Політичні погляди Ростислава Лащенка та Сергія Шелухіна. Обґрунтування ідей федерації та народоправства.

Лащенко Ростислав Митрофанович (1(13). IX. 1878-30. Х.1929) - український правознавець і громадський діяч, один з основоположників історико-правової науки в діаспорі. Історико-правові погляди Лащенка сформувалися значною мірою під впливом М. Владимирського-Буданова, лекції якого він слухав в університетські роки. Від свого вчителя Лащенко перейняв інтерес до державно-правових інститутів литовсько-руської доби, ретельність у вивченні вітчизняного права, специфічний юридичний погляд на розвиток історичних подій. Однак, на відміну від старших учнів Владимирського-Буданова, Лащенко не пристав до т. зв. "школи західноруського права", оскільки спершу обрав шлях юриста-практика, а ґрунтовну наукову роботу почав лише в еміграції, коли ідеї цієї школи вже оцінювались в світлі історичних праць В. Антоновича, М. Грушевського та інших істориків народницького напрямку і новітніх історико-юридичних досліджень М. Василенка, М. Слабченка та їх однодумців. В сучасній політологічній літературі (В. Потульницький та ін.) укріпилась оцінка Лащенко як представника "народницького напрямку в українській зарубіжній історико-політичній науці" з неодноразовим застереженням, що в ряді випадків йому притаманний синтез "народницької" і "державницької" ідеології. Таке визначення, на нашу думку, методологічно не зовсім коректне, оскільки безпідставно поширює прийняту для українських істориків суспільства класифікацію на "народників" і "державників" на представника історико-юридичної науки, який, до речі, вже в силу свого фаху вивчає саме державу і право, а тому автоматично стає "державником". Той факт, що Лащенко, як і більшість прогресивних юристів свого часу, був прихильником ідеї народництва, ще не дає підстави вважати його істориком-"народником", штучно втискуючи в жорсткі рамки малоприйнятої для юристів класифікації. Правові погляди Лащенка відзначались послідовним демократизмом, оцінкою правових явищ крізь призму "української ідеї". Сучасники, особливо з числа представників юридичних установ ВУАН, неодноразово докоряли Лащенку, що захоплення національною ідеєю призводить до втрати об'єктивності, ідеалізації певних правових інститутів старої України. Лащенко не залишився у боргу, і з цього приводу відбулась окрема наукова дискусія на сторінках другого і третього випуску академічного збірника "Праці комісії для виучування історії західноруського та українського права". Слід підкреслити, що Лащенко до кінця свого життя не втрачав зв'язку з ВУАН, і всі його праці досить ретельно (здебільшого критично) вивчалися в Україні. До творчого доробку вченого належать фундаментальні монофафічні розвідки: "Литовський Статут як пам'ятник українського права" (Наук. збірник Українського вільного університету в Празі. Т. 1. Прага, 1923); "Переяславський договір 1654 р. між Україною і царем Московським" (Ювіл. збірник на пошану Ст. Дністрянського. Прага, 1923); "Ідея права власності на землю на Україні" (Наук. ювіл. збірник Українського вільного університету в Празі, присв. Т. Г. Масарикові. Ч. 1. Прага, 1925); "Цивільне право". Ч. 1. (Подебради, 1925); "Копні суди на Україні, їх походження, компетенція і устрій" (Збірник правничої секції Наук. товариства ім. Шевченка. Ч. 1-2. Львів, 1926-1927); "Український копний процес (по карній справі) на одному прикладі" (Записки Української господарчої академії в ЧСР. Ч. 1. Подебради, 1927); "Вінець дівочій (сгіпііе) як інститут литовсько-українського права" (Записки Української господарчої академії в ЧСР. Ч. 2. Подебради, 1929). Окремо слід відзначити один з перших в українському правознавстві курс "Лекції по історії українського права", два томи якого побачили світ у Празі в 1923-1924 рр., а також видання Академічного списку Руської Правди, що вийшла під редакцією Л. в Празі 1927 р.

Наукове визнання Лащенко здобув в першу чергу як вдалий синтезатор і систематизатор попередніх досліджень в галузі історії держави і права України. Разом з тим йому належить певний пріоритет у спробах визначити засади державно-правового життя, традиційно найбільш притаманні українському етносу. До їх числа в різних своїх працях він відносив ідеї народоправства, децентралізації влади, домінування приватно-юридичних принципів у сфері державного управління, рівноправ'я та відсутності становості. Досліджуючи Руську Правду, Литовський Статут, "Березневі статі", звичаєве правота практику українських копних судів, Лащенко шукав аргументи, своєрідну історико-правову підставу для формування власної державності українського народу. При цьому він, продовжуючи традиції М. Костомарова та М. Драгоманова, які взагалі мали значний вплив на його погляди і творчість, послідовно обстоював федералістсько-автономістську концепцію. Якийсь час Лащенко навіть входив до української партії соціалістів-федералістів, але згодом вирішив, що вчений має стояти на позапартійних позиціях. В основу майбутнього федеративного або конфедеративного зв'язку України з Росією, на його думку, мали бути покладені три основоположні принципи - добровільність, політична самостійність і державність. Витоки такого підходу Лащенко вбачав у договорі України з Росією 1654 р., котрий розцінював як персональну унію, що не перекреслила політичну і державну самостійність України. Після смерті вченого праці його піддавались нищівній і далеко не завжди справедливій критиці. Нині розпочався процес очищення ім'я Лащенка від ярликів тоталітарної доби і наклепницьких звинувачень, який теж проходить неоднозначне і не вільний від певної ідеалізації його творчості і значення в розвитку української науки. Лащенко дійшов до розуміння глибинного взаємозв'язку держави і нації, вагомості етнонаціонального виміру суспільства. На його думку, лише при вільному виявленні всіх своїх творчих сил народ може високо піднести і своє культурне життя, а свобідне виявлення всіх творчих сил народу нашого може забезпечити лише така форма суспільного ладу, яка відповідає правним думкам, правним традиціям і взагалі правним ідеалам українського народу. Він особливо наголошував надоконечній потребі "пильнування... інтересів національних, при одночасній відсутності інтересів шовіністичних". Саме тому Лащенко вивчав будь-яке явище з точки зору його зв'язку з народними, державними інтересами, зосередивши увагу на історії народу, історії української державності, поставивши народ, державу в центр усіх інтересів. Саме тому Лащенко ввів у науковий обіг поняття "історико-етнічна державологія" (до речі, В. Липинський вживав поняття "етнологічне державознавство").

Сергій Павлович Шелухін — видатний український вчений, юрист,історик, дипломат, громадський і політичний діяч, представник народницько-демократичного напрямку української політичної думки міжвоєнного періоду, письменник (писав вірші під псевдонімом С. Павленко),педагог, член п'яти наукових товариств. Увійшов в історію українського державотворення як член Центральної Ради, генеральний суддя УНР, міністр судових справ в уряді В.Голубовича, Голова української делегації на мирних переговорах з РРФСР у червні 1918., член української делегації на мирних переговорах у Парижі в 1919 р., виконуючий обов'язки міністра в уряді В.Чехівського тощо.

Праці:

Підручник з тригономерії (написав у 8 класі гімназії);

Праці з історії українського права, головним чином розвідки про «Руську Правду» (1929)

· «Закупи з Руської Правди»,

· «Історикоправні підстави української державности» (1929);

· «Варшавський договір між поляками і Петлюрою» (1926),

· «L'Ukraine, la Pologne et la Russie et le droit de la libre disposition des peuples» (1919);

На історичні теми:

· «Звідкіля походить Русь — теорія кельтського походження Київ. Руси» (1929),

· «Україна — назва нашої землі з найдавніших часів» (1936),

· «Нім. колонізація на Україні» (1938)

· «Значення Рідної Мови для народности й творчости» (1911),

Співробітник «Зорі» (з 1886), «Української Хати» (1909—1914), «ЛНВ», «Украинской Жизни», «Дзвонів» (з 1931) тощо. У своїх наукових працях С. Шелухін досліджує процес встановлення і відродження української державності, виділяючи його ключові моменти:

1) розглядає еволюцію українського народу як окремої етнокультурної одиниці;

2) обгрунтовує право української нації на власну державність;

3) розробляє концепцію українського державного будівництва;

4) аналізує державотворчі процеси в Україні 1917 - 1920 рр.

Особливої уваги заслуговують такі грунтовні праці вченого, як: «Україна - назва нашої землі з найдавніших часів», «Звідкіля походить Русь: теорія Кельтського походження Київської Руси з Франції», «Назва України», Додаткові лекції до курсу «Історія українського народу». Чимало важливих думок та ідей С. Шелухіна містяться в його наукових статтях, які розкривають зміст історичних і політико-правових підстав української державності, пояснюють походження і значення термінів “Русь” та “Україна”, висвітлюють його бачення державно-політичного устрою України, акцентують увагу на ідеї реалізації соборності українського народу.

Розвиток української нації як окремої етнічно-культурної одиниці, С. Шелухін обгрунтовує право українського народу на самостійне державне існування і, всупереч теорії триєдиної Русі, доводить, що українці сформувалися шляхом асиміляції антів і кельтів, які мігрували з Рутенії через адріатичні, придунайські області на територію, заселену тепер українським народом. Право українського народу на власну державність С. Шелухін відстоює також і з юридичної точки зору. Розглядаючи Переяславську угоду 1654 р. як союзний договір, укладений в оборонних цілях між Українською Республікою та московським царем (Україна визнала над собою протекцію лише царя, а не російського народу), вчений доводить, що підставою державної незалежності України є момент відмови російського царя Миколи ІІ від престолу внаслідок революції 1917 р., а не дата проголошення IV Універсалу. С. Шелухін наголошував на потребі реалізації трьох основних елементів у процесі розвитку державного будівництва: верховної влади, народу і території. Як один із представників народницького напряму, вчений вважав республіканське народоправство українською формою державної влади. Державний устрій України він вбачав виключно у формі демократичної республіки, заснованої на принципах народного суверенітету, що здійснюватиметься відповідними органами, яким народ надасть свої повноваження. Наголошуючи на регресивності монархічних ідей, С. Шелухін вказував на їхню здатність розхитувати національну єдність українського народу. Український народ, як фундаментний елемент держави, С. Шелухін називав основною рушійною силою державотворчих процесів, який, в його розумінні, - не панівна чи привілейована народність, клас або партія, а правовим шляхом організована одноцілісність підданих-громадян. Вчений був переконаний, що у процесі розбудови української державності ми повинні використовувати власний історичний національний досвід українського народу, а не загальні критерії побудови держави. Складові цього досвіду - демократизм та республіканські традиції. Одночасно С. Шелухін критикував діяльність більшості української інтелігенції у процесі національного відродження. Аналізуючи період 1917-1920 рр., він зазначив, що в своїй державотворчій роботі українська інтелігенція, захопившись політичним популізмом, керувалася хибними політичними орієнтаціями. Тому її політична ідеологія та прагнення народних мас зазнавали значних розбіжностей у намаганнях відновити власну державність. Реалізацію третього елементу держави - території, С. Шелухін пов'язує з питанням про адміністративно-територіальну побудову України, де важливе місце відводилося б таким регіонам як Кубань, Галичина, Дон і Крим, що могли б стати окремими територіальними округами Української держави чи навіть автономними одиницями. Дослідник акцентує увагу на термінах “національна” та “територіальна” соборність. Разом з іншими представниками народницького напрямку (М. Грушевським, Р. Лащенком) він надає перевагу територіальній соборності, бо вона, на його думку, неможлива без державності. На основі політичних переконань С. Шелухін запропонував власну концепцію федералізму. Федерація, в його розумінні, має сприяти зміцненню української державності і базуватися на засадах безкласовості та рівності всіх народностей, що входять до її складу. Самобутність та оригінальність ідей вченого полягає в тому, що питання про можливість федерації чи конфедерації, на його думку, можна розглядати лише в тому випадку, коли Україна, по-перше, буде незалежною, а, по-друге, за умови внутрішньої консолідації українського народу. Самостійність - це ступінь до федерації, бо федерація - це держава, до складу якої входять самостійні, рівноправні держави. Тому без досягнення Україною державної незалежності жодної мови про федерацію йти не може. С. Шелухін вбачав майбутнє України у складі Чорноморської Адріатичної Федерації - союзі народів, близьких за расовими, психологічними та духовними ознаками: чехів, словенців, сербів, словаків та хорватів. Виходячи із власної теорії кельтського походження України-Русі, вчений заперечує можливість федерації українського народу з російським і польським, вважаючи її передчасною та шкідливою. Провідну роль у процесі консолідації української нації С. Шелухін відводить організації єдиної національної церкви. У своїх наукових працях вчений звертається до витоків зародження і розвитку церкви, намагаючись показати відмінності між українською національною, візантійською і римською церквами. Усвідомлюючи значний вплив церкви на перебіг процесу державного будівництва, він відстоював ідею організації та зміцнення Української Автокефальної Православної Церкви. Вчений постійно підкреслював, що у церковно-релігійних справах необхідно позбутися зовнішнього натискового впливу релігій інших народів: російське або польське панування над українською церквою, як і будь-яке інше, робить її залежною, позбавленої власної ініціативи і скасовує можливість свого церковного самовизначення. Сила української церкви - в її децентралізації, автономності, соборності. Демократичні підвалини державного будівництва вимагають, щоб духовенство служило інтересам держави та народу. Свої позиції щодо розв'язання питання про державну мову на Україні С. Шелухін визначив досить чітко: факт існування окремої мови свідчить і про факт існування окремого народу як одноетнічної цілісності. Оскільки Україна, на його думку, однонаціональна країна, то й державною мовою може виступати лише українська. Водночас він постійно наголошував на потребі гарантування прав національних меншостей в Україні, бо державні інтереси не тільки не вимагають нищення місцевих мов, а навпаки - зацікавлені в їхньому розвитку. Особливо актуально звучать думки С. Шелухіна про обов'язкове вживання української мови працівниками державних структур.

Для аналізу правової системи України С. Шелухін використав власний досвід, набутий багаторічною адвокатською, політико-державотворчою та судовою практикою. Право лежить в основі всього національного і соціального життя. Форма державного устрою повинна базуватися на правових нормах. Це забезпечить не лише позитивний перебіг державотворчих процесів, а й світове визнання України як повноправного суб'єкта міжнародних відносин.

Ключові терміни:

Автономізм – назва ряду лівих політичних і соціальних рухів і теорій. Автономами (від др.греч.: Αὐτός - («сам») і νόμος - («закон»)) або автономними групами в наш час називаються учасники певних незалежних ліворадикальної-лібертарних або анархістських рухів.

«Безначальство» -відсутність законного начальства і порядку, що під час перебування без уряду перебуває у смуті, обуренні, плутанині. Безначальственний, позбавлений начальства, уряду; живе в безвладді.

«Вільна спілка» -проект, вироблений при участі українців для політичного, економічного і культурного визволення та розвитку українського народу.

Громада -форма соціальної (колективної) організації людей, місцева спільнота, місцева організація та частина суспільства; характерна майже для всіх народів. Іноді — натовп дружніх людей. Виникла за часів первіснообщинного ладу.

«Громадівський соціалізм» -політична ідеологія заперечення держави й заміни її самоврядними колективами (громадами) людей на засадах самовиявлення, рівності, колективної власності й федеративного союзу громад.

Громадівський рух -це добровільне формування людей, що виникає на основі їхнього свідомого волевиявлення відповідно до спільних політичних інтересів, прав і свобод. Громадські рухи, як правило, діють із орієнтиром на найближчу політичну перспективу.

«Державний соціалізм» -має різні значення, але, як правило, описується як економічна система з обмеженим числом соціалістичних характеристик, у тому числі державна власність в основних галузях промисловості, заходи щодо виправлення становища в інтересах робітничого класу, і поступовий процес розвитку соціалізму через державну політику. Крім того, він використовується для класифікації будь-якого різноманіття соціалістичної філософії та ідеології, яка закликає до власності на засоби виробництва державним апаратом, або як перехідний етап між капіталізмом і соціалізмом, або як кінцевамета сама по собі.

Конституціоналізм -має наступні визначення:

1. Система знань політико-правового характеру, предмет дослідження якої становлять фундаментальні цінності демократії, обґрунтування необхідності встановлення конституційного ладу, аналіз історії і практики конституційного розвитку держави, їх груп і світового співтовариства.

2. Механізм державної влади, обмежений конституцією; політична система, що спирається на конституцію і конституційні методи управління.

Поняття «Конституціоналізм» має об'єктивний (сукупність конституційно-правових актів, що регулює важливі соціальні зв'язки) і суб'єктивний (наявність теорії конституції, прогресивних уявлень про устрій суспільства і держави; сприйняття конституції, інших нормативних актів населенням) аспекти

Культурно-національна автономія – автономія відокремленої етнічної групи у вирішенні питань організації освіти та інших форм своєї культурного життя. Поширюється на всіх представників даної етнічної групи, а не на конкретну територію.

Лібералізм – філософська, політична та економічна теорія, а також ідеологія, яка виходить з положення про те, що індивідуальні свободи людини є правовим базисом суспільства та економічного ладу.

Ментальність – спосіб мислення, загальна духовна налаштованість, установка індивіда або соціальної групи (наприклад етнії, професійного або соціального прошарку) до навколишнього світу.

Месіанство – вчення про надзвичайну роль окремих лідерів, організацій, спільнот у певні переломні моменти історії держав, покликані кардинально змінити, навіть врятувати державу, націю перед загальною кризою.

Народознавство – наука, що досліджує етнічні спільноти на предмет визначення специфічних ознак і функцій, виявлення їх змісту та закономірностей процесу становлення з погляду забезпечення існування етносу.

Народоправство – форма правління, при якій влада здійснюється самим народом, масами, безпосередньо або через представницькі установи. У буржуазних країнах демократія існує тільки формально.

Народництво – ідеологія і громадсько-політичний рух, що охопив вихідців із дворянства та різночинної інтелігенції Російської імперії у 60-х – 80-х роках 19 ст. Представники цього напряму виражали інтереси селянської демократії, поєднуючи радикально-буржуазно-демократичну і антикріпосницьку програму з ідеалами утопічного соціалізму.

Національно-територіальна автономія – різновидність територіальної автономії, один із способів вирішення національного питання у багатонаціональній державі. Ця автономія надає окремим частинам унітарної держави, які населені здебільшого представниками національних меншин, широку самостійність і певні атрибути державності, такі, як: власна система державної влади, що формується незалежно від центру; власні конституційні акти; власна, встановлена центром, законодавча компетенція; власна офіційна мова; громадянство.

«Національне питання» -це сукупність політичних, економічних, територіальних, правових, ідеологічних і культурних стосунків міжнаціями, національними групами і народностями в різних суспільно-економічних формаціях. У експлуататорському товаристві національне питання виникає в ході боротьби націй і народів за національне звільнення і максимально сприятливі умови їх соціального розвитку.

Панславізм – культурна й політична течія, ідеологія, поширена в державах, населених слов'янськими народами, в основі якої лежать ідеї про потребу їх політичного об'єднання на основі етнічної, культурної та мовної спільності.

Правова держава – форма організації державної влади, за якої верховенство в усіх сферах життя належить правовому закону. У правовій державі всі — і державні органи, і громадяни — однаковою мірою відповідальні перед законом.

Слов’янофільство – світоглядно-ідеологічна і суспільно-політична течія в Росії у 1840 — 1870 рр., яка на противагу російській орієнтації на Західну Європу (так званих «західників») перейшла на шлях російського панславізму, ідеалізувала все, що російське, протиставляла Росію Заходові, православ'я («єдина правдива християнська релігія») —католицизмові, московські звичаї — європейським, вихваляла минувщину й суспільний лад Московської держави (зокрема допетровської доби), а також общину, артілі тощо.

Федералізм – державно-правна думка і система, також рух, спрямований на утворення союзних держав — федерацій, які є формою інтеграції близьких географічно, споріднених історично й культурно та зв'язаних іншими інтересами країв у одне ціле при збереженні самоуправління й державного статусу складових частин. Деякі унітарні, зокрема багатонаціональні держави намагаються через федералізм уникнути фрагментації і зберегти єдність, при чому творяться самоуправні складові державні одиниці за національними ознаками.

Хлопомани – представники народницько-культурна течія української інтелігенції на Правобережній Україні 50-ті—60-ті роки 19 століття, яка прагнула зближення з народом.