Друга світова війна й далі 5 страница

 

 

Рядки ці звучать як передчуття майбутньої долі. У цьому ж 1944 році, Микола Старшинов і Юлія Друніна стали чоловіком і дружиною. Незабаром у них народилася дочка Олена, з'явилися невідомі досі проблеми, турботи. Друніна раптом відчула швидкоплинність часу:

 

Скажи мені дитинство, хіба не вчора,
Гуляла я в пальтечку до коліна?
А нині діти нашого двору
Мене звуть з повагою «мама Олена».

 

Друніна ніколи не ходила по редакціях, не вимагала нічого, але її вірші завжди були одними з найбільш популярних і улюблених. У 1947 році вийшов перший збірник під назвою «У солдатській шинелі». До нього увійшли вірші, написані за роки фронтовий і повоєнного життя.
Друніна була красива і приваблива жінка. Багатьом поетесам привабливість допомагає, але вона від цього тільки страждала, один з конфліктів був з поетом Павлом Антокольський, який вів у неї семінар. Сталося це на вечорі у Вероніки Тушновой, яка збирала друзів на честь виходу першої книги. Антакольскій наполегливо приставав до Юлії, і свідком цієї сцени став Старшинов. Вони посварилися, і вчитель, який до цього завжди хвалив вірші своїй студентки, відрахував її з курсу за бездарність.... Але незабаром Друніної дозволили перевестися на інший семінар. І все-таки вона не як не могла розлучитися з молодістю. У ній була якась нестримна сила, що рве, що не дає спокою.

 

-Риссю марш! - Рвонулися з місця коні.
Ось лети кар'єром наш загін
-Ну, а все ж юність не наздоженеш! -
Дзвінко мені підкови говорять...
Не наздогнати?
У сідло вростають міцніше,
Батіг і шпори - мокрому коню
І кричу у степовій безкрайній вечір:
-Наздожену!
Їй-богу, наздожену!

 

У цих рядках немає ще печалі і смутку, вони сповнені бажання жити і радіти існуванню, цінуючи кожен день життя. Але кількома пізніше, з'являється вірш - заповіт «Наказ дочки», в якому мати радить залишатися чистою в роботі і любові, коритися серця, а не розрахунку, не судити суворо винних і завжди визнавати свою провину, покриваючи всі каяттям.
Сама Друніна намагалася жити саме так, слідуючи заповітом: «Життя - Батьківщині, честь - нікому!», Може,саме тому їй було складно вступити до Спілки письменників. Вона була прийнята в члени Союзу тільки з другої спроби, в 1950 році, за підтримки О. Твардовського.

Зайвий раз її твердість і принциповість підтверджує подія, що відбулася в 1952 році. Від журналу «Сільська молодь» її відрядили до Білорусі, в село Озаричі. Тут працював заслужений учитель - фронтовик, про який потрібно було написати нарис. У готелі її зустріла привітна дівчина, знайти орденоносця допомогли хлопчик і його дідусь. Однак, зустріч з ветераном розчарувала: він виявився гордовитим, що хизуються своїми заслугами старим, до того ж постійно запобігливим перед поетесою. Друніна на відріз відмовилася писати про нього, але з ніжністю згадала хлопчика і його дідуся.
Тяготи повоєнного побуту Друніна переносила стійко. Ніхто не чув від неї ні скарг, ні докорів. Але поступово накопичувалися втому, виснаженість, вона шукала підтримку й не могла ні в кого її знайти. До цього часу відносини з Миколою Старшинова стали скидатися на дружні, любов затухала.... Незабаром вони розійшлися.

І саме в цей нелегкий для неї час вона зустріла людину, який дивно зворушливо й трепетно ​​до неї ставився - Олексія Яковича Каплера, знаменитого сценариста, ведучого «Кінопанорами», перше кохання Світлани Аллілуєвої.
Ставши чоловіком Друніної, він захистив її від всіх побутових турбот, щоб вона присвятила себе тількилітературної діяльності, ввів у своє коло.... Однак, будучи людиною замкненою, Друніна ніяк не могла звикнути до оточення знаменитих режисерів, акторів, письменників.... У їхньому світі вона відчувала себе не затишно, але у неї був особистий тил - чоловік, який її обожнював. За час життя з ним Друніна написала найбільшу кількість віршів за весь свій літературний шлях, а також спробувала себе в жанрі прози (повість«Аліса», автобіографія «З тих часів...», філософські нариси).
Однак йдуть в інший світ друзі, а нових немає. Близькими, дорогими людьми були, перш за все, ті, хто гідно пройшов всі військові і цивільні випробування, зберігши кращі якості своєї душі. Такими для неї залишалися протягом довгих років Сергій Орлов, Вероніка Тушнова, Семен Гудзенко.
Послідував і найважчий удар: у 1979 році пішов з життя після недовгою і важкої хвороби Олексій Якович. Він до останньої хвилини шкодував не себе, а її, оберігаючи Друніну від будь-яких сутичок з дійсністю. Втратившиопори, Юлія Володимирівна залишилася сам на сам з реальним життям:

 

Як страшно тепер прокидатися!
Як обтяжливо з Небуття
У Відчай знову повертатися -
У країну, де прописана я
Весь світ перетворився на пустелю
Всі випалено горем дотла.
Який я щасливою донині,
Який я щасливою була!...

 

Ці рядки з поеми «03», присвяченій Каплеру. Поема звучить як реквієм по самій собі, ніби поховала себе, разом з чоловіком під чорною гранітною плитою.... Світ навколо продовжує руйнуватися. Все, що було зрозумілим, гармонійним, розривається, втрачає закономірність. Друніна виявляється зайвим, неспроможним і беззахисним істотою. Намагаючись, щось змінити вона шукає опору в іншій людині, але жорстоко помиляються:

 

Не ти стежку торувати,
А я тобі повинна...
На мить повірила я у сон,
Що все ще жива...

 

У 1990 році Друніна була обрана депутатом Верховної Ради СРСР, хоча не любила засідання та наради... Вступаючи в депутатський корпус, вона хотіла захистити інтереси і права учасників ВВВ та війни в Афганістані. Вона не могла бачити, як страждають фронтовики її покоління, як просять милостиню в переходах покалічені хлопчаки, втомилася чути, як шкодують ветерани, що не залишилися з тими, хто загинув, як у самий розпал перебудови реформатори кричали:

«Краще б фашистська Німеччина перемогла СРСР в 1945 році. А ще краще - в 1941-му». Коли Друніна зрозуміла, що реально змінити нічого не може, вона вийшла з депутатів. В одному з останніх віршів, названому на першому рядку «Шалено страшно за Росію», вона пише:

 

Ні, життя своє віддати не страшно,
Але, що змінитися, скажи?
Варто майже сторіччі башта
На річках крові, море брехні...

 

Про її душевному стані в цей час краще всього говорить один з листів, написане перед смертю: «Чому йду? По-моєму залишатися в цьому жахливому, побилися, створеному для ділків із залізними ліктями світі такого недосконалого суті, як я, можна, тільки маючи міцний особистий тил.... А я до того ж втратила два своїх головних палиці - ненормальні любов до Старокримський лісах і потреба творити.... Воно краще - піти фізично не зруйнованою, душевно не постарілої, по своїй волі. Правда, мучить думка про гріх самогубства, хоча я, на жаль, невіруюча. Але якщо бог є, він зрозуміє мене...»

Чому я взяла поезію Юлії Друніної? І чим мені подобається її поезія тим, що своєю поезії Юлія Друніна не зраджувала, тому може бути її трагічність. Але вірші Ю. Друніної точні й лаконічні, ліричні та конкретні, які підкорюють мене своєю правдою, неповторністю, своєю щирістю, і художньої красою - в них вся Юлія Друніна, якою вона була в житті.

 

І з кожним роком все далі, далі
І з кожним роком все ближче, ближче
Отполихавшая юність наша,
Друзі, яких я не побачу.
Не кажіть, що це тіні, -
Я пам'ятаю минуле кожним нервом.
Живу, як ніби у двох вимірах:
У 70-х, у 41-му.
Живу я життям звичайної
Живу невидимою
Життям дивною-
Війна гуде
У напружених століттях
Війна таїться в мені,
Як рана.
У мені пожежі її
Не тьмяніють,
Живуть закони
Солдатської честі
Я дружбу мерю
Окопної міркою-
Той друг,
З ким можна в розвідку разом.

 

Ольга Берггольц

Ольга Федорівна Берггольц (народилася 3 (16) травня 1910, Петербург - померла 13 листопада 1975, Ленінград) - російська радянська поетеса, прозаїк.

Ольга Берггольц народилася в Петербурзі 16 травня (3 за старим стилем) 1910 року в сім'ї лікаря. Дитячі роки пройшли на околиці Невської застави. У 1920-х зростала і навчалася в трудовій школі. У 1925 році прийшла в літературне об'єднання робочої молоді - «Зміна», де зустріла Б. Корнілова (першого чоловіка), з яким пізніше навчалася на Вищих курсах при Інституті історії мистецтв. Тут викладали такі вчителі, як Тинянов, Ейхенбаум, Шкловський, виступали Багрицький, Маяковський, І. Уткін.

Закінчивши в 1930 році філологічний факультет Ленінградського університету, їде в Казахстан, працюючи кореспондентом газети «Радянська степ», про що розповіла в книзі «Глибинка» (1932). Повернувшись до Ленінграда, працювала редактором у газеті заводу «Електросила». У 1933-1935 виходять книги: нариси «Роки штурму», збірка оповідань «Ніч у Новому світі». збірник «Вірші», з яких починається поетична популярність Берггольц.

13 грудня 1938 була заарештована за звинуваченням «у зв'язку з ворогами народу», в ув'язненні після побоїв вирішилася мертвонародженою дитиною (обидві її дочки померли раніше). 3 липня 1939 звільнена і повністю реабілітована.

У роки Великої Вітчизняної війни, залишаючись в обложеному Ленінграді, працювала на радіо, майже щодня звертаючись до мужності жителів міста. Її другий чоловік, літературознавець Н.Молчанов, помер від голоду. У цей час Берггольц створила свої кращі поеми, присвячені захисникам Ленінграда: «Лютневий щоденник» (1942), «Ленінградську поему».

За епічну поему «Первороссійск» (1950), присвячену робочим-ентузіастам, Берггольц отримала Сталінську премію 3-го ступеня.

Після війни виходить книга «Говорить Ленінград» про роботу на радіо під час війни. Написала п'єсу «Вони жили в Ленінграді», поставлену в театрі А. Таїрова. У 1952 році - цикл віршів про Сталінград. Після відрядження до звільнений Севастополь створила трагедію «Вірність» (1954). Новою сходинкою у творчості Берггольц з'явилася прозова книга «Денні зірки» (1959), що дозволяє зрозуміти і відчути «біографію століття», долю покоління.

У середині 1950 - початку 1960-х кілька віршів Берггольц були поширені в самвидаві. У 1960-і вийшли її поетичні збірки: «Вузол», «Випробування», в 1970-ті - «Вірність», «Пам'ять». Померла Ольга Берггольц у Ленінграді в 1975.

Щоденники, які поетеса вела багато років, при її житті не побачив світла, архів після смерті був конфіскований владою. Фрагменти щоденників і деякі вірші з'явилися в 1980 в ізраїльському журналі «Час і ми». Більшість не публікувався в Росії спадщини Берггольц увійшло в 3-й том зібрання її творів (1990).

Іменем Ольги Берггольц названа вулиця в Невському районі Санкт-Петербурга. На вулиці Рубінштейна, 7, де вона жила, відкрито меморіальну дошку. Ще один бронзовий барельєф її пам'яті встановлений при вході в Будинок радіо. А сама вона похована на Літераторських містках Волковського цвинтаря.

Вірші про війну

Це було в далекі двадцяті роки. На засідання ленінградського Союзу поетів прийшла скромна дівчинка-школярка з довгими золотистими косами. Жила вона тоді в дерев'яному будинку на робочій околиці, де батько працював заводським лікарем. У поетичної вітальні особняка біля Невського проспекту, серед дорослих літераторів, дівчинка зовсім розгубилася. Її увагу привернув рояль, чохол якого був розписаний автографами відомих поетів. Здивувало, що прізвища вишиті різнокольоровими нитками. Серед них була навіть підпис: Ал. Блок. У цього рояля, перемігши страх, дівчинка прочитала свої вірші "Кам'яна качка".

 

Я кам'яна качка,

Я кам'яна дудка,

Я пісні прості співаю.

Ко роті притулився,

Тихенько дихніть,

І пісню почуєш мою.

Лежала я у річки,

просто землю,

Блукали на мене журавлі.

А люди з лопатою

Приїхали за мною,

У возах мене відвезли.

м'яли мене, м'яли

Руками і ногами,

Зробили птицю з мене.

Поставили в піч,

У самий полум'я,

Горіла я там три дні.

Стала я дзвінкої,

Точно вогонь, я красна.

Я кам'яна качка,

Я кам'яна дудка,

Пою тому, що весна.

 

Коли читання закінчилося, до дівчинки підійшов відомий дитячий письменник - величезний Корній Іванович Чуковський, обійняв за плечі і проспівав-прогудів: "Ну, яка хороша дівчинка! Які ти віршики прекрасні прочитала! "І повернувся до всіх: "Товариші, це буде з часом справжній поет".

Корній Іванович не помилився. Як не помилилися і М. Горький і С. Маршак - вони тепло відгукувалися про віршах і підтримували творчість Ольги Берггольц. Читачі перший її книг відзначали романтичну піднесеність творів, щирість і глибину почуттів поетеси. Але життя її складалася драматично. У 1937 році вона була заарештована і тільки через два роки звільнена. Звинувачення було повністю знято.

Воістину народне визнання прийшло до Ользі Федорівні Берггольц в роки війни. У оточеному ворогами місті, як тоді коротко говорили - в блокаді, не було світла і тепла, води та хліба. Гриміли розриви бомб і снарядів, горіли будинки, диміли руїни. Знесилених, виснажених людей у темряві промерзлих квартир деколи об'єднував тільки голос радіо. Часто голос радіо був голосом Ольги Берггольц. Звучали вірші. Вони йшли від серця до серця. Вони були гранично достовірні по деталях блокадного побуту й інтонації. Адже писав їх людина, який страждав разом з усіма, недоїдав, схилявся при світлі каганця над зошитом, дув на замерзлі руки, зігріваючи диханням неслухняні пальці. Вірші оплакували загиблих. І, можливо, вже тоді зародилися рядки, які багато років по тому будуть висічені на кам'яній стіні над братськими могилами Піскаревского кладовища: "Ніхто не забутий...". Вони стануть своєрідним паролем нашої пам'яті. Звучали вірші. Вони підтримували людей, ніби давали їм нові сили, вселяли впевненість у визволенні, у Перемогу.

І Перемога прийшла. Наступного дня Ольга Берггольц пише вірш "Зустріч з Перемогою "(наводимо з нього кілька строф).

"Привіт..."

 

Серцем, совістю, диханням,

всім життям кажу тобі:

"Здрастуй, здравствуй.

Пробив час побачення,

светозарний час в людської долі.

Я чотири роки самої гордої -

російської вірою -- вірила, люблячи,

що дочекаюся -

живою або мертвою,

все одно, -

але я дочекаюся тебе.

Нехай же твій невгасимий вогонь

в кожному серці світить і живе

заради щастя Батьківщини коханої,

ради гордості твоєї, Народ.

 

Закінчити ці короткі статті хотілося б віршем, яким сама Ольга Федорівна Берггольц часто завершувала свої поетичні збірки.

 

Відповідь

А я вам кажу, що немає

марно прожитих років,

непотрібно пройдених шляхів,

даремно чутих звісток.

Ні несприйнятої світів,

немає уявно розданих дарів,

любові марною теж немає,

любові обдуреною, хворий, -

її нетлінно-чисте світло

завжди в мені,

завжди зі мною.

І ніколи не пізно знову

почати всю життя,

почати весь шлях,

і так, щоб в Минулого б - ні слова,

ні стогону б НЕ закреслити.

 

Самостійна робота № 5

Специфіка літератури другої половини ХХ-го століття. Розвиток існуючих і виникнення нових літературних напрямів, течій і тенденцій.

Духовним підґрунтям повоєнної літератури стала світоглядна криза, спричинена Другою світовою війною. Адже те, що відбувалося за колючим дротом концтаборів і на полях! битв, завдало удару гуманістичним засадам усієї західної культури (насамперед - її аксіоматичним постулатам, згідно з яки-мв людина була «мірою усіх речей» та «вінцем творіння Всесвіту»). У кривавому хаосі Другої світової війни були зруйновані віра у безмежні можливості Людини, у Розум, Красу, Справедливість, Науку, Прогрес та інші ідеали, на яких трималася система цінностей західної цивілізації. Втім, перші ж повоєнні роки, які ознаменувалися вибухом атомних бомб у двох японських містах та початком «холодної війни» між капіталістичним Заходом і соціалістичним Сходом, показали, що людство так і не осягнуло справжні масштаби нещодавньої катастрофи.

Повоєнна духовна ситуація змусила людство з жахом озирнутися на історичний шлях, пройдений від початку XX ст. Цей шлях, що розпочинався під гаслами революційних перетворень дійсності, побудови ідеального суспільства, створення «нової» людини, за півстоліття зупинився на межі, де під загрозу була поставлена сама можливість подальшого існування людини. І якщо на початку XX ст. символом людства був «Володар Всесвіту», подібний до надлюдини Ф. Ніцше, «Буревісника» Максима Горького чи ліричного героя В. Маяковського, то в 50-і роки його показовим уособленням став понівечений юнак із оповідання Г. Белля «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа...».

Головним своїм завданням літератори зазначеного періоду вважали зображення моральної здатності особистості не спотворюватися під тиском ворожих обставин, не зрікатися власної гідності та совісті (що, скажімо, простежується у таких, здавалося б, несхожих творах, як «Доля людини» російського письменника М. Шолохова та «Старий і море» американського прозаїка Е. Хемінгуея). Проза цього часу стає аскетичнішою, здебільшого уникає елітарних новацій, характерних для модерністської літератури першої половини XX ст. Зокрема, у ній помітно спадає повінь міфотворчості та художніх експериментів із реальністю. Втім, наближаючись до дійсності, література 50-70-х років водночас тяжіла до притчевості, бо, як зазначалося, мала пріоритетною своєю метою осягнення духовного досвіду людства першої половини XX ст. Не випадково серед письменників повоєнної пори поширилися ідеї повернення до релігійних витоків, духовності та гуманістичних цінностей класичної літератури. Ця тенденція відбивала притаманний повоєнній культурі пошук виходу із глухого кута, в який завела людство «епоха світових війн і революцій».

Найяскравішою ілюстрацією до літературної ситуації повоєнної доби є хрестоматійно відоме твердження американського письменника В. Фолкнера, що пролунало в його урочистій промові, виголошеній з нагоди отримання Нобелівської премії у 1950 p.: «Я відкидаю думку про загибель людини... Я вірю, що людина не просто вистоїть, вона переможе. Вона безсмертна не тому, що ніколи не вичерпається людський голос, а тому, що за своїм характером, за своєю душею людина здатна до співчуття, жертв, непохитності. Обов'язок письменника та поета - писати про це, допомагаючи людині вистояти, зміцнюючи людські серця, нагадуючи про мужність, честь, надію, гордість, співчуття, жалість, самовідданість - про те, що утворює одвічну славу людства».

Твір «Володар мух», що вийшов друком 1954 p., привернув увагу широкої читацької аудиторії до його автора Вільяма Джеральда Ґолдінґа (1911-1993), англійського шкільного вчителя, якому на той час було вже за сорок. Блискуче дебютувавши у літературі цим романом, Ґолдінґ присвятив другу половину свого життя письменницькій праці. Кращі його твори -«Вільне падіння» (1959), «Шпиль» (1964), «Піраміда» (1967), «Ритуали плавання» (1980), «Паперові люди» (1983) та інші увійшли до скарбниці англійської та світової літератури. Почесним знаком міжнародного визнання письменника стало його нагородження Нобелівською премією в 1983 р.

Тематично-смисловим центром, навколо якого обертається Ґолдінґова проза, є феномен «невидимої темряви» людської душі. Ця «темрява» не має певної соціально-історичної зумовленості. Вона, на переконання письменника, є екзистенційною, глибинною властивістю людської вдачі. Ґолдінґ відкриває її і в настоятелі середньовічного собору Джосліні («Шпиль»), і в людях XIX ст. - пасажирах англійського корабля, що пливе до колоній («Ритуали плавання»), і в хлопчиках XX ст., що внаслідок катастрофи опинилися на безлюдному острові. Саме про них розповідає знаменитий роман «Володар мух».
Твір «Володар мух» спочатку задумувався як пародія на пригодницький роман «Кораловий острів» (1857) англійського письменника; Р. Баллантайна. Підлітки, зображені у творі Баллантайна, були подані як зразок європейської цивілізованості. Вони спромоглися успішно подолати чимало труднощів. «Острів Баллантайна був островом XIX; століття, населеним англійськими хлопчиками, - пояснював ґолдінг, - мій - островом XX століття, населеним англійськими хлопчиками». Письменник мав на увазі не просто часову відстань, а духовний досвід, набутий його сучасниками у випробуваннях XX ст. і насамперед - під час Другої світової війни (не випадково у тексті згадується про те, що у «великому світі» триває війна). Відтак, вивернувши навиворіт добре відому сюжетну схему (пригадаймо історію Робінзона Крузо, викладену Д. Дефо), яка стверджувала перемогу цивілізованої людини над дикою природою, Ґолдінг створив антиутопію, або, точніше, - «антиробінзона-ду», котра продемонструвала крах беззастережної віри в силу людського розуму. Адже, маючи за точку відліку «ідеальну острівну ситуацію», хлопчаки, які символізують людство, виявляються нездатними не лише збудувати нову утопію, а й зберегти набутки попередніх поколінь у царині суспільного та морального життя. Поволі віддаючись руйнівним, диким інстинктам, вони повертаються в епоху первісного варварства...
Спочатку здається, ніби сюжет роману рухатиметься в традиційному напрямку: спираючись на здобутки західної цивілізації, підлітки організовують на острові демократичне самоврядування й обирають гідного ватажка - сміливого й міцного Ральфа. Автор навмисно не наділяє цього героя надзвичайними рисами, прагнучи представити його персоніфікацією «пересічної людини» із здоровою моральною основою. Друг Ральфа, незграбний інтелектуал Роха, уособлює ідеї європейського раціоналізму та західної демократії. Антагоністом ватажка хлопчаків є Джек - хворобливо честолюбний підліток, котрому притаманна та патологічна схильність до лідерства, в якій повоєнний читач впізнавав натяк на «фюрерство». Отож конфлікт, що виникає між підлітками й призводить до краху «острівної ідилії», спричинений не соціоісторичними обставинами, а вадами людської природи. Відтак сюжет дитячої «робінзонади» набуває у Ґолдінґа характеру морально-філософської притчі, центральною ідеєю якої є думка про нездатність людства побудувати утопію на раціоналістичних засадах.
Саморуйнування «острівної демократії» розпочалося тоді, коли один з героїв заявив, що бачив «звіра». Незначна заувага, яка озвучила, здавалося б, звичайний дитячий страх, спрацьовує як детонатор суспільного спокою. І це не випадково. Адже за умов, коли відрізані від «великого світу» хлопчаки переживають стан екзистенційної занедбаності й не можуть спиратися ані на розум дорослих, ані на власну віру в Бога (жоден з героїв, - а серед них є, між іншим, й учасники церковного хору, - про Бога навіть не згадує), вони виявляються несп-іюможними духовно захиститися від власного страху перед міфічним «звіром». Лише один підліток, мрійник і філософ Саймон (який є персоніфікацією ірраціонально-містичного світобачення), нерішуче зазначив: «Звір - ми самі», - однак до його думки ніхто не дослухався. За страшною іронією долі хлопчаки, які остаточно перетворилися на дикунів, вбивають Саймона, прийнявши його вночі за таємничого «звіра». Наступною їхньою жертвою - що також є символічним - стає інтелектуал Роха. Зрештою Джек, який зачарував товаришів ідеями анархічної свободи, пропагує приносити «звіру» жертви.

З'являється й «ідол», якому поклоняється плем'я юних варварів: ним стає насаджена на палю свиняча голова - «володар мух». Зображена ситуація є алегорією духовної пастки, в яку потрапляє людство, втративши Бога.
Слід зауважити, що з усіх, хто вижив на острові, лише Ральф зберігає вірність моральним засадам цивілізованої людини. Однак на тлі загального здичавіння «острівного товариства* його моральність сприймається як знак внутрішнього опору владі Джека, а сам Ральф перетворюється на незручного інакодумця. Нацьковане юним «фюрером» плем'я полює на нього, немов на звіра.

Відтак за умов духовної деградації суспільства «нормальна людина», уособленням якої є Ральф, перетворюється на аутсайдера, що стає на заваді диктатурі. Аби впіймати його, розлючені дикуни підпалюють острів. Так нещодавня «острівна ідилія» завершується повною катастрофою, в якій мають загинути всі - і винні, і невинні. Від загибелі хлопчаків врятовує лише щасливий випадок: біля берега несподівано з'являється англійський корабель, який забирає їх з палаючого острова.

Отже, Ральф вижив і морально витримав жахливі випробування. Однак душа його глибоко вражена пережитим: «В уяві на мить промайнуло видіння дивовижних чарів, які колись огортали ці берег Але острів згорів, наче купа сухих дров... Саймон загинув, а Джек. З очей ринули сльози, тіло здригалося від ридань. Вперше за весь чао на острові він дав волю сльозам: здавалося, нестримні, навісні спазмі горя вивернуті, йому все нутро. Під чорним димом, над знищеним пожежею островом здіймався цей плач. Заражені тим самим почуттям, інші хлопчаки теж стрепенулися, заплакали. Посередині брудний, а невтертим носом стояв Ральф і ридав над колишньою невинністю, над темнотою людського серця, над тим, як падав, перевертаючись у повітрі, мудрий, щирий друг на ім'я Роха». Ральф у цій сцені уособлює всіх тих, хто морально вистояв і зберіг свою душу під натиском сил зла за часів Другої світової війни.

Глибоко символічним є той факт, що порятунок приходить до героїв «ззовні». Така художня знахідка письменника має довести думку, що зсередини «острівного суспільства» покласти край оргії самознищення неможливо. Насамперед тому, що ідеї раціоналізму, з яких хлопчаки намагалися побудувати підвалини «острівного суспільства», виявилися неспроможними вберегти їх від морального падіння. З цього приводу відома українська дослідниця С. Павличко писала: «Ідеї здорового глузду стали основою західних демократій. Але це не врятувало їх від фашизму XX ст., від різних форм тоталітаризму і від можливості раціонального, спокійного вбивства мільйонів людей. Тому роман Ґолдінґа "Володар мух" у метафоричний спосіб викриває, підриває саму ідею "здорового глузду" як "нездорову" первісно, а також раціоналізм як політичну теорію, не здатну захистити людей від звірства».

Усвідомлення трагічного досвіду, набутого людством протягом першої половини XX ст., зависока ціна, яку воно сплатило за обожнювання «ідолів» XX ст. - соціального класу, політичної партії, нації, вождя тощо, - спонукало В. Ґолдінґа повсякчас нагадувати своїм читачам про «темряву», приховану на дні людської душі, про те, що людський розум, який всюди відкриває закони, водночас «обдурює себе легко, наче немовля» (слова героя роману «Шпиль»). Беззастережному раціоналізму та людській самозакоханості письменник протиставив ідею необхідності морального вдосконалення як окремої людини, так і людства взагалі. «Ми, - наголошував він у лекції з промовистою назвою "Утопії та антиутопії", - маємо створити homo moralis- людську істоту, яка не може вбивати собі подібних і експлуатувати чи грабувати їх».

Школа «нового роману» склалася у Франції в середині 50-х років. Найзначнішими її представниками були А. Роб-Ґрійє, Н. Саррот, М. Ф. Бютор, К. Моріак, К. Сімон та ін. «Ново-ромавісти» оголосили традиційний роман «рутинним явищем у сучасному мистецтві» і вдалися у своїй творчості до експериментів у річищі неоавангардизму. Заперечуючи систему цінностей буржуазного суспільства, майстри «нового роману» зосереджувалися на дослідженні істинної сутності індивіда, яку вони намагалися відшукати у спонтанному потоці асоціацій та незначних порухах душевного життя.
Разом із канонами традиційного роману «новороманісти» руйнували також усталене уявлення про літературний персонаж та принципи зображення зовнішнього світу. Так, А. Роб-Ґрійє, що висунув принцип «шозизму» (від франц. chose ~ річ), вдавався до фотографічної точності у зображенні матеріальних речей - деталей інтер'єру, одягу персонажів, вулиць міста тощо. Все це існувало у його художніх текстах немовби само по собі, без мети та сенсу, створюючи картину роздрібненого на фрагменти світу.
У «новому романі» дійсність поставала хаотичною, а індивід - самотнім і незахищеним створінням, що без мети та надії порозумітися з іншими людьми блукає у незбагненному світі. Однак новороманісти не лише розвивали ідеї екзистенціалізму, але й у свій спосіб їх заперечували. У творах їхніх представників напружений екзистенціалістський конфлікт особистості зі світом поступився місцем зображенню ситуації, коли позбавлена сенсу дійсність поглинає індивіда, розчиняє його у «системі речей» (таку назву має відоме дослідження французького філософа й соціолога Ж. Бодрійяра). Цим художнім баченням були спричинені властиві «новому романові» відмова від традиційного сюжету, дивовижна аморфність персонажів, розірвані зв'язки між героями. Так нові літературні течії викривали процес «вивітрювання» духовності в особистості, готової.тралі: комфортного існування пожертвувати власною думкою і користуватися набором кліше, які продукує суспільна ідеологія. Пильна увага митців до цього процесу була зумовлена тим, що він видавався їм загрозливим симптомом перетворення західної цивілізації на царство бездушних речей.