Характеристика короля Данила Романовича 3 страница

Чистота і строгість чернечого життя, заведена Теодозієм, приспорила Печерському манастиреві поваги, що нею він користувався навіть у часах, коли по «студійському уставі» не залишилося в нім і сліду. В другій половині XIII ст. нараховано трицять єпископів, що вийшли з Печерського манастиря. В XII—XIII сторіччях стає чимраз частішим явищем постригання себе в черці князів, княгинь та сановитих бояр. Разом з тим росли й маєтности манастиря, що їх вносили з собою, як «віно» високопоставлені кандидати на печерників.

Провід в організації манастирів мав заєдно Київ, але вони повставали й по інших містах Чернигівщини, Переяславщини, Волині й Галичини. Крім цього організувалися українські манастирі й поза межами України, як на Атосі, в Царгороді та Єрусалимі. З галицьких манастирів княжої доби, слід згадати св. Івана в Галичі, а там у Синевідську, спаський манастир над Ратою, полонинський і мабуть онуфріївський у Лаврові.

 

Родина і становище жінки

 

Підвалиною суспільної організації в княжій Україні була родина; під впливом христіянства відійшла вона доволі далеко від форм старого, родового устрою, хоча дещо з нього таки залишилося. Приміром, від спадщини по батькові були виключені доньки, що мали тільки право на віно. Виїмок творили дочки бояр. За вбивство жінки, хочби вона була винувата, ішов чоловік перед суд — знак, що чоловік і батько перестав уже бути необмеженим паном дому. Віно жінки й майно чоловіка уважалося, як непорушна власність кожного з подругів. Коли чоловік украв що в жінки, відповідав перед митрополичим судом і платив три гривни кари. Були теж заборонені і карані родинні образи та бійки. Вплив церкви на староукраїнську родину позначив себе особливо в ділянці заключування й розвязування подруж. Не вільно було дружитися близьким своякам, женитися втретє й жити без вінчання. Так зв. «Устав Ярослава» признає важним тільки три причини до розводу: коли жінка затаїть замисл чоловіка проти князя, коли вона затаїть ворожий замисл проти чоловіка або сама спробує навести на нього душогубців чи злодіїв, сама обікраде чоловіка або церкву; коли жінці докажуть невірність, або ходження на нічні гулянки без волі чоловіка. Очевидно, старе звичаєве подружнє право не скрізь уступало перед приписами церковних вінчань. Як не боролася церква з тими пережитками, скількість «диких подруж» і нешлюбних дітий, була в нас заєдно велика. Особливо поширені були полові звязки «господ» з «рабинями-наложницями» й церква не мала виглядів на перемогу в боротьбі з тим загальним явищем. Руська Правда з XII ст. встановляє тільки, що по смерти пана, мають бути пущені на волю — його рабиня-наложниця й діти, що вона їх мала з паном. Характеристичне, що церковні шлюби вважав народ дуже довго «панським», тобто княжим і боярським привілеєм. Сам народ дружився по старому звичаю. Те, що церква вважала «диким» подружжям, конкубінатом, народ вважав за законне і морально самозрозуміле. Куди рідшими від нецерковних вінчань бували в нас випадки многоженства; ще рідшими подружньої невірности. Подружнє життя громадянства княжої України, хоч і не все підхопило до канонічних приписів церковного права, було назагал чисте, звязане старими звичаями й випливаючою з них моральністю. В противенстві до інших народів, де жінку вважали, коли вже не рабинею, то неповноправною, на Україні займала жінка рівнорядне, а деколи й упривілейоване становище. Входючи в подружні звязки, вона не перестає бути власницею внесеного віна, розпоряжає ним за життя й по своїй волі завіщає на випадок смерти. Повдовівши, українська жінка заступала місце чоловіка, як господаря і голови дому. Ольга правила по смерти Ігоря не тільки його господарством але й державою. При рівнорядній участи в спільному господарстві з чоловіком, мала українська жінка необмежену свободу появлятися в товаристві чоловіка, на публичних забавах і бенкетах, чого не було в наших сусідів.

Українське подружжя і його мораль, основувалися на взаїмній любові й зрозумінню; ніколи на примусі й на букві закону. Зразком такого подружнього кохання може нам послужити незрівняна сцена плачу Ярославни за чоловіком у Слові о полку Ігоревому. Там не плаче за чоловіком жінка-рабиня, але його щира товаришка й досмертна приятелька. Про те, що українські жінки нерідко зловживали своїм становищем у родині й коверзували чоловіками, свідчить те місце в «Поученню» Мономаха, де він каже жінку любити, але не допускати її до влади над собою.

Українські княгині та боярині зправила встрявали в церковні, політичні й громадські справи своїх чоловіків. Трагедією нешлюбної жінки Ярослава Осьмомисла Настасі, не була «неморальність» її звязку з князем, але її своєрідна, фамілійна політика.

Уперта й послідовна діяльність вдови, по Романі Мстиславичу, привернула її синам батьківщину й поклала підвалини під обновлену й скріплену Галицько-Волинську Державу. Жінка Володимира Васильковича, заступає його підчас недуги й сама преговорює з послами й чужоземними князями.

Колиж пошукаємо за приміром погубного впливу українських жінок на чоловіків, то вистарчить нам пригадати епізод з походу мадярів на Галичину в 1232 р. Сильно укріплений і забезпечений залогою Ярослав, піддався мадярам тільки тому, що теща команданта замку Давида Вишатича, прихильниця мадярофіла Судислава, вмовила в свого зятя, що він не опреться угорській силі...

 

Батьки і діти

 

Дітий не слід було дружити силоміць. У випадках трагічних наслідків силуваних подруж, батьки відповідали перед митрополичим судом. Виїмок творили княжі родини, де на подружні звязки мала вплив політика й тому нерідко одружувано дітий недорослими, по волі батьків. Дочки переставали бути залежними від батьків з хвилею, коли виходили замуж; беручи віно, вони тим самим тратили права до спадщини по батьках. Сини унезалежнювалися від батьків з хвилею розділу батьківського майна. Коли батько вмірав без завіщання, сини ділилися його майном нарівні. Сам батьків двір припадав усе наймолодшому синові.

 

Світла й тіни старого побуту

 

Музика, спів, гра й напитки, були сутєвими придатками всяких забав і свят. В розпалі веселости, наші прадіди нерідко перебирали міру й це викликало згіршення серед духовенства. А хоч і воно, приватне, не цуралося цьогосвітніх радощів, то офіціяльно гримало на пяниць та обжор і кидало громи на «бісівські гулянки й музики» наших предків. Воно навіть старалося установити якісь певні міри в їжі й питтю. Не було ще гріху, коли хтось випив три чаші (про те, яких розмірів були ті «чаші» ми не знаємо); крізь пальці дивилися духовники на чергові чаші аж до семої. Щойно вона була «богопрогнівительна, Духа святого оскорбительна, ангелів відгонительна, бісів звеселительна». Щойно з семої чаші починався «блуд і стид, бісівські ігри, пісні й гульба»...

 

«Слово про хміль»

 

До нас збереглося дуже цікаве, не тільки з обичаєвого, але й літературного боку «Слово про хміль», що приписуване Кирилові Фільософові, повстало мабуть на Україні. Воно настільки цікаве, що варто його навести в цілости, хочби як... протиалькогольний маніфест, пригожий і для наших часів...

«Так каже хміль до всіх людей, до священичого стану, бояр, слуг, купців, багатих і бідних, чоловіків і жінок: я сильний, сильніший від усіх землевладців, з коріння сильного, племені великого й многоплодного. В мене ноги слабкі, черево невелике, але мої руки тримають усю землю. Голова в мене високомудра, а розумом ніхто мені не рівня. Хто пристає зі мною, того зроблю розпусником, непильним до молитви, безсонником. Його город чи село запущу, самого його зведу на бідака, а дітий пущу невільниками по світу».

«Так говорить хміль: задружить зі мною цар чи князь, зроблю його зразу гордим і пишним, потім дурним і нерозбірчивим, лютим і немилосердним для людей. Почне він пити всю ніч з молодими дорадниками, спати почне до півдня, людям ладу не стане давати. Пічнуть його бояри брати хабарі від сиріт й удовиці, пічнуть нарікати на безладдя, всі пічнуть його зневажати».

«Так говорить хміль: коли задружить зі мною єпископ, або ігумен, або піп, або діякон, або чернець, буде він ні божий ні людський, всьому світові на лихо й гідність свою втратить».

«Так говорить хміль: коли пристане зі мною купець, зроблю його вбогим і бідним, у вічних клопотах, буде він ходити в старій одежі в подертих чоботях, почне він позичати в добрих людей срібло й золото, заставляти жінку й діти, йому не наймуть двора й перестануть позичати, бачучи його пянство, вбожество й розпусту».

Оттак «говорив хміль до людей», а з него говорили всі приварі старо-українського громадянства, що йому «веселієм було пити й без того не могло жити»...

 

День українського вельможі

 

В знаменитому «Поученню дітям» Володимира Мономаха, змальований м. і. спосіб його життя, що його можна приняти за звичайний «поділ годин» вищих княжих та боярських кругів старо-українського громадянства.

День Мономаха починався з молитви — відстоявши заутренню, Мономах «думав з дружиною», або приступав до судових функцій. Позатим князь обходив господарство й провірював ловчих, конюхів, соколів та яструбів, не занедбуючи й догляду над Богослужбою в церкві. По обіді лягав відпочати, бо «Бог призначив спання на полуднє, коли відпочиває звір, птиця й люди». Особливою розривкою князів, бояр і взагалі «лучших людей», були лови, нерідко музики й співи. Теодозій Печерський, прийшовши раз до Святослава, застав там музикантів; одні грали на гуслях, другі на органах, треті на «замрах», і взагалі йшла гульня, як «це звичайно буває в князів».

В одному з багатьох «Слів про багатія й Лазаря» змальовано розкіш та виставність життя вищих верств українського громадянства в протиставлені до нужди й горя вбогих:

«Багатий одягався в багор і паволоку. Коні в нього були білі, прибрані золотом, сідла золочені; перед ним бігли раби в шовкових одягах і золотих гривнах. При обіді стояло багато золотого й срібного посуду — великі срібні й позолочені чаші, кубки, чарки. Було багато ріжних страв — тетеревів, гусей, лебедів, журавлів, рябців, голубів, курий, заяців, оленини, вепровини, телятини, воловини й усяких напитків — вина, меду чистого й вареного з корінням, квасу. Пили до пізної ночі з гуслями, дудками, бували й великі забави з прибічниками й сміхунами, танці, співи й інше. Багато кухарів обливалося потом, слуги бігали, розносячи полумиски, мидниці з водою і пляшки з вином, а другі махали віяльцями для прохолоди бенкетуючих.

На ніч застилали багатієві ліжко, прикрашене слоневою кісткою, з наволочними перинами й узористими, шовковими простиралами. Коли богач лежав і не міг заснути, одні слуги гладили його по ногах, другі по бедрах і плечах, інші оповідали казки, сміховинки та грали на інструментах».

Княжі й боярські одяги

 

Описуючи одяг Данила Романовича каже літописець, що в нього «був кінь на причуд гарний, сідло з червоного золота, лук і шабля, теж прикрашені золотом і ріжними дивними прикрасами. Кафтан на ньому був з грецької, золотом перетиканої парчі, обшитий золотими мережками. Чоботи були з зеленої шкіри, теж вишивані золотом».

Не гірше від князів одягалися й бояри. В житію Теодозія Печерського малюється виїзд київського боярина XI ст. словами: «Одягнувшися в роскішну одежу, сів на коня й поїхав. Довкола нього їхали отроки, а інші вели перед ним коні в багатій збруї». В слуг перемиського владики, що бунтував проти Данила, були «боброві сагайдаки, вовчі та борсучі прилбиці».

 

Біжутерія

 

Княгині носили на головах золоті діядеми, складені з емаліованих узорами та іконами плиток. В ухах носили ковтки ріжних форм і розмірів. Типовими були ковтки з трьома повними й емаліованими, або ажурними жемчужинами, нанизаними на каблучку. До повязок і шапочок на голові, привязували жінки металеві, пишно орнаментовані коробочки на пахощі, звані «колтами». На шиях носили жінки «гривни» з плетеного або суцільного дроту та «намиста» з коралин та жемчужин.

Князі носили на раменах золоті ланцюхи з масивних огнив, емаліованих медальонів й плиток з великими медальонами (панагіями) або хрестами (енколпіонами) на грудях. Дуже поширені були наручники, покриті черненим чи емаліованим орнаментом. Перстені вживалися менче для прикраси, частіше, як гербові печатки.

 

 

КУЛЬТУРА

Чужинці, що подорожували по дохристіянській Україні, та новіші археольогічні досліди впевняють нас, що буйний розвиток культури не почався на Україні щойно від моменту прийняття христіянства, але має за собою дуже довгу історію й передісторію. Найстарші українські літописці, що були духовниками й разом з тим палкими славословниками христіянства, не доцінювали того, що творилося в нас у дохристіянські часи й тому, створили в своїх писаннях штучну й невірну межу поміж поганською «тьмою» й сліпучим сяйвом високої культури, що нібито заблисла щойно разом з христіянством. Ми вже мали нагоду ствердити, що так зле з поганською культурою України не було. Навпаки, безпосередні впливи греків, скитів і готів та посередні впливи персів, арабів й цілої низки культур народів сходу й заходу, витворили на українських землях ще в поганські часи культуру, що її нам не було чого соромитися не тільки перед тогочасною західньою Европою, але й перед найкультурнішою у тогочасному світі Візантією. Так само, з приняттям христіянства, стара українська культура не пропала зівсім, подібно як поганські боги та ідоли, була витиснута з центрів культурно-політичного життя й жила, а навіть розвивалася далі, хоча й під впливами урядового христіянства, серед народу.

З особливим правом можемо це сказати про староукраїнське, дохристіянське будівництво. В країні, з природи вбогій на камінь, було це будівництво деревляне, але вже тоді мало свої вироблені форми й техніку, щасливо збережені в деревляних церквах Галичини й Волині. А хоч найстарші з тих памятників не сягають своїм віком поза XVI сторіччя, то їхні форми куди старші й близькі до форм деревляного будівництва поганської доби. Про те ми ще говоритимем на свойому місці. Так перші християнські церкви а потім довго ще й усі світські, навіть дуже вибагливі будівлі старої України, були з дерева. Релігійний запал, розбуджений христіянством серед верхівки українського громадянства, виявив себе в першу чергу в будуванню церков. В самому Києві виросло за княжих часів більше як 80 мурованих церков і ціла безліч деревляних. Мерезебурський єпископ Тітмар, нараховує їх 1018 р. аж 400, саксонець Адам Бременський 300, а наш літописець начислює їх аж 700! Про те, що перші церкви були здебільша деревляні, свідчить і сам літопис. Він каже, що Володимир, прийнявши христіянство, звелів «рубити» й «ставити» церкви скрізь, де до того часу стояли поганські ідоли. Алеж будування церков на Україні не започаткував щойно Володимир. Христіянство зароджувалося на Україні до нього й до нього будувалися в нас церкви. Під 882 роком згадує літописець церкву Миколи в Києві, що її мала поставити Ольга на могилі Аскольда, вона мала теж збудувати манастирську церкву Софії; в договорі Ігоря з греками згадується церква Іллі. Напевно було їх більше.

Про стиль деревляних церков ми вже говорили, але в якому стилі будувалися перші в нас муровані церкви, про те до нині спорять дослідники.

Літописці, задивлені в роскіш культурного життя Візантії, підчеркують на кожному кроці, що нарівні з христіянством, що прийшло до нас з Візантії прийшов і візантійський, по їхньому «грецький», стиль церковного будівництва. Алеж досліди виявили, що так не зівсім було. Не саму Візантію з її столицею слід вважати джерелом нашої христіянської культури а навіть і самого христіянства. По правді, то в створенні старохристіянської культури на Україні приймали участь не тільки культурні впливи старого сходу (Асирії, Арабії, Персії й Індії), що з ними оставала в звязках поганська Україна, але й христіянські культури Арменії, Грузії та болгарського Балкану. Тому то назву «грецький», що нею так часто пишається літописець, слід поширити на цілий простір безпосередних і посередних спадкоємців старої грецької культури, не виключаючи й західньо-европейських впливів, що проховзуються на Україну ще в часах Ольги, а чим далі міцніють.

Будівництво Володимира Великого

 

Першою з церков, що їх збудував Володимир Великий, була деревляна Васильківська. Але безпосередно потім Володимир взявся за будову репрезентаційної Десятинної церкви Богородиці. Під 989 р. занотовує літописець, що Володимир «доручив її Настасієві корсунянинові й приставив служити в ній корсунських попів, та вивінував усім, що взяв у Корсуні: іконами й посудом і хрестами». На основі тієї літописної відомости втерлася у науці думка, що й сама Десятинна церква була простим наслідуванням царгородського Влахернського храму та його корсунської копії, посвяченої празникові Успення Богородиці. Підсилювала цей погляд ще й замітка літописця, мовляв Володимир, будуючи Десятинну церкву «послав і привів майстрів від греків». Тимчасом найновіші досліди виявили, що за часів Володимира і Ярослава до 1037 р. українська церква не підлягала безпосередно царгородському патріярхові, але болгарському на півострові Охриді. Відсіля прийшли на Україну перші богослужебні книжки, тут теж слід шукати зразків для найстаршої з відомих церков Києва. М. і одинока на українському грунті кладка фундаментів на деревляній підмостці, що її бачимо в Десятинній церкві, має свій правзір в церкві абобського городища в Болгарії. Тут теж не трудно найти церкви, що підходилиб до Десятинної своїм поземним пляном і зверхніми формами.

Збудована Десятинна церква приблизно в 986—998 рр. на місці, де ніби замучено в честь Перуна перших українських христіян Івана і Теодора. Вже за Ярослава Мудрого, після пожежі в 1017 р. церкву обновлювано, а 1240 р. вона, як ми знаємо, завалилася від напору народу, що шукав на її хорах захисту перед татарами. В румовищах простояла Десятинна церква до часів митрополита Могили. В південно-західньому її куті збудував він церкву Миколи, що простояла до 1824 р. В 1824 р. розібрано решту румовищ і могилівську надбудову, та нехтуючи первісний плян і вигляд церкви, збудовано на її місці ніби візантійський, пятибанний дивогляд. Західню й південну стіну нової будівлі опер архітект Стасов на старих володимирових підвалинах, але стару кладку збережених стін знищив безсовісно до тла. Перед тим одначе переведено довкола Десятинної церкви научні досліди, що повинні були стримати московських варвар від цілковитого знищення тієї дорогоцінної памятки. Тоді то найдено в румовищах церкви останки стінних мозаїк, шматки фрескового розпису й шматок грецького напису на камянних плитах, що їх вмуровано в південну стіну нового будинку. Останки мозаїк і фресків збережено в музею київського університету. Щойно пізніші досліди архітекта Мілієва, переведені недовго перед світовою війною, усталили первісний плян, а почасти й стилевий характер Десятинної церкви.

Була вона трьохнавна, мала притвір і бокові крила, що творили її опасання. Довга на 45 м. широка на 35 і пів, мала грубі, метрові мури й підвалини в глибині 2 — 2 і пів метра. Під церквою були пивниці з гробницями. В свому заложенню наближувалася до типу базилічних церков і мабуть не мала центральної бані. В пошукуванні за правзорами Десятинної церкви, находили їх учені в ріжних місцях. Про Болгарію ми вже говорили. Крім того пробувано усталити її схожість з царгородською Базилікою 12 апостолів, з храмами в Некрезі й Мокві на Кавказі, в Корсуні й нарешті в деяких церквах Малої Азії. В кождому разі базилічний плян Десятинної церкви різко відбиває від центробанних заложень пізніших київських церков, що мали в собі куди більше схожости з суто-візантійськими зразками.

Крім пляну найдено при розкопках старої церкви чимало відломків декоративних різьб (кольон, капітелів і різьблених плит) та поливяних і вигадливо орнаментованих плиток, що ними була виложена долівка. На особливу увагу поміж тими плитками заслугують ті, що покриті загадочними знаками, відомими нам з монет Володимира. Одні з дослідників вважали їх монограмами імени Володимира або грецького титулу володаря «базілєвс», але більшість погодилася з тим, що це був родовий герб київських князів. Це й послужило до приняття цього знаку державним гербом Української народньої Республики в 1917 р.

Хоч які були вбогі останки мозаїк Десятинної церкви (усього кількадесять ріжнобарвних, золотих і синіх кубиків) то досконала гладь і точність їхніх розмірів уповноважнили дослідника Айналова висловити думку, що мозаїки Десятинної церкви «були виконані з великим майстерством і досконалістю, яким не дорівнюють софійські мозаїки». Подібно шматок фрескової розписи, що зображує горішню частину обличчя якогось молодого святця, приводить дослідника Сичева до таких висновків: «Розбіраючи стиль цього шматка, дивуєшся його глибокій старовинності, що переносить нас далеко поза межі візантійської, мистецької культури Х сторіччя. Витворюється окреслене вражіння, що творцеві того фреску не були чужі традиції і прийоми енкавстичного малярства (восковими красками), що своєї мистецької освіти набрався він у тому середовищі, в якому ще не затратилися традиції египетсько-геллєністичного портрету. І тут помітні сліди візантійського іконописного ригоризму, але нема ще того трафарету, що запанував у візантійсьській іконописі XI сторіччя». Так чи інакше, і сама архітектура Десятинної церкви і її стінопис, наскільки можемо судити із збереженого фрагменту, не підходять до тогочасного корсунського мистецтва, куди біднішого в своїх технічних досягненнях і оригінальности. Найстарший памятник українського репрезентативного мистецтва станув на найвищому рівні мистецьких творів свого часу.

 

Будівництво Ярослава Мудрого

 

В противенстві до Володимира, що підтримував культурні звязки з Болгарією, його синові Ярославові довелося вже користуватися безпосередніми впливами Візантії, що покоривши Болгарію й перемінивши Охридський патріярхат на підчинену Царгородові архиєпископію, висилає в 1037 р. свого митрополита Теопемпта до Києва. На місці деревляного Володимирового городу, будує Ярослав муровані укріплення з величавими Золотими ворітьми й церквою Благовіщення над ними, нову катедру Софії й манастирі Юрія та Ірини. Візантійське мистецтво, що за часів так зв. македонської династії пережило добу свого останнього розцвіту, приходить тепер уже безпосередними дорогами на Україну.

 

Київська Софія

 

Вже сама її назва свідчить про те, що в замислі Ярослава було перещіплення на український грунт величі царгородської Софії цісаря Юстиніяна, що її західньо-европейські подорожники називали «найвеличавішою з церков усього світу», а посли Володимира Великого казали про неї, що «нема на світі ні виду ні краси такої». В Царгороді станула Софійська катедра на місці погорівшої в 532 р. базиліки «божеської мудрости» Константина, що поставив її як наслідницю поганського храму Атени в Атенах. У Києві вона теж не була першою Софією. Вже підчас захоплення Києва військами Болеслава Хороброго й Святополка був у Києві манастир, з деревляною церквою Софії, що її мала збудувати ще Ольга, вернувши з Царгороду. Але церква погоріла, а Ярослав, як тільки опанував Київ, взявся за її відбудову; примушений уступити з Києва, залишив і будову. Щойно в 1037 р. коли Ярослав станув у Києві твердою ногою, приступив він до будови, вже не скромної манастирської церкви, але величавої катедри на місці поза городом, де він рік перед тим розгромив печенігів. Будова катедри тривала довго й була закінчена в 1061 або 1067 р. Несторовий літопис говорить коротко про украшення храму «золотом і сріблом, посудом та многоцінними іконами». Зате митрополит Іляріон каже, що Ярославова Софія «заслужила собі на подив у всіх довколичних народів», та що «не найдеться для неї пара на всій півночі від сходу до заходу».

Протягом свого довгого існування пережила київська Софія багато. В 1169 р. ограбив її син Андрія Боголюбського Мстислав, відтак у 1203 р. Рюрик Ростиславич й нарешті татари в 1240 р. З початком XIV ст. була вже Софія без крівлі, мала розколини в склепіннях, а її західня частина лежала в румовищах. В XV ст. граблять її татари двічі, за Едігея й Менлі Гірея. Від 1596 до 1633 р. оставала Софія в руках уніятів. Тоді була вона в оплаканому стані. Але серед румовищ ще «золото й лазур виблискували в приділах, красувалися в ній ще кольони з порфіру й алябастру».

Починаючи з 1632 р. київську Софію раз ураз обновлюють, прибудовуючи до первісного корпусу нові приділи. Згадаємо тут реставрацію катедри за митрополитів: Могили (1632-1647), Сильвестра Косова, Святополка Четвертинського й нарешті Варлаама Ясинського. Особливо поширено Софію підчас її обнови за Ясинського та гетьмана Мазепи (1690-1697). Тоді то над боковими опасаннями надбудовано поверхові приділи й добудовано ще дві широкі нави. З пятинавної сталася тоді Софія девятинавною й непомірне поширилася на боки. Тодіж таки, не рухаючи головної бані, перебудовано в бароковому стилі всі інші й добудовано чотири нові. Всі перекрито характеристичними для українського барока вигинчастими шоломами. В 1843—53 рр. переведено ще одну, а в 1882 р. останню обнову Софійської кателри. Знимки роттердамського рисівника Авраама ван Вестерфельда з 1651 р. дають нам повне уявлення про стан Софії в половині XVII ст. Досліди переведені з доручення Всеукраїнської Академії Наук І. Моргилевським, усталили остаточно стилевий характер і розподіл будівлі з часів Ярослава.

Первісне мала київська Софія пять нав і пять вівтарних закапелків (апсид) від сходу. Середня, головна апсида була ширша й довша від бокових. Поздовжні иави перехрещувалися з чотирма поперечними, до яких, від заходу, притикав партеровий притвір (нартекс). Склепіння й луки, що двигали девять, а може й 13 бань, спіралися на 12 стовбах (пільонах). З трьох боків обігало храм партерове опасання (паперти) з галєрією, сперте на кольонах і луках, особливо пишно украшених від заходу. На північньо-західньому розі церкви здіймалася вежа, з вужевидними сходами на опасання й хори. Другу вежу, напроти старої, прибудовано в XII ст. В цілому займала київська Софія прямокутник в 39х34 м.

З первісних мурів збереглася середня частина з склепіннями й головною банею та апсидами, що одні виступають нині зпоміж пізніших прибудівок. В противенстві до базилічного заложення Десятинної церкви, київська Софія мала вже виразно доосередний характер, так у поземому пляні, як і в надбудові (елєвації).

Шукаючи за правзорами для київської Софії, находили їх дослідники то в церкві в Мокві на Кавказі, то в церковному будівництві Сирії, то знов у церквах Солуні та самого Царгороду. По правді, київська Софія не була плодом механічного перенесення жадного з готових зразків, але твором так своїми формами, як технікою й конструкцією пристосованим до місцевих умов, тобто матеріялу, майстрів, традиції і естетичних вимог її фундатора.

 

Мозаїки й фрески київської Софії

 

Оскільки архитектурні форми й конструкції київської Софії були справжнім обявленням для сучасників, то її малярська і різьбарська декорація вповні їм дорівнювала. До нас вона збереглася тільки в мізерних останках, але ще чужоземні подорожники XVI і XVII ст. (Верещинський, Гайденштайн, Алепський) не могли надивуватися її красі та роскоші. Софійські мозаїки, фрески та різьби знищили не тільки воєнні завірюхи, пожежі та зуб часу, але, і що найгірше, несвідомість людей, що в добрій вірі, бралися їх «обновляти». Збереглися необновленими тільки непомітні шматки фресків у самій церкві й на стінах веж та декотрі з мозаїкових партій головної бані, побідного лука та пресвітері';. Первісно ціле нутро Софії було покрите мозаїками, фресками і різьбленими в ріжні узори плитами.

В 1848 р. відкрито в Софії фрески з часів Ярослава, що їх при обнові за Могили забілено. Зараз таки їх «обновлено трудами старця Іринарха, братії та о. Жовтоноського», й тільки фрески на стовбах головної апсиди закриті тоді іконостасом, та фрески Михайлівського приділу спаслися від тої «обнови». В 1885 р. відкрито мозаїки в головній бані та на стовбах побідного лука — Христа Пантократора, Архангела, погруддя апостола Павла та Богородиці й арх. Гариїла в сцені Благовіщення. Мозаїчні зображення пресвітерії т. зв. Нерушимої Стіни, тобто Богородиці-Оранти, Евхаристії і галєрії отців церкви, були відслонені давніше. Збереглися теж зображення Деісуса на самому побідному луці, первосвященника Арона й пятнацять медальонів з циклю Сорока Мучеників, на підбанних арках. Тоді, як головні партії катедри (головна баня, побідний лук і пресвітерія) були покриті мозаїками, всю решту займали фрески, здебільша вже нині попсовані.

Чотири бокові апсиди були розмальовані «житіями» Богородиці, Михайла, Петра та Юрія. Стіни головної нави були покриті сценами зі Старого і Нового Заповіту. Решту стін і стовбів покривали поодиничні постаті святців, у весь ріст, в погруддях та медальонах. В цілому задержаний канонічний розподіл сцен і постатей, що вже усталився був у візантійському стінописі.

Крім релігійних зображень, збереглися в Софії ще й світські. Стіни наріжних машт Софії покриті циклем картин (понад 130 фігур), що зображують життя-буття княжого двора, а саме воєнні виправи, лови, сміховинні представлення скоморохів й т. п. В головній наві катедри, де тепер бачимо... Софію-мученицю з дочками, був колись збірний портрет родини князя Ярослава, що його старався відтворити сучасний український маляр Федір Кричевський.