Магічне число 7 + 2”, в якій обговорювалося питання про об’єм свідомості. Один з основоположників праць із додатка граматики Н. Хомського до психологічних механізмів.

Мілль (Mill) Джон Стюарт (1806–1873) – англійський філософ, логік, економіст і психолог. Розробив концепцію асоціативної психології.

Мінські (Minsky) Марвін – американський фахівець у галузі штучного інтелекту, основоположник теорії фреймів.

Мюллер (Muller) Йоганнес (1801–1858) – німецький учений, засновник сучасної експериментальної фізіології, вчитель Г. Гельмгольца і В. Вундта. Розвинув теорію специфічних енергій органів чуття, згідно з якою кожен нерв володіє своєю енергією, що викликає специфічне відчуття незалежно від стимулу.

Найссер (Neisser) Ульрік – американський психолог, один з основоположників когнітивного підходу.

Норман (Norman) Дональд – американський когнітивний психолог, професор Каліфорнійського університету.

Обухова Людмила Філіппівна – сучасний російський психолог, доктор психологічних наук, професор МДУ, учениця П.Я. Гальперіна. Фахівець з психології когнітивного розвитку.

Павлов Іван Петрович (1849–1936) – видатний російський фізіолог, лауреат Нобелівської премії. Отримав усесвітнє визнання своїми роботами у галузі фізіології травлення. З перших років XX століття став займатися проблемами фізіології вищої нервової діяльності. Розроблена І.П. Павловим теорія умовних рефлексів зробила великий вплив на психологію, особливо американський біхевіоризм.

Паскуаль-Леоні (Pascual-Leone) Хуан – сучасний канадський психолог, один з основоположників неоструктуралізму.

Перре-Клермон (Perret-Clermon) Анн-Неллі – сучасний швейцарський психолог. Відома своїми дослідженнями у дусі теорії соціокогнітивного конфлікту.

Петренко Віктор Федорович – сучасний російський психолог, один із засновників психосемантики, член-кореспондент РАН, професор МДУ.

Піаже (Piaget) Жан (1896–1980) – швейцарський учений – дослідник інтелектуального розвитку, засновник генетичної епістемології, науки про зростання знання. Розвинув фундаментальну теорію стадій розвитку інтелекту, яка досі, попри експериментальну критику, що почалася з кінця 1960-х рр., залишається найважли­вішим досягненням у дослідженні когнітивного розвитку.

Пірс (Peirce) Чарльз (1839–1914) – американський філософ і логік, один із засновників прагматизму. Своїми працями із семіотики зробив вплив на математичну логіку.

Пломін (Plomin) Роберт – сучасний британський психолог, один із лідерів психогенетики.

Поддьяков Микола Миколайович – сучасний російський психолог, фахівець з психології мислення, академік РАО. Сформулював закон оптимального співвідношення процесів саморозвитку і розвитку як основи гармонійного розвитку дитячої психіки, досліджував основні суперечності психіки, що розвивається.

Пономарьов Яків Олександрович (1920–1997) – радянський психолог, автор теорії творчого мислення. Я.А. Пономарьов висунув принцип “етапи – рівні – ступені” (ЕРС), згідно з яким етапи розвитку психіки в онтогенезі відображаються як структурні рівні її організації і виявляються при її функціонуванні як ступені рішення задач.

Поппер (Popper) Карл (1902–1998) – філософ і логік, ідеї якого зробили великий вплив на уявлення про природу наукового знання в 60-70-і рр. XX століття. Народився в Австрії, потім жив і працював у Новій Зеландії й Англії.

Пуанкаре Анрі (1854–1912) – великий французький математик, фізик і філософ. Залишив модель творчого мислення, засновану на спостереженні за власною математичною творчістю.

Пушкін Веніамін Ноєвич – радянський психолог, доктор психологічних наук, професор. Працював у Інституті психології АПН СРСР у Москві. Досліджував оперативне мислення, а також проб­леми екстрасенсорики.

Равіч-Щербо Інна Володимирівна – сучасний російський психолог, одна із засновників психогенетичних досліджень у СРСР. У 1972–1993 рр. – завідувачка лабораторії психогенетики Психологічного інституту РАО.

Рассел (Russel) Бертран, лорд (1872–1970) – видатний англійський філософ, представник лінгвістичної філософії. Спільно з А. Уайтхедом написав трактат “Principia Matematica”, що став важ­ливою віхою в розробці логічного підходу до математики.

Рибников Микола Олександрович (1880–1960) – фахівець у галузі дитячої і педагогічної психології, дослідник і організатор науки з проблем розвитку дитячої мови і мовлення.

Ріпс (Rips) Ленс – сучасний американський когнітивний психолог.
Є одним з авторів оригінальної моделі семантичної пам’яті, а також теорії логічного мислення.

Рубінштейн Сергій Леонідович (1889–1960) – видатний радянський психолог, заклав основи теорії діяльності. Здобув психологічну освіту в Німечині. У різні роки завідував кафедрою психології МДУ, був директором Інституту психології, завідувачем сектору психології Інституту філософії
АН СРСР, був обраний членом-кореспондентом АН СРСР.

Саймон (Simon) Герберт (1916–2001) – американський психолог, професор комп’ютерних наук і психології університету Карнегі-Мелон, лауреат Нобелівської премії у галузі економіки. Ранні роботи відносяться до галузі психології управління. З 1950-х рр. є одним з лідерів інформаційного підходу в психології. Розробив ряд інформаційних моделей мислення людини, зокрема Загальний вирішувач задач, Загальний індуктор правил. Розвинув також модель мислення професіонала.

Саймонтон (Simonton) Дін Кейт – американський учений, фахівець з проблеми наукової творчості.

Сінклер де Зварт (Sinclaire de Zvart) Ермін – швейцарський психолог, учениця Ж. Піаже. У дослідженнях, де була показана залежність мови дітей від рівня їх інтелектуального розвитку, виступила основоположником піажеанської психолінгвістики.

Слобін (Slobin) Даніель – професор психологічного факультету Каліфорнійського університету – Берклі, США. Досліджує проблеми дитячого мовного розвитку на матеріалі багатьох мов, описує універсалії цього процесу, надає великого значення семантичному аспекту мови.

Смирнов Анатолій Олександрович (1894–1980) – радянський психолог, найбільш відомий своїми дослідженнями у галузі пам’яті. Довго керував Інститутом психології АПН СРСР, академік АПН СРСР.

Сміт (Smith) Лінда – сучасний американський психолог, професор університету Індіани. Фахівець у галузі раннього перцептивного розвитку і засвоєння мови маленькими дітьми.

Стернберг (Sternberg) Роберт – сучасний американський психолог, професор єльського університету. Фахівець у галузі інтелекту, один з авторів інформаційного підходу в цій сфері. Пізніше розробив “триархічну теорію інтелекту”.

Стівенс (Stevens) – американський психолог, професор Гарвардського університету. Найбільш відомі дослідження С. Стівенса присвячені математичним проблемам психології. Він є автором одного із законів психофізики.

Теплов Борис Михайлович (1896–1965) – радянський психолог, автор фундаментальних досліджень із психології сприйняття, індивідуальних відмінностей, здібностей і обдарованості, академік АПН СРСР.

Терстоун (Thurstone) Луіс (1887–1955) – американський психолог. Здобув освіту в Корнелльському і Чиказькому університетах. Велику частину життя був професором університету Чикаго. Ранні роботи присвячені конструюванню шкал оцінки атитюдів, кривим навчання і психофізиці. Найбільшу популярність принесли йому дослідження інтелекту шляхом множинного факторного аналізу, які відображені в таких книгах як “Природа інтелекту” (1924) і “Множинний факторний аналіз” (1947).

Тихомиров Олег Костянтинович (1933–2001) – радянський психолог, фахівець з мислення, впродовж ряду років завідував кафедрою загальної психології факультету психології МДУ.

Тітченер (Titchener) Едвард Бредфорд (1867–1927) – американський психолог, здобув освіту в Оксфорді, а потім в Лейпцігу у Вундта. З 1892 р. був професором Корнелльського університету. Продовжував інтроспекціоністський підхід В. Вундта, багато праць якого переклав на англійську мову. Найважливіша книга – “Експериментальна психологія” (1901–1905), у якій детально аналізується техніка інтроспективного аналізу.

Толмен (Tolman) Едвард Чейз (1886–1959) – американський психолог, основоположник “суб’єктивного біхевіоризму”. Ґрунтуючись на методології операціоналізму, увів у біхевіористичний опис неспостережувані змінні.

Торренс (Torrance) E.P. – сучасний американський психолог, дослідник креативності, розробник одного з найбільш відомих нині тестів креативності.

Уайтхед (Whitehead) Альфред (1861–1947) – англійський філософ, представник лінгвістичної філософії. Спільно з Б. Расселом написав трактат “Principia Matematica”, що став важливою віхою в розробці математичної логіки.

Узнадзе Дмитро Миколайович (1886–1950) – основоположник грузинської психологічної школи, автор теорії установки.

Хекхаузен (Heckhausen) Хайнц – німецький психолог, засновник Бохумської школи у дослідженні мотивації. Його фундаментальна праця “Мотивація і діяльність” перекладена на російську мову.

Холодна Марина Олександрівна – доктор психологічних наук, професор, провідний науковий співробітник Інституту РАН (лабораторія психології здібностей), відомий фахівець в галузі психології інтелекту, когнітивних стилів, понятійного мислення.

Хомські (Chomski) Ноем – сучасний американський лінгвіст, розробив трансформаційну і породжуючу граматику. Граматика Хомські породила цілий пласт досліджень, спрямований на встановлення психологічної реальності операцій.

Хьюбел (Hubel) Девід – американський психофізіолог, лауреат Нобелівської премії (спільно з Т. Візелом) за відкриття орієнтаційної вибірковості зорових нейронів. Одним з перших застосував ряд нових гістохімічних методів дослідження нервових клітин.

Фейєрштейн – сучасний ізраїльський психолог, відомий розробленим ним методом розвитку когнітивної сфери людей з низьким рівнем інтелекту. Цей метод отримав назву “Інструментальне збагачення” і включає вправи, засновані на різних теоретичних концепціях. Оцінки ефективності цього методу досить суперечливі.

Фестінгер (Festinger) Ліон – американський психолог, автор теорії когнітивного дисонансу.

Фехнер (Fechner) Густав Теодор (1801–1887) – німецький фізіолог, філософ, психолог. У 1860 р. видав книгу “Елементи психофізики”, у якій проголосив створення нової науки, покликаної об’єктивно досліджувати відносини душі і тіла.

Фодор (Fodor) Джері – сучасний американський психолог і філософ. Здобув популярність експериментальними дослідженнями у галузі психолінгвістики, розробивши (спільно з Бівером) методику “кліка”, яка була покликана перевірити застосовність трансформаційної граматики Н. Хомські до психології. Надалі розвинув модулярну теорію, згідно з якою всі когнітивні процеси діляться на модулярні і центральні. Відомий філософськими працями, в яких критикує коннекціонізм, стверджує природженість логіки і підтримує ідею гомункулусів.

Фреге (Frege) Готлоб (1848–1925) – німецький логік, математик і філософ, що поклав початок теорії математичного доказу. Здійснив аксіоматизування логіки вислову і предикатів, займався аксіоматизуванням арифметики.

Фуко (Foucault) Мішель – французький культуролог і філософ.

Шадриков Володимир Дмитрович – сучасний російський психолог, автор, теорії системогенезу здібностей, академік РАО.

Шеннон (Shannon) Клод Елвуд – математик, зробив великий внесок у розвиток теорії інформації. У 1948 р. Шеннон запропонував спосіб вимірювання кількості інформації у бітах, що ґрунтується на її уявленні у вигляді вибору між альтернативними можливостями. Він також довів можливість моделювання пропозиціонального розрахунку за допомогою електричного ланцюга, що стало важливим кроком на шляху створення електронних обчислювальних машин.

Шмельов Олександр Георгійович – сучасний російський психолог, фахівець з проблем психосемантики і психодіагностики, професор МДУ.

Юнг (jung) Карл Густав, психолог і психіатр, народився 26 липня 1875 року в Кесвілі, Швейцарія. Син протестантського священика і внук професора Карла Густава Юнга-старшого. Закінчив Базельську гімназію і Базельський університет. Починав свою медичну практику в Базелі та Парижі. В 1907–1912 роках був найближчим співробітником 3. Фрейда. Після розриву з ним у 1920-х роках бере участь у ряді експедицій в країни Африки. В 1933 році обирається президентом Німецького медичного психотерапевтичного товариства. В 1934 році засновує перше міжнародне медичне психотерапевтичне товариство. В період Третього рейху (до 1939 року) видавав “Журнал психотерапії”, який вихваляв Гітлера й нацистів. У ці роки він підтримував ідею фізичного знищення психічно хворих. Помер у 1961 році.

Термінологічний словник

Автобіографічна пам’ять – спогади про події, що відбулися у власному житті.

Абстракція – розумова операція відволікання окремих ознак об’єкта і представлення їх в ізольованому від решти ознак вигляді. За рахунок доповнення до цих абстрагованих ознак додаткової інформації виявляється можливим формування нових понять.

Агресивний стиль (лат. aggreddiri – нападати) – деструктивний стиль поведінки, викликаний прагненням подолати перешкоду або усунути джерело роздратування шляхом прямого або непрямого спричинення шкоди.

Адаптивність – див. Метапараметри індивідуальності.

Активність – група якостей, що зумовлюють внутрішню потребу, тенденцію індивіда до ефективного освоєння зовнішньої дійсності. Реалізується або в розумовому, або в руховому (зокрема мовно-руховому) плані, а також у спілкуванні (В.Д. Небилицин).

Аналіз – розумова операція розчленовування цілого на частини.

Аналітичність – схильність орієнтуватися на відмінності в процесі категоризації об’єктів.

Антисоціальна поведінка – вчинки або дії, що найчастіше спрямовані на усвідомлюване (рідше і в патологічних випадках – частково неусвідомлюване) порушення прийнятих у даному, конкретному суспільстві правил поведінки і взаємодії між людьми.

Антропоцентрична школа – такий тип загальноосвітньої школи, в якій на першому місці виявляються права та інтереси кожної дитини і вся система навчально-виховних дій спрямована на її всебічний особистісний розвиток.

Архетип – зв’язки між уявленнями (враженнями, образами і т. п.), які переходять із покоління в покоління і актуалізуються в індивідуальному досвіді у “нештатних” ситуаціях (навчання новим видам діяльності, екстремальні форми адаптації, творчість і т. д.).

Атрибутивна теорія – система пояснення індивідуальних або соціальних причин суб’єктивної поведінки.

Афект неадекватності – інтенсивне переживання, що виникає як результат незадоволення домагань, зумовлених попереднім життєвим досвідом (що включає встановлену самооцінку, звичний стиль самоставлення і взаємодії з іншими людьми, систему очікувань і т. п.).

Аферентна система – сенсорна система, що забезпечує надходження інформації в мозок.

Базовий рівень – первинний симптомокомплекс властивостей, який лежить в основі ієрархічної організації системи (підсистеми) індивідуальності і потенційно визначає основні тенденції її можливого розвитку.

Базові системи орієнтації – зафіксовані в структурі життєвого досвіду і пов’язані з системою надання переваг тенденції поведінки, що виявляється в орієнтації на себе (суб’єктна репрезентація), орієнтації на інших (комунікативна взаємодія) і орієнтації на предмет (предметно-маніпулятивна активність). Системи орієнтації суб’єкта є передумовою до формування специфіки спрямованості особистості (див.) і формуються під впливом як формально-гене­тичних (спадкових), так і соціокультурних (виховних) чинників.

Біологічний підхід у дослідженні індивідуальності – пошук джерел особливостей поведінки в різних структурах організму (гени, ендокринна система, мозок, нервова система в цілому).

Валідність тесту (validity) –найважливіша характеристика доброякісності тесту – придатності його вимірювати ту властивість, для вимірювання якої він призначений.

Варіативність – базова риса поведінки, що визначає різноманіття її форм.

Велика П’ятірка (у теорії особистості) – п’ять основних вимірювань, що вважаються найбільш базовими для особистості у будь-якій культурі (екстраверсія, доброзичливість, сумлінність, емоційна стабільність, відкритість до досвіду).

Вербальний (verbal) – має відношення до знакового матеріалу (слів, текстів, математичних символів) і процесів оперування з цим матеріалом. Виділяють вербальні здібності оперувати словесним матеріалом, а також вербальний інтелект (див.). Вербальні тести інтелекту – тести, що вимагають від випробуваного уміння розкривати значення слів, будувати думки, виконувати операції з цифрами і буквами.

Виховання – цілеспрямована діяльність дорослих з передачі новому поколінню суспільно-історичного досвіду (у широкому сенсі); створення умов для розвитку індивідуальних психологічних ресурсів дитини з метою підготовки її до продуктивної і самодостатньої життєдіяльності (у вузькому сенсі).

Візуалізація (visualization) – процес перекодування словесного або символічного матеріалу в просторово-зорові уявлення і образи та оперування ними. Фактор візуалізації виділений у структурі інтелекту Р.Б. Кеттеллом.

Візуальний – має відношення до мисленнєвого представлення інформації у вигляді просторових образів певного ступеня узагальненості аж до створення якісно нових образних моделей тих або інших ідей і понять.

Вікових зрізів, метод – порівняння між собою характеристик різних груп, що включають суб’єктів різного віку, обстежених у певний момент часу.

Вундеркінд (нім. Wunderkind – диво-дитина) – термін, який використовували у XVII–XIX століттях для характеристики дітей, що проявляли виняткову обдарованість (наприклад, В.-А. Моцарт). Нині у науковій літературі не вживається.

Геніальність – найвищий рівень прояву творчих здібностей, є суспільною оцінкою досягнень особистості.

Генотип – патерн (див.) характеристик, що задають послідовність розвитку індивідуальної ознаки і зафіксовані в генах конкретного унікального суб’єкта.

Гештальт – набір взаємопов’язаних ознак, що сприймаються як цілісна організована структура.

Годинник біологічний –внутрішні механізми регуляції біологічних ритмів організму, періодичність яких різна і може варіювати від декількох хвилин до діб і навіть до року.

Групові фактори інтелекту – інтелектуальні здібності, що займають проміжне положення за рівнем узагальненості між загальним інтелектом і спеціальними факторами (первинними розумовими здібностями,
Л. Терстоун). Найчастіше виділяють просторовий, математичний і вербальний фактори. Вперше виявлені Ч. Спірменом.

Детермінізм – концепція, згідно з якою фізичні, поведінкові і ментальні події є не випадковими, а, скоріше, зумовленими дією спе­цифічних причинних (каузальних) чинників.

Децентрація – психологічний стан, при якому суб’єкт може змінювати і варіювати точку зору при сприйнятті і аналізі об’єкта, а також виділяти в цьому об’єкті деяку кількість істотних і неістотних ознак.

Дивергентні здібності (divergence), дивергентні операції, дивергентне мислення – терміни, введені Дж. Гілфордом для опису процесу висунення різних і в рівній мірі правильних ідей щодо одного і того ж об’єкта або при вирішенні однієї і тієї ж задачі. Дивергентні здібності є основою креативного мислення і протиставляються конвергентним здібностям (див.).

Дисперсія – статистична міра варіативності якої-небудь ознаки, головна характеристика відхилення значень ознаки від її середньої величини.

Диференціальна психологія – розділ психологічної науки, що вивчає індивідуально-психологічні відмінності між людьми. Термін диференціальна психологія введений німецьким психологом В. Штерном у 1900 р. Диференціальна психологія вивчає як психологічні відмінності конкретних індивідів, так і типологічні відмінності психологічних проявів у представників різних соціальних, класових, етнічних, вікових та інших груп. Порівняльному дослідженню найчастіше піддаються особистісні та інтелектуальні особливості індивіда, що вивчаються в експерименті, визначувані за допомогою спостереження, тестів або аналізу результатів самоспостереження. Одне з важливих завдань сучасної диференціальної психології, що раніше часто обмежувалася описом характеру і діапазону індивідуально-психологічних проявів, полягає у виділенні найбільш істотних параметрів організації психічної діяльності (вимірювань, чинників), від яких залежить індивідуально-типологічна характеристика суб’єкта. Для розуміння причин і умов виникнення індивідуально-психологічних відмінностей важливе вивчення їх нейрофізіологічних чинників у вигляді основних властивостей нервової системи; це вивчення ведеться нині в рамках диференціальної психофізіології, що виникла завдяки роботам Б.М. Теплова, В.Д. Небилицина і їх співробітників на базі концепції типів і властивостей нервової системи І.П. Павлова.

Сучасна диференціальна психологія широко застосовує розвинений математико-статистичний апарат, зокрема методи кореляційного, регресивного, дискримінантного і факторного аналізів. Дані диференціальної психології мають важливе прикладне значення для практики навчання, виховання, психіатричних і психотерапевтичних дій, визначення професійної придатності, профвідбору і профорієнтації.

Диференціальна психологія – спеціальна галузь психології, предметом якої є аналіз структури індивідуальності на основі вивчення індивідуальних, типологічних і групових відмінностей між людьми методом порівняльного аналізу (А.В. Лібін).

Диференціація індивідуальності – поступове збільшення дистантності (що відбивається в зменшенні щільності зв’язків) між психологічними структурами в онтогенезі.

Диференціація психіки – наростання спеціалізації окремих функцій пізнавальних, емоційних і регулятивних процесів відповідно до етапів розвитку суб’єкта.

Диференціація поведінки – структуризація і впорядковування у міру розвитку суб’єкта системи його реакцій, способів поведінки і форм взаємодії зі світом.

Діапазон реакції, широта – ступінь варіативності у прояві даної індивідуальної ознаки, обмежений через дію стійких внутрішніх чинників (спадковість, жорстко зафіксовані структури набутого життєвого досвіду і т. п.).

Домінантність (фактор Е) – фактор моделі особистості, запропонований Р.Б. Кеттеллом. Вимірюється оцінками опитувальника 16 PF. При низьких оцінках людина соромлива, покірлива, шаноблива, покірна до повної пасивності. При високих оцінках людина владна, незалежна, самовпевнена, уперта до агресивності.

Его – центральна структура особистості, представлена у вигляді “Я”. Згідно з психоаналітичною концепцією, Его перебуває під подвійним впливом – “знизу”, з боку несвідомого, або Ід (“воно”), і “зверху”, з боку Суперего, або моральних установок, що задаються суспільством.

Егоцентризм – нездатність суб’єкта змінювати вихідну пізнавальну позицію відносно деякої ситуації через фіксованість на власних потребах і суб’єктивних станах, а також зосередженість уваги на якому-небудь одному окремому, суб’єктивно значущому аспекті цієї ситуації.

“ Екологічна валідність” – валідність психологічної методики, що визначається відповідністю процесу спільної діяльності випробуваного і експериментатора реальному процесу предметної діяльності випробуваного у звичайному житті, є однією з форм зовнішньої валідності.

Екстернальність – загальна поведінкова тенденція покладатися на зовнішні обставини або інших людей в різних життєвих ситуаціях; протилежна якість – інтернальність – загальна поведінкова тенденція покладатися на себе і свої сили в різних життєвих ситуаціях.

Експліцитна научуваність – здібність до навчання, заснована на цілеспрямованих свідомих зусиллях з боку того, хто навчається.

Екстраверсія – властивість темпераменту, що визначає спрямованість свідомості і поведінки особистості на взаємодію із зовнішнім світом, розширення контактів з оточенням; протилежний тип цієї властивості – інтроверсія, що характеризує спрямованість свідомості особистості на свій внутрішній світ, звуження кількості контактів із зовнішнім оточенням. Поняття запропоноване К. Юнгом, пізніше використане в теорії особистості Г. Айзенком.

Елемент – складова частина (компонент) складного цілого.

Емоційна компетентність (лат. emover – хвилювати і competentis – відповідний) – здатність особистості здійснювати оптимальну координацію між своїми емоціями і цілеспрямованою поведінкою.

Емпатія (грец. empatheia – співпереживання) – 1) позараціональне пізнання людиною внутрішнього світу інших людей (вчування). Здатність до емпатії – необхідна умова для розвитку такої професійної якості, як проникливість, у практичного психолога (консультанта, психотерапевта). Естетична емпатія – вчування в художній об’єкт, джерело естетичної насолоди; 2) емоційна чуйність людини на переживання іншого. Емпатія як емоційний відгук здійснюється в елементарних (рефлекторних) і у вищих особистісних формах (співчуття, співпереживання, співрадість). У основі емпатії як соціального пізнання і вищих форм емпатії як емоційного відгуку лежить механізм децентрації. Людині властиво переживати весь набір емпатійних реакцій і переживань. У вищих особистісних формах емпатії – співпереживанні і співчутті – виражається ставлення людини до інших людей.

Співпереживаючи, людина переживає почуття, ідентичні спостережуваним. Співпереживання може виникнути відносно як спостережуваних (уявних) почуттів іншого, так і переживань персонажів художніх творів, кіно, театру, літератури (естетичне співпереживання).

При співчутті людина переживає щось інше, ніж той, хто викликав у неї емоційний відгук. Співчуття спонукає людину до допомоги іншому. Чим стійкіші альтруїстичні мотиви людини, тим ширше коло людей, яким вона, співчуваючи, допомагає.

Епістемологічні стилі – індивідуально-своєрідні способи пізнавального ставлення людини до світу, що виявляються в особливостях індивідуальної “картини світу”.

“Ефект Пігмаліона” – модифікація поведінки випробуваного в експерименті під впливом неусвідомлених дій експериментатора, викликаних його прагненням підтвердити власну гіпотезу.

Ефект турботи – явище в міжособистісних стосунках, при якому психологічне самопочуття одного учасника цих взаємин поліпшується при одній тільки демонстрації іншим учасником добрих намірів.

Життєвий досвід – найважливіший чинник самодетермінації у формуванні і розвитку людської індивідуальності; система зафіксованих у структурі індивідуальності тенденцій, що виникли в резуль­таті впливу як внутрішніх (природно зумовлених), так і зовнішніх (соціально зумовлених) дій.

Загальний фактор інтелекту (g-фактор) – найбільш загальна характеристика розумових здібностей суб’єкта, що пов’язана з успішністю виконання набору тестових завдань і визначає академічну успішність.

Задатки – природжені генетично детерміновані особливості центральної нервової системи або окремих аналізаторів, є передумовами розвитку здібностей (Б.М. Теплов). Поняття широко використовується у вітчизняній диференціальній психофізіології.

Закон нормального розподілу – функція щільності імовірності (р(х)) від деякої величини (х). Крива нормального розподілу має одну вершину і симетрична відносно неї. Вперше використана для опису залежності між рівнями інтенсивності ознаки і частотою її появи в середині XIX століття Кетле і Гальтоном. Аналітичний вираз для закону нормального розподілу запропонований Гауссом. Широко використовується в математичній статистиці. Розподіл більшості біологічних, антропологічних і психічних властивостей підкоряється нормальному закону.

Залежна змінна – будь-яка змінна, значення якої змінюється при зміні однієї або декількох більш незалежних змінних.

Захисні механізми – несвідомо зумовлені процеси, що спрямовані на зниження тривоги; заміщаюча форма вирішення внутрішніх особистісних конфліктів.

Здібність – індивідуально-психологічна властивість особистості, яка є умовою успішності виконання якої-небудь діяльності. Загальні здібності – психологічна основа успішності пізнавальної діяльності. Спеціальні здібності – психологічна основа успішності в конкретній галузі діяльності (балет, математика, лідерство, техніка і т. д.) (М.А. Холодна).

Здібність діяти в умі (ЗДУ) – загальна здібність, що визначає успішність будь-якої розумової діяльності, зумовлена розвитком внутрішнього плану дії (Я.А. Пономарьов). Значення поняття ЗДУ близьке за змістом до поняття загального інтелекту (за Ч. Спірменом).

Здібності – індивідуальні властивості, що визначають продуктивність функціонування всієї системи індивідуальності в конкретних ситуаціях
(А.В. Лібін).

Здібності (ability) – індивідуально-психологічні особливості, що визначають успішність виконання діяльності або ряду діяльностей, що не зводяться до знань, умінь і навичок, але зумовлюють легкість і швидкість навчання новим способам і прийомам діяльності (Б.М. Теплов).

Здібності загальні (general abilities) – властивості психіки як єдиної системи, детермінують успішність будь-якої діяльності.

Здібності специфічні (specific abilities),або парціальні здібності, окремі здібності, “первинні розумові здібності” – здібності, що детермінують успішність вирішення окремих типів задач (на запам’ятовування, обчислення, уявлення і т. д.), на відміну від загальної здібності. Термін введений Спірменом.

Здібності спеціальні (special abilities) – властивості окремих психічних функціональних систем, що детермінують продуктивність окремих видів активності (математичні, музичні, лінгвістичні і т. д.).

Змінна – процес, умова або подія, яка змінюється або варіює.

Зона найближчого розвитку – процес психологічного розвитку, який проходить дитина в умовах співпраці з дорослими і з їх допомогою
(Л.С. Виготський).

Ідеографічний підхід – центрований на особливому метод вивчення індивідуальності, що акцентує увагу на аналізі її внутрішньої структури з метою підкреслити неповторність і унікальність суб’єктної організації
(А.В. Лібін).

Ієрархічна теорія індивідуальності – система теоретичних уявлень, а також експериментальних і життєвих фактів, згідно з якими організація і функціонування світу психічної (суб’єктивної) реальності людини описується за допомогою чотирьох вимірювань: тілесного, або організмічного, індивідного, або загальнопсихічного, особистісного та інтегрального (див. Метапараметри індивідуальності). Опис взаємодії всіх чотирьох складових людської індивідуальності здійснюється з урахуванням принципів інваріантності (див.), обмеження ступенів свободи у функціонуванні автономних підсистем (див.), диференціації (див.), ієрархії (див.) (А.В. Лібін).

Ієрархія – організована у висхідному порядку система розташо­ваних на різних рівнях узагальненості ознак, зв’язаних логікою формування на основі причинно-наслідкової закономірності.

Ієрархія сигналів у психології – сукупність рівнів сигналів різного ступеня складності і міри спільності: від універсальних нервових процесів через представлені у вигляді перших сигналів елементарні нервово-психічні утворення до вищої форми нервово-психічних процесів, вираженої в других сигналах – мовно-розумових актах.

Імпліцитна научуваність – здатність навчатися без цілеспрямованих свідомих зусиль з боку того, хто навчається.

Імпліцитна теорія здібностей (буденна теорія здібностей, суб’єктивна модель інтелекту) – система знань про здібності людей, представлена в індивідуальній або груповій свідомості; детермінує самооцінку індивідом своїх здібностей і оцінки здібностей інших людей.

Імпресинг – явище, пов’язане з винятковою роллю деяких вра­жень, які з особливою яскравістю відображаються в пам’яті суб’єкта і служать поштовхом до подальшої – іноді раптової – перебудови його ментального досвіду. Імпресингможе мати місце як у дитячому, так і в дорослому віці. Наслідком імпресингових вражень є формування нової пізнавальної схильності, якісно нової форми усвідомлення певної проблемної сфери і т. д.

Імпринтинг (закарбування) –специфічна форма научіння у тварин (пташенят і дитинчат вищих хребетних), при якій фіксуються розпізнавальні ознаки об’єктів деяких природжених поведінкових актів батьківських особин (що виступають одночасно і як носії типових ознак виду), братів і сестер, харчових об’єктів (у тому числі тварин-жертв) та ін. Імпринтинг відбувається переважно на ранніх етапах постнатального розвитку і можливий лише протягом певного часу (“сенсибільного, критичного періоду”). Процес імпринтингу здійснюється надзвичайно швидко, часто при першій же зустрічі з об’єктом імпринтингу. Наслідком імпринтингує нова адаптаційна форма поведінки, яка, як правило, зберігається назавжди. Імпринтинг забезпечує тваринам охорону потомства (слідування дітей за батьками), упізнавання батьків, членів спільноти, родичів, ознак місцевості і т. д.

Імпульсивність – поведінкова змінна, що характеризує схильність людини діяти відразу після виникнення спонукання (Н. Kaгaн). Прагнення діяти за першою спонукою.

Інваріант – математичні (й інші причинно-наслідкові)залежності між змінними, які є стійкими і не залежними від змін, що відбуваються в самих змінних (В.В. Бєлоус).

Індивід (індивідуум) (за А.Н. Леонтьєвим). про індивіда говорять, коли розглядають людину як представника hominis sapientis. У понятті виражаються принаймні дві основні ознаки: 1) неподільність, або цілісність суб’єкта; 2) наявність у нього особливих – індивідуальних – властивостей, що відрізняють його від інших представників того ж виду. Людина – і тварина – народжується індивідом. Вона має свій генотип. Індивідуальні генотипічні властивості в ході життя розвиваються і перетворюються, стають фенотипічними. Як індивіди, люди відрізняються один від одного не тільки морфофізіологічними особливостями, але і психологічними властивостями – здібностями, темпераментом, емоційністю.

3. Людина як одинична природна істота, представник виду Ноmо sapiens, продукт філогенетичного і онтогенетичного розвитку, єдність вродженого і набутого, носій індивідуально своєрідних рис (задатки, потяги та ін.).

4. Окремий представник людської спільності; соціальна істота, що виходить за рамки природної (біологічної) обмеженості, використовує знаряддя, знаки і через них опановує власною поведінкою і психічними процесами.

Обидва значення терміна взаємозв’язані і описують людину в аспекті її окремості і відособленості. Найзагальніші характеристики індивіда:

1) цілісність психофізіологічної організації; ця ознака вказує на системність зв’язків між різноманітними функціями і механізмами, що реалізовують життєві відносини індивіда; 2) стійкість у взаємодії з навколишнім світом; визначає збереження основних відносин індивіда до дійсності, припускаючи, проте, існування моментів пластичності, гнучкості, варіативності; 3) активність – забезпечуючи здатність індивіда до самозміни, діалектично поєднує залежність від ситуації з подоланням її безпосередніх дій.

Індивідуальна психологія – один з напрямів глибинної психології, заснований і розроблений А. Адлером після його розриву з фрейдизмом. Назва “індивідуальна психологія” походить від латинського “individuum” (неподільний) і виражає ідею цілісності психічного життя особистості, зокрема відсутність меж і антагонізмів між свідомістю і несвідомим. Через всі прояви будь-якої особистості червоною ниткою проходить її життєва лінія, спрямована на реалі­зацію життєвої мети (у пізніших працях – сенсу життя). Метою і сенсом життя структурується єдиний властивий особистості життєвий стиль. Мета, сенс і стиль життя особистості складаються у дитини в перші 3–5 років і зумовлені головним чином умовами сімейного виховання.

Як рушійні сили розвитку особистості індивідуальна психологія спочатку розглядала бажання компенсувати природжене почуття неповноцінності, що набувало форми прагнення до влади, могутності. Пізніше прагнення до подолання зовнішніх обставин, до успіху перестало трактуватися як наслідок первинної неповноцінності. Другою рушійною силою розвитку в індивідуальній психології виступає соціальний інтерес, або почуття спільності – прагнення співробітничати з іншими людьми для досягнення загальної мети. Соціальний інтерес має природжені задатки, але остаточно формується лише в ході виховання. Недорозвинення соціального інтересу стає причиною злочинності, наркоманії, неврозів, психозів та інших соціальних і психопатологічних відхилень. Індивідуальна психологія зробила великий внесок у психологію сімейних відносин, виховання, а також у клінічну психологію. Послідовники індивідуальної психології в Західній Європі і в США об’єднані в асоціації індивідуальної психології, існують інститути і журнали індивідуальної психології німецькою і англійською мовами.

Індивідуальний стиль діяльності – індивідуально-своєрідна система психологічних засобів, до яких свідомо або стихійно вдається людина з метою якнайкращого урівноваження своєї (типологічно зумовленої) індивідуальності з предметними зовнішніми умовами діяльності
(Є.А. Климов).

Індивідуальність (лат. individuum – неподільне) – визначення людини з погляду своєрідності її психофізіологічних і психологічних якостей, що відрізняють її від інших людей і характеризують унікальність її можливостей у сфері взаємодії з навколишнім світом; глибинний рівень ієрархічної організації психічних властивостей людини (Б.Г. Ананьєв).

Індивідуальність (лат. individииm – неподільне) – неповторність, унікальність властивостей людини. Поняття “ індивідуальність” використовується в психології при описі двох явищ.

3. При аналізі індивідуальних відмінностей індивідуальність розуміється як своєрідність психологічних властивостей людини, що виявляється в різних сферах (інтелекті, темпераменті, особистості). У цьому контексті індивідуальність протиставляється “середній” людині, тобто прояви властивостей окремої людини протиставляються їх типовим проявам (середньогруповим тенденціям), що виражається в правилі не переносити закономірності, отримані на групі, на конкретну людину.

4. При аналізі ієрархічної організації психологічних властивостей людини індивідуальність виступає як вищий рівень цієї ієрархії відносно індивідного і особистісного рівнів: індивід – особистість – індивідуальність. У цьому випадку індивідуальність є відносно закритою системою і унікальним поєднанням всіх властивостей людини як індивіда і особистості. За образним висловлюванням Б.Г. Ананьєва, особистість є “вершиною” структури психологічних властивостей, а індивідуальність – “глибиною” особистості. Цілісність індивідуальності в цьому випадку визначається єдністю властивостей, що відносяться до різних ієрархічних рівнів, причинно-наслідковими зв’язками між властивостями різних рівнів і провідною роллю властивостей особистості, які перетворюють індивідні властивості.

Специфічним способом дослідження індивідуальності є ідіографічний підхід, запропонований В. Штерном і детально розроблений Г. Оллпортом. Методи ідіографічного вивчення індивідуальності орієнтовані на дослідження окремих людей (а не груп) і мають на меті зображення індивідуальності як унікального цілого.

У вітчизняній психології проблеми індивідуальності розроблялися в дослідженнях Б.Г. Ананьєва і В.С. Мерліна, які принцип структурності, властивий ієрархічній будові індивідуальності, доповнили генетичним принципом (принципом розвитку) (В.П. Зінченко).

Індивідуально-психологічні відмінності – особливості психічних процесів, станів і властивостей, що відрізняють людей один від одного; об’єкт диференціальної психології. Відомо, що на тлі загальнопсихологічних закономірностей постійно виявляються індивідуально-психологічні відмінності, які можуть характеризувати як більш окремі психічні властивості і окремі психічні процеси (напр., індивідуальні пороги відчуття, час реакції, особливості сприйняття, уваги, пам’яті мислення, емоційної реактивності і т. п.), так і цілісні особистісні утворення (напр., інтереси, здібності, характер). При цьому важливо мати на увазі мінливість самих індивідуальних особливостей з віком, у результаті навчання, тренування тощо індивідуально-психологічні відмінності можуть бути різної широти і складності, різного ступеня стійкості.

Індивідуально-психологічні відмінності пов’язані не тільки з кількісними показниками, тобто з мірою вираженості тих або інших особливостей, але і з якісною своєрідністю психічних проявів. У дитячій і педагогічній психології, в психології праці, в патопсихології накопичений великий емпіричний матеріал про індивідуально-психологічні відмінності. Неповторна своєрідність кожної людини не виключає у неї певних типових рис, загальних для великої кількості людей. Саме групові і типові індивідуально-психологічні відмінності становлять найбільший науковий інтерес.

Початок експериментальному вивченню індивідуально-психологічних відмінностей покладено працями Ф. Гальтона, а потім А. Біне. У психології неодноразово висувалися різні варіанти типологічних схем, їх кількість важко перерахувати: об’єктивний і суб’єктивний типи (А. Біне); міркуючий і активний типи (А.М. Джордан); раціоналісти і емпірики (У. Джемс); “глибоко-вузький” і “дрібно-широкий” типи (Р. Гросс); теоретичний, економічний, естетичний, соціальний, політичний, релігійний типи
(Е. Шпрангер); шизотими і циклотими (Е. Кречмер); вісцеротонічний, соматотонічний, церебротонічний типи (У. Шелдон); екстраверти і інтроверти (К.Г. Юнг) та ін. У психологічному словнику А. П’єрона дається характеристика 56 різних типів. Більшість цих типологій має тепер лише історичний інтерес.

У вітчизняній науці в дореволюційний період найбільш значними є роботи О.Ф. Лазурського в галузі характерології і класифікації особистостей, а в радянський – вивчення природно-типологічних передумов індивідуально-психологічних відмінностей у працях Б.М. Теплова, В.С. Мерліна,
В.Д. Небилицина і їх співробітників, які показали залежність динамічної сторони психіки від властивостей сили і рухливості нервової системи.

У психології накопичені факти про так звані індивідуальні стилі діяльності, тобто про стійкі способи роботи, зумовлені особливостями типу нервової системи. Справжні майстри своєї справи з необхідністю розрізняються за внутрішнім механізмом пристосування до вимог діяльності; при цьому різні особливості їх стилю можуть забезпечувати рівноцінну за продуктивністю роботу. Проведені докладні дослідження індивідуально-психологічних відмінностей у здібностях до музики, малювання, до занять математикою, до організаторської діяльності, а також у сфері загальних розумових здібностей.

Індивідуально-психологічні відмінності,маючи своєю природною передумовою особливості нервової системи, мозку, формуються і розвиваються в ході життя, в діяльності, під впливом навчання і виховання в найширшому значенні цих слів, у процесі взаємодії людини з навколишнім світом. Індивідуально-психологічні відмінності, що стосуються властивостей особистості (перш за все здібностей і характеру), не можуть бути встановлені і оцінені лише за допомогою тестів; виявлення такого роду відмінностей вимагає різнобічного вивчення особистості.

Проблема індивідуально-психологічних відмінностей має не тільки теоретичне, але і найважливіше практичне значення. Їх знання необхідне для розробки наукових основ індивідуального підходу в навчанні і вихованні, для вирішення питань профпридатності і профорієнтації.

Інсайт (англ. insight – осяяння, проникнення в сутність) – раптове розуміння сутності проблемної ситуації, що виражається у можливості в думках побачити зв’язки між її елементами під новим кутом зору.

Інтеграція – стан зв’язаності окремих диференційованих елементів у цілому, а також процес, що призводить до такого стану. Інтеграція характеризується впорядкуванням і організацією окремих елементів у деяке цілісне утворення з появою в останнього якісно нових (системних) властивостей. Ступінь інтеграціїможе служити показником рівня розвитку будь-якого об’єкта.

Інтелект (від лат. intellectus – розуміння і пізнання) – 1) загальна здібність до пізнання і вирішення проблем, що визначає успішність будь-якої діяльності і лежить в основі інших здібностей; 2) система всіх пізнавальних здібностей індивіда: відчуття, сприйняття, пам’яті, уявлення, мислення, уяви; 3) здібність до вирішення проблем без проб і помилок “в умі”. Поняття інтелект як загальна розумова здібність застосовується як узагальнення поведінкових характеристик, пов’язаних з успішною адаптацією до нових життєвих завдань (В.Н. Дружинін).

Інтелект академічний (academic intelligence) – здібність до навчання в регламентованих умовах (у школі, університеті та ін.). Виявляється в рівні навчальної успішності. Корелює з рівнем розвитку загального інтелекту.

Інтелект біологічний (biological intelligence) – природжена складова загального інтелекту. В основі його лежать особливості біохімічних і нейрофізіологічних процесів переробки інформації центральною нервовою системою (Г. Айзенк).

Інтелект вербальний – здібність до вербального мисленнєвого аналізу і синтезу, до рішення вербальних задач на визначення понять, встановлення словесної подібності і відмінностей, доведень і т. д. Виділяється як відносно самостійна складова структури інтелекту у ряді ієрархічних і факторних моделей (Д. Векслер, Ч. Спірмен). Подібні за змістом поняття: семантичний інтелект, лінгвістичний фактор.

Інтелект загальний (general) (фактор загальної розумової енергії, генеральний фактор, генеральний інтелект) – розумова зд