Характеристика короля Данила Романовича 4 страница

Досліджуючи київо-софійські мозаїки, дійшли історики-візантіністи до переконання, що так розподіл картин, так і типи постатий як і стиль композицій — суто візантійські; вони теж найшли місце софійським мозаїкам поміж мозаїками XI ст. манастиря Луки в Фокиді, Дафні в Аттиці й манастиря Неа Мені на острові Хіос. «Софійські мозаїки — каже дослідник Н. Сичев — виконані не одним майстром, а гуртком мистців. В цьому гурті були першорядні мистці й другорядні майстри. Перші з них дали твори скінченої досконалости, Другі дали слабші, наче нерішені форми зображень. Працею одного, мабуть головного мистця, є частина вівтарного фризу святців, а в першу чергу зображення Лаврентія, Василя Великого та Йвана Золотоустого. Обличчя Лаврентія, це без сумніву сірійсько-гелєністичний портрет, близький до мозаїчних портретів з VI ет. у Сан Віталє в Равенні.. Неменче портретні й голови Василя Великого та Йвана Золотоустого» проникнуті глибокою психольогією. Блеск красок, ясних і ярких, що переливаються ніжними, голубо-зеленими відтінками в півтонах і рожевими в світлах, читкість конструкції форми й незвичайна вмілість в укладанні самої мозаїки, кажуть бачити в авторі цих подивугідних портретів майстра, що вийшов з першорядної, мистецької школи».

Найправдоподібніше творці софійських мозаїк і фресків походили з самого Царгороду, або в ньому добували собі мистецької освіти.

Саркофаги Софійської катедри

 

В пресвітерії приділу Софійської катедри, близько при південній стіні, стоїть величавий, мраморний саркофаг, що його стара традиція приписує Ярославові Мудрому. До його середини ніхто досі не заглядав і чи справді спочив у ньому великий, київський князь — невідомо.

Про похорони Ярослава говорить літопис під 1054 роком: «А Всеволод спрятав тіло свого батька, поклав на сані й повіз (з Вишгороду, де Ярослав помер) до Києва, І принісши, зложив у мраморній домовині, в отчинній церкві Софії».

Еріх Лясота, що їздив у 1594 р. з доручення німецького цісаря Рудольфа до запоріжців, бачив у Софії кілька нагробників, а між ними й домовину Ярослава. «Ще в каплиці, в гробниці з прекрасного білого алябастру, лежить князь Ярослав, син Володимира, з дружиною» — пише в своїх спогадах Лясота. «Ця гробниця, заввишки мало не на зріст людини іще не зруйнована, зберігла свій первісний вигляд». До речі, дружина Ярослава похована в новгородській Софії, але незвичайні розміри київської гробниці довго підтримували думку, що в ній поховано великого князя й княгиню.

Арабський подорожник половини XVII ст. Павло Алепський, так описує Ярославову домовину: «В одному зі згаданих вівтарів стоїть великий, біломраморний саркофаг з горбовидною крівлею, з хрестами. Він подібний до гробниці св. Іліяна в Ємессі. Справжнє чудо! Відкіля вони привезли цей мрамор, ці великі кольони що стоять зовні церкви, бож у цій країні нема мраморних каміньоломів. Мабуть його привезли на човнах з (острова) Мармара, що біля Царгороду, по Чорному Морю, потім рікою Дніпром, що до нього впадає і вигрузили тут, у Києві».

Домовина Ярослава це велика, скриня з одноцілого, мраморного бльоку, покрита двохспадною крівлею з акротеріями, викованою теж з мраморного моноліту. Усі її стіни украшені плоскорізьбою символічних, розцвілих хрестів (т. зв. «дерево життя»), кипарисів, пальм, риб, птахів та Христових монограм, у дусі старОхристіянського мистецтва. На зразок античних гробниць має Ярославова домовина форму дому. що збереглася, як незрозумілий вже нині пережиток, у скринях наших гуцулів. В цілому й подробицях, виконаних рукою першорядного майстра, пробивається глубока старовина, що для культури XI сторіччя, коли вмер Ярослав, здається справжнім пережитком. На думку останнього з дослідників нашої різьби в княжій добі (М. Макаренка) Ярославова Домовина є неукраїнського, а малоазійського походження й повстала вона не в XI сторіччі, коли вмер Ярослав, а в VI а найпізніше VІІ-ому. «Зроблено її на замовлення інших осіб, аніж тих, про кого ми думали, а потрапила вона згодом до Києва, через кілька сот років після свого народження. Тут їй в друге, довелося виконати свою ролю, прийнявши в себе тіло великого князя Ярослава».

В томуж самому, Володимирському приділі Софійської катедри, зберігається друга мраморна гробниця, але куди менша розмірами й скромніша своїми мистецькими формами. Є це низька, широка, одноціла скриня без віка, до тогож сильно понищена. Вся невибаглива орнаментика чолової стінки гробниці зводиться докола з монограмою Христа (т. зв. хризмою) що від нього розходяться на боки хвилясті, неправильно зарисовані вітки, з хрестами на кінцях. Гробниця порожна, без назви й невідомо хто колись у ній спочивав.

 

«Золоті Ворота»

 

Не пізніше, як у 1037 р. побудував Ярослав Мудрий камяні укріплення довкола поширеного Києва, а в них славні «Золоті Ворота». Первісно творили їх дві башти з грубими на 1 метер а 14-17 м. довгими стінами, що віддалені від себе на 7 метрів, були получені склепінням і завершені маленькою церковцею Благовіщення. «Золотими» прозвано ворота мабуть, від золотої крівлі церкви, хоча збереглася легенда про золочені одвірки тих воріт. Подорожник XV І ст. Гайденштайн вияснює, що стіни Золотих Воріт були золочені. Письменник XVII ст. Кальнофойський бачив ще Золоті Ворота не зовсім зруйновані й прирівняв Благовіщенську церкву на них до церкви на т. зв. Святих Воротах Київо-печерської Лаври. На рисунку Вестерфельда з 1651 р. бачимо ще добре збережені луки й одну башту Золотих Воріт. До наших часів збереглися ледви румовища двох нерівних стін і шматок склепінної арки, цінні для історика кладкою будівельного матеріялу та характеристичною для XI ст. заправою.

В польській історіографії покутує до сьогодня легенда, нібито Болєслав Хоробрий, помагаючи Святополкові Окаяному проти Ярослава Мудрого (1018 р.) вїхав до здобутого Києва... Золотими Ворітьми. В катедральній скарбниці на краківському Вавелі зберігається навіть меч Болєслава («щербєц»), що він його нібито вищербив на Золотих Воротах. По правді, то все в тій лєгенді фальшиве: Золоті Ворота повстали щойно в двадцять літ по «гостині» Болєслава в Києві.

З пізнішої історії Золотих Воріт знаємо, що в 1320 р. їх основне перебудовано, в 1649 р. вїздить через них у Київ Богдан Хмельницький, а в 1651 р. литовський гетьман Радивил. В обох випадках відіграли Золоті Ворота ролю тріюмфальних луків, що крізь них переїздили імператори й побідники староримських часів.

В 1654 р. московські стрільці завісили на чоловій стіні Золотих Воріт ікону Богородиці, що до нині зберігається в Троїцькій церкві на Либеді й зветься «Казанською». Тодіж підперто порисовані мури воріт деревляними відпірниками, що до 1745 р. зівсім погнили й ворота розвалилися. Румовища засипано, а в 1750—3 рр. побудовано над ними нові ворота, що простояли до 1799 р. Коли в 1832 р. зарівнювано старі вали Києва, відкрито останки воріт з часів Ярослава Мудрого. Тоді то кремянецький архітект Міхович звязав рештки стін залізними шпугами й підпер їх полукруглими відпірниками. В такому вигляді збереглися Золоті Ворота до нині.

 

Успенська церква Печерської Лаври

В 1078 рр. повстала Успенська церква Київо-печерської Лаври, що її в 1083 р. розмальовано при співучасти українського маляря Олімпія. По словам печерського «Патерика», будували церкву грецькі майстри, «чотири мужі багаті вельми», що привезли з Царгороду і гроші й мощі святих. До будови причинився теж «варяг Шимон», що прийшов нібито до Києва не сам, а з цілим родом «до 3.000 душ і священиками своїми». Він теж привіз з собою гроші, мощі й дорогоцінности. Між іншими привіз золотий пояс, що його колись повісив його батько в Скандинавії на хресті, почитаному «латинянами». Цим поясом міряли місце під Успенську церкву...

Дехто з істориків звертає увагу на справжнє підложжя цеї печерської лєгенди, яка насвітлює зустрічу двох культур — греко-візантійської й варяго-римської, на київському грунті. В переплеті з українськими стремліннями до церковно-політичної незалежности від Царгороду (вибір першого митрополита-українця в 1051 р.) створили вони той своєрідний центр культурного життя, що ним був увесь час печерський манастир. Успенська церква мала бути першим мистецьким втіленням тої многоважної зустрічі візантійських і північно-романських впливів з місцевою, українською культурою. Нажаль Успенська церква Лаври, як і інші будівлі велико-княжого Києва, не збереглася до нас у первісному вигляді й ми не маємо змоги прослідити, наскільки такі висновки істориків вірні. З первісних мурів Успенської церкви збереглися тільки дві вівтарні апсиди (середня й північна) та ціла західня стіна, закрита пізнішими прибудовами. В кінці XI чи на початку XII ст. прибудовано до церкви маленьку трьохнавну, однобанну каплицю Івана Предтечі, що згодом теж увійшла в поширений корпус головної церкви. Землетрус в 1230 р. дуже церкві пошкодив, вона «розсілася на четверо», а по 1240 р. деякі її частини були розібрані до вікон. Щойно в 1470 р. відбудував церкву князь Семен Омелькович. В 1516 р. обновив її князь Константин Острожський. За митрополита Могили (1638-1646), гетьмана Мазепи й у 1722— 1729 рр. по великій пожежі, розбудовано Успенську церкву Лаври до нинішних пяти нав, при чому так конструкція як і форма бань, та

 

Два Михайлівські манастирі

 

В 1088 р. повстає в Києві над Дніпровою кручею славний Видубицький манастир з церквою Михайла а в 1108 р. будує князь Святополк-Михайло Ізяславич (1093-1113) Михайлівський Золотоверхий манастир. Повстання обох цих михайлівських церков звязують історики з поширенням у нас так зв. дуалістичної науки болгарських «богумилів» (боротьба добра й духа зі злом і матерією, що її героєм є архистратиг Михайло) та ослабленням впливу, що його мав у нас Царгород за Ярослава Мудрого. «Не зриваючи цілком з візантійськими традиціями, що їх підтримує грецька митрополича катедра в Києві, діячі українського церковного життя, шукаючи нових центрів, ідуть старими шляхами, що грали таку важну ролю за Володимира Великого». (Н. П. Сичев.) Відомо, що Антоній Печерськйй постригся на Атоні, відкіля й датується «благословення» для Київо-печерської Лаври, відомо теж, що київські й чернигівські виходці з кінцем XI ст. придбали собі на Атоні манастир Ксігургу, що хоч і перейшов відтак до сербів, до нині зветься «Русіка».

В основу уставу Київо-печерської Лаври, лягли строгі студитські приписи, що давно вже позабуті в Царгороді, вдержувалися на Атоні. Назва Успенської церкви Лаври теж атонського походження так само, як манастир «Святогорський» у Володимирі Волинському, був у свій час простою реплікою атонського правзору. Все те насвітлює змагання тогочасної України вибитися з залежности від Царгороду й пошукати собі нового культурно-церковного центра поза ним. Разом з тим, дорогою через Болгарію й Македонію приходять в тогочасне українське мистецтво найранші романські впливи, що булиб для нас дивні й незрозумілі, якби наша культура XII ст. була здана тільки на традиції і впливи Царгороду.

Михайлівська церква Видубицького манастиря була первісно трьохнавна з трьома полукрулими апсидами та одною вежею від північного заходу. Часто нищена ворогами й підмивана Дніпровими хвилями, вже в 1199 р. вимагала реставрації. Перевів її придворний архітект князя Рюрика Ростиславича Милоніг; він збудував масивну бетонову плятформу, що на ній станули апсиди церкви й підпер її могутніми, камяними відпірниками. Завдання Милоніга було нелегке, коли про його працю у Видубицькому манастирі повстала лєгенда, як про виїмкове досягнення. Але Дніпро не спочивав. В XVI ст. східня частина Михайлівської церкви таки обвалилася; митрополит Могила заступив її деревляною, а в 1865 р. побудувано на плятформі Милоніга одну тільки апсиду церкви, куди коротшу від первісної. Решта старих мурів Михайлівської церкви збереглася разом з типовими для тогочасного будівництва вікнами.

Трьохнавну церкву Золотоверхого Михайлівського манастиря, зруйновану татарами, обновили в XVІ ст. На свому північно-західньому розі мала вона первісне вежу, як Софійська катедра й церква Видубицького манастиря. Подібно, як при Успенській церкві Лаври, стояла біля неї маленька трьохнавна каплиця. В цілому плян і конструкція церкви дуже нагадували Успенську церкву Лаври з її гранчастими апсидами, тощо. Тепер має Михайлівська церква Золотоверхого манастиря сім нав, сім апсид і стількиж бань, але первісне була вона трьохнавна й трьохапсидна; зі старих бань збереглася тільки одна, середуща.

 

Стінопис Михайлівського манастиря

З мозаїчного та фрескового стінопису Михайлівського манастиря збереглося до нас куди менше, аніж з стінопису Софійської катедри. Ще в XVІI стор. бачив подорожник Павло Алепський в головній апсиді церкви зображення Богородиці-Оранти, Евхаристії, та кілька фризів з обличчями святих. До нас збереглася тільки середня полоса з Евхаристією, а з циклю святців тільки постаті Степана з кадилом у руках і тонзурою на голові, та Дмитра з щитом і списом. Напис над Евхаристією словянський, хоч і з помилками, над святцями грецький. З михайлівських фресків відкрито покищо Благовіщення на стовбах головної апсиди та постаті пророків Знахарія і Самуіла, двох святителів, і двох мучеників.

Стиль михайлівського стінопису відмінний від софійського. В ньому пробиваються нові атонські та західньо-европейські, романські впливи. «Розміряний і тяжкий ритм композиції сцени Евхаристії в Софійській катедрі, замінився тут новим ритмом, відмінним від первісної одноманітносте постатей і їхніх рухів, їхні пози, повороти, й само групування повні ріжноманітности. їхні, рухи стали легкі. Мистці намагалися встановити психольогічне взаімновідношення поміж поодинокими учасниками процесії, придаючи обличчям постатей ріжні вирази, більш людські й реальні. Обличчя подрібно й мягко модельовані, відмінні від декоративно й плоско трактованих облич софійських мозаїк» (Сичев).

Подібно як софійські, михайлівські мозаїки були твором цілого мистецького гуртка, що поводився в межах старо-візантійських традицій доволі свобідно. «Мистецтво тих мозаїк — говорить акад. Кондаков — як і в київській Софії, було візантійське, але майстерство було вже українське, а й саму мозаїку повинні були виконати почасти київські учні греків». Проф. А. В. Прахов, захоплюючись мистецьким рівнем михайлівських мозаїк, що в них українська фантазія внесла стільки живої обсервації, переконаний, що мозаїки є твором українського мистця. «Порівняйте апостолів, що підходять зправа до Христа з чашею, з апостолами софійської Евхаристії. Ви напевно віддасьте першенство михайлівському зображенню».

Проф. Н. В. Покровський, хоч і допускав можливість виконання михайлівських мозаїк українськими мистцями, звернув увагу на грецькі написи біля облич Дмитра Солунського та діякона Степана. Проф. Д. В. Айналов вважав михайлівські мозаїки наслідством царгород-ської школи, приписуючи їх виконання печерському черцеві Олімпієві. Нарешті дослідник Н. П. Сичев переконаний, що «мозаїка Золотоверхого Михайлівського манастиря є результатом мистецьких досягнень македонської школи, так у своїх архаїзуючих формах (Дмитро Солунський), як і в нових формах романізованого, македонського мистецтва, виявлених у композиції Евхаристії».

«Святі їздці» Михайлівського Золотоверхого манастиря

В зовнішні стіни церкви Михайлівського манастиря вмуровані дві «шіферні» плити (з серацитового, місцевого лупаку) покриті фігурною плоскорізьбою двох святих войовників, на конях. Один з них це ніби св. Юрій, другий св. Димитрій. Дехто з дослідників думає, що це портрето-ікони княжих дружинників. Дехто знову шукає для них роду в староіранських різьбах. На загал обі ці, надзвичайно цікаві різьби непростудіовані як слід і так про їх тему, як

 

Кирилівська церква

 

Около 1140 р. заклав князь Всеволод II Олегович, в Дорогожичах під Києвом, Кирилівську церкву й манастир, що став «отним» (родовим) для династії чернигівських Олеговичів. Кирилівська церква цінна для нас не тільки своїми фресками, що творять черговий етап розвитку українського стінопису, але й тим, що вона одинока з церков великокняжого Києва зберегла ненарушеним свій первісний корпус. Зовнішний, бароковий вигляд завдячує вона реставрації з часів гетьмана Мазапи й митрополита Ясинського. Тоді то перекрито церкву новою крівлею з пяти банями, а від чола збудовано бароковий фронтон з суто-бароковою, різьбарською декорацією.

Кирилівські фрески відкриті в 1860 р. були в 1881—83 рр. обновлені під доглядом проф. Прахова, й не збереглися до нас ані в цілости, ані в свойому первісному вигляді. Найкраще збереглися фрески південньої апсиди, нинішнього «Кирилівського приділу», що ілюструють «діянія» Кирила й Афанасія Олександрійського.

Як у Михайлівському манастирі, так і тут є словянські написи, що уповажнюють дослідників признати кирилівські фрески твором місцевих майстрів. Дослідники-візантиністи причислили кирилівські фрески до тої стилевої доби візантійського стінопису, що в ньому боролися два напрямки — мозаїчний, з простотою композиції, фронтальністю постатий, непорушністю й роскішю одягів, — та малярський, живий і реалістичний. Кирилівські фрески є, на їх думку, твором другого напрямку.

Н. П. Кондаков добачується в кирилівських фресках «понурої характеристики пізного візантійського малярства». Кость Шероцький бачить у них «сцени українського побуту XIII ст.», для яких використано тут події з життя Кирила та Афанасія тоді, коли і стиль фресків і обильність на них македонців і солунян, що на них звертали вже увагу і Шероцький і Шміт, переконує дослідника Сичева про звязок кирилівських фресків з македонською, мистецькою школою.

В порівнанні з софійськими та михайлівськими стінописами, віднаходить Сичев у кирилівських фресках елєменти нового стилю. «Характер будови фігур у деяких композиціях розвинений вже не по візантійськи й не візантійськими гранами ломляться складки одягів і драперій. Це особливо помітно в сцені навчання Кирилом царя. Постаті цеї сцени мають якийсь графічний, напружений характер і особливу гостроту форм, чужу так гелєністичній як і східній парости візантійського мистецтва того часу».

 

Патріярх українського малярства — Олімпій

 

Подібно, як творцями перших наших будівель були чужинці, так, і найраньші наші фрески й мозаїки вийшли зпід чужинецьких рук. З чужини привозилися до нас і найстарші ікони. Але з часом зявляються на нашому грунті не тільки поодинокі українські малярі, але цілі їх гуртки, що й виконували навіть більші й репрезентативні роботи. Печерський Патерик і Літопис згадує навіть трьох малярів княжої України — Мойсея, Олімпія Печерського та Авраама Смоленського. Всежтаки найбільше знаємо про Олімпія (Аліпія) Печерського. В «житіях» печерського Патерика оповідається, що малим віддали батьки Олімпія на науку до «грецьких» малярів, що в той час розмальовували Успенську церкву печерської Лаври. Тут він «учився й майстрам помагав». Колиж роботи в Успенській церкві закінчилися, Олімпій далі малював ікони для ігумена, чернечої братії й світських замовників. Заробіток ділив на три части: одну роздавав убогим, за другу купував матеріял, третю віддавав на потреби манастиря. За ці богоугодні труди висвятили його, а по смерти (17 серпня 1114 р.) визнали «преподобним». Поза тими фактичними даними до життєпису патріярха українського малярства, стрічаємо в Патерику ще й лєгенди про його чудотворність. Свідчить це про виїмкову пошану, що її Олімпій та його мистецтво зазнавали в сучасників. Між іншими оповідає Патерик, що Олімпій оздоровив прокаженого, помазавши його рани... малярськими фарбами. Один багатій замовив в Олімпія пять ікон Деісуса та дві «намісні». Два черці, що посередничили при замовленні, взяли від багатія потрійну плату за роботу, але не дали грошей Олімпієві, а доски призначені для ікон сховали. Обманутий замовник пожалівся ігуменові. Відбувся суд, виновників викрито й покарано, а замовлені ікони виявилися... готовими. Коли Олімпій вмірав, то ангел закінчив за нього ікону Успення Богородиці...

Кисти Олімпія приписують деякі дослідники Богородицю, що її Володимир Мономах подарував до ростовської катедри, та ікону Христа-Пантократора в іконостасі московської Успенської катедри. Нажаль ту ікону перемалював у XVIII ст. маляр К. Уланов. Дослідник Айналов думає, що Олімпій був творцем мозаїк Михайлівського Золотоверхого манастиря.

 

Спас на Берестові

 

Над дверима старого притвору Преображенської церкви на Берестові під Києвом, зберігся напис часів митрополита Могили, такого змісту:

«Сію церков созда великій і всея Руси князь і самодержець, святий Владимир. По літіх же многих і по разоренії от безбожних татар, обновися смиренним Петром Могилою а х м г года». Згідно з цим написом, перші дослідники українського будівництва вважали «Спаса на Берестові» памяткою по Володимирі Великому і щойно пізніші досліди над кладкою стін і технікою деревляних підвалин усталили походження церкви з XI а навіть XII ст. Правда, Спас на Берестові мав своїх попередників. Уже за Ярослава Мудрого стояла тут Петропавлівська церква. Під 1072 р. згадує літопис «манастир германеч», прозваний так від ігумена Германа. Попалений половецьким ханом Буняком у 1096 р. обновив Володимир Мономах і збудував у ньому гробниці для свого сина, дочки й внука. Крім цього збудував собі Мономах на Берестові «новий двір», з якого в 1113 р. вийшов відомий протижидівський указ. В більш-менш тому часі повстала тут Преображенська церква, що збереглася до нас тільки частинно.

До київського землетрусу в 1230 р. була це трьохнавна, трьохапсидна, трьохбанна будівля з притвором й двома чоловими баштами від заходу. В одній башті була дзвіниця, в другій церковця-гробниця з нішею для саркофагу й трьома апсидними закапелками в товщині східньої стіни. До церкви вели, крім чолового, два бокові входи з притворами. Головну баню підпирало чотири могутні пільони в центрі будівлі. Вівтарні апсиди були круглі знутра й гранчасті зовні.

Реставрація, переведена Могилою в 1645 р. не обняла цілої церкви, а тільки її західню половину. Зі стін башт і притвору та частини нав, по першу пару центральних пільонів, збудував Могила типову для пізнішого українського будівництва хрещату церкву й перекрив її пятьма типово-українськими, придавленими банями з ліхтарнями й маківками. Решту спаських румовищ знесено до тла в XVIII ст. при будові київської фортеці. Зацілілі останки старої будівлі легко відрізнити від могилиних прибудов по характеристичній для великокняжої доби кладці стін. Вони тепер розчищені від тинку й разом зі стовбом Ірининської церкви служать як загальнодоступні зразки будівляної техніки й декорації княжих часів.

 

Інші церкви великокняжого Києва

Троїцька церква над головною брамою Печерської Лаври, збудована в 1106 р. чернигівським князем Миколою Давидовичем Святошею, збереглася до нас без великих перемін. Квадратна в пляні, однобанна, без апсид, нагадувала П. Алепському церковцю Благовіщення на Золотих Воротах. Свій теперішний, зовнішний вигляд з бароковою банею, хвилястим фронтоном і різьбарською декорацією стін, завдячує вона мазепинській реставрації після 1696 р. та пізнішій у 1722—29 рр.

В трицятих рр. XII ст. повстала Успенська церква на Києво-Подолі. Її перебудував Семен Олелькович, а в 1482 р. зруйнував татарський хан Менлі Гірей. В 1613 р. відбудував її архітект Себастіяно Браччі й покрив пятьма банями. Потім вона кілька разів горіла. В 1811 р. її частинно розібрано а в 1835 році перебудовано в тогочасному, ніби клясичному стилю.

В 1184 р. збудував князь Святослав Всеволодович невеличку Васильківську (пізнішу Трьохсвятительську) церкву, що витягнутою формою свого поземного пляну й слабо виступаючими апсидами стала типовою для київського будівництва XII ст. Протягом століть Васильківська церква, як і її сучасниці, затратила свій первісний характер, її поширено прибудовами від заходу й півдня та оформлено зовні в бароковому стилю.

З позакиївських церков того часу слід згадати Юріївську у Канові (1144) церкву у Василькові (к. XII ст.) та Андріївську в Білогородці (1197). Як відомо, нинішнє с. Білогородка було колись київським «пригородом», що в ньому до нині збереглися останки оборонних валів. Дослідник Хвойко, розкопав фундаменти білгородської, Андріївської церкви, а в них останки фресків, стінної позолоти та цегляну, поливяну долівку.

 

Будівництво Чернигова

 

Старшим від київської Софії й повніше збереженим памятником нашого княжого будівництва є Спаська катедра в Чернигові, закладена лицарським супірником а відтак вірним союзником Ярослава Мудрого — Мстиславом Сміливим (†1034), а закінчена по смерти основника. Трьохнавна, трьохапсидна, пятибанна церква, з виразним позначенням свого хрещатого заложення, підходить найблизше до київського Спаса на Берестові. В XII стол. прибудовано до церкви вежу з південного заходу, а в 1708 р. побудовану другу, до пари. В 1675 р. церкву помітно перебудовано, при чому знищено або закрито тинком подробиці її первісної декорації. Всеж таки пізніші перебудови не знищили її основного корпусу й церква зберегла свою первісну доосередність і розподіл мас. З фрескового й мозаїчного стінопису Спаської катедри не збереглося ніщо, поза мізерними окрушинами.

З решти чернигівських церков збереглися до нас—Успенська-Іллі, Борисоглібська й Пятницька.

Успенська церква Єлецького манастиря, фундації князя Святослава з 1060 р. була в 1671 р. обновлена заходами чернигівського полковника Василя Дунін-Борковського й тоді набрала свого зовнішнього, барокового вигляду. Однонавна церква Іллі, збудована в 1072 р. зберегла характер тогочасних мініятурних, центробанних каплиць. З Борисоглібської церкви, збудованої князем Давидом Святославичем (1120-1123) збереглася ціла західня частина з середущою банею. Найгірше збереглася Пятницька церква з к. XII ст, що стояла поза оборонними валами княжого Чернигова.

В порівнанні з київськими, чернигівські церкви краще збереглися. Зате вони куди слабше обслідувані. Загальними архитектурними формами вони не дуже ріжняться від київських, але в їх декорації куди виразніші західньо-европейські, романські елєменти.

 

Різьбарські декорації києво-чернигівських церков

 

Поруч мозаїчного й фрескового стінопису, помітну ролю в декорації нутра києво-чернигівських церков грає різьба. Лякаючись поганського «ідолопоклонства», вона, згідно з канонами східньої церкви, оминає фігуральности, й обмежується до чистої орнаментики. Натяки на фігуральну різьбу маємо щойно в західньо-українському (галицькому й холмському) будівництві.

Цінним, бо одиноким у свому роді, є капітель полукольони (чи може й хрестильниця) Борисо-глібського храму в Чернигові. Його трапезоідна форма, як і ажурна орнаментика трьох стінок капітелю (четвертою він притикав до якоїсь стіни) типово романська. Нагадує вона почасти «скандинавську» плетінку орнаментики староукраїських рукописів, а почасти різьбарську декорацію західньо-европейських, німецьких та француських костелів Х—XIII ст. Основним своїм мотивом (плетінкою рослинних бил чи змій) підходить Борисо-глібський капітель до капітелів церкви Готгарда в Гільдесгаймі.

Капітелі кольон софійської катедри, що їх фрагменти зберігаються в катедральній хрещальні, орнаментовані плоскорізними хрестами й листками аканту мають не романський, а візантійський, стилевий характер.

Характеристичною, плоскорізьбленою, плетінковою орнаментикою, дуже різноманітною під оглядом композиції, покриті пупкові (шіферні) та мраморні перила хорів київської Софії та чернигівського Спаса. Переважає в мотивах їхньої орнаментики стяжка, що раз у раз переплітаючись, творить кола, ромби, вузли й декоративні рямці для хрестів (хризм) розет і символічних птахів у центрі композиції. Попадають тут і чисто геометричні мотиви орнаментальної композиції. Плити чернигівського Спаса куди простіші своєю композицією від софійських. Може тому, що старші, а може тому, що в порівнанні з великокняжим Києвом, Чернигів був усеж таки провінцією. Подібно й техніка київських плит тонша і виконання майстерніше.

В пошукуванні за правзорами наших плит, находить їх дослідник М. Макаренко в Болгарії, а саме в охридській Софії. Тамошні плити «мають ту саму, основну композицію, подібні мотиви, рисунок, техніку виконання, а навіть призначення».

Поза Болгарією існують анальогічні памятники, декоративної різьби на Атоні, в манастирі Дафні біля Атен, в Царгороді, та в церкві св. Марка у Венеції. «Орнаментика наших плит прийшла до нас через Болгарію з культурного, греко-італійського світу, занесена сюди, як і решта мистецько-декоративних ідей з малоазійського культурного осередку». (М. Макаренко).

Характеристика конструкції й техніки києво-чернигівських церков

Переглядаючи памятники києво-чернигівського а почасти й волинського будівництва, бачимо, що всі вони мали суто-візантійський характер, хоча й не без романських елєментів, так у конструкції як і зовнішній декорації. Будували їх зразу «грецькі» майстри, хоча під тим іменем неслід розуміти греків у етнографічному змислі. Греками були будівничі наших перших церков по приналежности до круга візантійської, тобто грецької, чи пак східньо-римської культури. По національностй могли вони бути вірменами, грузинами, македонцями, болгарами, тощо. «Греками» чейже називали польські хроніки українських мистців, що будували й декорували польські костели в XIII—XV ст. на тлі західньо-европейського (романо-готицького) мистецтва мали їхні твори «грецький», тобто візантійський характер.