Механізм правоутворення та його відмінність від категорій правотворчість, законодавчий процес, законотворчий процес

Правоутворення є найбільш широкою категорією, яка охоплює виникнення і організацію буття права, його впорядкування і розвиток в різних аспектах і напрямках. Правоутворення – це сукупність форм, методів та засобів виникнення, розвитку та зміни права як системи правових норм або – це процес ґенези права.

Зі змістовної сторониправоутворення включає до себе всі форми і засоби виникнення, розвитку і зміни права: а) його зовнішнє відображення в юридичних письмових документах (нормативних актах, угодах, судових прецедентах і т.д.); б) існування у вигляді не інституціональних форм (правосвідомість, правові принципи, правові теорії і концепції, конкретні правовідносини і т.д.); в) процеси виникнення юридичних моделей поведінки і їх фактичної реалізації.

При позитивістському підході до праворозуміння правоутворення, в основному, розглядається як процес, форми методи та засоби правотворчості, яка здійснюється переважно органами держави і лише в деяких випадках – безпосередньо народом у вигляді референдуму. При соціологічному підході до праворозуміння правоутворення здебільшого – це процеси виникнення, зміни та розвитку права на різних рівнях – конкретних правовідносин, які створюються безпосередньо їх учасниками, права юристів або судового прецеденту, позитивного права у вигляді нормативно-правових актів держави.

Сучасне теоретичне розуміння сутності правоутворення базується:

1) на концепції єдності і відміни права і закону, яка відбиває точку зору, що право може існувати й поза такою своєю інституційною формою як законодавство у вигляді рівного і справедливого масштабу, норми, міри свободи, які знаходять своє відображення у правових принципах, суб’єктивних правах, конкретних правовідносинах і т.д.;

2 ) на теоріях правової держави і громадянського суспільства, згідно з якими домінуюче значення має громадянське суспільство – спільність рівних, вільних і незалежних осіб, які по відношенню до держави виступають як громадяни. Громадянське суспільство безпосередньо утворює право в формі конкретних правовідносин (масових видів правової поведінки), що зумовлені соціальними факторами, правосвідомістю населення. Роль держави виявляє себе у дослідженні, узагальненні і систематизаціє масових видів правової поведінки, взаємодіє членів громадянського суспільства правових засадах. Держава формулює це «право суспільного життя» у формалізованих, загальнообов'язкових правилах поведінки, зовнішнім чином відображених у законодавстві – системі нормативно-правових документів. Крім цього, держава за допомогою примусу та інших форм державного впливу забезпечує реалізацію юридичних приписів всіма суб’єктами права та їх охорону від порушень;

3) на принципі розподілу влад, який є за своєю сутністю розподілом правових форм діяльності держави чи форм здійснення державної влади по формуванню і забезпеченню реалізаціє права як органами держави, так і громадянським суспільством. В найбільш загальному плані для представницьких органів держави притаманне формування за власним розсудом правил поведінки у формі законів, які регламентують всі найбільш важливі види суспільних відносин. Виконавчі органи самостійно утворюють норми права в основному у сфері відомчої діяльності. Судова влада специфічна як за предметом впливу, так і роллю в утворенні права, предметом її впливу є переважно та сфера відношень, де суб'єкти самі неспроможні вирішити справи, протиріччя, що виникають у процесі їх взаємодії. Суд розв’язує ці конкретні правові ситуації, а у випадках, коли нема відповідної норми права, – в порядку судового прецеденту. Тому судова влада, на відміну від інших, утворює право шляхом переходу від конкретних актів до загальних настанов;

4) на не універсальності права в контексті існування різних цивілізацій у процесі розвитку людства, наявності у світі різних правових систем, які об’єднуються у правові сім’ї (романо-германську, англо-американську, мусульманського права та традиційного права). По відношенню до правової системи правоутворення можливо розглядати, як сукупність форм, методів та засобів виникнення, розвитку та зміни правової системи як єдності та взаємодії усіх правових явищ, які існують в межах певної країни. Особливості правоутворення у різних правових сім’ях обумовлені домінуванням того або іншого джерела права – нормативно-правового акту для романо-германської правової сім’ї, судового прецеденту для англо-американської, правового звичаю (традицій, звичаїв общини, племені) для сім’ї традиційного права, правової доктрини (релігійних норм) для сім’ї мусульманського права або нормативно-правових договорів для міжнародного права.

Таким чином, правоутворення як процес виникнення і становлення права складається з трьох етапів:

1) формування конкретних правових відносин безпосередньо в громадському житті та їх самоврегулювання на основі матеріальних умов існування суспільства і емпіричної правосвідомості учасників цих відносин;

2) узагальнення державою конкретних правових відносин, що виникли еволюційним шляхом, формулювання відповідних правил поведінки загального характеру та їх відображення у нормативно-правових актах чи інших правових документах;

3) втілення формалізованих правових норм, знову-таки, в конкретні суспільні відносини, але вже більш упорядковані, стабільні, захищені.

Питома вага цих етапів у процесі правоутворення різна в залежності від віднесеності права конкретної країни (правової системи) до певної правової сім’ї.

Виходячи з того, що право існує не тільки у вигляді правових норм, але й правосвідомості, правовідносин, правомірної поведінки, доцільно виділити такі рівні правоутворення:

1) гносеологічний, який відбиває процес виникнення і становлення права у формі правосвідомості;

2) онтологічний, на якому право формується у формі конкретних правовідносин – правового зв'язку суб’єктів права у вигляді зв’язку їх суб’єктивних прав і обов'язків, що із сфери можливого трансформуються в реальність за допомогою правомірної поведінки;

3) інституціональний, якому притаманне існування права як системи правових норм.

Отже в межах правоутворення необхідно вести мову, про формування права та формулювання права. Під формуванням права розуміють процес утворення правил, що стихійно склались в суспільстві та служать зразком, який необхідно підкріпити або заборонити правом. А формулювання права – це діяльність компетентних державних органів, їх посадових осіб або всього народу зі зміни, встановлення або скасування юридичних норм, що відбувається у формі правотворчості.

Правотворчість – правова форма діяльності держави і громадянського суспільства по встановленню, зміні і скасуванню правових норм, зовні виражених у джерелах (формах) права: нормативно-правових актах, правових прецедентах, правових звичаях, нормативно-правових договорах та ін.; полягає в їх підготовці, ухваленні, опублікуванні і систематизації.

З урахуванням таких критеріїв правотворчості, як регламент правотворчості; суб’єкти правотворчості; за юридичною силою актів та інших виділяють п’ять основних видів правотворчості: законотворчість; підзаконна правотворчість; безпосередня правотворчість; локальне нормотворення місцевого самоврядування; договірна нормотворчість. А також виділяють форми участі держави в правотворчості: безпосередня; санкціонована, спільна, делегована.

Правотворчість не слід ототожнювати з законотворчістю. Законотворчість – це процес створення нових законів, на той час, як правотворчість – це процес виникнення і розвитку всієї тієї реальності, яка називається правовою.

Законотворчість – важлива складова частина правотворчості, яка полягає у створенні законів суб’єктами права законодавчої ініціативи або шляхом референдуму. Законотворчість – ширше поняття, ніж законодавчий процес. Воно не вичерпується власне прийнттям законів, а охоплює і діяльність із розробки законопроектів, внесення їх на розгляд парламенту, обговорення законопроектів, оцінки їх ефективності, можливого наступного корегування, тлумачення. Адже, законодавчий процес – це складна система регламентованих процедур – самостійних, логічно завершених етапів і організаційно-технічних дій по прийняттю закону.

Поняття законотворчості є вужчим за поняття законотворчої діяльності, оскільки включає лише її продуктивну частину, та ширшим за поняття законотворчого процесу, що знаходиться у співвідношенні із законотворчістю як частина до цілого.