Поняття “індивід” є корінним словом для центрального в диференціальній психології конструкта “індивідуальність”, тому можливе подвійне трактування цього поняття простежується і в подвійній невизначеності (або, правильніше сказати, визначеності) розуміння специфіки індивідуальності як такої.
Термін “індивід” (див. термінологічний словник) позначає, з одного боку, “єдину нероздільну істоту (від лат. individuum – неподільний), яка виступає як єдине ціле”, і, з іншого боку, “окремого представника людської спільноти”. Ці якості індивіда виявляються потім на вищому рівні інтеграції суб’єкта – в його індивідуальності – як унікальні, притаманні тільки даній конкретній людині властивості, і як її цілісна характеристика. Відмітимо, що і в тому, і в іншому випадку поняття “унікальності” зовсім не суперечить, а, швидше, доповнює поняття “цілісності”.
Індивід (індивідуум), за О.М. Леонтьєвим, про індивіда говорять, коли розглядають людину як представника Нominis sapientis. У понятті виражаються принаймні дві основні ознаки: 1) неподільність, або цілісність суб’єкта; 2) наявність у нього особливих – індивідуальних – властивостей, що відрізняють його від інших представників того ж виду. Людина – і тварина – народжується індивідом. Вона має свій генотип. Індивідуальні генотипічні властивості в ході життя розвиваються і перетворюються, стають фенотипічними. Як індивіди, люди відрізняються один від одного не тільки морфофізіологічними особливостями, але і психологічними властивостями – здібностями, темпераментом, емоційністю.
1. Людина як одинична природна істота, представник виду Ноmо sapiens, продукт філогенетичного і онтогенетичного розвитку, єдність вродженого і набутого, носій індивідуально своєрідних рис (задатки, потяги та ін.).
2. Окремий представник людської спільності; соціальна істота, що виходить за рамки природної (біологічної) обмеженості, використовує знаряддя, знаки і через них опановує власною поведінкою і психічними процесами.
Обидва значення терміну взаємозв’язані й описують людину в аспекті її окремості та відособленості.
Найзагальніші характеристики індивіда:
1) цілісність психофізіологічної організації вказує на системність зв’язків між різноманітними функціями і механізмами, що реалізовують життєві відносини індивіда;
2) стійкість у взаємодії з навколишнім світом визначає збереження основних відносин індивіда до дійсності, припускаючи, проте, існування моментів пластичності, гнучкості, варіативності;
3) активність, забезпечуючи здатність індивіда до самозміни, діалектично поєднує залежність від ситуації з подоланням її безпосередніх дій.
Індивідний рівень властивостей – статево-вікові та конституціональні (включаючи нейродинамічні) особливості [1] – прийнято вважати безособовими передумовами розвитку суб’єкта [5]. Хоча зміст цих понять частіше визначається пізнавальною орієнтацією автора – біогенетичною, соціогенетичною або персонологічною, у будь-якому випадку вони є “рівневими характеристиками” [33]. Індивідний рівень відображає переважно природні особливості організації психічних процесів, а особистісний – соціально привнесені. Іншими словами, індивідна координата людини позначає чергову, таку, що також подвійно інтерпретується, межу в сфері пізнання, що виявляється в:
1) переході від окремої суті до групової, коли “неподільний” представник свого виду характеризується включеністю в групи, що об’єднані як за біологічними (стать, вік, раса) та власне психологічним (типові характеристики психічних процесів), так і за соціальними (культурна й професійна ідентифікація, соціально-економічний статус) ознаками;
2) трансформації безособових (доособистісних) передумов у властивості, що виявляють особистісну детермінацію.
Індивід – це фізичний носій психологічних характеристик людини (втім К.А. Абульханова-Славська використовує поняття “соціальний індивід”, щоб відділити конкретного суб’єкта від соціальної групи). Індивід створює передумови особливостей особистості, але не може принципово детермінувати ті її якості, які є соціокультурними за походженням. Особистість же(згідно з визначенням О.М. Леонтьєва) – системна якість індивіда, що набулася ним у ході культурно-історичного розвитку і володіє властивостями активності, суб’єктності, упередженості, усвідомленості [5; 17].
За логікою цього визначення, не кожний індивід розвивається в особистість, а особистість, у свою чергу, не завжди однозначно визначається своїми анатомо-фізіологічними передумовами. Незбіг індивіда й особистості ілюструється на прикладі літературних персонажів, що не мають тілесної оболонки, але при цьому наділені цілком певними рисами особистості (наприклад, неіснуючий лицар Агілульф із роману І. Кальвіно) [3; 9; 24]. Розуміння взаємодії індивіда і особистості відображає в цілому проблему тіла і духу, яка розв’язувалася в історії по-різному. Так, наприклад, стверджуючи, що тіло – це доля, З. Фрейд біологічному фундаменту особистості відводив вирішальну роль у житті людини, а у вітчизняній психології, навпаки, декілька десятиріч тому широко обговорювалися умови становлення індивіда особистістю: хто може бути нею названий, а хто залишається всього лише індивідом. Це зіставлення, втім, мало не стільки наукове, скільки ідеологічне значення, що цілком усвідомлювалося прихильниками психофізіологічного крила психології індивідуальних відмінностей.
