Єдність предметно-діяльного формування і саморозвитку людини, матеріальне буття і небуття

Література: 11 с. 138 - 142;17, с. 330 - 333.

МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ

Проблема буття - це проблема сутності всього існую­чого, а також проблема єдності світу як цілого.

Буття постає як абстракція високого, навіть гранично ви­сокого рівня. Усвідомити, що таке буття, "схопити" його змісто­вий центр у думці надзвичайно важко. Навіть послідовно проду­мати, який зміст несе проста часточка "є", що ми її вживаємо майже в усіх наших судженнях, настільки непросто, що з цього приводу існують різні підходи та тлумачення. Отже, у самому понятті буття прихований певний парадокс: це давнє, а тому й дуже широко вживане поняття, а з іншого боку, воно настільки складне, що майже не піддається охопленню.

Фундаментальність проблеми буття для філософії пов'я­зана насамперед із тим, що філософія виконує функцію люд­ського світоорієнтування, а буття - це найширше філософське поняття, і тому воно постає як граничний, цільовий, стратегіч­ний людський орієнтир.

Коли ж ми маємо справу з людським світоорієнтуванням, то ми повинні мати на увазі кілька принципово важливих його аспектів.

Передусім, орієнтири нашого життєвого самоутвердження повинні фіксувати певні виміри, прояви або характеристики світу, в якому ми перебуваємо.

Поняття буття має фіксувати певні характеристики сві­ту, а також і певні ознаки, за якими ми могли б відрізняти буття від небуття. У цьому аспекті ми, з одного боку, спираємося на дані сучасної науки про світобудову, з іншого боку - на її істо­ричний досвід, що засвідчує певну відносність наших уявлень про сутність, стани та форми проявів буття. Крім того, у питанні про ознаки буття ми змушені виходити за межі науки, тому що саме це питання перебуває у залежності від розуміння і тлума­чення сутнісних коренів буття. Цей вихід здійснюється у сфери філософії, метафізики та теології.

Умовою визначення буття як гранично широкої категорії є зіставлення його з небуттям. Але в реальному життєвому досвіді ми ніде і ніколи безпосередньо не стикаємося із небуттям як таким. Коли зникають певні матеріальні речі, змінюється природа, явища, вмирають живі істоти, ми розуміємо, що все це ще не є переходом у небуття, адже при цьому немає повного зникнення, а є лише перетворення певних форм та вимірів того, що існує, в інші форми та виміри.

Отже, у такому розумінні й небуття, і всі матеріальні форми, що підлягають змінам, постають як відносні. Вони визначають не буття як таке, а лише його прояви. Для того, щоб визначити буття, слід було б знайти його не відносні, а абсолютні межі. З такими межами конкретні науки ніколи не стикаються хоча б тому, що для них с саме поняття. Коли філософія ставить питання про абсолютні межі буття, вона намагається вивести на рівень людського розуміння те, що не є предметом або елементом практичного та пізнавального досвідів. Тому тут починається та галузь знання і пізнання, яка дістала назву метафізики, тобто галузь знання, що перевищує фізику, перебуває над фізикою.

Життєві орієнтири, якими керується людина, лише тоді можуть бути надійними, коли вони є не скороминущими, не частковими, а фундаментальними за значенням, обсягом та кон­центрацією наших знань і прагнень. Оскільки філософське розу­міння буття відповідає усім названим вимогам, воно й постає водночас і фундаментальним, і універсальним, і цільовим орієн­тиром для людини.

Усі названі характеристики поняття буття перетворюють його і на чинник сенсоутворення у людській свідомості. Справді, якщо це поняття охоплює усі аспекти людського знання та до­свіду, воно все це водночас і концентрує, об'єднує, а тому надає усьому певного кінцевого спрямування, що для свідомості по­стає у статусі отримання певного сенсу. У зв'язку з цим роз­криваються людські виміри проблеми буття: буття постає як універсальна цінність.

Зазначений аспект проблеми буття досить очевидно по­стає у рамках релігійної свідомості та теології. У більшості розвинених релігій основною життєвою метою людини є або досягнення вищого буття, або його збереження від небуття та руйнування. Наприклад, у релігійному напрямі індійського джай­нізму запорукою спасіння людської душі та досягнення стану блаженства є відсутність насильства, незаподіяння шкоди будь-чиєму життю. У християнстві вважається, що людина своєю вірою та непохитним бажанням позбутися гріха може врятувати не лише себе та свою душу, а й змінити стан усієї природи, сприяти переходу її до існування у стані гармонійного та нічим не ушкодженого буття. Це релігійно-теологічне прозріння у XX ст. набуло загального визнання: загрозлива еко­логічна ситуація, що стала наслідком науково-технічного прогресу, наблизила людство до загибелі та до розуміння саме такої міри відповідальності - відповідальності людини за стан буття взагалі. Отже, людина опинилася віч-на-віч із буттям; тепер вона змушена ставитися до буття не лише як до аб­стракції, а як до реального складника своєї життєдіяльності. Звичайно, що за таких обставин людина вже не може задоволь­нятися надто туманними уявленнями про буття; з'явилася необхідність визначити більш однозначно, що можна вважати підвалинами буття та яким чином людина з ними пов 'язана. Звернемося ще до одного важливого аспекту в людському вимірі буття. Річ у тім, що для людини питання про буття ор­ганічно поєднане з питанням про смерть. Врешті-решт, із не­буттям людина ретельно стикається через факт смерті. Тілесно, фізично людина, коли вмирає, вступає у світовий кругообіг речовини та енергії. Але людина і людське буття, як вже за­значалося, не зводяться до життя організму. Куди зникає саме те, у чому концентрується людський початок буття? Що залиша­ється від людини після закінчення її фізичного існування? З давніх часів люди сповідували тезу про те, що ніщо в цьому світі не виникає з нічого (таке, як відомо, можливе лише в акті божественного творення світу) і не зникає без наслідків. Отже, і те основне, що становить центр і зосередження буття людини людиною, також не може зникнути безслідно. Факт смерті, його усвідомлення, осмислення змусив людину вже в давні часи замислитися над проблемами буття та небуття і зрозуміти ці проблеми як свої глибинні, вихідні, поза якими для людини навряд чи можливе свідоме регулювання своєї життєдіяльності.

Ці проблеми настільки важливі і фундаментальні, що де­які культурологи вважають: культуроутворення починається ли­ше після того, коли здійснюється свідоме поховання людини, тобто коли смерть усвідомлюється як явище надзвичайне, особ­ливе, а людина при цьому не зводиться до тілесного існування.

граничне широке загальне поняття що фіксує характеристики та прояви світу

І постає як чинник сенсоутворення, найвища цінність для людини   Та як міра її моральності відповідально ті

Проблема буття - це передусім проблема, що виникає і розкривається перед нами в гамлетівському окресленні: бути чи не бути! Що означає бути і як можна утриматися у бутті за умов мінливості та минущості будь-яких форм сущого? Чи може людина вважати себе чимось особливим щодо цих процесів, чи може уникнути розпаду та зникнення у світових метаморфозах? Усі ці питання належать до вічних і фундаментальних.

Питання З