Друга світова війна й далі 6 страница

Класичним твором «нового роману» є «Золоті плоди» (1963) Наталі Саррот. Його сюжет утворюється ланцюгом розмов, що точаться навколо роману «Золоті плоди» (назва якого винесена у заголовок книжки письменниці). При цьому збагнути, прощо йдеться у творі, який жваво обговорюється професійними критиками та пересічними читачами, неможливо. Невідомою залишається навіть тема цього роману. Письменниця іронічно досліджує процес виникнення й спаду популярності книжки, доводячи, що цей процес, - попри те, що йдеться про продукт духовної культури, - нічим не відрізняється від механізму функціонування моди на парфуми, фасон сукні чи модель авто. У такий спосіб Саррот викриває і внутрішню порожнечу читацької публіки, і невиправданість претензій «інтелектуальної еліти», і суспільство, котре ставиться до явища культури як до товару.

У ті ж таки 50-і роки XX ст. в англійській літературі виникло угруповання, назва якого - «сердиті молоді люди» - з'явилася завдяки книжці Л.А. Пола «Сердита молода людина» (1951). Ця назва набула популярності після прем'єри п'єси Дж. Осборна «Озирнись у гніві» (1957), що стала візитною карткою зазначеної групи. Головним героєм творів Дж. Осборна, Дж. Вейна, К. Вілсона, Дж. Дж. Брейна була розчарована у цінностях західної цивілізації молода людина, що належала до повоєнного покоління. Незадоволена власним життям, вона саркастично, ба навіть «гнівно» оцінювала і саму себе, і світ, в якому не знаходила собі місця. Цей герой був своєрідним уособленням недовіри нової генерації до попереднього покоління, яке допустило Другу світову війну, концтабори, виникнення ядерної зброї та початок «холодної війни».

Дотичними до настроїв «сердитих молодих людей» були ідейні пошуки представників «розбитого покоління» (бітників) - американської групи, що також у 50-і роки вийшла на арену літературного життя. Слід зазначити, що рух «бітників» виходив далеко за межі суто літературного явища. Він набув розмаху потужної соціокультурної тенденції, що її головним пафосом був виклик нормам обивательського життя (досить нагадати, що «еталонним» іміджем «бітника» був довговолосий молодик, одягнений з підкресленою неохайністю, що демонструвала зневагу до суспільних умовностей). Представники «розбитого покоління» Д. Дж. Керуак, А. Гінзберґ, Л. Ферлінґетті, К. Голмс та інші відмовлялися від традиційної сюжетності на користь відтворення спонтанних, невпорядкованих почуттів персонажів та зображення хаотичного стану світу. їхні твори були просякнуті «духом сповідальності» (О. Звєрев).

Автори, що творили у лоні «театру абсурду» та «нового роману», літератури «сердитих молодих людей» та «розбитого покоління», відображали світоглядну кризу, що охопила західну культуру у повоєнне десятиліття. Ця криза була спричинена не лише почуттям жаху, викликаним трагічними підсумками Другої світової війни, а й духовним станом суспільства, яке надто швидко почало забувати її моральні уроки й обрало курс на задоволення прагматичних споживацьких потреб. Спостерігаючи ознаки самовдоволеності та нехтування духовними пріоритетами, молоде покоління літераторів, якому залишилися у спадок світоглядні проблеми, нерозв'язані попередньою генерацією, било на сполох.

Знаковим твором літератури 50-х років став роман американського письменника Джерома Дейвіда Селінджера «Ловець у житі» (1951). Відтворена у ньому сповідь американського підлітка Голдена Колфілда, виключеного зі школи за неуспішність, вже понад півстоліття хвилює читачів. Цікаво, що прихильниками цього твору є не лише «ровесники» Голдена, а й дорослі люди, що не можуть, як і головний герой, вписатися у монотонне буденне існування, унормоване усталеними правилами поведінки, лицемірством та бездуховністю. Звісно, реакція неприйняття зовнішнього світу підсилена «перехідним віком» героя - віком, якому притаманні загострення почуттів незахищеності та страху перед дорослим життям, прагнення збагнути справжню сутність речей. Однак разом з тим Голден є сином свого часу - тобто сучасником повоєнного світу, що втратив духовний центр, на якому трималися ідеали західної цивілізації. Це - світ, в якому духовні цінності перетворилися на шаблони, що ними «дорослі» маніпулюють, аби прикрити власну вигоду чи нездорові пристрасті. Тому героєві, що вряди-годи дає різкі, навіть жорстокі оцінки оточуючим, доводиться шукати ціннісні орієнтири самотужки.

Голден, як і інші герої Селінджера, за словами російського дослідника О. Звєрева, «зовсім не протестують, не відкидають, не протиставляють. Вони лише намагаються не брати участі у людській комедії (чи трагедії), що розгортається довкола. У них своя логіка і свої пріоритети. Можливо, для одних вони привабливі, для інших неприйнятні, та головне - свої. Не такі, як у всіх, чи, точніше, як у більшості». Герої Селінджера хочуть, аби «все було по-справжньому» і цим вони близькі сьогоднішнім читачам.

Пошуками істинних цінностей буття була просякнута не лише література, що відображала сучасну дійсність, а й твори, н яких змальовувалося фантастичне майбуття. З огляду неї відкриття тогочасної науки та техніки, письменники-фантасти І 50-70-х років (Р. Бредбері, С. Лем, А. Азімов, К. Саймак, Р. Шеклі та інші) на новому рівні розробляли сюжети космічних подорожей, зустрічей з інопланетними цивілізаціями, світових катастроф тощо. Спираючись на художній досвід, закарбований у знаменитих творах Г. Веллса, з одного боку, та антиутопічних картинах, змальованих К. Чапеком, О. Гакслі, Джорджем Ор-веллом, з другого, письменники-фантасти другої половини XX ст. вияскравлювали негативні перспективи цивілізації, що, знехтувавши гуманістичними цінностями, пішла шляхом беззастережного захоплення науково-технічними відкриттями. Істотно посилилася у фантастичних творах і роль філософського начала. Особлива увага приділялася проблемі зростання моральної відповідальності людини за умов розширення її можливостей внаслідок науково-технічного прогресу.

Інтенсивний розвиток засобів зв'язку та інформації сприяв прискореному темпу культурного взаємообміну, а отже - і взаємовпливу різних літературних традицій. Так, захоплення східною філософією дзен-буддизму давалося взнаки у художніх текстах американця Дж. Д. Селінджера, а художня манера японця Кобо Абе та колумбійця Ґ. Ґарсіа Маркеса формувалася під впливом шедеврів М. Гоголя, Ф. Достоєвського, Ф. Кафки. У різних точках земної кулі майже синхронно виникали споріднені літературні явища та з'являлися переклади новинок художньої літератури. Відтак символом часу стало те, що у 50-70-і роки на авансцену світового літературного процесу вийшла японська література, у якій поряд із тенденцією до збереження багатовікової національної культурної традиції набула потужного розвитку також тенденція до використання художніх набутків європейського та американського модерністського мистецтва.
У повоєнні роки в центрі уваги японських письменників були трагічні наслідки Другої світової війни. Варто нагадати, що Японія, яка виступила у ролі агресора у цій війні (разом з гітлерівською Німеччиною та Італією Муссоліні), була не лише розбита, а й перетворена на експериментальний майданчик для апробації ядерної зброї. Світ здригнувся, довідавшись про те, скільки людей загинуло від вибухів атомних бомб у японських містах Хіросіма та Нагасакі. Багато з тих, хто вижив, були приречені на повільну смерть у страшних муках. Символом японської трагедії стала історія хіросімської дівчинки Са-дако, яка вірила, що вирізані нею з паперу журавлики - традиційний японський символ надії на щастя - врятують її від страшної хвороби. Дівчинці не судилося дожити до того дня, коли тисяча паперових пташок, що мали стати запорукою чуда, подарували б їй зцілення... Та образ тисячокрилого журавля ожив на сторінках однойменної повісті класика японської літератури XX ст. Ясунарі Кавабати.
Ясунарі Кавабаті (1899-1972) у літературному світі судилася гучна слава. Він став другим (після індійського майстра слова Рабіндраната Тагора) представником східних літератур, відзначеним Нобелівською премією. Писати Кавабата почав ще у 20 30-і роки. До того періоду, зокрема, належить його незавершене оповідання «Кристалічна фантазія», позначене помітним впливом поетики європейського письменника-модерніста Дж. Джойса. Згодом, згадуючи тодішні спроби пера, Кавабата наголошував: «Захопившись сучасною літературою Заходу, я інколи намагався наслідувати її зразки. Проте по суті я - східна людина і ніколи не втрачав власного шляху».
Витоки його «власного шляху» сягають філософської та естетичної системи дзен - однієї із шкіл буддизму, що склалася у Китаї на межі V-VI ст., а згодом, у XII ст., поширилася і в Японії. Важливим джерелом художньої творчості Кавабати була й середньовічна японська лірика, в якій, за його висловом, «прості образи, прості слова цілком природно, навіть підкреслено просто поставлені поруч одне одного й передають потаємну сутність японської душі». Саме орієнтація на національну традицію визначила художню своєрідність зрілих творів Кавабати - «Країна снігу», «Дзеркало вечірнього пейзажу», «Тисячокрилий журавель», «Голоси гір», «Стара столиця» та інших. Традиційні цінності японської культури Ясунарі Кавабата протиставляв мілітаристському божевіллю, що охопило його батьківщину за часів війни. Та й після війни він проголошував: «Я знову і знову повертаюся до віковічного японського суму».

Знаменита японська чайна церемонія стала не тільки тлом, а й ідейним стрижнем одного з найкращих творів Кавабати повісті «Тисячокрилий журавель» (1951). «Непомітний, звичайний чайний посуд, - пише дослідник творчості Кавабати К. Рехо, - проста чашка з простим малюнком молодого паростка папороті немовби живе своїм самостійним життям, містить у собі складну символіку. В цієї чашки - своя історія, своя доля. Життя її розпочалося в епоху Момояма (XVI ст.), коли жив знаменитий майстер чайного обряду Рікю... бажаючи вмістити красу в одне-єдине стебло повитиці, він зрізав усі квіти свого саду. Протягом чотирьох століть чашку ретельно берегли цінителі цього обряду... Однак тепер чашка потрапила до недостой-них рук. Навколо неї вибухають дрібні людські пристрасті, на її чистому "тілі" відбилися сліди розпусти. Втім, усе це - скороминуще. Той час, протягом якого чашка перебувала у нечистих руках, ' порівняно з її віком, - лише "миттєва тінь"».

Відтак незначна побутова річ - чашка - перетворюється у повісті Кавабати на символ японської культури. А уособленням краси японського народу тут постає Юкіко - дівчина, що тримає у руках рожеве фуросікі (так називається кольорова хустина, в якій носять речі) із зображенням білосніжного тися-чокрилого журавля.

Художній світ іншого всесвітньо відомого японського письменника, Кобо Абе (народився 1924 p.), виріс на перехресті національної та західної літературних традицій. Його твори «Стіна. Злочин S. Карума», «Жінка у пісках», «Чуже обличчя», «Спалена карта», «Людина-коробка» та інші відчутною мірою співзвучні художнім текстам Ф. Кафки, А. Камю чи Ф. Дюрренматта: в них простежується притаманна згаданим авторам метафоричність художньої мови, тяжіння до притчовості, гротескно-сатиричне зображення сучасності. «Переплетіння вигадки та реальності, внаслідок якого реальність постає гранично яскравою і вражаючою», - таким є мистецьке кредо цього японського письменника. Один із переконливих прикладів такого переплетіння ми знаходимо у романі «Чуже обличчя» (1966). У ньому розповідається проте, як герой, котрий ховає спотворене вибухом обличчя під маскою, несподівано доходить висновку, що маска звільняє того, хто її носить, від моральності.

Письменник проводить виразну паралель між людиною в масці та солдатом, якому саме знеособленість допомагає впевнено виконувати свій «обов'язок», виявляючи жорстокість, готовність переступити через моральні кордони. Осмислюючи цю паралель, Ж. Садуль слушно зауважив, що понівечена людина в романі Кобо Абе символізує спустошене війною обличчя Японії.

Багатозначну іронічну метафору покладено в основу сюжету роману «Людина-коробка» (1973). Уява митця створює тут нову істоту - «людину-коробку», яка є самобутньою персоніфікацією ідеї втечі індивіда від соціуму, від тиску суспільних стереотипів мислення та загальноприйнятих норм поведінки.
Цікаво, як у романі пояснюється духовний імпульс, що спричинює перетворення особистості на «людину-коробку»: «Хто хоч раз намилює у своїй уяві безіменне місто, що існує лише для безіменних жителів, двері помешкань у цьому місті... широко розкриті для всіх, будь-яка людина - твій друг, і немає потреби завжди бути насторожі... хто хоч раз мріяв про це, на того завжди чатує... небезпека стати людиною-коробкою». Іншими словами, «коробка» - це своєрідна броня, якою людина відокремлюється від ворожого їй світу, аби захистити надто вразливу душу.

Образ людини-коробки є такою ж самою емблемою духовної ізоляції особистості, як «людина у футлярі» з однойменного оповідання А. Чехова або Замза-комаха з «Перевтілення» Ф. Кафки. Однак слід зазначити, що у Кобо Абе, на противагу названим письменникам, замурований у своїй «коробці» індивід відкриває новий світ, невідомий звичайним, благополучним членам суспільства (це художнє рішення перегукується з деякими ідеями «бітницького» руху). А водночас коробка у романі Кобо Абе є яскравим унаочненням глухого кута -стану божевілля, на яке прирікає себе відмежована від світу особистість. Не випадково твір завершується фразою: «Чути сирену "швидкої допомоги"».

Слід зазначити, що японський прозаїк задумував свої напівфантастичні тексти як перестороги, котрі мали, за його словами, продемонструвати, «на що може перетворитися світ, якщо в ньому панують ненависть, якщо людські стосунки деформовані. Найголовніше сьогодні для людства, - підкреслював письменник, - мир, спокійне творче життя».

Тим часом, коли американський письменник В. Фолкнер виголосив у своїй Нобелівській промові, що «людина не просто вистоїть, вона переможе», мільйони людей за «залізною завісою» радянської імперії самим своїм життям доводили істинність цих слів. Адже у повоєнні роки механізм сталінських репресій працював так само чітко, як напередодні війни, і численні ешелони, переповнені «ворогами народу», з усіх куточків радянської імперії мчали до таборів.

Серед тодішніх в'язнів ГУЛАГу був і майбутній Нобелівський лауреат О. Солженіцин. Для нього, як і для біль шості репресованих, пророчі Фолкнерони слова були не метафорою - страшна реальність «архіпелагу ГУЛАГу» (там називалася згодом написана Солженіциним книжка) перевершувала найжахливіші вигадки антиутопістів та фантастів XX ст.
«...у вбивстві мільйонів і заселенні ГУЛАГу, - писав у книжці «Архіпелаг ГУЛАГ» О. Солженіцин, - була холоднокровно продумана послідовність і неослабна впертість. Відтак порожніх в'язниць не було ніколи, а були або повні, або надто повні... Отож, - звертався письменник до тих, кого оминула система сталінських переслідувань, - ви собі на втіху займалися таємницями атомного ядра, вивчали Гайдеґґера та Сартра і колекціонували репродукції Пікассо, їхали купейними вагонами на курорт або будували підмосковні дачі, а тим часом ворон безперервно шмигали вулицями, й гебісти стукали та дзвонили у двері».

Такою була суспільно-політична атмосфера у СРСР на початку 50-х років. Перелам у культурі та літературі країни, що охоплювала 1/6 території земної кулі, відбувся наприкінці 50-х - на початку 60-х років. Цей період увійшов до історії як «доба відлиги» (своєю назвою він завдячує повісті «Відлига», написаній у 1955 p. І. Еренбургом). Після 1956 p., коли на XX з'їзді КПРС у доповіді М. Хрущова пролунали слова про «культ особистості» Сталіна, були реабілітовані сотні тисяч репресованих. Ті, хто вже не сподівався дожити до волі, повернулися до своїх домівок. Розпочався процес відродження мистецтва, хоча, варто зазначити, і в цей час ідеологічний тиск не припинився.

З-поміж письменників, які почали друкуватися у відносно ліберальний період «відлиги», було чимало тих, хто присвятив свої твори викриттю злочинів сталінізму. Особливе місце у цьому ряду посідає вже згадуваний «Архіпелаг ГУЛАГ» Олександра Солженіцина (народився 1918 р.) - твір, який відкрив світові правду про те, що відбувалося у СРСР за часів кривавого режиму. Спираючись на документальні факти, письменник відтворив повноформатну картину арештів, сфабрикованих судових процесів, тортур і страт невинних людей. Над цим твором він працював від 1957 до 1967 р. Роман був виданий за кордоном. До співвітчизників письменника він дійшов лише за часів «перебудови». Як і «Реквієм» А. Ахматової, «Архіпелаг ГУЛАГ» був, за словами його творця, «загальним пам'ятником усім закатованим і вбитим».

Значний внесок у розвиток історії літератури зробив і Вар-лам Шаламов (1907-1982). Головною книжкою, що її залишив цей письменник у спадок новим поколінням, стала збірка під назвою «Колимські оповідання». Основним джерелом творів, що увійшли до її складу, були особисті спогади письменника про пережите упродовж двох десятиліть у сталінських в'язницях і таборах.

В оповіданні В. Шаламова «Останній бій майора Пугачова» показано трагедію воїнів, що волею долі опинилися спершу в німецькому полоні, а потім, після звільнення радянськими військами, потрапили до сибірських таборів. Скуштувавши табірного життя на Колимі, кілька колишніх солдатів на чолі з майором ІІугачовим (прізвище якого викликає у пам'яті читачів асоціацію зі знаменитим російським бунтівником) наважилися втекти на волю, за що й були покарані смертю. Згадуючи їх перед власною загибеллю, майор Пугачов думає: краще за всіх, гідніше за всіх були його одинадцять померлих товаришів. Ніхто з тих, інших людей його життя, не витримав стільки розчарувань, брехні, несправедливості. І в цьому північному пеклі вони знайшли у собі сили повірити в нього, Пугачова, і простягнути руки до свободи. І в бою померти. Так, то були кращі люди його життя.
За часів «відлиги» у центр літературного життя вийшли такі талановиті прозаїки, як В. Шукшин, В. Солоухін, Ю. Бондарев та ін. У студентських аудиторіях і кухнях комунальних квартир звучали вірші молодих поетів - Є. Євтушенка, А. Вознесенського, Б. Ахмадуліної, Р. Рождественського. Великої популярності набула «авторська пісня» (Б. Окуджава, В. Висоцький та ін.), що несла нонконформістський заряд. На сцену почали пробиватися п'єси О. Арбузова, В. Розова та ін., у яких порушувалися духовні проблеми, що відверто суперечили ідеологічній вимозі показувати у літературі «боротьбу доброго з кращим».

Доба «відлиги» у культурній свідомості громадян СРСР не завершилася 1964 p., коли після усунення ініціатора процесу лібералізації суспільного життя М. Хрущова комуністична влада розпочала новий наступ на мистецтво. Адже відвойована у період «відлиги» царина приватного життя вийшла з-під тотального контролю влади, і життєві проблеми окремої людини вже не вимірювалися «ленінськими ідеями». Стверджуючи у своїй творчості духовні цінності індивідуального буття особистості, покоління «шістдесятників» поволі формувало світоглядні підвалини того процесу реформування суспільства, який розпочався у 80-і роки під прапорами «перебудови» й увінчався розпадом радянської тоталітарної імперії.

Самостійна робота № 6

Вістен Оден

Ві́стен Г'ю О́ден (англ. Wystan Hugh Auden; 21 лютого 1907, Йорк — 29 вересня1973, Відень) — англо-американський поет, який народився у Великій Британії, а після Другої світової війни став громадянином США. Одена називають одним з найвидатніших поетів ХХ століття, він писав у жанрі інтелектуальної лірики, звертаючись як до соціально-радикальної, так і до філософсько-релігійної проблематики (У цей час, Ахиллів щит, Данина Кліо). Співпрацював з Крістофером Ішервудом та Бенджаміном Бріттеном. Став лауреатом Пулітцерівської премії з поезії за барокову еклогу «Вік тривоги» (1948). Оден також отримав Боллінґенівську премію (1953), Національну книжкову премію за збірку «Ахиллів щит» (1956) та Національну літературну медаль (1967).

Життєпис

Дитячі роки

Оден народився в англійському місті Йорк у родині лікаря Джорджа Оґустуса Одена (1872–1957) та його дружини — Констанс Розалії Бікнелл Оден (1870–1941), що вивчилася на медсестру. Оден був наймолодшим з трьох синів — найстарший, Джордж Бернард Оден, став фермером, а середній, Джон Бікнелл Оден, — геологом.

Будинок, в якому народився Оден,Йорк, Бутем, 54

Обидва дідусі Одена були священослужителями Англіканської церкви, а сам він виріс у домі, де всі слідували «Високій» формі англіканства, доктрини та ритуали якої нагадували римсько-католицькі. Оден пов'язував свою любов до музики та мови з церковними богослужіннями, які він відвідував у дитинстві, та постійними перекладами з латини та давньогрецької у школах. Він вірив в те, що його пращури булиісландцями, саме з цим була пов'язана його зачарованість ісландськими легендами тадавньоскандинавськими сагами.

У 1908 році родина Одена переїхала до Солігулу, а згодом Гарборну неподалік відБірмінгему, де його батько отримав посаду медичного інспектора шкіл та професора Бірмінгемського університету. Зацікавленість Одена психоаналізом почалася з батьківської бібліотеки. Після початку Першої світової війни, батько Одена вступив до медичного корпусу Королівських військ. З 1914 по 1917 рік він служив у Галліполі, Франції та Єгипті. Протягом цього часу Оден перебував під сильним впливом матері, попри те, що починаючи з восьми років він навчався у приватних школах та повертався додому тільки на канікулах. Крістофер Ішервуд розповідав, що коробка з дитячими іграшками Одена була «повна товстих, взятих з батьківської бібліотеки наукових книжок з геології, металів та механізмів». У школі Оден захоплювався біологією, в багатьох його віршах знайшли своє відображення спомини про Пеннінські краєвиди, де можна було побачити сліди занепаду індустрії з видобування свинця. Віддалене селище Рукгоуп було для нього «священним ландшафтом», про який він згадував у своїй пізній поемі «Amor Loci». До того як йому виповнилося п'ятнадцять, всі очікували, що він стане гірничим інженером, але він почав складати вірші.

Освіта

Першим приватним закладом, де навчався Оден, була Школа святого Едмунда у Сурреї, де він вперше зустрів Крістофера Ішервуда, який також згодом став письменником. Коли Одену було тринадцять, він пішов до Школи Ґрешема у Норфолці, саме там, у 1922 році, коли його друг Роберт Мідлі спитав його, чи він пише вірші, Оден усвідомив, що хоче бути поетом. Згодом він зрозумів, що поступово «втратив віру». У шкільних виставах за п'єсами Шекспіра він зіграв Катарину у «Приборканні норовливої» (англ. The Taming of the Shrew, 1922) та Калібана у «Бурі» (англ. The Tempest, 1925) протягом свого останнього року навчання у Ґрешемі. Його перші вірші були опубліковані у шкільному журналі у 1923 році під псевдонімом «В. Г. Арден» (англ. W.H. Arden)

Школа Ґрешема, де Оден навчався з 1922 по 1925 р.

Оден згодом написав главу про Ґрешем для книги Ґрема Ґріна «Стара школа» (англ. The Old School: Essays by Divers Hands, 1934).

У 1925 відбулися короткотривалі заручини Одена з медсестрою з Бірмінгема. Згодом він супроводжував свого батька у подорожі Європою, відвідавши місто Кіцбюель у Австрії, де жила військова подруга батька — пані Гедвіґа Петцольд. Того ж року Оден вступив до коледжу Крайст-Черч у Оксфорді, отримавши стипендію на вивчення біології, але на другий рік почав вивчати англійську літературу. Він зустрів у Оксфорді нових друзів —Сесіла Дей-Льюіса, Луїса МакНіса та Стівена Спендера.

Одена знову познайомили з Крістофером Ішервудом у 1925 році, протягом наступних декількох років Ішервуд був його літературним наставником, якому він надсилав свої вірші та критичні огляди. Протягом 1930-х років вони підтримували дружні стосунки та були епізодичними коханцями.
Оден завершив Оксфорд у 1928 році, отримавши диплом третьої ступіні. Починаючи з його оксфордських років друзі Одена описували його як жартівливу, екстравагантну, співчутливу, щедру та, за власним вибором, самотню людину. У групах Оден поводив себе радше догматично, але навіть комічно, в більш приватньому середовищі він був сором'язливим та невпевненім у собі, коли не знав, чи є бажаною його присутність. Він був дуже пунктуальним у своїх звичках, водночас це не заважало йому жити у атмосфері певного безладу.

Вже в університеті ставлення Одена до його ближніх набуло своїх характерних ознак. Було лише два варіанти — «вчителя та учня» і Колег. Ті з нас, хто автоматично підходив на роль учня, ходили до нього за інструкціями до написання віршів, покращення психологічного самопочуття, мистецтва життя і т. д. Группа Колег, до складу якої входили перш за все Крістофер Ішервуд (у Кембриджі), Дей Льюіс та Рекс Ворнер, була невеличкою спільнотою (яку іноді називали «Бандою»), більше схожою на тіньовий кабінет, спадкоємця літературних кабінетів міністрів того часу: здається, нами тоді керували Дж. К. Сквайр та группа поетів-ґеорґіанців, які нагадували команду з крікету, а не літературні постаті. Гідною альтернативою була група Блумсбері, до якої можна було віднести Вірджинію Вульф, Е. М. Форстера та Т. С. Еліота.