Його основні ідеї та культ

Християнство виникло в І столітті нової ери на території Східної частини Римської імперії, в Палестині. Нова ера і починає свій відлік з часу народження Ісуса Христа.

Розповсюдження християнства серед народів Римської імперії було обумовлене соціальними передумовами. Свідомість її населення була підготовлена до сприйняття цього віровчення: християнству передував повний крах світових порядків, і воно було вираженням цього краху. Саме до середини І ст. в соціальних низах зростає незадоволеність правителями Риму. Християнство в Римській імперії спочатку сприймалося більшістю людей як форма соціального протесту. Воно пробуджувало віру в заступника, здатного приборкати несправедливість з боку влади, ствердити ідею рівності, спасіння всіх людей, незалежно від їх етнічної, політичної та соціальної приналежності.

Викриття зіпсованості світу, його гріховності, обіцянка його спасіння та встановлення царства миру та справедливості – ось соціальні ідеї, котрі приваблювали на сторону християн сотні тисяч, а пізніше й мільйони послідовників. Вони давали надію на заспокоєння усіх стражденних. Саме цим людям, як випливає із Нагорної проповіді Ісуса, передусім було обіцяно Царство Боже: ті, хто тут останні, там будуть першими; ті ж, хто тут перші, там стануть останніми. Страшний суд здійсниться, і усім відплатиться за їх справами.

Християнство розглядає історію як односпрямований, неповторний процес, що скеровується Богом: від початку - створення до завершення – приходу Месії і Страшного суду. Зміст цього процесу складає драма людини, що впала в гріх, відпала від Бога, врятувати яку може тільки милість божа, яку вона може отримати тільки у вірі в Спасителя та церкву, яка є носієм цієї віри. Тому святе писання християн – Біблія – це розповідь про те, як Бог шукав Людину, це промова Бога, яка звернена до людей. У ній до Старого заповіту (священної книги послідовників іудаїзму) доданий Новий заповіт, у який входять чотири Євангелії, Діяння апостолів, Послання апостолів до християнських громад, Апокаліпсис, або Одкровення Святого Іоанна Богослова. Всі ці твори вважаються “богодухновенними”, тобто, хоча й написані людьми, але за навіянням Святого Духу.

Спочатку не існувало єдиного загальновизнаного вчення про Христа, однак поступово воно формується, і по мірі створення організаційних форм складається церква як організація, якаа об’єднує на основі загального віровчення та культу прихильників нової релігії та священнослужителів. Ідеологічною основою утворення християнських об’єднань виступив універсалізм релігійної проповіді – звернення до всіх людей, незалежно від етнічної, релігійної, класової приналежності: перед Богом усі рівні. Таким чином, формуються первісні осередки християнської церкви – Екклесії (грецьк. – збори). Професійні священнослужителі з’являються у ІІ столітті, вони спочатку обирались на певний строк, а потім - довічно.

Ранньохристиянський культ був досить простим, обрядів майже не було. Поступово сформувалися таїнства, першими з яких вважалися таїнства хрещення та причащання. Необхідним елементом християнського обряду стало поклоніння хресту, який став священним символом вічного життя та позбавлення страждання.

Повне оформлення християнських общин в єдину централізовану організацію – церкву здійснюється в результаті двох взаємопов’язаних один з одним процесів: канонізації віровчення та культу і перетворення християнства спочатку в 313 році в дозволену, а у 324 році - державну релігію Римської імперії. Основні положення християнського віровчення – дванадцять догматів і сім таїнств – були прийняті на першому (Нікейському) соборі 325 року та на другому (Константинопольському) соборі 381 року.

Ставши державною релігією Римської імперії, християнство в добу її розпаду розповсюджується разом з греко-римською культурою на германців та слов’ян. До Х століття майже вся Європа стала християнською. І лише іслам, який виник у VІІ столітті, став на шляху подальшому поширенню християнства до країн Сходу.

Центральна ідея всього християнства – ідея гріховності людини і її друга сторона – ідея спасіння. Усі люди грішні перед Богом, і саме це урівнює їх: греків та іудеїв, римлян та варварів, рабів та вільних, багатих та бідних. Очиститись від цього гріха люди можуть лише в тому випадку, якщо вони усвідомлять, що грішні, якщо спрямують свої думки на очищення від гріхів, якщо повірять у великого божественного Спасителя, який був посланий Богом на землю і прийняв на себе гріхи людські. Ісус Христос своєю смертю спокутував ці гріхи та вказав шлях до спасіння. Цей шлях – віра у великого і єдиного в трьох іпостасях Бога, благочестиве життя, покаяння в гріхахі надія на царство небесне після смерті.

Православ’я

Уже на початку V століття після поділу Римської імперії на Східну та Західну почався процес розколу християнства на два основних напрямки – православ’я та католицизм. Східна Римська імперія після цього проіснувала ще близько тисячі років, а Західна імперія припинила своє існування в середині V століття. Тому Константинопольський патріарх здійснював своє церковне керівництво в державі з централізованим управлінням, а Папа римський – там, де була низька дрібних держав.

Незважаючи на різницю становища, кожна з цих церков у своїх офіційних документах іменувала себе „ вселенською ”. У середині ІХ ст. мав місце конфлікт між папством і патріархією, котрий поглибив церковний розкол. У 1054 році відбувся остаточний розкол, який залишається в силі й досі, хоча через 900 років римський папа Павло VІ та Константинопольський патріарх Афінагор І зняли взаємні анафеми з обох церков.

Зараз у світі нараховується п’ятнадцять автокефальних самостійних православних церков: Константинопольська, Олександрійська, Антиохійська, Ієрусалимська, Російська, Грузинська, Сербська, Болгарська, Кіпрська, Грецька, Румунська, Албанська, Польська, Чехословацька, Американська. Існують також автокефальні православні церкви, які ще не отримали канонічного дозволу на автокефалію від Вселенського Патріарха. Це дві українські церкви – Українська Автокефальна Православна Церква та Українська Православна Церква – Київський Патріархат, а також Македонська Православна Церква, Французька Православна церква та деякі інші. Православні називають себе православними, тому що визнають істинними лише ті положення віровчення, які були затверджені першими сьома Вселенськими соборами.

Для всіх православних церков є спільними віровчення, культ, канонічна діяльність. Основу православного віровчення складає Нікео-Цареградський символ віри, прийнятий на перших двох Вселенських соборах. Православні вірять у єдиного Бога, який створив увесь світ, у тому числі і людину. Цей Бог являє собою тотожність трьох рівноправних іпостасей: Бога Отця, Бога Сина, Бога Духа Святого. Вірять у первородний гріх, який здійснили перші люди Адам та Єва. Вірять у друге пришестя Христа – Бога Сина, який прийняв людський образ, народившись шляхом непорочного зачаття від Діви Марії та добровільно приніс себе в жертву за гріхи людства (був розп’ятий на хресті і на третій день воскрес, а після 40 днів вознісся на небо), який прийде знову вдруге раз в силі та славі, щоб судити живих і мертвих та встановити своє вічне царство як на землі, так і на небі, в якому праведники будуть блаженствувати, а грішники вічно мучитися. Православні вірять у безсмертя душі, в існування пекла та раю. За православною вірою досягти спасіння можна лише в рамках церкви, яка являється містичним тілом Ісуса Христа, посередником між Богом та людиною.

З догматичним віровченням тісно пов’язана система культових дій. Основу цих культових дій складають головні обряди – таїнства, у яких „під видимим образом передається віруючим невидима божественна благодать”. Православні визнають сім таїнств: хрещення, причащання (євхаристія), покаяння (сповідь), миропомазання, шлюб, соборування, священство. Окрім таїнств, православна культова система включає в себе молитви, поклоніння хресту, іконам, реліквіям, мощам та святим.

Католицизм

Найбільшою за кількістю прихильників гілкою християнства є католицизм. У цілому католицизм поділяє з православ’ям основні положення віровчення та культу, догмати та таїнства. Але якщо православ’я визнає рішення лише перших семи Вселенських соборів, то католицизм продовжує розвивати свою догматику і на наступних соборах:

- у 589 році католицька церква вносить доповнення до символу віри у вигляді догмату про філіокве (в перекладі – і від сина), який стверджує, що Святий Дух сходить не лише від Бога Отця, але і від Бога Сина;

- у 1439 році був прийнятий догмат про чистилище, де перебувають душі грішників, які не обтяжені смертним гріхом, вони горять там в очищаючому вогні - своєрідне бачення мук совісті. Доля душі в чистилищі може бути полегшена, і строк перебування її може бути скорочений „добрими справами” - молитвами, богослужіннями в пам’ять про померлого, а також пожертвуваннями. З цим догматом тісно пов’язане вчення про запас добрих справ, яким церква може розпоряджатися за своїм бажанням, що в кінцевому підсумку призвело до практики продажу індульгенцій;

- у 1854 році папа Пій І проголосив догмат про непорочне зачаття Діви Марії, що відображає особливе шанування Богородиці – Матері Ісуса Христа – Діви Марії;

- у 1870 році був прийнятий догмат про непогрішимість Папи Римського, згідно з яким в усіх офіційних документах, у публічних виступах вустами Папи говорить сам Бог. Папа Римський проголошується намісником Христа на землі, спадкоємцем першого римського єпископа - апостола Петра;

- у 1950 році папа Пій ХІІ затвердив догмат про тілесне вознесіння Богоматері, а 1954 році було встановлено спеціальне свято, присвячене „королеві небес”.

Важливою відмінністю католицизму від православ’я є соціальний стан священиків. У православ’ї духовенство поділяється на дві категорії: чорне - монахи та біле – священнослужителі, які не прийняли заборону на шлюб. Вищими посадовими особами в православ’ї, починаючи з єпископів, можуть бути лише монахи. На відміну від православ’я, в католицизмі з ХІ століття діє целібат – обов’язкова безшлюбність духовенства.

Своєрідність католицизму проявляється не лише у віровченні, але й у культовій діяльності, у тому числі і в здійсненні семи таїнств. Так, наприклад, таїнство хрещення здійснюється шляхом обливання водою, а таїнство миропомазання називається конфірмацією, і здійснюється вона над дітьми та підлітками у віці 7 – 12 років.

Різниться і процес богослужіння. На відміну від православного храму, в католицькому присутній музичний супровід: звучить орган або фісгармонія. Католицька меса носить більш пишний, святковий характер, у якому використовуються всі види мистецтв для впливу на свідомість та почуття віруючих.

Якщо в православному храмі переважають живописні твори – ікони, а вівтар відгороджений від основної зали спеціальною спорудою – іконостасом, то в католицькому – скульптурні зображення, а вівтар відритий для всіх.

Організація та управління Римською католицькою церквою здійснюється через міжнародний центр управління – Ватикан та главу Католицької церкви – Папу Римського, який обирається конклавом (колегією кардиналів) довічно із середовища вищого духовенства.

На сучасному етапі католицька церква проявляє широку суспільно-політичну активність на основі своєї соціальної доктрини. Суттєве місце в ній належить песимістичній оцінці стану сучасної цивілізації, як такої, що переживає глибоку духовну і матеріальну кризу. Це проявляється у так званих глобальних проблемах, передусім екологічних, широкому розповсюдженні ідеології споживання, рабської залежності людини від матеріальних потреб і різноманітних речей, що відволікають її від спасіння душі.

Протестантизм

Третьою крупною гілкою християнства є протестантизм, який виник внаслідок другого найбільшого розколу в християнстві всередині самої Римської католицької церкви. Виникнення протестантизму пов’язане з розвитком широкого релігійного, соціокультурного і суспільно-політичного руху ХVІ-ХVІІ століття, що отримало назву Реформація. Вона проходила під гаслом виправлення католицького віровчення, культу та організації в дусі первісних євангельських ідеалів.

Благочестивим, зорієнтованим на глибокий внутрішній зв’язок людини з Богом віруючим католикам було боляче спостерігати за багатством, розкішшю, розпустою серед високопоставленого духовенства, що мали вели­чезні прибутки від своїх земельних володінь, вели без­діяльне, розгульне життя. Повсюди процвітала прак­тика продажу індульгенцій – особливих грамот, скріплених папською печаткою, які давали прощення вчинених злочинів та гріхів і обіця­ли доступ у рай всякому, хто міг за це заплатити. Падіння моралі представників католицької церкви того часу знайшло сатиричне відображення у творі Дж. Боккаччо «Декамерон».

Реформація носила в основному антифеодальний характер, прийнявши форму боротьби проти католицької церкви як головної ідеологічної опори феодалізму. Хоча духовні вожді Реформації – М. Лютер у Німеччині, Ж. Кальвін у Швейцарії - у проповідуваних ними протестантських ученнях не виходили за рамки християнської релігійності і навіть виступали проти світських тенденцій розвитку культури того часу.

Реформація почалася в Німеччині з виступу Мартіна Лютера проти теорії та практики торгівлі індульгенціями. 31 жовтня 1517 року він опублікував у Віттенберзі 95 тез проти влади церкви. На противагу пануванню церковної ієрархії та Священного Переказу Лютером було висунуте гасло про відродження традиційної ранньохристиянської церкви та авторитету Біблії – Священного писання. Він переклав Біблію німецькою і кожний віруючий отримав можливість познайомитися з її текстами і тлумачити відповідно до свого розуміння. Лютер відкинув панування церковної ієрархії над світською владою і висунув ідею підкорення церкви державі. Течію Реформації, яку очолив М. Лютер, отримала назву лютеранства.

У першій половині ХVІ ст. реформаційний рух став швидко поширюватися за межі Німеччини, і найбільшим центром Реформації в цей період стає Швейцарія, зокрема міста Женева та Цюрих, де діяли Ж. Кальвін і У. Цвінглі. На базі релігійного вчення Кальвіна виникає особливий різновид протестантизму – кальвінізм. Кальвін розробив вчення про абсолютну визначеність, за яким усі люди, відповідно до непізнаної божої волі, поділяються на обраних та засуджених. Ані вірою, ані добрими вчинками людина не може нічого змінити у своїй долі. Обрані визначені для спасіння, знедолені – для вічних мук.

У Великій Британії в 1534 р. парламент проголосив незалежність церкви від Папи римського та оголосив главою церкви короля Генріха VІІІ. Були закриті всі монастирі, а їх майно конфісковано на користь королівської влади. Але при цьому було оголошено про збереження католицьких обрядів та догматів. У результаті боротьби англійської влади з Римським папою було знайдено компроміс, на основі якого в 1571 році парламентом був прийнятий символ віри і, таким чином, сформувалась третя крупна різновидність протестантизму – англіканство.

Ідеологи Реформації висунули положення, котрі фактично заперечували необхідність католицької церкви з її ієрархією. Це ідеї про „виправдання лише вірою” без посередницької ролі духовенства у спасінні віруючого, про священство усіх віруючих, вимога „дешевої церкви”, заперечення права церкви на землю та ін. Єдиним джерелом релігійної істини оголошувалось Священне писання. Головна ідея тез Лютера полягала в тому, що все життя віруючого повинне бути покаянням, і немає необхідності в особливих вчинках, ізольованих від звичайного життя. Людина не повинна, як чернець, бігти від світу, а, навпаки, їй належить сумлінно виконувати своє земне покликання. Усяке заняття, якщо його користь не викликає сумнівів, може розглядатися як свята справа. Це корінне переосмислення покаяння привело до формування нової, підприємницької етики: одержання прибутку визнавалося богоугодною справою, якщо вона здійснюється без лихварських хитрощів, за умови помірності у споживанні, чесності в ділових відносинах і неодмінному інвестуванні нажитого багатства у розвиток справи. На думку відомого німецького мислителя XX століття Макса Вебера, утвердження цих нових норм і цінностей, що визначили «дух капіталізму», відіграло вирішальну роль у становленні капіталістичних відносин.

Протестантизм, відкинувши догмат про рятівну роль церкви, спростив культову діяльність. Богослужіння зводиться, головним чином, до молитви, проповіді, співу псалмів, гімнів та читання рідною мовою Біблії. Із семи таїнств залишилися лише два: хрещення та причащання. Відкинуті молитви за померлих, поклоніння святим та численні свята на їх честь, шанування мощів та ікон. Релігійні споруди – храми, молитовні будинки звільнені від зайвого оздоблення, від вівтарів, ікон, скульптур, немає дзвонів.

Таким чином, протестантизм з самого початку свого існування розділився на низку самостійних течій – лютеранство, кальвінізм та англіканство. Пізніше виникло багато сект, деномінацій. Цей процес продовжується і в наші дні, виникають секти, деякі з них переходять у стадію деномінацій, набувають характеру церкви як, наприклад, баптисти, методисти, менноніти, адвентисти, п’ятидесятники, свідки Єгови та ін. Найпоширенішим видом протестантизму є баптизм.

У цілому вчення всіх протестантських церков і сект концептуально відповідають загальноприйнятій християнській догматиці. Актуальною проблемою в сучасному релігійному світі є екуменізм – рух до єднання і міжконфесійного миру.

Іслам

Виникнення і поширення ісламу

Іслам є другою (після християнства) за кількістю послідовників світовою монотеїстичною релігією, на якій ґрунтується культура численних народів Сходу. Його сповідують до 1 млрд. осіб більш ніж у 120 країнах світу. У 28 країнах іслам визнано державною релігією – таких як Єгипет, Іран, Ірак, Кувейт, Об’єднані Арабські Емірати, Пакистан тощо. Значна кількість мусульман живе в окремих країнах Європи.

Іслам – наймолодша зі світових релігій; зелений прапор є символом молодості та вічності цієї релігії. Іслам виник на початку VII ст. н.е. на Аравійському півострові, який населяли арабські племена. Він формувався на ґрунті родоплемінного культу найвпливовішого племені Західної Аравії – курайшитів, релігійний та адміністративний центр якого був у Мецці, племінним богом яких був Аллах (араб. аль-Іллах). Остаточно ж іс­лам як релігія з розвиненою міфологією, канонічними текстами, ри­туалами сформувався вже за межами Аравії: в Ірані, Сирії, Єгипті, тобто в країнах, що мали до часів Середньовіччя багату культурну спадщину.

У цілому соціокультурна та політична ситуація того часу створювала всі умо­ви для формування монотеїзму: в Аравії з роздрібнених племінних союзів, переважно кочівників-скотарів, почала формуватись певна етнічна спільність, розповсюджувалась єдина арабська мова. Арабські племена постійно змушені були відстоювати свої економічні, торгові інтереси, і монотеїстичний іслам виявився ідеальною релігійно-політичною основою для централізованої держави.

На формування ісламу великий вплив мали християнство та іудаїзму. Власне Аллаха мусульма­ни вважають тим же богом, якому моляться іудеї та християни, але вважають, що ті хиб­но трактують як сам образ бога, так і його настанови.

Процес формування ісламу пов’язаний із дія­льністю реальної історичної особи – пророка Мухаммеда бен Абд Аллаха (570-632), з роду хашим племені курайш. У 616 році Мухаммед, будучи впевненим, що він є Божий об­ранець, виступив із проповіддю нової монотеїстичної релігії серед мешканців Мекки, яку назвав ісламом (у перекладі з арабської – покірність, тобто покірність волі Аллаха).

Мухаммед про­голошував велич одноосібного та єдиного бога Аллаха, відкидав багатобожжя, що було тоді розповсюджене, попереджав про май­бутнє воскресіння з мертвих, про День Суду та кару у пеклі всіх тих, хто не увірує в Аллаха. У його проповідях звучали також вимоги соціальної справедливості, заклики до братерства віруючих, добровільної допо­моги бідним; засуджувалося лихварство, підкреслювалася необ­хідність дотримуватися простих норм моральності.

У 622 р. Мухаммед та група його прихильників змушена була поки­нути Мекку і переселитися до Ясрібу, яке пізніше перейменували на Медина (місто пророка). З цієї події (араб. хіджра – переселення), що сталася 622 р., починається мусульманське літочислення за місячним календарем. У Медині Мухаммед стає духовним та політичним лідером общини (умми), яка органічно по­єднувала риси релігійної та політичної спільноти. Тут бу­дується перша мечеть, установлюються засади релігійного вчен­ня та мусульманського ритуалу, правила життя общини. Саме звідси починається розповсюдження ісламу на арабські племена півострова (а також і гоніння на тих, хто не приймав іслам, зокрема іудеїв), саме тут формується перше мусульманське військо, яке близько 630 р. здобуває Мекку, розпочинається форму­вання мусульманської феодально-теократичної держави – Араб­ського халіфату, першим релігійним і політичним керівником якої був Мухаммед. У 632 р. пророк помер та був похо­ваний у Медині.

Після смерті Мухаммада територія впливу мусульманської общини, що перетворилась у державу — халіфат — дуже швидко розширюється. Уже у VII—VIII століттях скориставшись слабкістю Візантії та Персії, араби підкорили країни Середнього та Близького Сходу, частину Індії, Середню Азію. Вже за 30 років існування халіфат охопив територію сучасного Ірану, Іраку, Сирії, Єгипту та Лівії, а пізніше він поширився на Схід до Аму-Дар’ї та Інду, і на Захід – до Атлантич­ного океану та Піренеїв. У більшості країн Середземномор’я іслам витіснив християнство (Північна Африка, Єгипет, Сирія, Мала Азія), те ж саме частково сталося на Кавказі, на Балканах.

Після розпаду Халіфату роль поширювача ісламу взяли на себе монгольські кочівники (XIII-XIV ст.), потім утворилася Османська імперія (XV-XVI століття), яка наприкінці Середньовіччя та на початку Нового часу (до XVIII ст.) була серйозним суперником європейських держав. Колоніальна експансія Заходу у XVIII-XIX ст. ще більше посилила роль ісламу в духовно-політичному житті народів Сходу.

Іслам не є єдиним. Більшість сучасних мусульман належать до сунітів (майже 90% ісламського світу) і шиїтів. Суніти, спираючись на Коран і Суну, виходили з конце­пції ісламської державності, згідно з якою майбутній халіф мо­же одержати державну владу на підставі договору між визнаними представниками релігійної громади і претендентами на владу. Халіф має бути муджтахідом, тобто мати репутацію та звання богослова й правознавця вищого рангу; мудрим; фізично здоровим; піклуватися про благо підлеглих і походити з племені курайшитів. Шиїти (від араб. „аш-шиа” – прихильники, партія) вважають, що влада має божественну природу, а отже, може наслідуватися тільки нащадками Мухаммеда. Шиїти вважають, що главою мусульман може стати лише кровний родич Мухаммеда, оскільки лише на нього може перейти божественна благодать, якою був наділений засновник ісламу.

Оригінальною і вільнодумною течією в ісламі – суфізм, який виник у ІХ столітті і являє собою синтез вчення Мохаммеда з елементами грецької, індійської та християнської філософії. Носіями його виступають дервіши, які ведуть чернецький спосіб життя і вважають за необхідне відмову від багатства, щоб врятувати душу. Недарма назва цього напрямку походить від арабського суф – у перекладі – вовна, тому що з грубої шерсті виготовлявся аскетичний одяг суфіїв. Крім того, дервіши культивують стан трансу та екстазу, який дає змогу злитися з божеством, вважаючи, що тільки повна самовіддача Аллаху дає спокій та щастя.