«Цей князь — пише літописець — був князь добрий, хоробрий і мудрий; збудував багато городів і храмів та прибрав їх ріжними окрасами. Головно ж вславився своїм братолюбям з Васильком. Був другим по Соломоні»...
Український історик Микола Костомарів характеризує Данила словами: «Доля цього князя мала в собі щось трагічного. Досяг він багато такого, чого не досяг ніодин з українських князів, та ще серед такого напруження, що інший не переніс би. Майже вся Україна, весь край заселений українським племенем, опинився під його владою. Але не встигнувши визволитися зпід татарського ярма, Данило не залишив запоруки самостійности своїй державі на майбутнє. У відносинах до своїх західніх сусідів, як взагалі в цілій своїй діяльности, Данило, завсіди відважний, неустрашимий, великодушний і добрий, менше всього був політиком. У всіх його вчинках ми не бачимо ні сліду хитрощів, навіть тих, що їх уживає людина, аби недати себе обдурити. Цей князь був повною протилежністю хитрих князів Московщини, що від батьків переняли політику хитрощів та насильств і звикли не розбіратися в засобах для досягнення мети. Постать Данила так і залишилася благородною, найбільш симпатичною постатю в цілій історії княжої України».
Лицарськість, витривалість, ріжносторонність і рухливість признає Данилові й Михайло Грушевський, що нарівні з Костомаровим, закидує йому брак політичного хисту: «Його дипльоматія була безладна, його політика проти татар короткозора, непевна й доривочна».
Зате Степан Томашівський бачить у Данилі «одну з найіделістичніших постатей української історії: розумний, лицарський, культурний, гуманний, а при тому енергійний. Завдяки цим прикметам він покінчив остаточно з боярською анархією й спровадив громадянство на шлях нормального, громадського розвитку. Невдачі не зменшують його вартости, бо приходилося йому працювати в надзвичайно трудних умовах, куди трудніших, як мав їх його батько»...
В сузірі великих, опікунчих духів княжої України, поруч Святослава Завойовника, Володимира Великого, Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха й Романа Мстиславича, був король Данило Романович рівнорядною величиною, дарма, що високо трагічною, бо... останньою.
Король-будівничий
Упокорення, що його зазнав Данило й вічна тривога від татар, примусила далекозорого володаря подумати про забезпечення краю цілим рядом городів-твердинь. Крім стриму татарській навалі мали вони служити захистом для культурно-господарської розбудови краю. Так повстав Данилів, Холм, Львів та інші городи. В порівнанні з давнішими деревляними городами, будувалися нові міста здебільша з каміння й приспособлювалися до нових вимог воєнної техніки. Про те як вони будувалися, поучує нас галицько-волинський літописець, що доволі докладно описує нам закладини й розбудову Холму.
На місці, що його Данило визнав пригожим для будови городу, не було, мабуть, ніякої оселі. Довколичні люди знали його «холмом» і ця назва перейшла на «малий городок», що його збудував тут Данило в 1237 р. Річка Угорка з маленьким допливом і багнистими берегами, впарі з високим положенням, скріплювали природну оборонність городка. Данило тільки використовує пригоже положення й будує стіни з «заборолами», ставить на них «пороки» й «самостріли», а посередині городка ставить, високу на 15 ліктів, муровану вежу з деревляним верхом. З неї було видно й можна було стріляти далеко поза місто. Тутже прокопав Данило 35-сяжневу криницю для залоги. Недалеко городка збудував Данило ще 12-ліктеву сторожну башту («будильницю») украшену двоголовим вірлом, вирізьбленим з каміння. Руїни тієї вежі Данила збереглися щасливо до нині, разом з руїнами другої, незгаданої літописцем вежі біля нин. села Столпя.
Зчасом поширив Данило Холм і побудував у ньому собор св. Івана Золотоустого, що по словам літописця, був справжнім архитвором тогочасного, західньо-українського будівництва. Баню собору двигали чотири луки, сперті на стовпах, закінчених різьбленими в камені, людськими головами. Вівтарний лук спірався на двох одноцілих кольонах, склепіння пресвітерії було розмальоване золотими зорями по синьому полі. Два входи до церкви, від заходу й півночі, були пишно різьблені в білому галицькому й зеленому холмському камені. Над входами були різьблені постаті Христа та св. Івана. Всю різьбарську окрасу собору виконав різьбар Авдій. Долівка в церкві була кладена в шахівницю, з мідяних і оловяниж плит, що вигладжені, блищали мов зеркало. На вікнах були «римські скла», себто ріжноколірові вітражі, а ікони, що красувалися в соборі, були привезені з Києва, Овруча та інщих українських міст. З Києва привезено теж дзвони та церковні книги.
Крім святойванського собору, побудував ще Данило в Холмі церкви Трійці, Богородиці та Кузьми й Дамяна. Довкола холмського замку розвів Данило парк.
В 1255 р р. Холм погорів. Почалася пожежа від якоїсь «окаянної баби», а була така велика, що її заграву бачили аж у Львові. Але Данило не зневірився й зараз таки приступив до відбудови. Обновив собор Івана та Церкву Трійці, а навіть збудував нову церкву Богородиці. Перед її царськими ворітьми поставив Данило прегарну чашу-хрещальницю, що її привігі. з Угорщини. Чаша «була різьблена з подивугідним майстерством» й мала вінок з різьблених гадючих голов.
Для того, щоби розвести життя, промисл і торгівлю в місті, почав Данило закликати до Холму «німців, іноязичників і ляхів». Крім того тікали сюди знад Дніпра «сідельники, лучники, сагайдачники, ковалі, золотарі» й інші ремісники. «І було життя й наповнило довкола городу двори, поля і села».
Подібно, хоч може з меншим накладом коштів і дбайливости будувався грдіж таки Львів. Почав його будувати Данило, що в честь свого сина назвав його Львовом, а закінчив, під організаційним оглядом, сам Лев Данилович.
Василько Романович
Смерть Данила передала керму державних і династичних справ у руки мого брата, володимирського князя Василька Романовича. Весь час життя й діяльности Данила ховався Василько в тіни. Не висунувся на перший плян і тепер, дарма, що в ньому шанували свого «отця й господина» не тільки найближчі свояки, але й посвоячені з Романовичами сусіди й союзники. Небаром (1270 р.) помер Василько, передавши Волинь свому одинокому синові Володимирові. Тепер перейшла керма галицько-волинської політики в руки енергійного й підприємчивого сина короля Данила — Льва.
Лев Данилович
Найстарший з Даниловичів — Лев, дістав по батькові Галич і Перемишль, Мстислав Теребовлю, наймолодший Шварно засів у Холмщині та Белзчині, а крім того дістав від литовського князя Войшелка ті білоруські волости, що в них княжив, покійний уже, Роман Данилович.
Сильна особистість і жадоба влади, що її виявив Лев Данилович, дуже скоро сколихнула родинною гармонією, що панувала поміж Романовичами. Непомітно створилися два табори — в одному залишився сам Лев, а проти нього станув дядько Василько з сином Володимиром та Мстислав і Шварно Даниловичі. Колиж помер Василько й Волинь опинилася в руках Володимира, формальний дотепер розділ поміж Галичиною і Волиню, стався дійсним. Галицько-Волинська Держава на довго перестала бути суцільним, державним організмом.
На щастя, вплив Льва Даниловича на хід західньо-української політики був настільки сильний, що про можливість справжнього розвалу не могло бути мови. Бо Лев був невідродним сином Данила І й внуком Романа. А хоч і недорівнював їм у всіх напрямках, хоча літописець, задивлений в світлу постать Данила, не так совісно підмічує його прикмети й успіхи, маючи завжди створені очі на його промахи, Лев був, у цілому, небуденньою історичною постаттю.
«Це була замітна особистість — каже Томашівський — але іншого покрою, аніж батько й дядько. Його енергія була злучена з пристрасною вдачею, політична амбіція переходила в безоглядність, лицарськість з нахилом до воєнної наживи. Але при всьому тому, Леїв мав великий воєнний і політичний талант».
Смерть Войшелка
Коли син литовського князя Мендовга Войшелк, покняживши в своїх білоруських волостях (1264-1267) пішов спасати душу в монастир, а свої землі передав Шварнові Даниловичеві, Лев запалав гнівом і жадобою відплати.
«Під той час — оповідає літописець — прислав Лев до Василька посла з такими словами: «Хотів би я зійтися з тобою, аби притім був і Вой-шелк». Василько післав по Войшелка на страсному тижні, кажучи таке: «Прислав до мене Лев, аби ми разом зїхалися, а ти не бійся нічого». Войшелк боявся Льва і не хотів їхати, але на Василькову поруку приїхав у світлий тиждень до Володимира й пристанув у манастирі св. Михайла Великого. Німець Мархолд запросив до себе всіх князів — Василька, Льва і Войшелка на обід. Почали пити й веселитися. Напившися, поїхав Василько додому спати, а Войшелк вернувся до манастиря. Сюди приїхав за ним Лев і почав говорити Войшелкові: «Куме, напиймося по чаші вина!» Й почали пити. А діявол, що ніколи не хоче добра людському родові, вложив у серце Львові, щоби він убив Войшелка з зависти за литовську землю, що її дістав брат Шварно, а не він»...
Злочин доконаний Львом з надуми чи на підпитку, остався такій злочином і грубим політичним промахом. Вигляди на тривке приєдінання білоруських земель до Галицько-Волинської Держави пропали. Сам Шварно «княжив літ небагато» (1267-1269) а по його смерти Загорнув Войшелкові волости великий князь Литви Тройден. Він зіаприязнився зразу з Львом Даниловичем проти Володимира Васильковича, але згодом почав ворогувати з обома. Знаємо, що Лев кількакратно воював Литву, чи то сам чи напускаючи на неї татар (1273,1275, 1277). Але поза остаточним приборканням ятвягів, що його перевів Лев спільно з Володимиром Васильковичем, не досяг він більших успіхів на Литві.
Краківський престіл і Люблинська земля
По смерти Болєслава, останнього з краківської лінії роду Казимира Справедливюго, сягнув по краківський престіл Лев Данилович. А коли польські вельможі обрали собі князем Лєшка Чорного з мазовецької лінії, Лев пішов з ханом Ногаєм, Васильком і Мстиславом на Польщу.
Виправа Льва Даниловича по краківську корону не вдалася. Українсько-татарсіькі війська розбрилися загонами по Польщі, а перемога Лєщка Чоргіюго під Госліцами примусила Льва завернути до дому з великими витратами й «неславою».
Відтепер, аж до смерти Лєшка (1283) не втихає польсько-українська війна, Лєшко раз-у-раз нападає, грабить і вирізує пограничні українські міста й села (Переворськ, Щекарів, села над р. Кроєною), а Лев з свого боку відплачує йому подібними походами; улаштовує їх сам, або з татарами спільно. Татари, хоч і «союзники» Льва, скільки разів проходять українськими землями на Польщу, пліндрують їх і граблять, як колись половці, помагаючи претендентам на київський стіл, грабили землі Придніпрівя.
Так було під час походу татар на Польщу в 1286 р. Йдучи попри Володимир, татари «чинили велике насилля в городі й пограбили незлічиму силу товару й коней, а залишивши частину свого війська на прожиток, зробили пустою всю Володимирську землю». Подібне діялося під Львовом, де простояли татари два тижні: «Стояли на Львовій землі, кормилися не воюючи, але з городу не давали вийти по харчі. А хто тільки виїхав з міста, того вбивали або забірали в неволю, а декого обдирали й пускали нагого; люди вмірали з холоду, бо зима була люта».
Смерть Лєшка розкрила перед Львом нові вигляди на завоювання Люблинщини. Зразу виправляє на Люблин свого сина Юрія, а коли він вернувся з нічним, Лев пішов сам і прилучив Люблинщину до своїх волостей.
Був це, як зауважує Грушевський, останній акт переваги України над Польщею, остання успішна спроба української експанзії на захід.
Рівночасно з захопленням Люблинщини, що пробула під українською владою до 1302 р., Лев устряв у боротьбу за краківський стіл, підтримуючи кандидатуру Болєслава Земовитовича. В 1289 р. бачимо війська Льва під Краковом, а по безуспішній його облозі на Шлеську, відкіля вернувся Лев з величезною воєнною добичю. При нагоді того походу заключіив Лев союз з королем Вячеславом чеським, що йому за невтручання в справи Люблинщини обіцяв помагати при стараннях за краківський престіл.
Здобутки на Закарпаттю
Вміраючи залишив Данило своїм наслідникам приязні звязки з Угорщиною. Угорський король Стефан, поміж своїми союзниками вичисляв і «зятя нашого Льва, руського князя, брата його Мстислава та Володимира, сина Василька, князів руських». Але Лев недовго витримав у приязних взаєминах з мадярами. Десь наприкінці 70-их рр. військо Льва пішло походом далеко поза Карпати й понищило землі верхньої Тиси. Тоді то приєднав Лев до своїх волостей частину українського Закарпаття. В грамоті з 1299 р. наджупан берегської столиці Григорій титулується «урядником Льва, князя українського». Як широко простягалася і як довго тривала українська влада на Закарпаттю не знаємо певно. Ще в 1320 р. належав до українських князів неозначений ближче замок «Маск».
Звязки з татарами
В протилежності до політики свого батька й усупереч громадській опінії, Лев Данилович підтримував дружні звязки з татарами. Користувався заєдно їхньою підмогою і разом з ними ходив походами на Литву (1277), Угорщину (1285) та Польщу (1286). Правда Золота Орда, знеможена внутрішніми міжусобицями не була вже така грізна, як колись, хоч давалася в знаки так своїм «союзникам» як і ворогам, коли вже про колишню її загрозу цілій Европі не було мови. Тому «зверхности» татарського ватажка Ногая над українськими князями не спід розуміти дослівно. Підчеркувана літописцем «татарська неволя» князів, обмежувалася тепер більше до форми, до того церемоніяльного івиходження назустріч татарам «з напитками й дарунками», а самої істоти залежности не охоплювала. Навіть тоді, як татари закликали українських князів до походу на їхніх сусідів, робили це дуже оглядно і старалися підкреслити, що похід відбувається в інтересі самих таки українських князів. Так прим. коли Ногай шле військо на Литву, то до українських князів переказує: «Ви все жалуєтеся передімною на Литву, тому посилаю військо з воєводою Мамшієм — підіть собі з ним на своїх ворогів». Так само не платили українські князі татарам постійної данині, як це робили князі Поволжа. В цілому «татарська неволя» була радше союзом і не сягала глибоко в умови українського життя та політики.
Володимир Василькович
В рівній мірі, як Лев був невідродним сином енергійного Данила, син другого Романовича Володимир Василькович, теж не відбіг від свого батька. Спокійний, лагідний, хоч завзятий, більш зацікавлений культурними справами й позагробовим життям, аніж політикою, ховався в тіни Льва, як колись його батько не вихилявся зпоза тіни Данила. Таким уже вдався з роду, а крім того тяжко хворів. У нього був рак долішньої щоки.
Літописець, що відноситься до Володимира Васильковича з особливою прихильністю, малює нам його як великого покров цителя освіти й мистецтва, що не тільки підтримував культурний рух того часу, але й сам писав та ілюмінував богослужебні книги.
«Він вмів ясно говорити про книжні справи, був книжник і великий фільософ, якого не було перед ним у цілій землі й по ньому не буде. Він розумів минуле й передбачував майбутнє, а при тому був зручний ловець, відважний, але тихий і смирний, незлобний; щириїй, нехапчивий, ненавидів брехні й злодійства, не пив від молодих літ, любив усіх а головно своїх братів, а присяги беріг з усією щирістю й правдою».
«Був високий, ростом, широкий у плечах, гарний з обличчя, волосся мав русяве, кучеряве, а бороду стриг. Руки і ноги мав гарні, але спідню губу мав грубу й говорив грубо».
Покорення ятвягів
Мабуть одиноким воєнно-політичним досягненням Володимира Васильковича було остаточне приборкання ятвягів, доконане ним разом із Львом Даниловичем. В 1273-4 рр. ятвяги були вже цілком розбиті й приборкані, а в 1279 р. звернулися до Володимира за... хлібом: «Господине, княже Володимире! Приїхали ми до тебе від усіх ятвягів, надіючися на Бога і на твоє здоровля. Не помори нас, а перекорми, пішли до нас збіжжя на продаж, а ми дамо тобі радо все, чого тільки захочеш: воску, білиць, бобрів, чорних кун та срібла».
Володимир зжалівся над ятвягами, післав їм збіжжя, човнами на Буг і Нарву, але по дорозі напали на транспорт поляки й розграбили. З того приводу прийшло до війни поміж Володимиром і мазовецьким князем Конрадом Земовитовичем, але про ятвягів уже з того часу не чуємо. Стиснуті в українсько-польсько-німецькому трикутнику вони пропали остаточно з політичної арени.
Остання воля Володимира
Володимир, хоч і любив своїх братів, то до Льва Даниловича відносився з особливим упередженням. Колиж прийшов йому час готуватися на смерть, він завіщав «всю свою землю і престольний город Володимир» Мстиславові Даниловичеві. Жінці завіщав город Кобринь з дооколичними селами. Львові ні його синові не дав нічого «за гордість». Щоби запевнитися перед можливими зазіханнями Льва на його спадщину, Володимир покликав на свідків свого завіщання татарських ханів Телебугу й Аглуя, що справді подбали про те, щоби Волинь не виховзнулася з рук нездарного Мстислава й не обєдналася в руках талановитого й енергійного Льва.
Помер Володимир Василькович 10 жовтня 1289 р. й «плакали, по ньому всі володимирці, чоловіки, жінки й діти». Плакали не тільки бояри, а й прості, не тільки свої, але й чужинці — «німці, сурожці й новгородці, а жиди плакали так, як по упадку Єрусалиму вели їх у вавилонську неволю».
Мстислав Данилович
Наслідник Володимира Васильковича на володимирському престолі не позначив себе нічим на картах історії. Правда, литовські князі відступили Мстиславові добровільно Волковийськ, аби він тільки «тримав з ними мир», а Конрад мазовецький здобув собі при помочі Мстислава Сандомирщину, але тут діяли не особисті прикмети того князя, але та сила й повага, яку давало йому волинське наслідство. А хоч як прихильно відносився до Мстислава Даниловича літописець, то міг тільки підкреслити, що він «світився правдолюбєм» у відношенні до братів, бояр і простих людей, та що збудував каплицю над гробом своєї бабки у Володимирі й оборонну вежу в Чорторийську.
Смерть Даниловичів
Про останні роки життя Льва Даниловича не знаємо нічого певного таксамо, як не маємо докладної дати його смерти. В хроніці міста Львова Вартоломея Зіморовича з половини XVII ст. говориться, що Лев став під кінець життя «смирний, мов ягня», постригся в черці й тихо закінчив своє бурхливе життя. Поховали його василіянські черці в чернечій одежі, без усякої виставности, «а місця його спочинку не знають українці й дотепер». З оповідання Зіморовича виходилоб, що Лев помер і був похований у Львові, де більше всього перебував, але збереглася теж традиція про те, що Лев постригся в спаському монастирі під Старим Самбором, тут помер і тут його поховали, а відтак перенесли до монастирської гробниці в Лаврові. Дату смерти князя Льва усталено, з деякою правдоподібністю, на 1301 рік.
Наприкінці галицько-волинського літопису маємо доволі підхлібну, але не зовсім повну характеристику Льва, мовляв «був Лев князь мудрий, хоробрий і кріпкий на війни; велику відвагу показав у багатьох війнах».
Про останні роки Мстислава Даниловича та про його наслідників знаємо ще менше. У 80-их рр. XIII ст. він мав уже дорослого сина Данила, але що з ним сталося, не знаємо. З 1376 р. збереглася записка на рукописному євангелію, що якийсь князь Юрій «син Данила холмського надав чотири села холмській катедрі» але нема певности, що цей князь був справді внуком Мстислава Даниловича.
Король Юрій Львович
Із щасливо збреженої печатки Юрія Львовича переконуємося, що по смерти Льва й Мстислава Даниловичів, усі галицько-волинські землі опинилися в руках того князя, що титулує себе «королем Руси й князем Володимирії». Столицю держави переніс Юрій до Володимира.
З важніших подій того часу знаємо про вінчання Юрія Львовича з Евфемією дочкою куявського князя Казимира, сестрою пізнішого польського короля Володислава Локетка. В 1302 р. бачимо українські союзні війська з Локетком на Сандомирщині; тогож року краківські й сандомирські можновладці відвойовують від Галицько-Волинської Держави Люблинщину.
Крім союзу з Локетком, що перетривав самого Юрія Львовича, ввійшла Галицько-волинська Держава в союз з хрестоносцями, проти Литви.
На час володіння Юрія Львовича припадає теж многоважна подія утворення галицько-волинської митрополії около 1303 р. Він теж відноновив звязки з римським папою і переговорював з ним про унію. При тій нагоді дістав від папи корону й королівський титул, але на цьому й закінчилася його уніоністична спроба, що не мала, мабуть потрібного грунту для свого розвитку й закріплення.
Польський історик Длугош усталює дату смерти Юрія Львовича на 1308 рік, при чому наводить його характеристику: «Був він муж мудрий, ласкавий і для духовенства щедрий; за його влади тішилася українська земля миром і славилася багатством». В «житію» першого галицько-волинського митрополита Петра, писаному наприкінці XIV ст. говориться, що за Юрія «була Волинська земля в чести й повазі, повна багатства й слави».
На згаданій уже королівській печатці Юрія зберігся його портрет. Бачимо тут Юрія в мантії на престолі, в зубчастій короні зі скиптром у руці. В нього довге волосся й борода. Латинський напис і готицький стиль печатки свідчить про поширення західньо-европейських культурних впливів на землі Галицько-Волинської Держави.
Андрій та Лев Юрієвичі
По смерти Юрія вступають у права володарів Галицько-волинської Держави його два сини — Андрій та Лев. Всупереч досьогочасній практиці, вони не діляться батьківською спадщиною, але правлять удвох і разом виступають назверх.
Як сестрінці польського короля Локетка, вони залишаються у союзі не тільки з ним але й з його союзниками — скандинавськими й поморськими князями проти бранденбурських марграфів (1315). З дня 9 серпня 1316р. маємо першу спільну грамоту Юрієвичів, де вони титулують себе «з божої ласки князі всієї української землі, Галичини й Володимирії». Тою грамотою обновляють Юрієвичі союз з пруськими хрестоносцями, яких обіцяють боронити від татар і «від всякого ворожого напасника». Під останнім слід розуміти Литву, що чим далі тим більше загрожувала не тільки цілости, але й самому існуванню Галицько-Волинської Держави. Знаємо, що в другому десятилітті XIV ст. Литва позначила свій натиск на Галицько-Волинську Державу, відірвавши від неї Дорогичинську та Берестейську землю. В боротьбі з литовським князем Гедиміном проминають теж короткі роки володіння обох Юрієвичів, що рівночасно були «непоборним щитом» Польщі проти татар.
В травні 1323 р. писав Володислав Локеток до папи, що «два останні українські князі-схизматики, що були йому за непоборний щит проти татар, зійшли з цього світу», а з їх смертю загрожує Польщі безпосередня татарська небезпека...
З листа Локетка довідуємося, що в 1323 р. не жили вже оба Юрієвичі, але коли саме та з чого померли чи згинули, разом чи нарізно, не знаємо. На всякий випадок не залишили по собі мужеського нащадка й Галицько-Волинська Держава опинилася без своєї династії.
Галицько-волинські бояри, пробували якийсь час кермувати державними справами самі. Можливо, що для цього подбали про татарську опіку, якої так злякався Локеток, але небаром перемогли поміж боярами більш консервативні елєменти, що покликали на галицько-володимирський престіл, посвояченого з Юрієвичами, мазовецького князя Болеслава Тройденовича.
Болеслав Тройденович
Те, що зпоміж багатьох претендентів на галицько-володимирський престіл вибрали собі бояри саме сина сестри Юрієвичів Марії свідчить про змагання піддержання династичної тяглости бодай у жіночій лінй.
Болеслав, син мазовецького князя Тройдена й Марії Юріївної, був охрещений і вихований в католицькій вірі, але з огляду на можливість засісти на галицько-володимирському престолі, він перейшов на східній обряд і прийняв імя свого діда по матері — Юрія.
В характері «князя Руси» виступає Юрій-Болеслав уже в грамоті з 1325 р. Два роки згодом титулує себе «князем землі української, галицької й володимирської», вживаючи рівночасно маєстатичної печатки короля Юрія Львовича. Чи, покликаний боярами, Болеслав заволодів галицько-волинськими землями мирним шляхом, чи наштовхнувся на якийсь спротив, невідомо. Знаємо, що погодилися на його кандидатуру татари, які виконували ще своє формальне зверхництво над Галичиною й Володимирією й тому дехто з західньо-европейських літописців (Іван Вінтертурський) вважав його навіть татарським ставлеником.
Правда, згаданий уже хроніст Львова Зіморович оповідає про опір, з яким нібито зустрівся Болеслав у Львові. «Один тільки Львів, — читаємо в Зіморовича — хоробро боронений дружиною Льва (З. має на думці... Льва Даниловича), татарами, сараценами, вірменами й іншими княжими дружинниками, замкнув ворота перед наїздником і отворив їх (1327 р.) тільки на таких умовах: Болеслав прийнявши гідність українського князя, позволить міській громаді спокійно й свобідно жити по своїм законам і звичаям, княжого скарбу, як святощів не порушить й не робитиме в публичних справах нічого, без загальної згоди міщанства».
Оповідання Зіморовича має всі прикмети лєгенди, але воно цінне, як відгомін місцевої традиції, що жила у Львові ще в половині XVII сторіччя.
Хоча Болеслав-Юрій був князем з польської династії, то його закордонна політика далеко не покривалася з польськими інтересами. В першу чергу свідчать про це дружні взаємини нашого князя з пруськими хрестоносцями, що тоді були непримирними ворогами Польщі. До нас збереглося чотири грамоти-договори Болеслава-Юрія з хрестоносцями. Перша з 1325 р. друга з 1327. В них підчеркує Болеслав-Юрій повну невтральність у боротьбі Локетка з хрестоносцями. В третій грамоті з 1334 р. коли на краківському престолі сидів син Локетка Казимир, згадує Болеслав-Юрій стару українсько-німецьку приязнь, «непорушену з часів Романа Мстиславича». Болеслав-Юрій обновлює цю приязнь «аби замкнути роти тим, що виють і брешуть на наш союз, та намагаються його розірвати». Нарешті в четвертій грамоті, виданій півтори року згодом, з нагоди переміни на становищі великого магістра хрестоносців Болеслав-Юрій ще раз підкреслює вагу й тривкість українсько-німецького союзу.
Болеслав-Юрій не обмежився до одної тільки невтральности в змаганнях Польщі з хрестоносцями. Навпаки. В 1337 р. бачимо українсько-татарські війська під Люблином. Облога Люблина тривала 12 днів і мала на меті привернення Люблинщини, втраченої в 1302 р. до Галицько-Волинської Держави.
Воюючи з Польщею й піддержуючи добросусідські звязки з татарами й хрестоносцями, Болеслав-Юрій старався рівночасно злагіднити напружені взаємини з Литвою. В 1331 р. він жениться з дочкою Гедиміна Офкою, що її при хрещенню, назвали Евфемією. Це наближення Болеслава-Юрія не було тимчасове. Згодом він одружує свою дочку з литовським князем Любартом й не маючи мужеських нащадків, признає його своїм наслідником «у Володимирі, Луцьку й усій Волинській землі».
Цілість закордонної політики Болеслава-Юрія була різко протипольська й тому, коли Локеток покладав які надії на польське походження галицько-волинського князя, то грубо перечислився. Тому не диво, що його син Казимир, не бачучи виглядів на вдержання польського стану посідання на заході й шукаючи противаги своїм втратам на сході, затіяв широкозакроєну, дипльоматичну підготовку для опанування галицько-волинських волостей.
Вишеградський договір
В 1339 р. заключив польський король Казимир з угорським Карлом Робертом договір у Вишеграді про те, що на випадок, колиб у Казимира не було синів, польське наслідство перейде на угорського королевича Людвика, сина Карла й сестри Казимира Єлисавети. За те мала Угорщина допомогти Казимирові в майбутньому приєднанні до Польщі галицько-волинського наслідства по Болеславі-Юрію. Як знаємо, Угорщина вже від кінця XI ст. зазіхала на Галичину й Волинь, кількакратно захоплювала у ній владу, а від смерти Романа Мстиславича угорські королі вважають себе зверхниками Галицько-волинської Держави й навіть титулуються постійно її «королями». Тепер, коли Болеслав-Юрій не мав уже виглядів на мужеського нащадка й наблизився до Литви, старі мадярські апетити на галицько-волинські волости віджили з новою силою. Розумів це Казимир і тому, зазіхаючи на Галичину й Володимирію, рішив заспокоїти мадярські претенсії на неї аж такою високою ціною, як королівська корона Польщі.
Осягнувши згоду угорського короля. Казимир почав тепер свою акцію на галицько-волинському грунті. Як відомо, Болеслава-Юрія покликали на престіл самі бояри. Зробили це в надії, що він, як володар з чужої династій, не насмілиться виступати проти їхньої самоволі й буде тільки куклою в руках боярської верхівки. Але перечислилися. Болеслав-Юрій показався куди самостійнішим і енергічнішим, як того сподівалися по ньому внутрішні й зовнішні вороги. Він, не тільки титулував себе, але й хотів бути володарем з божої, а не з боярської ласки. Правда, він не відтручував бояр від ради й репрезентації, але старався тримати їх подальше від керми державними справами. Це, очевидно, було першим зерном незгоди поміж ним і боярством.
