Самостійна робота №15
Щодо розуміння нації існують і основні концептуальні схеми соціології нації, тісно пов’язані з соціальною практикою.
У межах першого, атомістичного напряму, акцент на важливій та першочерговій ролі однієї з ознак нації породжує зазвичай її дальшу абсолютизацію з далекосяжними висновками. Так, наприклад, у рамках марксизму нація проголошувалася суто соціальним утворенням на базі відповідних економічних відносин і уявлялась як внутрішньо (соціально) суперечлива єдність, в якій існував примат класового над національним.
Національне питання могло бути розв’язаним тільки внаслідок вирішення соціальних проблем шляхом соціалістичної революції. Після її перемоги в багатонаціональній країні мав початися процес «розквіту і зближення соціалістичних націй», який неминуче призводив до виникнення локальних або регіональних спільнот нового, наднаціонального типу, як-от радянський народ або співдружність соціалістичних країн. У майбутньому, після перемоги комунізму в цілому світі, всі нації мали б об’єднатися у спільній системі світового комуністичного господарства, що створювало необхідні умови для поступового злиття всіх їх у єдине безнаціональне ціле. Тобто нація уявлялась як феномен вторинний (залежний від економічних чинників) і тимчасовий (приречений на появу в силу дії економічних закономірностей та на зникнення в результаті реалізації таких закономірностей, як економічна інтеграція).
Отже, у цьому пункті щодо майбутнього націй сходяться і марксизм, і позитивістські концепції суспільного розвитку. Це зауважив ще Е.Ґідденс, вважаючи одним із «пережитків минулого» в соціології панування в ній економічного редукціонізму. На його думку, соціології в майбутньому потрібно відмовитися від традиційних пошуків відповіді на марксизм лише у сфері економічного життя і зосередитися на культурних вимірах сучасності та на теоретичному осмисленні національних держав, етнічних відмінностей, відносин усередині системи національних держав, що не лише не втрачає своєї актуальності, а й висувається на чільне місце в сучасній соціологічній думці.
Поміркованішу позицію у поглядах на націю та її розвиток обстоював М.Шаповал. Не заперечуючи інтеграційних процесів у сучасному світі, він вбачав подальшу можливість утворення «громади національних громад», в якій би органічно поєднувались інтернаціональні та національні чинники рівною мірою, утворюючи несуперечливу комбінацію найрізноманітніших кумулятивних зв’язків.
Однак слід визнати, що погляди представників суб’єктивістського напряму щодо розвитку і майбутнього націй були найпослідовнішими.
Якщо нація — це повноправний суб’єкт історичного руху, то її життєдіяльність треба розглядати як процес, головною тенденцією якого є переведення культурного стану або стадії розвитку її організму в державну. Тоді державний стан є розвинутою стадією культурного стану.
Так, В.Старосольський вважав, що «культурна» нація мусить переступити межі лише культурницьких устремлінь, щоб стати «повною» нацією. Отже, політичність, або домагання нацією держави, є сутнісним критерієм нації. Тут В.Старосольський посилається на думку визнаного класика західної соціології М.Вебера, який на з’їзді німецьких соціологів стверджував: «Оскільки за цим справді багатозначним словом «нація» криється якась спільна річ, то вона лежить, очевидно, на політичному полі. Поняття нації можна б хіба тільки так означити: вона є чуттєвою спільнотою, рівноцінним вираженням якої була б власна держава, яка, отже, має нормальну тенденцію витворити її (державу) із себе». Таким чином, для В.Старосольського природним є національний розвиток через низку фаз до пункту удержавлення нації. Послуговуючись термінологією Ф.Тьонніса, органічним розв’язанням національного питання на його першій стадії має бути шлях злиття організму нації і механізму держави — національної спільноти і державної спілки. Таке злиття означає створення суспільно-політичної організації, яка «основувалася б рівночасно і на раціональній солідарності, що побудована на спільності інтересів та цілей, і на чуттєвій основі, на стихійній волі членів сеї суспільності належати до себе та творити одну гуртову цілість».
Водночас В.Старосольський не погоджується із загальним розумінням історичного процесу в концепції Ф.Тьонніса. Якщо у Ф.Тьонніса друга форма суспільної організації — суспільство (ґезельшафт) історично витісняє першу — спільноту (ґемайншафт), і тенденція розвитку уявляється скерованою на перетворення спілки в одну-єдину форму усуспільнення, то в концепції В.Старосольського такий лінійний, однобічно спрощений розвиток ставиться під сумнів. Суспільне життя, на думку українського вченого, — це не лише раціональна техніка. Два чинники — стихійна воля, з одного боку, і «чистий розум», з другого — доповнюють один одного, представляючи дві різні сторони життя людства. В історичній практиці, наголошує В.Старосольський, можна помітити свого роду чергування, волюнтаризацію чи раціоналізацію такого життя, перехід від спільнот до раціоналізованих суспільств і навпаки, злиття їх у різних пропорціях у межах єдиного синтетичного цілого, народження нових, незнаних досі спільнот. Такі чергування і набирання сили по черзі різними формами становлять «величаву ритміку» історії і не дають жодних підстав розглядати її як якийсь одномірний і односпрямований процес. Тому суспільний розвиток аж ніяк не є розвитком по лінії, як це бачимо у Ф.Тьонніса, а національна спільнота не є приреченою на загибель формою суспільства, котра вичерпала всі свої внутрішні ресурси.
У цьому плані характерними є міркування одного з видатних соціологів сучасності Н.Смелзера. Роздумуючи над суттю тих соціальних процесів, які визначають зміст сучасної доби на межі XX і XXI століть, він вважає її прикметою етнічний ренесанс. На його думку, прагнення національної незалежності було одним з головних факторів, що спричинив остаточну руйнацію радянського комунізму. Однак дія етнонаціональних чинників стосується не лише колишніх соціалістичних країн.
«Нині ці одвічні сили... сили ґемайншафт, — пише він, — очевидно, знову заявляють про себе у регіональній, етнічній і лінгвістичній свідомості, в соціальних рухах і в політичній боротьбі в цілому світі». Отже, у науковій дискусії між Ф.Тьоннісом і В.Старосольським істина була, як бачимо, на боці українського дослідника.
Розмірковуючи про сучасні тенденції, О.І.Бочковський зазначав, що насправді людство знає соціальну інтеграцію і диференціацію — два рухи, які відбуваються рівнобіжно в людському розвитку. Вони не заперечують, а доповнюють один одного. Звідси будь-яке національне і культурне винищення у майбутньому неможливе: воно передбачає консолідацію людства через об’єднання і вільний розвиток націй. Тому все, що є суто національним у культурі того чи того народу, стає надбанням світової культури, збагачує, оновлює та оживляє її. Світова культура в О.І.Бочковського є творчою сумою національних культур.
Ще один підхід до розгляду нації, який розвивається у надрах сучасної західної та української соціологічної думки, умовно можна назвати символічним, чи синтезованим. Він передбачає розуміння і повсякденне задіяння членами певної національної спільноти семіотичних систем і символів.
Національний розвиток супроводжується використанням і традиційних символів та знакових мереж, і виробництвом нових. У такий спосіб нація отримує стимули до спільного життя своїх представників, адаптуючись до нових, змінених обставин. Особливу роль у співжитті членів нації нині відіграють різного роду політичні події, які набувають значення символічної вартості. Подією для консолідації нової української нації, наприклад, може бути грудневий референдум 1991 р. з питання про незалежність. На думку вже цитованого О.Мотиля, він, а особливо Акт незалежності став складовою частиною семіотичної мережі тих людей в Україні (незалежно від їхнього походження і національності), яку вони вважають своєю. Такі приклади мають свідчити про творення нової української нації у значенні держави і громадянства. Фактично тут ідеться про інтерпретацію поняття «нація» як громадянського, а не етнічного утворення, що набуває дедалі більшої підтримки в колах українських учених і політиків. Багато з них вважає, що нині домінує ідея української нації як соціально#політичної спільноти, пов’язаної
єдиною територією, спільними економічними і політичними інтересами, котра усвідомлює себе як особливу соціальну спільноту — український народ. Це положення закріплено в новій Конституції України.
За логікою представників символічного напряму, подальший розвиток національних процесів у світовому контексті можна уявити як свого роду культурно-семіотичну інтеграцію, що спочатку в культурній, а потім і в інших сферах призведе до зростання спільних для різних націй символічних рис. У них поєднуватимуться і традиційні, й новоутворені символічні знаки й цінності. Найоптимальнішим варіантом тут видається зростання спільних рис і вироблення у майбутньому якоїсь загально-людської культурно-семіотичної кодової системи, якою добровільно послуговуватимуться різні нації і народності світу.
Підсумовуючи, можна сказати, що основні положення соціології нації повинні узгоджуватися із сучасним уявленням про соціологію взагалі.
Соціологія здійснює аналіз суспільства як органічної соціальної системи, утвореної зі спільнот#суб’єктів, до яких належить і нація. Нація, своєю чергою, є великою етносоціальною спільнотою, члени якої свідомі своїх спільних політичних, культурних, господарських та інших інтересів.
Національні інтереси — це вибіркова скерованість нації на збереження своєї самобутньої життєдіяльності та її розвиток в усіх сферах суспільного життя в гармонії із загальнолюдськими вартостями та ідеалами.
Своє концептуальне вираження національні інтереси знаходять у національній ідеї, зміст якої зумовлений історичними епохами у житті нації та їхніми сутнісними соціальними характеристиками. Щодо суті національної ідеї, то в ній відображення і осмислення реального стану національного розвитку доведене до обґрунтування мети досягнення національної незалежності та здобуття держави. Таким чином, в національній ідеї об’єктивне знання підноситься до усвідомлення цілей та устремлінь суб’єкта. У цьому разі соціальним суб’єктом є нація, а усвідомлення нею цілей і шляхів досягнення національної незалежності знаходить прояв в її національних інтересах і практичній діяльності щодо їх реалізації. Отже, національні інтереси є збудником волі до практичних дій, особливо в часи національного відродження.
Уявлення про націю як окремий суб’єкт і героя історії, «особистість» із власним життям, волездатністю та власною долею — свого роду «макроантропос» — стає загальноприйнятим у сучасній соціологічній думці. Відповідно до цього положення, суть національного відродження полягає в усвідомленні нацією себе як активної дійової особи історії та сучасного світу.
