Спадковість і середовище: найбільш поширені помилки

У масовій свідомості відносно дії спадковості і навколишнього середовища, як і раніше, переважають численні помилки. Ми коротко розглянемо деякі з найбільш поширених помилок: це необхідно для подальшого аналізу проблеми співвідношення спадковості і навколишнього середовища [2].

Спадкове проти вродженого. Однією з найбільш частих причин виникнення плутанини є змішування понять “спадкового” і “вродженого”. Існуюча думка про те, що все, що присутнє при народженні, неодмінно є спадковим, є результатом відсутності точності у вживанні понять. Словникові визначення таких понять, як “спадковий”, “природжений”, “генетичний” і “вроджений” важко розрізнити. Природно, вони часто використовуються як взаємозамінні і в науковій, і в популярній літературі. Вчені зазвичай вживають всі ці поняття або більшість з них, як синоніми “спадкового”. З іншого боку, неспеціалісти часто неправильно інтерпретують всі ці терміни, зв’язуючи їх по сенсу з народженням, яке присутнє в корінні таких слів, як “природжений”, “вроджений”.

Звичайно, некоректно розглядати вплив спадковості на розвиток якої-небудь ознаки як вплив, який припиняється з народженням, так само як і вплив навколишнього середовища вважати таким, що починається тільки з моменту народження.

Спадкові чинники можуть впливати на розвиток індивіда через багато часу після народження, фактично, протягом усього життя. Спадкова сприйнятливість до різних захворювань, наприклад, може не виявлятися у молодому віці. Навіть у тому віці, в якому індивід помирає, багато що відбувається, як показують спостереження за довготривалими родовими тенденціями, під впливом спадкових чинників. Спадкові впливи можуть почати виявлятися у будь-якому віці. Що стосується впливів навколишнього середовища, то вони, як ми знаємо, починаються задовго до народження індивіда, протягом пренатального періоду його життя. Впливи спадковості і навколишнього середовища співіснують у часі. Момент народження не може розглядатися ні як початок, ні як закінчення дії цих чинників, але як одна з подій в процесі розвитку, який починається із зачаття індивіда і закінчується з його смертю [2].

Подібність з батьками. Іншою поширеною помилкою є переконаність у тому, що спадковість припускає подібність з батьками, і навпаки. Легко довести, що і те, й інше неправильне. Спадковість не спричиняє за собою подібності прямих спадкоємців і їх батьків. Гени постійні від покоління до покоління. Вони не “виготовляються” конкретними батьками, а просто передаються ними своїм дітям. Таким чином, індивід успадковує гени не тільки від своїх батьків, але також від всіх своїх прямих попередників. Ознака, яка не виявлялася протягом багатьох поколінь, може почати виявлятися через конкретну комбінацію генів, наприклад, двох рецесивних генів. У результаті індивід опиниться у чомусь не подібний на своїх батьків або безпосередніх предків. Приклади такого роду звичайні в сімейних хроніках. Однією з найбільш близьких нам ілюстрацій є випадок, коли двоє батьків з коричневими очима мають блакитнооку дитину через комбінацію двох рецесивних “блакитнооких” генів. У таких випадках спадковість і справді сприяє тому, що дитина виявляється не подібною на своїх батьків.

Протилежне твердження, що подібність батьків з дитиною неспростовно вказує на спадковість, також не має підстав. Така подібність може розвинутися у ході численних контактів батьків і дитини, як у пренатальний (відносно матері), так і в постнатальний період. Батьки і діти по відношенню один до одного є не тільки найбільш близьким оточенням, ніж індивіди, що у родинних стосунках не знаходяться, але вони складають частини зовнішнього оточення і один для одного. Таким чином, взаємний вплив, так само як і загальні спонуки, можуть послужити причинами подібності. Тому ніяка подібність між батьками і дитиною не може бути віднесена до спадкового без аналізу її походження.

Успадкування набутих ознак. Теорія Ламарка про успадкування набутих ознак не отримала підтвердження ні в експериментальних відкриттях генетики, ні в даних ембріології, що відносяться до механізму спадковості. Окрім цього, існує розбіжна думка, що батьки можуть передавати своїм дітям ті фізичні і психічні якості, які вони розвинули в собі, тренуючись і набуваючи життєвого досвіду. Наприклад, така думка може висловлюватися в переконанні, що якщо батьки закінчили університет, то їх діти в результаті “успадкують” прекрасні інтелектуальні здібності; або якщо батьки захоплюються атлетикою, то у їх дітей будуть сильніші м’язи.

Подібні твердження робляться також відносно успадкованості батьківських страхів, інтересів, упереджень, етичних і естетичних стандартів, професійної майстерності тощо.

Дійсне положення справ полягає, зрозуміло, в тому, що дітям передається тільки те, що діє безпосередньо через гени. Звичайно, теоретично можливо, що певні дії батьків можуть призвести до дії на гени активних фізичних агентів. Прикладом може послужити радіоактивне опромінювання. Дія різних типів радіації на генні зміни, або мутації. Як би там не було, гени дуже стійкі до зовнішніх дій, і чинників, здатних впливати на них, дуже мало. Деякі інші чинники, такі як алкоголь, можуть ушкоджувати цитоплазму репродуктивних кліток, впливаючи, таким чином, на розвиток дитини, але не можуть приводити до тих успадкованих змін, які передаються подальшим поколінням. Такі безпосередні дії на гени або цитоплазму, проте, вельми далекі від передачі інтересу, наприклад, до класичної або до авангардистської манери малювання [2].

“ Материнські враження”. Ще наївніші уявлення про те, що впливає на якості майбутньої дитини, характерні для вагітних жінок. Сюди відносяться побутові пояснення так званих “родових відмітин”, марновірство, що у чоловіка можуть бути густі брови, якщо його мати під час вагітності була налякана волохатим ердельтер’єром. Іншим широко поширеним прикладом є переконання в тому, що якщо майбутня мати відвідує під час вагітності лекції, концерти тощо, то її дитина буде небайдужа до “культури”. Всі ці переконання відносяться до марновірств і жіночих казок.

На розвиток плоду можна вплинути лише побічно, через біомеханічні дії. Так, через кров мати може передати своєму плоду певні токсичні речовини, хвороботворні бактерії і т. д. – все те, що здатна перенести її кров. Окрім цього, на розвиток ембріона серйозний вплив здатний зробити загальний рівень метаболізму в материнському організмі, її харчування і стан її ендокринної системи. З цього виходить, що емоційне збудження, що повторюється під час вагітності, наприклад, може впливати на плід опосередковано – через хімічні зміни в материнській крові. Але це не означає, що страхи матері чи інші її переживання можуть мати на ембріон особливий фізичний або психологічний вплив.

Спадковість, навколишнє середовище і мінливість. Ще одна поширена помилка стосується того, наскільки мінливість ознак може бути пов’язана із спадковістю або дією навколишнього середовища. З одного боку, існує переконання, що, якщо щось виявилося як спадкове, то його вже нічим або майже нічим не змінити. Це, звичайно, неправильно. Спадкові захворювання, наприклад, не є ні неминучими, ні невиліковними. Їм можна запобігти, і вони піддаються лікуванню.

Якості, отримані у спадок, можна скоректувати такими чинниками навколишнього середовища, як дієта, вправи або освіта. Існує дуже мало спадкових ознак, які не можуть бути змінені відомими чинниками навколишнього середовища. Такими незмінними ознаками є, наприклад, група крові і колір очей.

З іншого боку, існує думка, що ознаки або відмінності між індивідами, що відносяться до впливу навколишнього середовища, можна легко змінити, що вони швидкоплинні, штучні і навіть “нереальні”. Така думка також є неправильною, як і попередня. Можна легко довести, що відмінності, які виникли під впливом навколишнього середовища, такі ж “реальні”, як і отримані по спадку. Їх не можна ігнорувати або відмітати убік.

Навпаки, було б некоректно вважати, що всі стійкі властивості неодмінно спадкового походження. Олігофренія, яка має причиною пренатальну мозкову травму, дуже погано піддається лікуванню і поліпшення стану, як правило, не відбувається.

Аналогічно до цього, ті якості характеру і ті навички, які сформувалися у людини до дванадцяти років, ніяким порівняно короткочасним подальшим досвідом або освітою не можна так просто “відмінити” [2].