Найвідомішою емпіричною класифікацією типів особистості є систематика, запропонована К.Г. Юнгом [1; 7; 8; 10; 16]. Основу типології складає установка, що приймає одну з двох якостей: екстраверсія як зверненість до об’єктів навколишнього чи внутрішнього світу або інтроверсія як рефлексія, перешкода контакту з об’єктами, сумнів і недовіра до об’єктів. Поняття екстраверсії–інтроверсії як загальних установок вперше в типології людського характеру були відзначені в 1896 році Ф. Джорданом, хоча саме ці терміни він не використовував. Інтроверти більш звернені до свого суб’єктивного стану, вони судять про світ за своїми враженнями і висновками, задумливі, стримані, схильні до самоспоглядання, наділені розвиненою психологічною інтуїцією. Екстраверти, навпаки, обернуті зовні, орієнтовані на об’єктивність, спостережливі, черпають життєві сили у навколишніх подіях і не завжди утрудняють себе рефлексією. Екстраверти менш здатні сприймати природний хід життя, яке частіше приносить їм несподіванки. Нерідко вважається, що екстраверти товариські, а інтроверти – ні, але це не зовсім правильно, тому що ці типи просто по-різному спілкуються, і немає протипоказань тому, щоб інтроверт, наприклад, займав посаду керівника. При роздумі про психологічну сумісність різних людей в процесі загальної діяльності корисно прагнути того, щоб інтровертованість одного врівноважувалася екстравертованістю іншого, відзначав К.Г. Юнг. Проте по-справжньому зрозуміти один одного можуть тільки люди одного типу. Юнг пов’язував екстраверсію й інтроверсію з двома способами пристосування, що еволюційно склалися, до об’єктивного світу. “Перший шлях – це підвищена плодючість при відносно малій обороноздатності і недовговічності окремого індивіда; другий шлях – це озброєння індивіда різноманітними засобами самозбереження при відносно малій плодючості” [16, c. 404].
Оскільки екстраверт схильний розтрачуватися, упроваджуватися, а інтроверт – оборонятися за допомогою рефлексії, утримуватися від витрат енергії, то, посилаючись на Блейка, Юнг називає ці типи родючим (prolific) і ненажерливим (devouring). Біологія показує, що обидва стилі існування ефективні, але один приходить до успіху завдяки безлічі відносин, а інший – за допомогою встановлення монополії (можна пов’язати ці дві стратегії з мірою розбірливості у взаємодії з об’єктами).
Екстраверсія–інтроверсія виражають відношення свідомості до об’єктів, незалежно від того, у внутрішньому чи зовнішньому оточуючому людину світі вони перебувають. Більшість людей є екстравертами; більшість інтровертів – чоловіки. Але це співвідношення непостійне, простежуються і вікові закономірності. Згідно з К.Г. Юнгом, значна частина людей для збагачення внутрішнього світу потребує того, щоб привласнювати собі об’єкти, ідентифікуватися з ними, тому перша половина життя, як правило, проходить під знаком екстраверсії.
Після кризи середини життя людина більше звертається всередину себе, переходячи від життя у світі предметів і явищ до життя духовного, благо що внутрішній світ уже збагатився новим змістом за час існування людини в екстравертованому стані. Втім, якщо до середини життя людина була схильна до інтроверсії, то в другій її половині вона має шанс стати великим екстравертом, набути впевненості у взаємодії з об’єктами.
Юнг не пов’язував однозначно екстраверсію–інтроверсію ні з дією досвіду, ні зі спадковістю, підкреслюючи, що в різних соціально-культурних шарах представники цих установок зустрічаються загалом рівноімовірно, і в одній сім’ї також можуть рости як інтроверт, так і екстраверт.
Пізніше поняття екстраверсії–інтроверсії розвинулося у працях Гілфорда, який виділив за допомогою факторного аналізу п’ять складових екстраверсії–інтроверсії (соціальну інтроверсію, розумову інтроверсію, депресію, схильність до перепадів настрою, безпечність), й Айзенка, проте ці праці реалізують підхід з позиції особистісних рис.
Екстраверсія–інтроверсія як відношення до об’єктів – не єдині підстави для виділення типів. Залежно від того, яким способом формується це відношення, можна говорити не про два, а про цілі вісім психологічних типів. Уводячи розрізнення за типом функцій, Юнг відзначав, що якщо людина у своєму досвіді перш за все спирається на відчуття (його називають сенситивом), то вона довіряє своїм органам чуття, які повідомляють їй, що щось дійсно існує. Якщо у людини переважає мислення (тоді її називають інтелектуалом), то вона прагнеотримати відповідь на питання, що ж таке є дана реальність.
Люди третього типу засновують свої життєві рішення на почуттях (їх називають емоціоналами), завдяки чому вони в першу чергу визначають, подобається їм даний об’єкт чи ні, а питання про те, що він собою являє, залишається для них другорядним. І, нарешті, представники четвертого типу – інтуїтивісти – здатні будувати свої висновки і приймати рішення, виходячи не тільки з наявної інформації, але і заповнюючи її брак особливим внутрішнім чуттям, яке К.Г. Юнг визначав як здатність бачити те, що відбувається “за рогом”.
Чотири функції свідомості, за переважанням яких були виділені перераховані типи, знаходяться в опозиційних відносинах: чим краще розвинена сфера відчуттів, тим слабкіша інтуїція, а інтелектуали, як правило, гірше орієнтуються у сфері почуттів. Це співвідношення, таким чином, дозволяє приблизно визначити слабкі місця у представників різних типів. Так, сенситив реалістичний, але багато чим може видатися занадто прагматичним, позбавленим польоту, тоді як інтуїтивіст, навпаки, не завжди віддає собі звіт в реаліях сьогоднішнього дня, схильний будувати ілюзії і уявляти нездійсненне.
Інтелектуал не завжди може зрозуміти, хто і як до нього ставиться, а емоціонал збентежений, коли його просять пояснити, що і як він робить – на
Таблиця 6.3
