Проблема визначення змісту категорії «джерело права» є предметом однієї з найдавніших наукових дискусій. У різні часи до неї зверталися правознавці, висвітлюючи той чи інший аспект питання. Це значною мірою сприяло тому, що в юридичній науці поняття джерела права є одним з найбільш дискусійних і багатозначних. Так представники юридичного позитивізму джерелом права вважають закон. Представники соціологічної школи права вважали, що сукупність юридичних норм в суспільстві завжди відображає лише якусь частину права, як певного порядку суспільних відносин який склався, а отже, коріння права слід шукати в самому суспільстві. Представники природно-правової доктрини вважають, що природа вписує в свідомість людей їх основні права і свободи (такі права і свободи одержали назву невідчужуваних від людини, природних). Прихильники психологічної школи права розглядали право як явище людської психіки і дійшли висновку, що так звані «джерела права» є не чим іншим, як «самим правом, видом позитивного права».
У вітчизняній правовій доктрині можна зустріти, що зазначаючи термін «джерела» додають у дужках уточнення «форми» права або навпаки «форми», а в дужках «джерела» права. Автори тим самим підкреслюють генетичний та функціональний взаємозв’язок цих понять та їх змістовну тотожність. Але при подальшому аналізі виникає потреба в уточненні, у якому саме значені (матеріальному, ідеологічному, формальному та ін.).
Матеріальні джерела права являють собою сукупність природних, історичних, культурних, релігійних, політичних, економічних та інших правотворчих факторів об’єктивного характеру, які обумовлюють виникнення, розвиток, зміст права. Ідейним джерелом права виступає правосвідомість як правотворчий фактор суб’єктивного характеру, через який об’єктивні правотворчі чинники впливають на майбутній зміст правових норм. Інституційним джерелом права у найбільш широкому, загальному розумінні визнається держава, державна влада, у силу того, що саме держава опосередковує зв’язок права з об’єктивно існуючими суспільними відносинами та надає правовим установленням загальнообов’язкового характеру. У більш вузькому значенні інституційним джерелом права є правотворча діяльність держави через уповноважені органи, що спрямована на встановлення або санкціонування норм права. Нарешті, формальним джерелом права виступає результат правотворчої діяльності держави – форми вираження і закріплення норм права.
Також, як і раніше, в сучасному правознавстві більшість авторів, які займаються дослідженням форми права, свою увагу акцентують на двох аспектах – внутрішньому і зовнішньому. На їх думку, все залежить від того, що визнається змістом права. Якщо такий зміст утворює система правових норм (закріплена в них «державна воля народу»), то його формою визнається законодавство, яке розглядається в якості способів вираження, організації та існування змісту права. При цьому внутрішній аспект форми права полягає в тому, що він означає структуру права, а точніше, його змісту, тоді як зовнішній – у визначені законодавства зовнішньою формою права як інституційного цілісного соціального явища.
О.В. Міцкевич зазначає, що під джерелом права розуміють соціальні фактори, що визначають зміст правових норм; державу як безпосередню силу, що творить право; джерела інформації про право (законодавчі пам’ятки, підручники по праву та ін.) … визначення юридичного джерела права є результат відомої «джентльменської угоди» між юристами (як практиками так і науковцями), що покликане уникнути багатозначності цього поняття. Отже, вживання терміна «джерело права» в аспекті юридично формалізованого вираження як документального носія правових норм дозволяє ототожнювати його з поняттям «форма права». Форма права відповідно розкривається через систему офіційно встановлених юридичних документів, що містять нормативно виражену державну волю. Закони, укази, постанови та інші правові акти є типовим видами форм права. Але система офіційно встановлених форм права фіксує і закріплює лише кінцевий результат, є підсумком нормотворення. Процес же спонтанного розвитку правоутворення більш повно і всебічно знаходить свій вираз в понятті «джерел права». Бо якщо «форма права» показує, як зміст права організований і виражений зовні то «джерело права» вказує на витоки формування права, систему чинників, що зумовлюють його зміст і нарешті форми виразу.
Тому при аналізі понять «джерела» і «форми» права виникає потреба зазначати їх нетотожність. Дійсно, всі форми права є джерелами, але не кожне джерело права набуває якостей офіційної форми права. Для того, щоб джерело права набуло якостей державної обов'язковості і загальності, необхідне його офіційне визнання, тобто санкціонування органами правотворчої влади. Іншими словами, джерела права прагнуть набути статус офіційної форми права, але через об’єктивні причини (особливості правової системи) вони не завжди трансформуються у формально закріплені носії правової матерії. Що ж до форм права, то вони, будучи офіційними способами і засобами зведення в закон державної волі, завжди «виділяють» з себе правову енергію і, отже, спочатку формуються як джерела правових норм.
Поняття «форми права» і «джерела права», – зазначають М.Г. Матузов і О.В. Малько, – тісно взаємопов’язані, але не співпадають. Якщо «форма права» показує, як зміст права організовано та виражено зовні, то «джерела права» – витоки формування права, систему факторів, якими зумовлюється його зміст і форма вираження. Враховуючи результати проведеного монографічного дослідження Є.П. Євграфова, дійшла висновку, що нормативно-правовий акт є лише формою права, виконує лише цю функцію і аж ніяк не може бути джерелом права. Навпаки, право є джерелом нормативно-правового акта, зокрема законів і законодавства в цілому.
Тим самим, форма права – це спосіб вираження, існування, організації та об’єктивації його норм, принципів, ідей тощо.
У свій час, на різницю між «формами» і «джерелами» права звертав увагу професор Н.А. Гредескул, стверджуючи, що «вчення про джерела права не зводяться до вказівки на те, що ж то за форми, в яких проявляється так зване позитивне право». На нашу думку, ведучи мову про джерела права акцент має ставитись на дії зовнішніх факторів, які зумовлюють зміст права, його структуру, функціонування в якості особливого соціального регулятора. Отже, джерелами права визнаються як фактори, що створюють зміст права, так і фактори, які надають праву загальнообов’язкового значення.
Потрібно розуміти, що для суб’єктів, які встановлюють правові норми, і для суб’єктів, які їх застосовують, джерела права різні. Так, у випадку правотворчості джерелами є юридичний мотив, суспільні відносини, що мають правову природу, типові види правомірної поведінки, конкретні фактичні правовідносини, правові принципи, конституція, міжнародно-правові угоди, загальнолюдські цінності, правова культура та правосвідомість. В іншому випадку, для суб’єктів, які здійснюють правозастосовну діяльність джерелами права можуть бути юридична практика, юридична наука тощо.
Залежно від рівня регульованих суспільних відносин (держава, союз держав, держави усього світу) форми права можна поділити на: внутрішньодержавні (національні), регіонально-континентальні (міжнаціональні) і міжнародні (наднаціональні).
До внутрішньодержавних форм права слід віднести:
Правовий звичай – акт-документ, що містить правило поведінки, яке склалось стихійно протягом тривалого часу і ввійшло в звичку людей, санкціонований, гарантується і охороняється державою.
Правовий прецедент – акт-документ, що містить рішення конкретної юридичної справи, що виносить судовий чи інший компетентний орган держави (посадова особа) і яке стає обов’язковим для вирішення подібних справ у майбутньому.
Нормативний правовий акт – це виданий в особливому порядку офіційний акт-документ компетентного правотворчого органу, що містить норми права.
Нормативний правовий договір – це сумісний юридичний акт, що виражає взаємне виявлення волі правотворчих органів, яким утворюється правовий акт.
Правову доктрину – акт-документ, що містить концептуально оформлені правові ідеї, поняття, юридичні категорії розроблені вченими з ціллю удосконалення законодавства.
Релігійну правову норм у – акт-документ, що містить релігійну правову норму, санкціоновану державою і забезпечена нею (Веди, Біблія, Коран).
Принципи права – об’єктивно властиві праву нормативні основи, незаперечні вимоги, що пред’являються до учасників суспільних відносин з метою встановлення соціального компромісу.
До регіонально-континентальних (міжнаціональних) форм права імовірно слід віднести форми права Євросоюзу (форми первинного і вторинного права (законодавства); форми прецедентного права; загальні принципи права та ін.).
До міжнародних форм права слід віднести міжнародно-правовий акт. Міжнародно-правовий акт – спільний акт-документ двох або більше держав, що містить норми права про встановлення, зміни чи припинення прав і обов’язків у різноманітних відносинах між ними.
