Друга світова війна й далі 4 страница

Багато на землі віршів гарних і різних. Але «Чекай мене» Симонова коштує особняком, оскільки торкає самих ніжних струн людської душі. Це добуток про любов, хоча це слово жодного разу там не згадується, але кожний, відкриваючий його для себе знову й знову, це розуміє. І, як усяке велике мистецтво, воно робить людину краще, чистіше й морально богаче.

Юлія Друніна

Юлія Друніна народилася 10 травня 1924 в Москві. Батько - вчитель історії, мати - шкільний бібліотекар. Навчалася в московській школі № 131, де викладав її батько. Після початку Великої Вітчизняної війни, в сімнадцятирічному віці записалася у добровільну санітарну дружину при Рокко (Районне товариство Червоного Хреста), працювала санітаркою в очному госпіталі. Разом з сім'єю була евакуйована вЗаводоуковск, звідти пішла на фронт. ^[1] Брала участь у будівництві оборонних споруд під Можайськом, була санітаркою піхотного полку.

У шкільні роки я була, так би мовити жрицею чистого мистецтва. Писала тільки про кохання, переважно неземної, про природу, звичайно екзотичної, хоча не виїжджала нікуди далі дачного Підмосков'я. Замки, лицарі, прекрасні дами упереміш з ковбоями, лампасами, пампаси і шинкові п'яниці - коктейль з Блоку, Майна Ріда і Єсеніна. Все це мирно співіснувало у цих жахливих віршах. Ми прийшли на фронт прямо з дитинства. З віршів моїх відразу як вітром видуло і циганок, і ковбоїв, і пампаси з лампасами, і прекрасних дам.

Я пішла з дитинства в брудну теплушку,
У ешелон піхоти, в санітарний взвод.
Дальні розриви слухав і не слухав
До всього звиклий сорок перший рік.

Я прийшла зі школи в бліндажі сирі,
Від Прекрасної Дами в "мати" і "перемать",
Тому що ім'я ближче, ніж "Росія",
Не могла знайти.

Отримала поранення на фронті, після чого стала курсантом Школи молодших авіаційних спеціалістів (ШМАС), після закінчення якої отримала направлення в штурмової полк наДалекому Сході. Отримавши повідомлення про смерть батька, поїхала на похорони по звільненню, але звідти не повертається в свій полк, а їде до Москви, де в Головному управлінні ВПС, отримує довідку, що відстала від поїзда, їде на західний фронт. ВГомелі Юлія Друніна отримала направлення в 218-ту стрілецьку дивізію. Знову була поранена. Після одужання невдало намагалася вступити до Літературний інститут. Вона повернулася в самохідний артполк, отримала звання "старшина медслужби", воювала в Білоруському Поліссі, потім у Прибалтиці. Була контужений і 21 листопада 1944визнана непридатною до несення військової служби. Досвід війни ліг в основу її творчості.

До цих пір не зовсім розумію,
Як же я, і худа, і мала,
Крізь пожежі до переможного Маю
У кирзачі стопудовий дійшла.

І звідки взялося стільки сили
Навіть у найбільш слабких з нас?..
Що гадати! - Був і є в Росії
Вічної міцності вічний запас.

У двадцятирічному віці приїжджає до Москви і починає відвідувати лекції в Літературному інституті, не здавши вступних іспитів. Ніхто не посмів їй відмовити. На початку 1945 в журналі " Прапор "була надрукована добірка віршів Юлії Друніної, в 1948 - вірші "У солдатської шинелі". У березні 1947 Друніна взяла участь у Першому Всесоюзному нараді молодих письменників, була прийнята до Спілки письменників, що підтримала її матеріально і дало можливість продовжувати свою творчу діяльність. Інститут закінчила тільки в 1952, кілька років пропустила через заміжжя і народження дочки Олени. Віршів в той період не писала.

В 1955 вийшла збірка "Розмова з серцем", в 1958 - "Вітер з фронту", в1960 - "Сучасники", в 1963 - "Тривога" та інші збірники. В 1967 побувала в Німеччині, в Західному Берліні. Під час поїздки по ФРН її запитали: "Як Ви зуміли зберегти ніжність і жіночність після участі в такій жорстокій війні?" Вона відповіла: "Для нас весь сенс війни з фашизмом саме в захисті цієї жіночності, спокійного материнства, благополуччя дітей, світу для нової людини".

В 1970-і роки виходять збірки: "У двох вимірах", "Я родом не з дитинства", "Окопна зірка", "Не буває кохання нещасливого" та інші. В 1980 - "Бабине літо", в 1983 - "Сонце - на літо". Серед небагатьох прозових творів Друніної - повість "Аліска" (1973), автобіографічна повість "З тих вершин..." (1979), публіцистика.

В 1990 була обрана до Верховна Рада СРСР 12 скликання. На питання, навіщо вона балотувалася до Верховної Ради, Юлія Друніна одного разу відповіла: "Єдине, що мене спонукало це зробити, - бажання захистити нашу армію, інтереси і права учасників Великої Вітчизняної війни і війни в Афганістані ". Розчарувавшись у корисності цієї діяльності і зрозумівши, що зробити нічого суттєвого не зможе, вийшла з депутатського корпусу.

Йду, немає сил. Лише здалеку
(Все ж хрещена!) Помолюся
За таких от, як ви, - за обраних
Утримати над урвищем Русь.

Але боюся, що і ви безсилі.
Тому вибираю смерть.
Як летить під укіс Росія,
Не можу, не хочу дивитися!

Юлія Друніна трагічно пішла з життя, наклавши на себе руки 20 листопада1991.

Згадує Л. І. Грач: "Вона, як і багато хто в ті дні, не змогла змиритися з тим, що відбувається. Відкрила в своєму гаражі, де в неї стояв" москвич ", вихлопну трубу і задихнулася. Знайшли її передсмертну записку, де вона просила поховати її біля чоловіка, відомого драматурга Олексія Каплера, до речі, киянина за народженням. Свого часу Друніна і Каплер відпочивали в Коктебелі та ходили по 25 кілометрів на Старий Крим. Напевно, тому Друніна поховала його на Старокримському кладовище " ^[2].

Залишила передсмертну записку: "Андрюша, не лякайся. Викликай міліцію і розкрийте гараж".

Сім'я

· Перший чоловік - Н. К. Старшинов. Шлюб розпався в 1960.

· Дочка Олена від першого шлюбу.

· Другий чоловік - А. Я. Каплер

Нагороди та премії

· Державна премія РРФСР імені М. Горького (1975) - за книгу віршів "Не буває кохання нещасливого" (1973)

· Орден Вітчизняної війни 1 ступеня (1985)

· Орден Трудового Червоного Прапора

· Орден Червоної Зірки

· Орден "Знак Пошани"

· медаль "За відвагу"

· медаль "За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.."

Цікаві факти

· Кримські астрономи Микола і Людмила Черних 8 жовтня 1969 відкрили нову малу планету, що отримала порядковий номер 3804, і назвали її на честь Юлії Друніної.

· Олександра Пахмутова написала пісні на вірші Юлії Друніної "для походу кавалерійська" і "Ти - поруч".

Бібліографія

· А люблю я, як люблять поети - Ексмо, 2006. - ISBN 5-699-18127-X.

· Не буває кохання нещасливого - Ексмо, 2005. - ISBN 5-699-07657-3.

· Є час любити - Ексмо, 2004. - ISBN 5-699-06272-6.

· Пам'ять серця. Вірші - Ексмо-Пресс, 2002. - ISBN 5-04-009206-7.

· Неповторний зоряний час - Ексмо-Пресс, 2000. - ISBN 5-04-004803-8.

· Світ до неможливості заплутаний. Вірші і поеми - Москва: Російська книга, 1997.

· Юлія Друніна. Уподобань. У двох томах - Художня література, 1981.

З військової поезії Друніної

Я ніколи героєм не була,
Не жадала ні слави, ні нагороди.
Дихаючи одним диханням,
Я не геройствувати, а жила.
Ю. Друніна

Юлія Володимирівна Друніна народилася в 1924 році, а в 1989 році вийшов у світ двотомник творів Ю. Друніної, в якому була опублікована її автобіографія. Шістдесят одна сторінка - і майже все життя, доля, опалена війною. Ця війна простяглася для Ю. Друніної на все життя, стала мірилом всіх людських цінностей.

Я родом не з дитинства -
З війни.
І тому, напевно,
Дорожче, ніж ти
Ціную і щастя тиші,
І кожен новий день,
Що мною прожит.
Я родом не з дитинства -
З війни.
Раз, пробиваючись партизанської стежкою,
Я зрозуміла навік,
Що ми повинні
Бути добрими
До будь-якої стежці невпевненою.
Я родом не з дитинства -
З війни.
І, може, тому - незахищений
Серця фронтовиків обпалені,
А в тебе шорсткі долоні.
Я родом не з дитинства -
З війни.
Прости мене -
У тому немає моєї провини...

 

Ми розуміємо, що це вистраждані рядки. Але дитинство у Юлії Друніної все-таки було.

«Раннє дитинство. Темрява, зрідка прорізана сполохами пам'яті. Мені не було 4-5 років. Кінець 20-х років. У нас, дрібноти, самим лайливим словом вважається «буржуй». Буржуйство, між іншим, називалося і будь-яке «прикрашення» в одязі.

А тут, мати, з нагоди приходу гостей, вирішила поставити на мою голову білий бант! Я наполегливо зривала зі своїх коротких Віхров це ганебне прикрасу. На допомогу був покликаний батько. Він зміцнив бант таким хитромудрим вузлом, що зірвати його я вже не могла. Підкоритися? Не тут-то було!...

Я схопила ножиці, - і розкішний бант полетів, на підлогу разом з худим чубчиком... я не дала поставити ворожий прапор!»

Такою Юлія Друніна залишилася на все життя - впертою, непокірної, непримиренної.
У віршах Юлії Друніної все голосніше і голосніше починає звучати ностальгія за романтикою громадянської війни:

Ех, деньки гарячі відпливли,
Не повернутися знову.
Пам'ятаю, як червоніла в колишньої пилу
Молода кров.

 

У цих словах - дитяча спрага подвигу, яка жила і в енному поетесі, і в багатьох її однолітків. Пізніше про своє покоління вона пише: «Поняття«вещизм»тоді взагалі не існувало, побут як-то не помічався, - панувало Буття. Принаймні, в нашій шкільному середовищі. Порятунок челюскінців, тривога за плутаєшся в тайзі Марини Раскової, підкорення полюса, Іспанія - ось чим жили ми в дитинстві. І, засмучувалися, що народилися занадто пізно...
Дивовижне покоління!

Цілком закономірно, що в трагічному 41-му воно стало поколінням добровольців. І, чесно кажучи, тоді я дізналася правду про другу, трагічної, жахливої, апокаліпсичної стороні життя 30-х років, я (не сприйміть це за гарні слова) часом щиро заздрю ​​тим одноліткам, хто не повернувся з війни, загинув, свято вірячи в ті високі ідеали, які висвітлювали наша батьківщина, юність і молодість».

Я пішла з дитинства
У брудну теплушку,
У ешелон піхоти,
У санітарний взвод.
Дальні розриви
Слухав, не слухав
До всього звиклий
Сорок перший рік.
Я прийшла зі школи
У бліндажі сирі.
Від «Прекрасної Дами» -
У «мати» і «перемать».
Тому що ім'я
Ближче, ніж «Росія»,
Не могла знайти.

 

«Коли почалася війна, я ні на хвилину не сумніваючись, що ворог буде блискавично розгромлений, найбільше боялася, що це відбудеться без моєї участі, що я не встигну потрапити на фронт. Страх«запізнитися» погнав мене до військкомату вже 22 червня». Але ж це була дівчинка, яка виросла в місті, в інтелігентній родині, дівчинка, якій до повноліття не вистачало цілих двох років. Тому, спочатку вона працювала в госпіталі, а потім пішла, рити окопи.
«Вже через пів години на моїх руках утворилися криваві мозолі.... Спали в холодних сараях...»

Мені близькі армійські закони,
Я не дарма принесла з війни
Польові, м'яті погони
З літерою «Т» - відзнакою старшини.
Я була по-фронтовому різкою,
Як солдат, крокувала на пролом.
Там, де треба б тоненькою стамескою,
Діяла грубим сокирою.
Мною дров наламати чимало,
Але однією провини не визнаю:
Ніколи друзів не зраджувала-
Навчилася вірності в бою.

 

Десятикласниця, вона почала свій шлях по дорогах Великої Вітчизняної війни. Перший крок до фронту був зроблений в госпіталі, вона працювала за порадою батька, потім в Хабаровській школі молодших авіаційних спеціалістів, де отримала першу премію за літературну композицію. І, нарешті, у званні третього санінспекторів в 1943 році її направили на Білоруський фронт. По дорозі на вокзал крутилися рядки: «Ні, це не заслуга, а удача - стати дівчині солдатом на війні...», які через деякий час вилилися у вірш:

 

Ні, це не заслуга, а удача -
Стати дівчині солдатом на війні,
Коли б склалося життя моя інакше,
Як у День Перемоги соромно було б мені!...

 

Друніна бачила, як гинули молоді хлопці, яким не було ще й двадцяти років. В одному з віршів вона наводитьстатистичні дані: «За статистикою, серед фронтовиків 1922, 1923 і 1924 років народження до кінця війни в живих залишилося три відсотки». У цей трагічний увійшли і дівчата. На війні вони були нарівні. Вони забували свої слабкості: все життя Юлія боялася крові, при вигляді крові у неї крутилася голова, але до кінця війни цього ніхто не помітив. Долязберігала поета. У бойових окопах перенесла вона хвороба легенів. В результаті фізичного виснаження. Друніна потрапила в тиловій евакогоспіталі Горьковської області. Там вперше за весь час війни їй знову захотілося писати вірші:

Ура! - Рвонулися прапором за вітром,
І командир наш першим вийняв ніж...

 

Але труднощі її не зупинили. Разом з дивізією народного ополчення, яка тут не рила окопи, Юлія пішла на фронт. Пізніше поетеса напише...
«Про все, що можна назвати романтикою війни, я пишу все життя - у віршах. А ось прозові деталі в вірші не лізуть. Та й не хотілося раніше їх згадувати. Тепер згадувати я все можу майже спокійно і, навіть, з деяким гумором».
Ось вони, ці прозові деталі, які не лізли у вірші.

«Йшли всю ніч. Н десятихвилинних привалах засипали блискавично, деякі примудрялися «кемаріть» навіть на ходу. Головне, що мене мучило, - страшна втома. Тільки прікорнешь в окопі, знову обридає: «Приготуватися до руху!»

Тільки що прийшла з передової,
Мокра, замерзла і зла.
А в землянці немає нікого.
І димить пічка, затухаючи.
Так втомилася - руки не підняти.
Не до дров, зігріюся під шинеллю.
Прилягла, але чую, що знову
По окопах нашим б'ють шрапнеллю.
З землянки вибігаю в ніч,
А назустріч мені рвонулося полум'я,
Мені назустріч - ті, кому допомогти
Я повинна спокійними руками.
І за те, що знову до ранку
Смерть повзти зі мною буде поруч,
Мимохідь: «Молодець, сестра!»
Крикнуть мені товариші в нагороду.
Руки мені протягне після бою:
«Старшина, рідна, як я радий,
Що знову залишилася ти живою».

 

Дивізія опинилася в кільці.... Двадцять три людини, і Юлія в тому числі, вирвалися з оточення. Тринадцять діб, тринадцять днів і ночей виходили до своїх. «Ми йшли, повзли, бігли, натикаючись на німців. Втрачаючи товаришів. Опухлі, змучені, ведені однією пристрастю - пробитися!»

 

Я тільки раз бачила рукопашний.
Раз - наяву, і сотні разів у сні.
Хто говорить, що на війні не страшно,
Той нічого не знає про війну.

 

Це не просто слова. Ціна їм - життя. Під обстріл, в холод, в бруд. Ні на секунду не виникло у неї сумніви: «А чи потрібно знову повертатися в пекло, під кулі?» Вона знала - її місце там, на передовій.

Але «навіть нестерпно груба, важка, жорстка гроза війни не могла вибити з мене того, що батько називав колись«дитячої романтикою».

Ці слова Юлії Друніної, сказані про себе підтвердив і командир її сан взводу, що став пізніше письменником: «Вразлива московська дівчинка начиталася книжок про героїчні подвиги і втекла від мами на фронт. Втекла в пошуках подвигу, слави, романтики. І, треба сказати, крижані окопи Полісся не остудили, не протверезилиромантичну дівчинку. У першому ж бою нас вразило її спокійне презирство до смерті. У дівчини було якесь повна відсутність почуття страху, повна байдужість до небезпеки.
Здавалося, їй абсолютно байдуже, ранять її, вб'ють, або не вб'ють. Байдужість до смерті поєднувалося у неї з жадібною цікавістю до всього що відбувається. Вона могла висунутися з окопу і з цікавістю дивитися, як майже поруч падають і вибухають снаряди. Вона переносила всі тяготи фронтового життя і начебто не помічала їх. Перев'язувала закривавлених, покалічених людей, бачила трупи, мерзла, голодувала, по тижню не роздягалася й не вмивалася, але залишалася романтиком».

 

До цих пір, ледь очі закрию,
Знову в полон бере мене війна.
Чомусь нині медсестрою
Обернулася в пам'яті вона:
Повз догоряють танка,
Під обстрілом, в санітарний взвод,
Русява, кирпата слов'янка
Слов'янина російського веде.

 

Микола Старшинов, поет, писав про неї: «Думаю, що серед поетів фронтового покоління Юля була чи не найбільш невиправним романтиком з перших кроків свого свідомого життя і до останніх своїх днів». Навіть сама Юлія писала пізніше: «Визвольна війна - це не тільки кров, страждання і смерть, але ще й вищі злети людського духу - безкорисливий подвиг, самопожертву і - найголовніше, може бути, прекрасне - фронтове братерство. А людині властиво сумувати про прекрасне».

«Це солодке слово свобода». На «передку» відносини між офіцерами, сержантами та рядовими були воістину братніми. Ріднило не тільки почуття однаковою небезпеки, а й свідомості, що тут ти - як на рентгені - зрозумілий кожному. Але діяло тут єзуїтське «розділяй і володарюй». Зокрема, подловато постанову про продовольчому пайку офіцерам на «передку», природно, здавалося диким: все і всі клали в загальний котел. І ніхто не витягався, не козиряв, не друкував стройовим перед старшим за званням - це було б просто смішно. Так, як це не парадоксально, на передовій ми дихали повітрям свободи».

Цю думку у своїх віршах підхоплює і Ольга Бергольц:

 

У бруді, в темряві, в холоді, в печалі,
Де смерть, як тінь, тягнеться по п'ятах,
Такий свободою бурхливо дихали,
Що онуки позаздрили б нам.

 

Юлією володіло щасливе свідомість, що вона «робить основну справу свого життя».

Дуже гірко прозвучать потім рядки, написані поетесою вже після війни:

 

Чи могла я, проста санітарка,
Я, для якої побутом стала смерть,
Зрозуміти в бою, що ніколи так яскраво
Вже не буде життя моя горіти?
Чи могла знати в маренні окопних буден,
Що з того часу, як відгримить війна,
Я ніколи вже не буду людям
Необхідна так і так потрібна?

 

Разом з Юлією Друніної воювала Зінаїда Самсонова, згодом - Герой Радянського Союзу, дівчина про яку ходили легенди.

«У батальйоні нас, дівчат, було всього двоє. Спали ми, постелили під себе одну шинель, накрившись інший, їли з одного казанка - як тут не потоваришувати? Трохи часу відпустила нам війна на дружбу, але ж навіть за офіційною міркою один рік на фронті зараховується за три».

Всі сумую про шинелі,
Бачу димні сни -
Ні, мене не зуміли
Повернути з війни.
Дні летять, наче кулі,
Як снаряди - року...
До цих пір не повернули,
Не повернуть ніколи.
І куди ж мені подітися?
Друг убитий на війні,
А замолкшее серце
Стало битися в мені.

 

 

«Ні раніше, ні пізніше», - скаже Юлія Друніна. Якщо б і на цей раз їй довелося йти на війну, вона не залишилася б. Їй йшов двадцятий рік, і, здавалося, все ще попереду.

Але «дивна, незрозуміла для інших хвороба» - «фронтова ностальгія» вже переслідувала її.

Я часом себе відчуваю зв'язковий
Між тими, хто живий, і хто відібрано війною.
І хоча п'ятирічки біжать поспішаючи,
Всі тісніше цей зв'язок, все міцніше цей зв'язок.
Я - зв'язкова, нехай гуркіт бою вірш:
Донесення з бою залишився мій вірш -
З казанів оточень, прірв поразок
І з великих плацдармів переможних битв.
Я - зв'язкова, бреду в партизанському лісі,
Від живих донесення загиблим несу:
«Ні, ніщо не забуте, немає, ніхто не забутий
Навіть той, хто в безвісної могилі лежить».
Коли проходять з піснею батальйони,
Ревнивим поглядом проводжаю лад -
І я, крокувала так в ім'я оной
Військової медичною сестрою.
Ех, юність, юність! Скільки відмахала
Ти з санітарною сумкою на боці!
Їй - богу, побачила я чимало
Не на такому вже маленькому віці.
Але нічого немає світів, повірте,
А було всяко в житті у мене!
Чим захистити товариша від смерті
І винести його з - під вогню!
Ми повернулися. Зате інші...
Найкращих взяла війна.
Я окопної ностальгією
Безнадійно з тих пір хвора.
Тому - те, з відрадою дивною,
Я інколи, коли вона,
Трону шрам стародавньої рани,
Що під кофтиною не видно.
Я до серця рукою доторкнуся,
Я прикрию очі, і тут
Абажура звичний конус
Раптом хитнеться, як парашут.
Знову засвіщут осколки тонко,
Знову на чорному замри снігу...
Знову прокручується плівка -
Кадри бою біжать в мозку.

 

З війни Юлія Друніна принесла не тільки ностальгію, але і зневага до розкошує, вірність до дружби й любові, відданість армії.

Скільки сили
У повсякденній слові «милий»!
Як звучало воно на війні!
Чи не красенів війна нас любити навчила -
Кутастих суворих хлопців.
Тих, які, мало піклуючись про славу,
Були першими в кожному бою.
Знали ми - той, хто одного в біді не залишить,
Той любов не розтопче свою...
Я принесла додому з фронтів Росії
Веселе презирство до ганчір'я -
Як норкову шубу я носила
Шинельку обгорілу свою.
Нехай на ліктях стовбурчилися латки,
Нехай чоботи потерлися - не біда!
Такий ошатною та такою багатою
Я пізніше не бувала ніколи...

 

Війна не знищила в ній здатність любити і ненавидіти, тонко відчувати добро і переживати за все, що відбувається навколо.

Ми не дуже здатні на «ахи», та «охи»
Нас «на міцність» не дарма шепотіла війна,
Ми суворі діти суворої епохи:
Обпекла наші душі вона.
Тільки правнуки наші далекі судді,
Помиляться, якщо будуть вважати,
Що їх прадіди були залізні люди,
Літаків і танків під стать
Ні, неправда, що душі у нас зачерствіли
(Така, мовляв, дорога бійця).
Під сукном грубошерстнимі солдатських шинелей
Так само трепетно ​​б'ються серця.
Так само чуйні і до ласки вони і до образи,
Так само раптом у нещасті вірні.
Той вміє любити, хто вмів ненавидіти
На сивого згарищах війни.
Я, зізнатися, зберегти не зуміла шинелі -
На пальто перешили служивих мені.
Було важкий час.... До того ж хотіли
Ми швидше забути про війну...
Я пальто з шинелі давно зносу,

Подарувала я дочці з пілотки зірку.
Але коли серце моє тобі потрібно Росія,
Ти візьми його, як в 41 - му році.

 

«Долю поетів мого покоління можна назвати одночасно і трагічною, і щасливою. Трагічною тому, що в нашотроцтво, в наші будинки і в наші такі ще не захищені, такі ранимі душі увірвалася війна, несучи смерть, страждання, руйнування. Щасливої ​​тому, що, кинувши нас в саму гущу народної трагедії, війна зробила цивільними навіть самі інтимні наші вірші. Блаженний, хто відвідав цей світ у його хвилини фатальні».

 

Не знаю, де я ніжності вчилася,
Про це не розстроюй мене.
Ростуть у степу солдатські могили,
Йде в шинелі молодість моя
У моїх очах - обвуглене труби.
Пожежі палають на Русі.
І знову нецілована губи
Поранений хлопчина закусив.
Ні! Ми з тобою дізналися не за зведеннями
Великого відступу жнива.
Знову у вогонь рвонулися самохідки,
Я на броню скочила на ходу.
А ввечері над братською могилою
З опущеною стояли головою.
Не знаю, де я ніжності вчилася, -
Бути може, на дорозі фронтовий.

 

Є, звичайно, у Юлії Друніної і «просто вірші», вірші, не обпалені війною.

 

Ти - поруч, і все прекрасно:
І дощ, і холодний вітер,
Спасибі тобі, мій ясний,
За те, що ти є на світі.
Спасибі за ці губи,
Спасибі за руки ці!
Спасибі, тобі, мій коханий,
За те, що ти є на світі.
Ти - поруч, але ж могли б
Один одного зовсім не зустріти.
Єдиний мій, спасибі,
За те, що ти є на світі!

 

Юлії здавалося, що влада - це, перш за все сила. «Я стала владою, а в мене ніякої сили. Виборці довіряють мені свої справи, я сиджу, дивлюся на них і думаю, що не виправдаю їх довіри. Клопочуся, пишу в тому чи інше міністерство, відомство, район, округ. Не відповідають, неначе змовилися - не відповідати. Сила? Ніякої. Я - безпорадна. І навіщо я сиджу за 10 -12 годин залі засідань? І навіщо я затверджена в цій липової посади? Комусь це потрібно, для якої - то небезпечної гри. Видимість влади, та й годі».
Юлія Друніна стала секретарем Союзу письменників, але не змогла брати участь в нескінченних сварках, втомилася від інтриг.
Вона багато писала, але... життя поступово втрачала для неї сенс. Все частіше звертається Юлія в минуле, там шукає розради, намагається заглушити будні спогадами.

Вона ніяк не хотіла розлучитися з юністю, перш за все з фронтової юністю, не хотіла відставати від неї.Микола Старшинов згадує: «Другий її чоловік - Олексій Якович Каплер - ставиться до Юлії дуже зворушливо, заміняв їй мамку і няньку, і батька. Всі турботи по побуті брав на себе. Але після смерті Каплера, позбувшись його опіки, вона, по - моєму, розгубилася. У неї було чимале господарство - велика квартира, дача, машина, гараж. За цим всім треба було стежити, постійно докладати зусилля, щоб підтримувати порядок. А цього робити вона не вміла, не звикла. Ну, а переламати себе в такому віці було вже дуже важко, вірніше - неможливо».
Ангел - охоронець не залишив її і в боях за Латвію, коли вона отримала важке поранення в шию. Осколок ледь не перерізав сонну артерію, залишилося всього два міліметри. З госпіталю Друніна вийшла інвалідом. Це давало їй можливість не повертатися на фронт, але вона наполягла на напрямку в свій полк.

Проте в одному з боїв вона була контужена і незабаром комісувала - 21 листопада 1944 року. З фронту Друніна поверталася з орденом Бойового Червоного Прапора.

Про свою опаленою юності вона ніколи не шкодувала. Саме на війні вона навчилася цінувати і берегти дружбу, придбала «міцний запас» на все життя і сформувалася як поет.

До кінця своїх днів вона так і не змогла забути воєнні роки. Все яскравіше і яскравіше стають фронтові образи. Вони мучать її, не дають спокою:

 

Я часом себе відчуваю зв'язковий
Між тими, хто живий, і хто відібрано війною...
Я - зв'язкова.
Бреду в партизанському лісі,
Від живих донесення загиблим несу.

 

Поезія для Юлії Друніної, перш за все одкровення, яке настало після довгого затишшя. У цей час вона може писати веселі і сумні вірші, підтримуючи себе і тих, кому зараз важче. Мірилом нещасть для неї на все життя залишається війна.

У роки навчання в Літінституті Друніна зустрілася з починаючим поетом Миколою Старшинова. Це сталося в середині грудня 1944 року. Він з перших же хвилин зумів розгледіти в ній, звалася грубу чоловічу шинель, милого, доброго й симпатичного чоловіка. Пізніше виявилося, що вони разом до війни займалися влітературній студії. Старшинов навіть був знайомий з одним з перших її творів, які брали участь у конкурсі на кращий вірш про громадянську війну:

 

Ми поруч за шкільною партою сиділи,
Ми разом вчилися за книгою одного,
І ось в неотглаженной нової шинелі
Стоїш переді мною.