Характеристика короля Данила Романовича 2 страница

Як уроджений католик і людина західньої культури, Болеслав-Юрій поневолі тяготів у бік заходу. Його протекцією тішилися в першу чергу чужинці та духовники латинського обряду. Алеж та прихильність до західньої культури й латинського обряду не примусила його покинути східньої віри й відхилити своєї політичної лінії в бік від українських державно-творчих інтересів. Зрештою, в своїй наглядній прихильности до західньо-европейської культури, не був Болеслав-Юрій особливим піоніром. На захід повертав заєдно очі Роман Мстиславич, людиною західньо-европейської культури був Данило Романович, й нарешті Лев Данилович, під впливом своєї дружини Константії, теж підсилював розвиток західньо-европейської культури й діяльність латинських чернечих місій на українських землях.

Але, за браком інших закидів, ворожа князеві агітація могла користуватися й тими, які найшлися під рукою. Тим більше, що агітацію підтримували зовні держави чорні духи Казимира.

 

Смерть Болеслава-Юрія

 

Остаточно дня 7 квітня 1340 р. прийшло до катастрофи: князь Болеслав-Юрій Тройденович, останній володар самостійної Галицько-Волинської Держави згинув від отрути... Отрута мала бути така сильна, що тіло князя розлетілося на кусні. Рівночасно, в ріжних містах, а між ними й у Львові, почався погром чужинців, яким нібито так дуже сприяв Болеслав-Юрій. Сучасні літописці оповідають, що отруту подали Болеславові-Юрієві бояри. Іван Вінтертурський пише, що князь згинув «по довгих роках доброї управи за те, що почав розмножувати віру й скількість латинників». Пражський крилошанин Франтішек оповідає, що «цей князь, ревний до правдивої (католицької) віри, спроваджував з ріжних країв католицьких священиків і богословів, бажаючи викорінити серед українців схизму, а вони, в обороні своєї віри, отруїли князя й ріжними способами позбавили життя багатьох католиків». Подібні причини катастрофи подає сучасний польський літописець Ян з Чарнкова, але т. зв. Записки Траски придають до тих причин ще й інші. Згідно з тими записками, Болеслав-Юрій «був дуже непостриманий у відношенні до своїх підданих, вязнив їх і правив від них гроші, відбирав їм та безчестив жінок і дочки, а крім того наводив на них чужинців — чехів і німців».

Цей останній реєстр «гріхів» Болеслава-Юрія найменче гідний до-Ц віря. Найпевніше, були це свідомі наклепи, якими відпоручники Казимира старалися приспішити а потім оправдати боярський злочин. Про те, наскільки польський король був зацікавлений в тій агітації і з якою самопевністю вірив у її успіх, найвимовніше свідчить факт, що мало не на другий день по смерти Болеслава-Юрія впав з готовим військом у межі Галицько-Волинської Держави...

 

Любарт Гедимінович

Болеслав-Юрій не залишив Галицько-Волинської Держави на божу волю. Не сподіючись мужських нащадків, він ще за свого життя віддав деякі волинські волости свойому зятеві, литовському князеві Любартові Гедиміновичеві. Галицько-волинські бояри теж бачили в Любарті майбутнього Юрієвого наслідника й тому безпосереднє по смерти Болеслава-Юрія передали йому владу в державі без найменшого спротиву. З ним потому відбивалося українське громадянство від зазіхань і наскоків Казимира, в Любарті бачило переємника традицій та інтересів династії Романовичів.

Алеж Любарт, хоч і посвоячений з останнім українським князем, хоч культурно цілком зукраїнщений, був всеж таки литовським, не українським династом. Він ані не продовжує, ані не замикає собою княжої доби України; навпаки він починає нову литовсько-польську добу.

Тому трагічна смерть Болеслава-Юрія Тройденовича сталася перелом овою датою в історії України. 1340-вим роком замкнено насильно добу державної незалежности нашого краю й народу. З тієї лиховісної дати починаючи, Україна зникає з політичної карти Европи, з многоважного чинника рівноваги на її сході стається предметом безупинної боротьби сусідів, що кинулися на її плодючі ниви, земні скарби, комунікаційні шляхи й нарешті на саму душу народу. Рівночасно в 1340 р. починається визвольна боротьба українського народу, переплетена підйомами й упадками, успіхами й невдачами, але заєдно опромінена найвищими ідеалами людськости.

 

 

ОРГАНІЗАЦІЯ КНЯЖОЇ УКРАЇНИ

Громада і князь

 

Основою організації українських племен було громадоправство; його виразом було народне зібрання, прозване вічем. На вічу вирішувано «все приємне й прикре» для громади, як писав Прокопій, обірано виконавців народньої волі, провідників у воєнних походах та начальників племени. Згодом, коли варяжські завойовники опанували все життя буття українських племен, коли волею й неволею втиснули їх у рямці державної організації, віче втратило свою первісну вагу. Подекуди осталося воно пережитком, подекуди-ж остаточністю, що її хапалися в прикрі хвилини князі, абож незадоволений князями народ. Назагал віче не розвинулося в нас до якоїсь усталеної законом парляментарної установи, як приміром у Новгороді. Українські князі з т. зв. Рюрикової династії, витиснувши первісних племінних начальників і родових старшин, вважали українську землю своєю родинною власністю, розпоряжалися нею по своїй волі й тільки у виїмкових випадках засягали поради в публичної опінії, що її висловлювало віче. В практиці, сила, й вплив віча росли в міру того, як слабла княжа влада і навпаки. Подібно, як неусталений був розподіл законодатної влади віча й виконавчої влади князя, не усталилося в нас і право наслідства на княжих столах. Зразу обовязувало, хоч і не все практикувалося, право родового старшинства, згодом вдомашнилося т. зв. вітчинне наслідство, закріплене в 1097 р. ухвалою княжого зїзду в Любчу. Вміру того, як вітчинне право наслідства перемагає старшинне, росте вплив громади й віча на князя. В деяких випадках приходить поміж вічем і князем до формальної умови, що її князь заприсягає. Найкраще розвинулася вічева установа в Києві, до певного значіння дійшла вона в Галичині, за Данила.

 

Князі поміж собою

 

Згідно з династичними традиціями Рюрикового дому, всі князі вважалися рівними й незалежними від себе. Великий київський князь був, правда, «отцем і господином» для решти князів, але формально вважався тільки першим поміж рівними. Але цей неписаний закон княжої суверенности не завсігди практикувався. Як довго на київському столі засідали талановиті й енергійні «збирачі українських земель», що вміли заступитися за повагою сеніорату, ця рівність зводилася нінащо: волосні князі ставали намісниками великого, київського князя. Згодом, коли Київ утратив своє чолове становище поміж українськими столицями, а велика держава Володимира і Ярослава розпалася на шахівницю удільних князівств, традиція про суверенність князів вертає до давньої сили. Зрушують її щойно Романовичі, що організують Галицько-Володимирську Державу на підвалинах західньо-европейської, февдальної системи. Полягала вона на тому, що на чолі держави стояв великий князь, а від нього йшла в низ ціла драбина удільних князів, бояр, дружинників і княжих урядовців, аж до поменчих землевласників й нарешті малоземельних селян-хліборобів. Зародки тієї системи помічуються вже в Київській Державі часів Мономаха, за Данила набірає февдалізм ясно окреслені, правові форми.

 

Дружина

 

Варяжські князі прийшли до нас не самі, а з військовими відділами, з яких потворилися їх прибічні дружини. Молодші дружинники були войовниками, старші бували княжими дорадниками й урядовцями. Це пізніші бояри. З часом національний склад княжих дружин ставав чимраз то більше різношерстий. Крім варягів находилися в княжих дружинах представники всіх східніх і західніх національностий, але чим далі, тим більше набіралося в дружинах людий місцевого походження.

 

Військова сила

 

В разі воєнної потреби збірав князь народнє ополчення, т. зв. «вої», що ділилися після десяточного ладу на тисячки (полки), сотні й десятки з тисяцькими, соцькими й десяцькими на чолі. На випадок, коли князь не приймав особистої участи в воєнному поході, на чолі війська ставав воєвода. Військовими командантами й світськими начальниками міст були посадники.

 

Княжий двір

 

Крім дружини, як військової охорони князя й так би сказати його генерального штабу, збірається довкола князя гурт людий з чим далі тим точніше окресленими повинностями. На чолі княжого двора стояв дворський або дворецький, з часом виступає печатник, тобто начальник княжої канцелярії, та покладник (спальник) завідуючий княжим помешканням. Господарством правили ключники або тивуни. До посилок і доручень служили биричі, дітські та отроки з поміж молодих, рядових дружинників.

Первісне обєднував князь у своїх руках найвищу військову, адміністративну й судову владу, але з ускладненням політично-громадського життя, він мусів себе виручувати довіреними людьми, що й утворили згодом ріжношерсту клясу княжих урядовців.

 

Суспільні кляси

 

Поза княжими дружинниками й урядовцями т. зв. «княжими людьми» громадянство старої України починало щойно оформлюватися в суспільні кляси. В основі існувала тільки різка ріжниця поміж вільними людьми й невільниками, але в межах тих категорій людий клясові ріжниці були розмірно пливкі й легкі до переступлення. Верхівку громадянства творили великі землевласники й капіталісти. Перші, це були земські бояри, другі це купці й промисловці, тобто родова аристократія й міщанський патріціят. В противенстві до бояр, званих літописцями «лучші люде», «больші люде», «нарочиті мужі» та міщан-капіталістів, званих «старцями градськими» стояли селяни «смерди» й міщани, тобто «прості люди» або «гражани». Одні й другі були вільні люди й, при сприяючих умовах, могли стати земськими боярами чи міськими патриціями. Залежно від проворности й щастя в життю. Так чи інакше вони приймали участь у вічу й мали однакові права з боярами. Різнила їх тільки маєткова спроможність. Правда, так малоземельних селян, як і дрібних купців і ремісників використовували їх маєтково сильніші співгромадяни. Але їх положення, всеж таки не було безнадійне. Як люди вільні, розпоряжали собою й своїм майном. Куди гірше зате жилося т. зв. «закупам», тобто людям без майна й варстату праці, що жили на чужій землі, працювали за прожиток чи умовлену пайку збору. Найгірше жилося на старій Україні невільникам, тобто «рабам», або «холопам». Вони рекрутувалися з воєнних бранців а то й «закупів», що не могучи платити ні відробити лихварських боргів, попадали в неволю. Вони не мали ніяких громадянських ні особистих прав. Ними торгували, як товаром, а за вбивство холопа не було ніякої кари крім... повернення власникові вартости вбитої «штуки».

 

Право

 

З приняттям христіянства, уступило староукраїнське, звичаєве право законоправним мірам, запозиченим з Візантії. У першу чергу виявилися вони в т. зв. «Церковних Уставах» Володимира Великого й Ярослава Мудрого. Довше, аніж в церковному законодавстві утрималося староукраїнське право в світському. Збірники українських законів, появляються вже в XI сторіччі. Славна «Руська Правда», збереглася до нас в кількох редакціях, приписуваних зчерги Ярославові Мудрому, Ізяславові Ярославовичеві й Володимирові Мономахові. Самих.списків тих різних редакцій Руської Правди, найдено біля сорока; це свідчить про широке пристосування тих приписів цивільного, карного й процесового права. Усталено у них кари за нарушення обовязуючого права та злочини. Кари за душогубство були двоякі — грошева кара в користь князя т. зв. «вира» й відшкодування за вбитого для рідні, т. зв. «головництво». Смертної кари за душогубство не було. Заведена при Володимирові Великому, вона не втрималася. Зате існувало право помсти родини вбитого над душогубцем. Тілесні кари існували тільки для холопів; вільних людей вони не торкалися. Про розвинене почуття чести в староукраїнському громадянстві свідчать високі кари за образу. Позатим Руська Правда нормувала справи позички й кредиту, купна й продажі та власносте й спадщини. Особливу увагу зверталося в ній на приборкання лихви, що її завели головно жиди.

 

Судівництво

 

Суди старої України ділилися на громадські, княжі, церковні й землевласницькі, або домініяльні. Найстарші були й найдовше протривали громадські суди, зложені з сільських старшин у поменчих справах, а з представників довколичних сіл у важніших. Від громадських судів можна було відкликуватися до княжих. В них засідали самі князі, або їх відпоручники з цілим штабом урядовців, як «ябетник» — прокуратор, «метальник» — писар, «істці» — слідчі. У «винаході.права», тобто в судовому поступованню приймали участь і представники громадянства — «старці» з дорадним голосом. В неприявности князя проводив судові, як його заступник — «посадник» або «тивун». Для вирішування цивільних справ, як поділ спадщини, межеві спори й т. п. князь висилав своїх «отроків» або «дітських». Домініяльний суд належав уповні до землевласника й простягався на його холопів, а також на його наймитів та «закупів». В справи поміж холопом і «господином» не вмішувався ніхто, але наймити й закупи мали право відклику до князя. Церковні суди, митрополичі й владичі, обіймали справи звязані з релігією, церковними маєтностями й простягалися на т. зв. «церковних людей».

 

Процес

 

В противенстві до сучасної організації судівництва, староукраїнське судове поступовання мало більш приватно-особистий характер. Слідство («гонення сліду») й збірання доказів (свідків) провадив не суд, а сама покривджена сторона. Коли слід завів покривдженого на територію якоїсь громади, вона мусіла або помогти відшукати виновника, або взяти на себе кару чи відшкодування. У випадках крадежі чи загублення, в яких не було ні сліду ні підозріння на когось, покривджений «закликав» або «заповідав» про свою втрату на громадському торзі. Коли до трьох днів йому крадене чи згублене не вернулося то той, у кого найшли згубу, не тільки мусів її повернути, але заплатити 3 гривни кари, як за крадіж. Колиж у когось найдено згублену чи крадену річ перед «заповідю» на публичному місці, то він мусів доказати в кого взяв чи купив цю річ. Коли в той спосіб, покривджений найшов злодія, то він мусів не тільки покрити шкоди, що їх потерпіли продавці крадених предметів, але заплатити за всі річи що в когось пропали, хоча їх у злодія не найшли. Крім того платив кару до княжого скарбу. Злодієм уважався той, що не міг чи не хотів довести, від кого набув крадену річ. Подібно, як покривджений мусів сам «гнати слід» так само мусів він власними силами доставити виновника перед суд. Міг, вимагати для цього помочі влади, але коли на суді не довів вини арештантові, то платив кару — 3 гривні за арештування смерда, 12 гривень за боярина. Доказом вини було признання обвинуваченого, при побиттю знаки на тілі покривдженого, зізнання свідків, присяга й нарешті т. зв. божий суд. В справах з місцевими людьми доволі було двох свідків-очевидців, але в процесах проти чужинців, треба їх було більше. Свідоцтво холопа не мало ваги доказу, а тільки підсилювало підозріння. Коли покривджений не міг доказати обвинуваченому вини, цей міг правуватися з ним за образу — «поклеп». Для цього місцевий обвинувачений ставив сімох «послухів», тобто свідків своєї доброї слави; чужинцеві доволі було двох «послухів». В кого не було «послухів», той ішов на «божий суд».

Коли справа була менчої ваги (до двох гривен) можна було очистити себе присягою; в справах до 6 гривен піддавався обвинувачений «пробі водою», в ще вищих «пробі заліза». При «пробі водою», кидали обвинуваченого в воду й коли він потапав, признавався невинним. При пробі розпаленим залізом вважався невинним той, у кого не залишилося слідів від попарення. Крім того існував ще рід «божого суду» в формі двобою «мечем а любо деревом». Хто переміг, доказував тим самим свою рацію.

Як цілий судовий провід, так і екзекуція присуду належали до покривдженого. Державна влада переводила екзекуцію присудів тільки в випадках найбільших злочинів, за які присуджена була конфіската майна й заслання.

Обставина, що чужинці мали перед старо-українським судом упривілейоване становище, свідчить про високий рівень юридичної культури того часу.

 

Господарство

 

Староукраїнське господарство рідко виходило поза межі експльоатації природних богацтв землі, звужуючись до найпростіших форм звіро- й риболовлі, бджільництва, скотарства й найкраще розвиненого хліборобства. В основу господарства лягла приватна власність, за якої нарушення були назначені високі кари. При первісному стані природного господарства, велика земельна власність набірала ціни залежно від кількости «челяди», тобто напіввільного, або невільного населення, привязаного до землі. Поруч великої земельної власности, головну підставу, ядро громадянства творила маса вільного й економічно незалежного селянства, що обробляло землю власними руками. Праця вільного селянства була основою добробуту в краю, але в суспільно-громадському життю грало староукраїнське селянство доволі скромну ролю. Куди виразніше позначило себе в суспільно-громадському життю метке й підприємчиве міщанство, що його сила й незалежність спіралася на торговлі й промислі.

 

Торговля

 

«Мати українських городів» — Київ, вирісші змогутнів до рівня столиці найбільшої східньо-европейської держави завдяки положенню при такому важному торговельному шляху «з варяг во греки» як Дніпро з вузлом його допливів. Торговля й була тим чинником, що привів до організації державного життя на українських землях. Перші українські князі були на ділі начальниками купецьких караван. Заслуга варяжських пришельців зясовується у військовому забезпеченню тих караван і промощенні українській торговлі шляхів на далекий південь і схід, північ і захід.

Найстаршим, бо природним шляхом для торговельних звязків старої України був Дніпро з такими допливами, як Десна й Припять; мережею поменчих допливів окутували вони цілу українську територію. Поважну звязкову функцію сповняв і, сплавний від Галича, Дністер. Вслід за водними шляхами пішли й сухопутні. Літопис відмічує три з них, найголовніші: «грецький» — з Києва, через Крим до Царгороду, «залозний» на Подоння й до берегів Озівського моря та «солоний», що вів до солоних озер на Криму. Київ лежав на самому перехрестю тих шляхів і через те дійшов до виїмкової могутности та досяг найвисшого, на старій Україні, культурного рівня. При первісному стані українського господарства, предметом вивозної торговлі з Візантією були в першу чергу невільники, т. зв. челядь, а відтак були сирівці, як віск, мід, скіри, футра та збіжжя. Зате ввожено на Україну промислові продукти, як шовкові матерії (паволоки), металеві й скляні виооби, галянтерію й біжутерію, вина, словом предмети виставности й вибагливости.

Торговельні договори українських князів з Царгородом, нерідко вимушувані великими воєнними виправами, свідчать дуже вимовно про ролю, що її в державно-політичному життю княжої України грала Торговля. У відношенні до європейського заходу мала українська торговля ще й т. зв. транзитовий характер. Впоряд з вивозом сирівців і привозом промислових продуктів західньої Европи, Україна посередничила поміж торговлею Европи й глибокої Азії, користаючи з права первокупна й перепродажі. Не диво, що Київ уже в заранні свого історичного життя був місцем осідку цілої низки чужинецьких торговельних агенцій, що користувалися особливими правами (екстериторіяльністю) навіть у моменти воєнних завірюх і княжих міжусобиць. Греки, перси, вірмени, німці й поляки проживали в Києві як «гості», що про них говорить Володимир Мономах у свойому Поученню дітям. До особливої сили дійшли в містах княжої України жиди. Як і сьогодня займалися вони спекуляцією й причинилися до рознуздання кредитової лихви. Про оплакані умови кредиту може свідчити факт, що зниження Мономахом позичкових оплат до 40 відсотків річно, приняло громадянство як радикальну реформу й оздоровлення кредиту!

 

Монетна справа

 

Найстаршою українською «валютою» були футра, при чому монетною одиницею була штемпльована «куна». Зчасом заступила її металева валюта, що її одиницею був срібний злиток, ваги одної третини фунта, званий «гривною». Одна гривна мала в собі 20 «ногат» і 50 «різан». В міру того, як срібло дорожіло, гривна легчала: в XII ст. вона важила тільки четвертину фунта. Щойно за Володимира зявляються; перші справжні, золоті й срібні монети, з портретом князя на престолі, державним гербом і написом. Крім Володимира, карбували ще свою монету його безпосередні наслідники — Святополк та Ярослав. З розвалом Київської Держави карбування монет припинилося й не відновилося навіть у Галицько-Волинській Державі. Громадянство вернуло до сирівцевої «валюти», або користувалося чужою.

 

Державний скарб

 

Державний скарб, що був рівночасно приватною касою володаря, поповнювався податками, судовими.оплатами й приходом з державних, тобто княжих маєтностий. В заранню української державности поодинокі українські племена платили князям «дань» від «рала» або від «диму». Деревляни платили по куні, вятичі по шелягу від рала. Крім усталеної «дані» існувало ще «полюддя» тобто оплата князям чи їх відпоручникам, коли вони розїздили по краю на суди й інші адміністраційні функції. Крім цього населення платило певні суми на будову городів, мостів, гребель та шляхів.

З судових оплат в користь державного (княжого) скарбу згадаємо т. зв. «вири», цебто кари за вбивство — по 40 гривень за звичайного чоловіка а по 80 за «княжого мужа» та «продаж» — грошеві кари за поменчі злочини.

На торгах і при купні-продажі, що вимагали урядового затвердження чи посвідчення, при городських брамах і мостах, побирали оплати для скарбу княжі «митники».

Нарешті в користь державного скарбу йшла більша частина воєнної добичі та контрибуції; менчу частину ділив князь поміж дружину, а деколи й поміж «воїв».

Княжий двір, а в першу чергу дружина поїдали ледви не всі державні чи княжі приходи. Судові й адміністраційні урядовці не обтяжували скарбу — вони оплачували себе самі, процентами від стягнених податків, кар та оплат.

 

Церковна організація

 

Рівночасно з христіянством прийшла на Україну не тільки ясно оформлена церковна організація, але й сама духовна єрархія. Вся територія Київської Держави утворила одну, величезну митрополію з владичими катедрами в Переяславі, Чернигові, Білгороді, Володимирі Волинському, Луцьку, Перемишлі, Галичі, Угровську, Турові, Новгороді, Полоцьку, Смоленську, Ростові, Володимирі над Клязмою й Рязані. Окреме становище займала найстарша з українських катедр у Тмуторокані. Вона повстала на довго перед прийняттям Україною христіянства. В VIII ст. належала вона до готської митрополії, а в XII ст. стала архиєпископією, залежною безпосереднє від царгородського патріярха. Як установа вповні узалежнена від охридського, відтак царгородського патріярхату, була київська митрополія ніби державою в державі. Патріярх розпоряжав нею по своїй волі й настановляв митрополитів, з правила чужинців, без порозуміння з великим князем. Очевидно, князі пробують з такою диковиною боротися. І так за Ярослава Мудрого вибрав собор українських владик митрополита-українця (Іляріона); сто літ згодом, за Ізяслава Мстиславича посаджено на київському, митрополичому столі українця Клима Смолятича й нарешті після татарського погрому, за Данила, обрано київським митрополитом, незнаного нам близче Кирила. В усіх трьох випадках бачимо змагання українських князів до унезалежнення київської митрополії, але вже те, що всі ті спроби відмежовані від себе цілими століттями (1051, 1147, 1242) свідчить про брак у наших володарів конечної, для перемоги, впертости й послідовности.

По татарському погромі й остаточному розвалі Київської Держави, київські митрополити переносяться до суздальського Володимира над Клязмою. Зразу перебувають там тимчасово, а від 1299 р. постійно. У відповідь на це галицько-волинські князі починають заходи над створенням галицької митрополії. По довгих заходах і трудах їм це вдається. В 1303 р. появилися грамоти візантійського цісаря Андроніка й царгородського патріярха Анастазія, про утворення галицької митрополії з єпископськими катедрами в Володимирі Волинському, Перемишлі, Луцьку, Турові й Холмі. Але в тяжких умовах XIV ст. нова українська митрополія протривала ледви до 1347 р. та й то з перервами. Бо коли 1305 р. патріярх висвятив на галицького митрополита відомого черця-маляря Петра Ратенського, то вже в 1309 р. стає він митрополитом «всеї Руси» й замість сидіти в Галичі переноситься до Москви. Тут він і вмірає в 1326 р. По ньому було ще двох галицьких митрополитів — Гавриїл і Теодор, що його хотів підчинити собі московський митрополит Теогност. Московські впливи й хабарі довели нарешті до того, що новий патріярх Ізидор Вухіра й новий візантійський цісар Іван Кантакузен, видали в серпні 1347 р. грамоту про повернення галицької митрополії до київської, що її осідком була вже тоді Москва...

Подібно, як київського митрополита накидував князям патріярх по своїй вподобі, так і владики не обіймали своїх столів з вибору єпископського собору, але по волі митрополита й князя. Великий київський князь «ставив» єпископів не тільки в своїй волости, але і в інших. Проти таких практик виступали волосні князі й деколи не приймали накинутого собі владику, мовляв його «люди не злюбили». Щойно в XIV ст. вже по упадку Галицько-Волинської Держави усталилася канонічна практика вибору владик.

Митрополією мав управляти митрополит у порозумінню з собором владик, але собори відбувалися в нас рідко, а через те так митрополити як і владики управляли церковними справами самовладне. Вони здебільша кермувалися волею князя та своїм «крилосів», тобто ради міських священиків, що бували при кожній катедрі.

Владики мали своїх урядовців, як «намісники», що проводили єпископським судом «десятники», що збірали десятину й «тивунів», що завідували господарськими справами катедри.

До єпископських судів, що усталили свої функції в XII ст. належали такі справи, як нарушення церковного вінчання, злочини противні христіянській вірі (чари, ворожбитство, єресь, тощо) та злочини, що викликали соблазнь. Поза громадянством, що підлягало єпископським судам у деяких справах, у всьому підлягали їм так зв. «церковні люди». Крім духовенства чернечого (чорного) й світського (білого) з родинами, належали сюди ще й «задушники», то є записані церкві або випущені на волю «за душу» холопи, прошаки й богомільці, що жили з милостині, люди, що користали з церковних захистів і шпиталів разом з лікарями, й нарешті «ізгої» тобто недовчені поповичі, збанкрутовані купці й викуплені з неволі раби.

З позацерковних функцій прислугував духовенству нагляд над мірами й вагами; завдяки своїй освічености воно дуже часто було притягане до княжої ради й дипльоматичної служби. Закордонні посольства й внутрішні пересправи князів рідко коли обувалися без участи духовенства. Через те воно мало постійний вплив на внутрішню й зовнішню політику; нерідко воно зловживало тим впливом, а навіть зважувалося підпомагати ним боярські «коромоли» й бунти. В свою чергу світська, тобто княжа влада мала вплив на справи церкви, аж до канонізації святців включно.

В основу церковних і манастирських приходів лягли т. зв. десятини. Вслід за Володимиром признавали десятини в користь владичих катедр і монастирів його наслідники. Йшли ті десятини від «даний, вир і продаж і взагалі від усього, що йде на княжий двір». Крім цього князі, бояри, а навіть багатії-міщани вивіновували церкви, головнож катедральні й манастирські земельними маєтностями та записами в грошах і натураліях. Вже в перших часах христіянства на Україні завелися оплати за церковні треби, що росли в міру маєткової спроможности вірних.

Особливими приходами митрополичих і владичих кас були високі оплати за «ставлення» владик і священиків. Дуже часто ці оплати перемінювалися в просту торгівлю церковними достоїнствами, ославлену так у Візантії, як і на католицькому заході — «симонію».

 

Манастирі й чернецтво

 

Культурні звязки старої України з Візантією, припадають на часи особливого в ній розвитку манастирів і поважання чернецтва, що призвело до подібних явищ і в нас. Думка про те, що найкоротша дорога в рай веде через чернечу келію, поширилася й закорінилася зчасом і на Україні.

Основником перших манастирів на Україні вважають звичайно Ярослава Мудрого. Крім кількох фундаційних манастирів, збудованих ним самим і боярами, за нього почав організуватися найбільший з українських манастирів — Печерський. Заклав його монах з Любеча Антоній, що постригся на Атосі й вернувши до краю, поселився в печері на Берестові під Києвом, де колись спасався київський митрополит Іляріон. Дуже скоро зібралася довкола Антонія чернеча громада, що в ній не забракло й бояр та дружинників з княжого окруження. Особливо вславився тут, не тільки аскетизмом, але й організаційним хистом Теодозій, прозваний Печерським, що по Антонію був властивим творцем Печерського манастиря. Він збільшив скількість черців і зорганізував їх по строгому «студійському уставу», на зразок царгородських манастирів, організованих Федором Студитом.