Економічна думка виникла одночасно з появою людини [1]. Поштовхом до формування економічної науки, політичної економії як самостійної науки стало зародження капіталізму, формування національних ринків, становлення в усіх структурах суспільного життя капіталістичних відносин.Термін “політична економія” ввів донаукового лексикону французький економіст Антуан де Монкретьєн, який у 1615 р. опублікував працю “Закони суспільного господарства (Трактат політичної економії)”, де йшлося про закони розвитку суспільного господарства.
Капіталістичні відносини в пору їх зародження одержали найбільший розвиток у торгівлі. Відповідно, і перший напрям політичної економії - меркантилізм (від італійського слова “мерканте” - торговець, купець) - виходив з того, що торгівля є джерелом багатства. З усіх видів діяльності пріоритет надавався праці, зайнятій у торгівлі, перш за все в міжнародній, оскільки вона сприяла нагромадженню багатства, яке ототожнювалось тоді з грошима, золотом.
У міру проникнення капіталу у сферу виробництва формувалася класична політична економія. Перші її представники - фізіократи на чолі з Франсуа Кене - перенесли питання про походження суспільного багатства зі сфери обігу у сферу виробництва, обмежившись лише сільським господарством, вважаючи, що багатство створюється лише в цій галузі [2, с.426].
Найвищого розвитку класична політекономія досягла в працях видатних англійських економістів Адама Сміта і Давида Рікардо. Основним об’єктом дослідження цих економістів було виробництво як таке, незалежно від галузевих особливостей, а також розподіл благ.Вони висунули й обґрунтували систему понять і категорій, що являють собою наукове відображення багатьох економічних процесів.
У середині XIX ст. у політичній економії сформувався пролетарський напрям, який розробив її основоположник Карл Маркс(1818-1883). Марксизм висунув положення, що предметом політекономії є виробничі відносини людей у їх взаємозв’язку з продуктивними силами. У рамках марксистської політекономії було розроблено вчення про суспільно-економічні формації, закономірності їх розвитку та зміни. Марксистська політекономія поглибила вчення про трудову теорію вартості, а також розробила теорію додаткової вартості.
У другій половині XIX ст. було сформульовано теорію граничної корисності - маржиналізму, в становленні якої видатна роль належить австрійській школі, а саме вченим К. Менгеру і Є. Бем-Баверку. Тоді ж виникла й американська школа граничної продуктивності на чолі з її основоположником Дж.Кларком. Велике значення для розвитку політекономії мали праці видатного англійського економіста А. Маршалла (“Принципи економічної науки”,1890 p.) Його праця започаткувала новий напрям у політекономії - неокласичний.
Цей напрям є однією зі складових частин сучасної політекономії. Елементом неокласичної політекономії є кейнсіанство, фундатором якого став видатний англійський економіст Дж. Кейнс (“Загальна теорія зайнятості, процента і грошей ”, 1936 р.).
У другій половині XX ст. неокласичну політекономію успішно розробляє видатний американський економіст, лауреат Нобелівської премії П. Самуельсон. У його визначенні нова політекономічна школа трактується як “неокласичний синтез”. Принципи неокласичного синтезу ґрунтовно викладені в підручниках, які мають назву “Економікс” або “Економіка”. Представники економікс предметом дослідження вважають “проблеми ефективного використання обмежених виробничих ресурсів або управління ними з метою досягнення максимального задоволення матеріальних потреб людини”.
Одним з напрямів політекономії є інституціоналізм, який склався наприкінці XIX - на початку XX ст. у різних модифікаціях. Прихильники інституціоналізму основою розвитку економіки суспільства вважають соціальні інститути. Сучасні інституціоналісти (У. Мітчел, Дж. Гелбрейт, Р. Коуз) критикують неокласичні теорії, вони виступають за реформування капіталізму.
З другої половини 70-х pp. на передові позиції в політичній економії виступила монетаристська школа. Монетаристи підтримали гасло “Назад до Сміта”, що означало відмову від методів активного державного втручання в економіку. Глава монетаристів М. Фрідмен доводить, що “грошові імпульси”, грошова емісія є головними регуляторами, які впливають на господарське життя.
На початку ХХІ ст. в Україні видано ряд підручників, навчальних посібників з політичної економії, які поєднують у собі найважливіші здобутки неокласичного, марксистського та інституціонального напрямів і шкіл у політекономії.
2. Розвиток напрямів “нової політичної економії”
Центральним, системоутворюючим і субстанціональним елементом системи економічних наук є загальна економічна теорія, статус ядра якої, незважаючи на інтенсивний розвиток інтеграції різних напрямів світової економічної думки, зберігає політична економія.
Загальна економічна теорія - це політична економія з якісно визначеним, складно структурованим предметом, що розвивається у взаємозв'язку з модифікаціями сутнісних закономірностей економічної цивілізації, на основі чого відбувається й еволюція всієї системи економічних наук.
У новому столітті політико-економічна наука інтенсивно розвивається. Значна кількість наукових журналів у своїй назві містить термін “політична економія”. Виникають і розвиваються конкуруючі наукові напрями, які претендують на статус нової політичної економії. Серед них найбільш помітні: теорія суспільного вибору, постфордистська теорія регуляції, раціональна, позитивна, світова політекономія; політична економія розвитку; економічна соціологія міжнародних відносин, а також деякі напрямки економічної глобалістики і радикальної політичної економії. Перелічені напрями мають як подібні дослідницькі програми, так і ті, що істотно різняться. Окремі з них (наприклад, теорії регуляції) оцінюються у світовій економічній літературі як домінуючі школи політичної економії в сучасній суспільній науці.
Відмітна риса більшості зарубіжних варіантів “нової політичної економії” - їх міждисциплінарний характер, найчастіше - в аспекті тих чи інших проблем економічної політики і регулюючих функцій держави. Особливе місце в сучасній науці займає теорія суспільного вибору, яка за допомогою інструментарію неокласичного аналізу досліджує сферу політичних відносин.
Подібна міждисциплінарна інтеграція має позитивне значення для розширення і збагачення предмета політичної економії, але тут є і небезпека його розмивання. Кожна наука зберігає свій самостійний статус, поки система категорій і законів, що втілена в її предметі, відбиває соціально значимий фрагмент дійсності. Інакше не тільки економічний, але і будь-який інший загальнонауковий “імперіалізм” давно б поглинув усі раніше самостійні галузі наукового знання.
Дійсну множинність сучасних політико-економічних систем доцільно було б відрізняти від різнобою в термінології, викликаного нечіткістю розуміння предмета науки та її основного питання.
