Системна психофізіологія – новий погляд на природу індивідуальності

 

Результатом розвитку теорії функціональних систем (ТФС), розробленої академіком П.К. Анохіним і його школою, стала системна психофізіологія.

Термін “система” звичайно застосовується для того, щоб вказати на зібраність, організованість групи елементів і відокремленість її від інших груп та елементів. Безліч визначень системи, що виділяють її з “не-систем”, зводилися до розуміння системи як комплексу взаємодіючих елементів, з’єднаних певною структурою, причому під структурою розумілися закони зв’язку та функціонування елементів. П.К. Анохін [4] прийшов до наступних висновків: взаємодія елементів сама по собі, з одного боку, не дає досліднику нічого нового; з іншого – взаємодія не може розглядатися як механізм обмеження величезної кількості ступенів свободи кожного з безлічі елементів живих систем; їх взаємодія створить не систему, а хаос.

Доти, поки дослідник не визначить системоутворюючий чинник, який, будучи невід’ємним компонентом системи, обмежував би ступені свободи її елементів, створюючи впорядкованість їх взаємодії, був би ізоморфним для всіх систем, дозволяючи використовувати систему як одиницю аналізу в найрізноманітніших ситуаціях, всі розмови про системи і переваги системного підходу перед несистемним залишаться тільки розмовами [4].

На підставі результатів своїх експериментів П.К. Анохін прийшов до висновку: для розуміння адаптивної активності індивіда слід вивчати не “функції” окремих органів або структур мозку в їх традиційному розумінні, як безпосередніх відправлень того або іншого субстрату, а організацію цілісних співвідношень організму з середовищем. Суть подібної організації полягає в тому, що окремі залучені в них компоненти не взаємодіють, а взаємосприяють, тобто координують свою активність для отримання конкретного результату. Розглянувши функцію як досягнення цього результату, П.К. Анохін дав наступне визначення функціональної системи: системою можна назвати тільки такий комплекс вибірково залучених компонентів, у яких взаємодія і взаємовідношення набувають характеру взаємосприяння компонентів, спрямованого на отримання корисного результату. Таким чином, ТФС, по-перше, включила в концептуальний апарат системного підходу ізоморфний системоутворюючий чинник і, по-друге, кардинально змінила розуміння детермінації поведінки.

Розробка уявлень про якісну специфічність процесів інтеграції стала відкриттям нового виду процесів у цілісному організмі – системних процесів, які організовують окремі фізіологічні процеси, але не зводяться до останніх. Відкриття системних процесів дозволило, на відміну від розгляду як основи поведінки матеріально-енергетичних відносин між локальною дією і реакцією, трактувати поведінку як обмін організованістю (інформацією) між організмом і середовищем, що здійснюється в межах цих інформаційних процесів. При цьому було обґрунтовано положення про те, що системні категорії ТФС описують одночасно й організацію активності елементів організму, і її зв’язок з організацією зовнішнього середовища [44].

Сьогодні психологи і філософи як основну перешкоду на шляху до синтезу психологічного і фізіологічного знання розглядають появу на рівні психічного таких специфічних якостей, якими не володіє фізіологічне (Churcyland Р., 1986). Системне рішення психофізіологічної проблеми, дане В.Б. Швирковим [44], об’єднує психологію та нейронауки і формує новий напрям досліджень – системну психофізіологію. Як “концептуальний міст”, що з’єднує психологію та нейронауки, в системній психофізіології використано розвинене в рамках теорії функціональних систем уявлення про якісну специфічність системних процесів, у яких для досягнення результатів поведінки організовуються окремі, локальні фізіологічні процеси, але які не зводяться до останніх. З цих позицій, замінивши рефлекторні механізми поведінки на системні, можна прийняти положення про існування специфічної мови, що пов’язує психологію та нейронауки й стосується поведінкового рівня організації життєдіяльності [27].

Суть системного вирішення психофізіологічної проблеми полягає в наступному: психічні процеси, що характеризують організм і поведінковий акт як ціле, і нейрофізіологічні процеси, що протікають на рівні окремих елементів, можна зіставити тільки через інформаційні системні процеси, тобто процеси організації елементарних механізмів у функціональну систему. Інакше кажучи, психічні явища можуть бути зіставлені не з самими локалізованими елементарними фізіологічними явищами, а тільки з процесами їх організації. При цьому психологічний і фізіологічний опис поведінки і діяльності виявляються окремими описами одних і тих же системних процесів.

У межах цього уявлення психіка розглядається як суб’єктивне відображення об’єктивного співвідношення організму з середовищем, а її структура – як “система взаємопов’язаних функціональних систем”. Вивчення цієї структури є вивченням суб’єктивного психічного відображення. Виходячи з висловленого, можна вважати, що психічне виявляється в індивідуальному розвитку разом з функціональними системами, що співвідносять організм із середовищем. У зв’язку з цим такі уявлення узгоджуються з гіпотезою А.В. Брушлінського [9] про те, що психіка індивіда зароджується ще в пренатальному (внутрішньоутробному) періоді.

Приведене вирішення психофізіологічної проблеми уникає ототожнення психічного і фізіологічного, оскільки психічне з’являється тільки при організації фізіологічних процесів у систему.

Останнім часом пропонується вирішувати психофізіологічну проблему із залученням концепції інформації таким чином. Фізичне (мозкові процеси) і психічне розглядаються як два базові аспекти єдиного інформаційного стану або, принаймні, “деякого інформаційного стану” (В. Chalmers, 1995, цит. за [7, с. 17]).

Використання даного вирішення психофізіологічної проблеми виявляється придатним для опису суб’єктивного відображення в поведінці та діяльності з використанням об’єктивних методів дослідження. Системний підхід дозволяє об’єднати психологічні і природничо-наукові стратегії дослідження в рамках єдиної методології, позбавити психологію від еклектики при використанні матеріалу нейронаук і описати структуру та динаміку суб’єктивного світу на основі об’єктивних показників (у тому числі електро-, нейрофізіологічних і т. п.).

Виникає запитання про те, яким чином індивідуально-стійкі психологічні особливості “поєднуються” з індивідуально-стійкими психофізіологічними характеристиками (властивостями нервової системи).

Вирішення цієї фундаментальної проблеми розглядається в більш широкому контексті, а саме: в контексті розуміння природи індивідуальності. Існують різні підходи до вирішення цієї проблеми.

Згідно з С.Л. Рубінштейном, засновником суб’єктно-діяльнісного підходу, індивідуальність – це сукупність психічних властивостей, через які заломлюються всі зовнішні дії. Під сукупністю внутрішніх умов він розумів сукупність пристосувальних властивостей, до яких відносив:

• властивості вищої нервової діяльності;

• установки особистості;

• системи мотивів і задач, які ставить перед собою людина;

• властивості характеру, що обумовлені вчинками людини;

• здібності.

“Всі психічні процеси протікають в особистості. Залежність психічних процесів від особистості як індивідуальності виражається в індивідуально-диференціальних відмінностях. Люди залежно від загального складу їх індивідуальності розрізняються за типами сприйняття, пам’яті, уваги і т. д.” [34, с. 511].

С.Л. Рубінштейн запропонував розглядати індивідуальність комплексно, у взаємодії психічних властивостей і процесів.

Подальший розвиток погляди С.Л. Рубінштейна отримали у працях
Б.Г. Ананьєва, який запропонував розглядати індивідуальність як відкриту і закриту систему. “якщо особистість – “вершина” всієї структури людських властивостей, то індивідуальність – це “глибина” особистості й суб’єкта діяльності” [1, c. 329].

Комплексний підхід був розроблений Б.Г. Ананьєвим у 1968 році. На його думку, індивідуальність має складну структуру (вона багатоступінчата, багаторівнева):

I рівень – рівень індивіда, який включає:

• стать, вік, конституцію, нейродинамічні властивості;

• психофізіологічні властивості й органічні потреби;

• завдатки і темперамент.

ІІ рівень – рівень суб’єкта діяльності, якийвключає:

• когнітивні характеристики, комунікативні властивості, працездатність як особливість діяльності;

• здібності.

III – особистісний рівень, який включає:

• статус, соціальну роль, структуру цінностей;

• мотивацію поведінки;

• характер і схильності.

Б.Г. Ананьєв визнавав між різнорівневими характеристиками індивідуальності одно- і багатозначний тип залежності.

О.М. Леонтьєв уважав, що індивід (організм) – це генотипічне утворення, продукт філогенетичного і онтогенетичного розвитку, наявна біологічна організація людини. Особистість, а тим більше індивідуальність, – це, за О.М. Леонтьєвим, специфічно людське утворення, яке породжене виключно суспільними відносинами. Так, він писав, що “особливості вищої нервової діяльності індивіда не стають особливостями його особистості й не визначають її”. І далі: “... вони виступають лише як передумови її розвитку, які негайно перестають бути тим, чим вони були віртуально “в собі”, як тільки індивід починає діяти” [35, с. 6].

Згідно з В.С. Мерліним, автором теорії інтегральної індивідуальності, поняття “індивід” (організм) і “особистість” включаються, вбудовуються в більш загальне інтегральне поняття “індивідуальність” у певній послідовності. Індивідуальність, за Мерліним, – це ієрархічно впорядкована система властивостей усіх ступенів розвитку матерії – від фізичних, біохімічних, фізіологічних, нейродинамічних (властивостей організму), психодинамічних (властивостей індивіда), особистісних властивостей і т. д. аж до групових і суспільно-історичних [21].

Сьогодні найбільш інтенсивно розвивається вчення про інтегральну індивідуальність, що є одним з найважливіших механізмів інтеграції наук про людину й основою, кістяком у постановці та вирішенні складних і оригінальних проблем сучасного людинознавства [6].

Спираючись на принципи багатовимірності і багаторівневості, які лежать в основі будь-якої цілісної індивідуальності (комплексної, інтегральної, факторної, суб’єктно-діяльнісної, спеціально-цілісної і т. п.), була висунута гіпотеза про реальне існування ієрархічної моделі загальної індивідуальності, що наділена індивідуальними або загальновидовими властивостями, зокрема, такими найважливішими утвореннями, як [6]:

· відкритість і незалежність від позиції окремих осіб;

· здатність до продукування і здійснення важливих ідей;

· загальновизнаний авторитет і духовне лідерство;

· глобальність інтелекту;

· вміння виражати інтереси різних типів індивідуальностей;

· досвід і розумність використовування інтелекту.

Ще одним напрямком дослідження проблем індивідуальності є школа Мерліна та його колег і послідовників (Л.Я. Дорфман, Б.А. Вяткин,
А.И. Щебетенко). В центрі уваги дослідників – вивчення різнорівневих властивостей інтегральної індивідуальності та особливостей її влаштування. Так, Л.Я. Дорфман [12] до особливостей інтегральної індивідуальності відносить наступні: ієрархічний спосіб організації, багаторівневість, єдність процесів інтеграції і диференціації, гнучкість багатозначних і жорсткість однозначних зв’язків між індивідуальними системами. Ним розглядаються питання метаіндивідуальності та інтраіндивідуальності, які відносяться до різних ієрархічних рівнів інтегральної індивідуальності, зв’язки між ними носять опосередкований характер. Умовами існування такого виду зв’язків є індивідуальний стиль діяльності. Дорфман відзначає суперечність, яка існує в теорії В.С. Мерліна. На його думку, вона полягає в тому, що інтегральна індивідуальність показана як самостійна система, але логіка “поведінки” інтегральної індивідуальності як самостійної системи уривається в її взаємостосунках із зовнішнім оточенням.

Інтенсивно проводяться дослідження індивідуальності під керів­ництвом В.М. Русалова. Відмінна риса досліджень – розвиток концепції загальних властивостей нервової системи як основних детермінант індивідуально-психологічних відмінностей. Із спектра індивідуальних властивостей людини основна увагу надається вивченню формально-динамічних характеристик, до яких відноситься темперамент. Велике значення надається розробці психометричних методів оцінки темпераменту з метою об’єктивного вивчення місця темпераменту в структурі індивідуальності, з’ясування його ролі в розвитку загальних здібностей.

В.М. Русаловим була запропонована модель цілісної індивідуальності [36]:

· диференціально-психофізіологічний (низький) рівень, представлений властивостями організму;

· диференціально-психологічний (вищий) рівень, що складається з особистісних, індивідних та інших соціокультурних утворень.

У Психологічному інституті РАО, в лабораторії психофізіології здібностей, під керівництвом доктора психологічних наук Е.А. Голубєвої, проводяться дослідження індивідуальності в контексті вивчення природних передумов здібностей.

У структурі індивідуальності Е.А. Голубєвої були виділені рівень організму і особистості (табл. 3.1). До системоутворюючих властивостей вона віднесла емоційність, активність, саморегуляцію [10].

Таким чином, вивчення індивідуальності на сучасному етапі включає безліч питань, вирішення яких вимагає подальших досліджень і наукових пошуків. Авторів різних підходів об’єднує ідея про цілісний, інтеграційний підхід до дослідження індивідуальності, пошуку системоутворюючих механізмів, що визначають розвиток і саморозвиток індивідуальності.