Пізні праці: 1958–1973 роки

Наприкінці 1950-х років стиль Одена став менш риторичним та різноманітнішим. У 1958 році, переїхавши влітку з Італії до Австрії, Оден написав «Прощавай, Меддзоджорно», серед інших його творів був есей «Dichtung und Wahrheit: ненаписаний вірш» («Поезія та правда»), у якому висвітлюється зв'язок між коханням та пошуками власної поетичної мови.

Після «Данини Кліо» (1960) вийшла збірка «Рука фарбаря та інші есеї» (1962), у якій були зібрані тексти лекцій, прочитаних Оденом на посаді професора поезії в Оксфорді у 1956–1961 роках, а також перероблені версії есеїв та нотаток, які він писав починаючи з другої половини 1940-х років.

Перекладаючи хайку та інші вірші з книги Даґа Гаммаршельда «Мітки», Оден почав використовувати хайку у деяких своїх творах. Цикл «Подяка місцю», що складався з п'ятнадцяти віршів про його дім у Австрії, з'явився у збірці «Про дім» (1965). Наприкінці 1960-х він написав деякі зі своїх найсильніших віршів, серед них і «Відомості про річку», а також два вірші, в яких він роздумував над своїм життям — «Пролог до шостого десятку» та «Сорок років потому». Всі вони з'явилися у збірці «Місто без стін» (1969). Його давня любов до ісландських легенд знайшла своє втілення у перекладі «Старшої Едди»(1969).

У 1963 році Одену замовили написання пісень до бродвейського мюзиклу «Людина з ЛаМанчі», але продюсер відмовився від його текстів через їхню недостатню романтичність. У 1971 році генеральний секретар ООН У Тан запропонував Одену написали слова до «Гімну об'єднаних націй», музику до якого писав Пабло Касальс, але ця праця ніколи не отримала офіційного статусу.

«Певний світ: книга загальних місць» (1970) була своєрідним автопортретом, написаним з використанням улюблених цитат з коментарями, розташованих у алфавітному порядку. Останньою прозовою книгою Одена стало зібрання рецензій та есеїв «Передмови та післямови» (1973), а останньою збіркою віршів стало «Послання хрещенику» (1972) та незавершена збірка «Спасибі тобі, тумане» (опублікована вже після смерті Одена, у 1974 році), до якої увійшли його вірші про мову («Природна лінгвістика») та власне старіння («Новорічне привітання», «Розмова з собою», «Колискова»). Його останнім віршем, написаним у формі хайку, була «Археологія», присвячена темам ритуалу та безчасся, які цікавили його у останні роки.

Репутація та вплив

Місце Одена у сучасній літературі постійно дискутувалося: якщо Г'ю МакДіармід охарактеризував його творчість як «цілковиту невдачу», то автор некрологу, розміщеного на сторінках The Times, написав, що Оден, «який тривалий час залишався enfant terrible англійської поезії, постає перед нами як безперечний майстер».

Під час своєї «enfant terrible» стадії у 1930-х роках Одена як хвалили, так і критикували за прогресивну та водночас доступну стилістику його творів, протиставляючи її політично ностальгійній та поетично неясній проблематиці творів Т. С. Еліота.

В. Г. Оден у 1970 році

Від'їзд Одена до США у 1939 році активно обговорювався у Британії (одного разу навіть у Парламенті), коли деякі критики сприйняли це як зраду, а роль впливового молодого поета дісталася Ділану Томасу, хоча один із захисників Одена, Джеффрі Грігсон, у передмові до антології сучасної поезії, яка вийшла у 1949 році, писав про те, що Оден здіймається над усіма. Значимість його постаті була визнаною у книжках «Оден та після» (1942) Френсіса Скерфа та «Покоління Одена» (1972) Семюеля Гайнза.

У Сполучених Штатах, починаючи з кінця 1930-х років, іронічна тональність оденовських віршів визначила стилістику цілого покоління поетів. Джон Ешбері пригадував, що у 1940-му році Оден сприймався як «єдиний сучасний поет». Американська поезія була настільки пронизана манерою Одена, що екстатичний стиль покоління бітників був певною мірою реакцією проти його впливу. У 1950-1960-х роках деякі письменники, зокрема Філіп Ларкін та Ренделл Джаррелл, скаржилися на те, що праці Одена не виконали тих обіцянок, які можна було б побачити у його ранніх творах.

На час смерті Одена у 1973 році він набув статусу впливово поета старшого покоління. Як зазначено у Енциклопедії Британніка, на час смерті Еліота у 1965 році можна було впевнено стверджувати, що Оден був його справжнім наступником, так само як Еліот успадкував це право від Єйтса, коли той помер у 1939 році. За деякими виключеннями британські критики надавали перевагу його раннім працям, тоді як американські більш цікавилися працями, написаними Оденом у середній та пізній періоди. На відміну від інших сучасних поетів, Оден не став менш відомим після своєї смерті, а Йосип Бродський написав, що він був найвизначнішим поетом ХХ століття.

Популярність Одена стрімко зросла після того, як його вірша «Похоронний блюз» («Зупиніть всі годинники») було прочитано у фільмі «Чотири весілля та похорони» (1994), після чого було продано 275.000 примірників видання десяти його віршів «Розкажи мені правду про кохання». Після 11 вересня 2001 року його вірш «1 вересня 1939 року» дуже часто звучав у теле- та радіопрограмах. До століття з дня його народження у 2007 році у Сполученому королівстві та США пройшли публічні читання. У листопаді 2009 року на сцені Королівського національного театру в Лондоні відбулася прем'єра п'єси Алана Беннетта «Звичка мистецтва», темою якою стала вигадана зустріч Одена та Бріттена, що відбулася в Оксфорді у 1973 році, через двадцять п'ять років після того як вони припинили співпрацю після прем'єри опери Поль Баньян.

Іван Давидов наступним чином охарактеризував особливості поетики Одена:

Серед багатьох літературних нагород і премій, якими була поцінована творчість Одена, слід виокремити Боллінґенівську премію (1953), Національну книжкову премію (1956) і Національну літературну медаль (1967). Українською мовою окремі вірші Одена переклали Є. Крижевич, М. Стріха, О. Мокровольський, В. Саратовський та ін.

Бібліографія