Лекции.Орг


Поиск:




Роль міжнародних фінансів у розвитку інших складових фінансової системи держави




ФІНАНСИ СУБ'ЄКТІВ ГОСПОДАРЮВАННЯ Москалик

Різні види людської діяльності в ринкових умовах виявляються як сукупність економічних взаємовідносин і зв'язків між фізичними особами, суб'єктами підприємництва та державними інституціями.

Економічна система як сукупність господарських (інституційних) одиниць містить такі сектори економіки:1) державні й недержавні корпорації (суб'єкти господарювання сфери суспільного виробництва), які займаються ринковим виробництвом товарів та послуг для продажу за цінами, що покривають витрати виробництва і дають прибуток або досягають інших цілей, яких прагнуть його власники: державні, приватні, колективні, орендні, спільні підприємства, акціонерні товариства, товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю, кооперативи, а також добровільні об'єднання підприємств і галузеві органи господарського управління у формах асоціацій, консорціумів, корпорацій, концернів, організацій орендарів тощо;2) фінансові корпорації, що займаються фінансово-посередницькою діяльністю, забезпечують рух грошової маси, формують кредитні та фінансові ресурси, необхідні для ефективного функціонування економіки, і мають на меті отримання доходу: кредитні установи, інвестиційні фонди, страхові організації, недержавні пенсійні фонди та ін.;3) загальне державне управління, до якого належать органи управління центрального та місцевого рівнів та некомерційні (неприбуткові) організації, що утримуються за рахунок коштів бюджету: лікарні, загальноосвітні школи, вищі навчальні заклади, професійно-технічні училища, творчі спілки, театри, бібліотеки, музеї та ін.;4) некомерційні організації, що обслуговують домашні господарства, до яких належать суб'єкти економіки, що створили окремі групи домашніх господарств для забезпечення їх політичних, релігійних і професійних інтересів, а також для надання соціально-культурних послуг (соціально-культурні підрозділи нефінансових корпорацій), отримують доходи з метою забезпечення своєї життєдіяльності: творчі спілки, громадські організації, політичні партії та ін.;5) домашні господарства, які об'єднують фізичних осіб як споживачів, а в деяких випадках — як суб'єктів некорпоративної виробничої діяльності, котрі отримують доходи з метою поліпшення свого матеріального становища.

Господарські (інституційні) одиниці поділяють на дві групи: юридичні особи та домашні господарства.

Юридичні особи.

Корпоративні підприємства, створені з метою ринкового виробництва товарів та послуг, е джерелом прибутку чи іншої фінансової вигоди для своїх власників. Вони перебувають у колективній власності акціо-нерівпайовиків, які діють окремо від підприємств, і їх відповідальність обмежена сумою капіталу, вкладеного в акції:

а) господарське товариство — підприємство або інші суб'єкти господарювання, які створили юридичні особи та/або громадяни шляхом об'єднання їх майна й участі в підприємницькій діяльності товариства з метою отримання прибутку: акціонерне товариство — господарське товариство, яке має статутний капітал, поділений на визначену кількість акцій однакової номінальної вартості, й відповідає за зобов'язаннями тільки майном товариства, а акціонери несуть ризик збитків, пов'язаних із діяльністю товариства, у межах вартості належних їм акцій; товариство з обмеженою відповідальністю — господарське товариство, що має статутний капітал, поділений на частки, розмір якого визначений в установчих документах, і відповідає за зобов'язаннями тільки своїм майном

б) кооперативи — добровільні об'єднання громадян з метою спільного вирішення економічних, соціально-побутових та інших питань (виробничі, споживчі, житлові тощо);

в) господарські об'єднання. Об'єднанням підприємств є господарська організація, утворена з двох або більше підприємств з метою координації їх виробничої, наукової та іншої діяльності для вирішення спільних економічних і соціальних завдань.

Некорпоративні підприємства — підприємства, які належать одному власникові і в усьому іншому, крім форми власності, поводяться так, наче вони є корпораціями. Прикладами таких підприємств можуть бути:

а) компанії (підприємства) у державній, одноосібній приватній чи іншій власності — самостійні суб'єкти господарювання, створені компетентними органами державної влади або органами місцевого самоврядування чи іншими суб'єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичної виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому Господарським кодексом України та іншими законами;

б) резидентні філії іноземних фірм.

Не комерційні організації створюють з тією самою метою, що і корпорації, * але їх організаційно-правовий статус не дає їм можливості бути джерелом доходу для суб'єктів, які їх контролюють та фінансують.Органи державного управління: а) неринкові установи й організації покликані виконувати законодавчу, юридичну або виконавську владу над іншими інституційними одиницями; їхніми повноваженнями є збирання податків та інших обов'язкових платежів, а також витрачання їх відповідно до певної урядової політики; б) ривкові заклади органів державного управління та неринкові некомерційні організації (негоспрозрахункові друкарні, автогосподарства тощо, які виконують платні роботи на замовлення фізичних і юридичних осіб); в) неприбуткові організації, що утримуються за рахунок коштів бюджету, які надають безкоштовні індивідуальні послуги громадянам у сфері освіти, культури і спорту, відпочинку, соціального забезпечення.

Домашні господарства як споживчі одиниці та учасники виробничої діяльності. Остання набирає форм: поставки робочої сили для різних типів інститу-ційних одиниць; безпосередньої зайнятості на власних некорпоративних підприємствах (в індивідуальних, сімейних, селянських, підсобних господарствах, котрі займаються підприємництвом без утворення юридичної особи).

Найбільш узагальненою характеристикою внутрішньої інституційної одиниці є поняття суб'єкта господарювання, що відображає його сутнісні ознаки та місце в економічній системі.

Суб'єкти господарювання — організована форма продуктивної діяльності окремих громадян, підприємств, організацій та державних інституцій, які відповідають вимогам економічної системи. До суб'єктів господарювання належать не лише юридичні чи фізичні особи, які займаються діяльністю з виробництва, реалізації, придбання товарів, іншою господарською діяльністю, а й будь-які юридичні або фізичні особи, котрі здійснюють контроль над суб'єктами, група суб'єктів господарювання, якщо один або кілька з них здійснюють контроль над іншими, та органи державної влади, місцевого самоврядування, адміністративно-господарського управління і контролю в частиш їх діяльності з виробництва, реалізації, придбання товарів чи іншої господарської діяльності.

Найважливішими ознаками будь-яких суб'єктів господарювання, які визначають їх місце у господарських відносинах, є такі.

1. Господарська компетенція (сукупність господарських прав та обов'язків), властива суб'єктам господарювання в усій її повноті або така, якою їх наділяють відповідні державні інституції. Ступінь господарської компетенції залежить насамперед від участі суб'єктів у господарських відносинах, які здійснюються у формі організаційно-господарських і оперативно-господарських відносин

2. Майнова незалежність та відповідальність за зобов'язаннями у межах належного їм майна, якщо інше не передбачено законодавством. Відповідно до законодавства, яке регламентує діяльність суб'єктів господарювання будь-якої галузі, вони відповідають за зобов'язаннями в межах належного їм майна.

3. Мета, яка залежить від їх функціональної ролі в економічній системі. Метою суб'єктів підприємницької діяльності (у тому числі підприємців) є прибутковість, збільшення вартості капіталу; метою установ, що створили органи влади, і громадських утворень (некомерційних організацій) — соціально важлива діяльність і отримання вигоди.

4. Організаційно-правова форма та юридичний статус. Суб'єкти господарювання, метою яких є отримання прибутку (підприємство, господарське товариство, кооператив, корпорація, концерн, консорціум), а також некомерційні організації (установа, організація, членське товариство, місія, фонд та ін.) набувають статусу юридичної особи

Особливий статус належить індивідуальним підприємцям — організованій формі продуктивної діяльності окремих громадян та громадян, об'єднаних у сім'ю, яка відповідає вимогам економічної системи. Ці суб'єкти економіки мають ті самі ознаки, що й окреслене вище коло суб'єктів господарювання (господарську компетенцію; майнову незалежність та відповідальність за своїми зобов'язаннями у межах належного їм майна; мету діяльності).

Отже, суб'єктами господарювання є власники майна і наділені майном незалежні учасники господарських відносин різних форм власності й організаційно-правових форм із властивою їм господарською компетенцією відповідно до функцій, які вони виконують у ринковій інфраструктурі, здатні нести майнову відповідальність за зобов'язаннями в рамках, передбачених суспільним господарським порядком, та мають на меті отримання вигоди або суспільно-корисну діяльність.

Отже, з урахуванням основних ознак суб'єктів господарювання, до них належать: суб'єкти підприємницької діяльності (підприємства і господарські товариства та їх об'єднання) реального сектору економіки; фінансові установи (кредитні установи, інвестиційні фонди, страхові компанії та ін); державні установи й організації, створені органами влади, що здійснюють господарські операції з метою одержання доходу; некомерційні організації, тобто організації, що обслуговують домашні господарства; підприємці.

 

 

3.Структурні складові фінансового ринку… Кузьмінська

В Українській економічній літературі постійно вживаються такі терміни як «фінансовий ринок», «ринок капіталів», «ринок цінних паперів», «фондовий ринок». В той самий час, офіційного визначення цих термінів в Україні на даний момент не існує.
Єдиним більш-менш розробленим терміном, якому було дано офіційне визначення є «ринок цінних паперів» (Концепція функціонування та розвитку фондового ринку України Постанова Кабміну України №277 від 29 квітня 1994 р.).
«Ринок цінних паперів є багатофункціональною системою, що сприяє акумулюванню капіталу для інвестицій у виробничу та соціальну сфери, структурній перебудові економіки, позитивній динаміці соціальної структури суспільства, підвищенню добробуту громадян за рахунок володіння та вільного розпорядження цінними паперами, підготовленості населення до ринкових відносин»
Але в даному визначенні не вказано, хто діє на ринку цінних паперів (суб’єкти), який характер відносин, в які вступають його учасники, і з якої нагоди утворюються ці відносини.
На наш погляд, ринок цінних паперів уявляє з себе особливий сегмент фінансового ринку, на якому складаються відносини з приводу купівлі-продажу спеціальних документів (цінних паперів), що мають власну вартість, вільно обертаються та свідчать про відносини співволодіння, позики та похідних від них між тими, хто залучає ресурси, випускаючи цінні папери (емітенти), і тими, хто їх купує (інвестори), опосередкований, як правило, участю особливих суб’єктів підприємницької діяльності - фінансових посередників.
Якщо висловитись менш просторо, ринок цінних паперів - це частина ринку позикових капіталів, де здійснюється емісія та купівля-продаж цінних паперів - документів, що підтверджують майнове право та право власності на підставі їх надання.
Але в той самий час ринок цінних паперів не є окремим самостійним інститутом ринкової економіки, а є частиною фінансового ринку країни.
Фінансовий ринок – це сфера специфічних економічних відносин, у процесі яких формується попит та пропозиція на фінансові ресурси та за допомогою фінансових посередників здійснюється акт їх купівлі-продажу. (Авт.)
Фінансовий ринок - це механізм перерозподілу капіталу між кредиторами та позичальниками за допомогою посередників на підставі попиту і пропозиції на капітал.
На практиці він уявляє з себе сукупність фінансово-кредитних інститутів, що спрямовують потоки грошових коштів від власників до позичальників та навпаки.
Головна функція фінансового ринку полягає у трансформації незадіяних фінансових коштів у позичковий капітал, тобто в грошовий капітал, власник якого надає його іншим особам на встановлений термін на умовах повернення з оплатою певного %.
Фінансовий ринок поділяється на:
·грошовий ринок;
·ринок капіталів.
Грошовий ринок - це ринок короткострокових кредитних операцій (до 1 року). В свою чергу, грошовий ринок поділяється на:
1) обліковий ринок;
2) міжбанківський ринок;
3) валютний ринок.
Інструментами, що використовуються на обліковому ринку, виступають казначейські та комерційні векселі, інші види короткострокових зобов’язань. Основними рисами короткострокових цінних паперів є їх висока ліквідність та мобільність.
Міжбанківський ринок - частина ринку позичкових капіталів, де тимчасово вільні грошові ресурси кредитних установ залучаються та розміщуються банками між собою переважно у формі міжбанківських депозитів на короткі строки. Найбільш розповсюджені терміни дії депозитів - 1,3,6 місяців; граничний термін від 1 дня до 2 років (іноді 5 років). Кошти міжбанківського ринку використовуються банками не лише для короткострокових, але і для середньо- та довгострокових активних операцій, регулювання балансів, виконання вимог державних регулюючих органів.
Валютні ринки обслуговують міжнародний платіжний оборот, який пов’язаний з оплатою грошових зобов’язань юридичних та фізичних осіб різних країн. Специфіка міжнародних розрахунків полягає у відсутності загальновизнаних для всіх країн платіжних засобів. Тому необхідною умовою для проведення розрахунків за зовнішньоторговельними операціями, послугами, інвестиціями, міждержавними платежами є обмін однієї валюти на іншу у формі купівлі або продажу іноземної валюти платником або отримувачем.
Валютні ринки - офіційні центри, де здійснюється купівля продаж валют на підставі попиту та пропозиції.
Ринок капіталів поділяється на:
1) ринок цінних паперів;
2) ринок середньо- та довгострокових банківських кредитів.
Ринок капіталів є найважливішим джерелом довгострокових інвестиційних ресурсів для урядів, корпорацій та банків. Якщо грошовий ринок надає високо ліквідні кошти в основному для задоволення короткострокових потреб, то ринок капіталів забезпечує довгострокові потреби в фінансових ресурсах.
Таким чином, фінансовий ринок = грошовий ринок + ринок капіталів.
Головною функцією фінансового ринку є забезпечення процесу розподілу фінансових ресурсів в економіці. Він створює умови для вільного міжгалузевого обігу капіталів, дозволяє перетворювати нагромадження в робочі інвестиції. Виступаючи оптимальним розподільчим механізмом, фінансовий ринок сприяє зниженню витрат, що виникають в процесі руху капіталу.

Паламарчук Анни 22 УЕ

Роль міжнародних фінансів у розвитку інших складових фінансової системи держави

Міжнародні фінансові відносини являють собою досить скла­дну систему руху грошових потоків. Вони можуть бути згрупова­ні за такими напрямами:

— взаємовідносини між суб'єктами господарювання різних країн;

— взаємовідносини держави з юридичними і фізичними особа­ми інших країн;

— взаємовідносини держави з урядами інших країн та міжна­родними організаціями;

— взаємовідносини держави і суб'єктів господарювання з міжнародними фінансовими інституціями.

У сфері міжнародних фінансів, крім національних суб'єктів — держави, підприємств і громадян, виділяються наднаціональні суб'єкти — міжнародні організації і міжнародні фінансові інсти­туції. У зв'язку з цим міжнародні фінанси розглядаються у широ­кому і вузькому розумінні. У широкому розумінні вони охоплю­ють усі міжнародні грошові потоки, а у вузькому — міжнародну централізацію коштів і фінансових ресурсів. Розглядаючи міжна­родні фінанси у широкому розумінні, у них виокремлюють між­народні фінансові відносини та дві ланки міжнародних фінансів у їх вузькому розумінні, фінанси міжнародних організацій та між­народні фінансові інституції.

За своєю організацією фінанси міжнародних організацій подібні до державних фінансів, тільки їх головним суб'єктом є не держава, а міжнародна організація. Міжнародні організації вступають у взає­мовідносини з урядами окремих країн з приводу формування бю­джету чи інших фондів цих організацій. Отримані кошти використо­вуються на фінансування централізованих заходів, проектів і прог­рам цих організацій, на утримання їх апарату та на фінансову допо­могу окремим країнам. Отже, кожна країна може отримувати кошти від міжнародних організацій як у вигляді прямого фінансування (як правило, тільки в окремих випадках), так і в опосередкованій формі через різні централізовані заходи, проекти і програми, які стосують­ся даної країни чи поширюються на неї.

Міжнародні фінансові інституції мають взаємовідносини як з урядами, так і з суб'єктами господарювання окремих країн. Взає­мовідносини з урядами складаються за двома напрямами. Перший відображає процес формування статутного капіталу за рахунок внес­ків окремих країн. Другий характеризує кредитні взаємовідноси­ни — надання кредитів окремим країнам та їх погашення і сплату процентів. Взаємовідносини з підприємствами мають двосторон­ній кредитний характер. Міжнародні фінансові інституції, здійс­нюючи фінансове забезпечення певних проектів, надають кредити окремим підприємствам, як правило, на конкурсній основі.

Міжнародні фінанси відображають світові інтеграційні проце­си. Централізація певної частини фінансових ресурсів на світо­вому рівні забезпечує потреби світового господарства. Саме на ці потреби й спрямована діяльність міжнародних організацій та міжнародних фінансових інституцій. Вони фінансують окремі проекти і програми, керуючись інтересами саме світового госпо­дарства загалом, а не окремих країн, якими б важливими вони для цих країн не були.

Безперечно, порівняно з національними фінансовими систе­мами міжнародні фінанси перебувають лише на початку свого розвитку. Однак поглиблення міжнародної політичної інтеграції та глобалізація економіки ведуть як до посилення ролі діючих організацій та інституцій, так і до створення нових. Це сприяє підвищенню рівня централізації фінансових ресурсів, збільшенню як їх маси, так і обсягів міжнародних фінансових потоків. Врешті-решт, цей інтеграційний процес поступово веде до фор­мування єдиної міжнародної фінансової системи. Особливо це помітно у сфері фінансового ринку. Провідні комерційні банки, фондові біржі, страхові компанії та інституційні інвестори, здійс­нюючи свої операції з клієнтами в усьому світі, виконують функ­ції міжнародних фінансових інституцій. Вони сприяють проце­сам міжнародної централізації і перерозподілу фінансових ресур­сів і тим самим економічному розвитку як окремих країн, так і світової економіки загалом.

Самостійна

1. Державні фінанси як провідна складова централізованих фінансів суспільства. Жердецька

Державні фінанси являють собою досить розгалужену систему відносин, яка опосередковується формуванням і використанням централізованих на різних рівнях адміністративного поділу фондів грошових коштів. Розгалуженість цієї системи і наявність значної кількості фондів обумовлюється різноманітністю функцій держави і завдань, які вона вирішує, а також розмежуванням функцій і повноважень між різними рівнями державної влади.

Державні фінанси — це сукупність розподільно-перерозподільних відносин, що виникають у процесі формування і використання централізованих фондів грошових коштів, призначених для фінансового забезпечення виконання державою покладених на неї функцій.

Фінансові відносини, що виникають у держави з іншими суб’єктами, мають досить складний характер. З позицій держави, з одного боку, формування коштів централізованих фондів характеризує і відносини обміну, і розподілу, і перерозподілу. Відносини обміну досить незначні за обсягами і питомою вагою і пов’язані з надходженням доходів, отриманих від реалізації державного майна і ресурсів, що належать державі, від майнових прав, від надання послуг тощо. Відносини розподілу відображають частку держави у створеному ВВП, яку вона отримує у формі непрямих податків. Відносини перерозподілу відбивають формування фондів за рахунок оподаткування доходів юридичних і фізичних осіб. У процесі використання державних коштів виникають відносини розподілу і перерозподілу. Розподільні відносини з боку держави характеризують використання тієї частини державних доходів, що отримана нею на основі обміну і розподілу, а перерозподільні — тих, що отримані на основі перерозподілу. З погляду юридичних і фізичних осіб державні фінанси мають насамперед яскраво виражений перерозподільний характер, хоча в них присутні й елементи обміну — плата за державні послуги.

Склад державних фінансів, що відображений на схемі 19, розглядається за ланками і рівнями органів державної влади й управління. Ланками державних фінансів, як вже зазначалося, є:

— бюджет держави;

— фонди цільового призначення;

— державний кредит;

— фінанси державного сектора.

За рівнями державні фінанси поділяються на загальнодержавні й місцеві.

 

Схема 19

Система державних фінансів

  Ланки
Бюджет держави Цільові фонди Державний кредит Фінанси державних підприємств
Рівні Загальнодержавні фінанси Державний бюджет Загальнодержавні фонди Державні позики Фінанси державного сектора
Місцеві фінанси Місцеві бюджети Регіональні фонди Місцеві позики Фінанси муніципального господарства

Загальнодержавні фінанси призначені для забезпечення тих потреб суспільства, які ма ють загальнонаціональний характер і відображають інтереси держави загалом. Вони, з одного боку, формують фінансову базу вищих органів державної влади й управління, а з іншого — у їхніх руках є інструментом впливу на соціально-економічний розвиток країни. Через загальнодержавні фінанси здійснюється територіальний перерозподіл ВВП з метою збалансованого розвитку окремих регіонів. З їх допомогою здійснюється також структурна політика, яка покликана забезпечити оптимальний галузевий розвиток країни.

Місцеві фінанси являють собою фінансову базу місцевих органів влади та управління. Вони забезпечують регіональні потреби у фінансових ресурсах та доходах, їх внутрішньотериторіальний перерозподіл. Основне призначення місцевих фінансів — забезпечення відносної фінансової незалежності й автономності регіональних адміністративних формувань (областей, районів) та поселень.

Основна проблема структурної побудови системи державних фінансів — установлення оптимального співвідношення між її рівнями.

З одного боку, рівень загальнодержавної централізації має бути таким, щоб надійно забезпечувати загальнонаціональні інтереси. Брак коштів у центральних органів влади й управління підриває їх фінансову, а відтак і політичну силу, звужує можливості їх впливу, що може негативно позначатись на країні в цілому.

З іншого боку, рівень загальнодержавної централізації не може підривати фінансової бази регіонів. Місцеві органи влади й управління потребують достатньо фінансових стимулів для ефективної діяльності. Якщо цього немає, місцева влада перетворюється у звичайних виконавців, які тільки отримують кошти, а не заробляють їх самостійно






Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2016-11-23; Мы поможем в написании ваших работ!; просмотров: 565 | Нарушение авторских прав


Поиск на сайте:

Лучшие изречения:

Если президенты не могут делать этого со своими женами, они делают это со своими странами © Иосиф Бродский
==> читать все изречения...

823 - | 746 -


© 2015-2024 lektsii.org - Контакты - Последнее добавление

Ген: 0.011 с.