Соціально-радикальна модель соціальної роботи

У 60-ті — на початку 70-х років XX ст. набули популярності радикальні підходи в соціальній роботі, які, намагаючись витіснити зосереджені на терапевтичній практиці психологічні моделі, обстоювали баланс влади у соціальній взаємодії (взаємовідносинах соціальних працінників і клієнтів), виступали за необхідні, на їх погляд, структурні зміни в суспільстві, покликані поліпшити соціальне буття вразливих груп населення, надавали перевагу колективістським діям у соціальній роботі. Нині радикальна соціальна робота часто розглядається як прогресивна соціальна робота, яка акцентує на необхідності використання мирних методів для досягнення змін в існуючих суспільних структурах, в т. ч. пасивного опору, демонстрацій, страйків, політичної та соціальної активності. Наприклад, у СІЛА діє національна організація ВегіЬа Сареп Ееупоійз босіаіу (ВСК8), що об'єднує професіоналів, зацікавлених у прогресивній соціальній роботі, її місцеві відділення є практично в усіх основних містах, регулярно проводяться конференції, що мають на меті узагальнити існуючі стратегії та навички, необхідні для розвитку прогресивної соціальної роботи, обмін досвідом.

Соціально-радикальна модель соціальної роботи — модель соціальної роботи, яка, спираючись на марксизм і радикальний фемінізм, заперечує психологічні пояснення проблем клієнтів і закликає до розгляду балансу влади, використання структурних засобів розв'язання проблем, колективних дій.

Головні ідеї радикальної соціальної роботи походять від марксизму — ідеологічної течії, що, охоплюючи філософію, політичну економію, розглядає суспільно-історичний процес як послідовну і закономірну зміну суспільно-економічних формацій, завершенням якої є побудова комуністичного суспільства шляхом радикальної соціальної (пролетарської) революції. Характерною ознакою марксизму, як будь-якої радикальної течії, є розрив із соціально-політичною традицією, використання рішучих методів розв'язання проблем (ними можуть бути пасивний протест, революційні дії), зосередження зусиль на вдосконаленні соціального законодавства, орієнтація на централізоване управління. Марксизм доводить, що у кожному класовому суспільстві існують нерівність і несправедливість, свідченням чого є неоднаковий доступ представників різних соціальних класів до влади, ресурсів, інформації тощо. За твердженням марксистів, змінити цю ситуацію в межах капіталістичного суспільства неможливо, оскільки саме його економічна та соціальна структура ґрунтується на нерівності. У зв'язку з цим необхідно змінити суспільний устрій чи принаймні основні його структури, змусивши їх представляти і захищати інтереси більшості.

Відповідно до марксистської парадигми соціальної роботи основна увага зосереджується на вивченні умов ко (Яективного буття людей, колективістських орієнтацій осо-ібистості. При цьому передусім зважають на особистісні, 'соціальні якості, соціальне становище клієнтів, їх належність до певної соціальне-класової групи. Діяльність соціальних працівників розглядається в цьому контексті як чинник, що сприяє здійсненню спільних колективних дій, спрямованих на розвиток самосвідомості клієнта, позитивні зміни в суспільстві.

Поширеними в соціальній роботі є такі марксистські підходи:

— прогресивний (розглядає соціальну роботу як чинник позитивних змін, що сприяє поліпшенню взаємозв'язків у суспільстві, активізації колективного руху, розвиткусвідомості);

— репродуктивний (зосереджений на участі соціальних працівників у відтворенні особистісних і соціальнихресурсів передусім робітничого класу в капіталістичномусуспільстві);

— контрадикторний (лат. соп1;гагіісіогіиз від сопігайі-со — суперечу) — фокусується на суперечливій ролі соціальних працівників, які своєю діяльністю, з одного боку,посилюють капіталістичний контроль, а з іншого — підвищують функціональні можливості робітничого класузавдяки навчанню, наданню повноважень клієнтам.^більшість з яких належить до робітничого класу. В такий спосіб соціальні працівники поглиблюють політичні, економічні, соціальні суперечності капіталізму, що сприяєліквідації капіталістичних відносин.

Радикальний підхід до соціальної роботи спрямований на вивчення проблем, які переживають клієнти, в широкому контексті структурної нерівності, бідності, неадекватному побуті, дискримінації та пригніченні. Його представники розглядають соціальну роботу насамперед як політичну активність, боротьбу за гуманізацію оточення, в якому перебуває клієнт. Цілком виправданим, на їх погляд, є двотижневий страйк двох тисяч працівників департаменту соціальної роботи Глазго (Великобританія) навесні 1999 р*. у зв'язку із загрозою приватизації служб догляду вдома. Єе-ред них побутує переконання, що, діючи поодинці, соціальні працівники мало що можуть зробити, а тому створення ними професійних організацій, участь у політичній діяльності є важливим способом реалізації їх прав, захисту інтересів клієнтів.

Радикальна модель соціальної роботи передбачає: 1) розвиток критичної свідомості соціальних працівників (здатність аналізувати соціально-політичні умови соціальної роботи, специфіку локальних і глобальних взаємодій, перебіг подій в межах організацій і громад);

2) надання клієнтам достатніх повноважень і можливостей для реального впливу (розвиток їх здатності змінюватисяза рахунок власних можливостей, а також сприяння становленню їх громадсько-політичної організації);

3) знання потенціалу громад і їхніх проблем, участьчленів громад у боротьбі за свої права;

4) знання особливостей соціальної служби (розуміннясутності, процесу формування і реалізації політики як боротьби з нерівністю); володіння навичками впливу, стратегіями організаційних змін;

5) дотримання принципів колективної роботи (забезпечення і підтримка практичних заходів щодо створеннясприятливої ділової атмосфери в організації, яка займається соціальною роботою; уникнення авантюризму й ізоляціонізму, розвиток внутріорганізаційної демократії);

6) формування організаційної структури: департаментчи відділ в міністерстві, відділи управлінь в областях і містах, центри, притулки та інші організації; підготовка спеціалістів, належне нормативно-правове забезпечення тощо.

Прихильники радикальної моделі соціальної роботи вважають, наприклад, таку індивідуальну проблему, як відсутність житла, наслідком недосконалості соціальних, політичних інститутів суспільства. Тому, щоб допомогти клієнтам, які потребують житла, соціальні працівники повинні боротися за вдосконалення законодавства, створення відповідних структур та організаційних систем. За такої ситуації, на їх погляд, значно ефективнішим, ніж робота з кожним конкретним випадком, на яку орієнтуються психодинамічна і біхевіористська моделі, є використання радикальних підходів. Саме так діяли після Другої світової війни соціальні служби і їх фахівці у Швеції, виступаючи за впровадження соціальних програм (активна політика зайнятості, соціальне житло, державне пенсійне забезпечення, державне соціальне обслуговування, безоплатна освіта, політика тендерної рівності тощо), спрямованих на запобігання нерівності у суспільстві.

Радикальні підходи застосовують в індивідуальній, груповій роботі, роботі в громаді та груповому резидентному (стаціонарному) догляді. Вони охоплюють такі послуги, як освіта, поглиблення обізнаності особи щодо її прав і свобод, підтримка клієнтів у їх захисті, допомога у створенні організацій, приєднанні до існуючих, заохочення до колективної діяльності, сприяння в доступі до ресурсів.

Як ефективні організаційні форми реалізації радикальної і моделі зарекомендували себе групи самодопомоги, навчальНІ групи, гуртки, клуби, товариства, діяльність яких сприяє підвищенню свідомості індивіда, утвердженню на новому якісному рівні його особистісної і соціальної свободи. Поширеними у межах радикального підходу в соціальній роботі є освітні заходи, їх розвиток пов'язують з діяльністю сучасного бразильського активіста і філософа Пауло фрейре, що у книзі «Педагогіка пригнобленого» (1968) розкрив дилему, яку переживають пригноблені люди. Вони розглядають себе як «нижчу» категорію, а тих, хто їх пригнічує — як «вищу». Унаслідок цього вони з якогось часу починають сприймати тих, хто над ними, як своїх, тобто гнобитель стає моделлю гуманності, зразком для наслідування. Страх свободи з її відповідальністю спонукає пригноблюваного до пошуку протекції гнобителя. Така двоїстість, за твердженням П. Фрейре, не патологічна, а є нормальним і стабільним станом у дискримінаційному суспільстві. І доки цей «внутрішній гнобитель» залишатиметься нерозпізнаним, пригноблювана людина не зможе розвивати ні свою свідомість, ні свою самість (цілісну сутність своєї особистості). Особливо небезпечним є такий аспект пригноблюваної свідомості, як «горизонтальне насильство» (насильство, спрямоване не на гнобителя, а на інші жертви — подружжя, дітей, близьких тощо). Тому людям потрібно зрозуміти й усвідомити природу свого пригнічення, розвинути власну свідомість і перестати сприймати пригнічення як належне. З огляду на це надзвичайно важливе місце в соціальній роботі має бути відведено розвитку самосвідомості («свідомізації») клієнтів.

Радикальні, зокрема марксистські, підходи є об'єктом критики через їх непридатність для використання на практиці, адже вони радше ідеологічні погляди, ніж практичні рекомендації чи гіпотези. Радикальна теорія ігнорує невідкладні особисті проблеми клієнта, не спроможна пояснити його емоційні стани, обминає увагою складну сукупність міжособистісних відносин, у т. ч. і між клієнтом і соціальним працівником, вважаючи їх елементами процесу пригнічення. Водночас радикальні підходи сприяли усвідомленню нерівності у відносинах між клієнтами і фахівцями соціальної служби, а також між різними професійними групами. На думку британського вченого М. Пейна, завдяки «теоретичним засадам, сформованим радикальною школою, стали можливими зародження і розвиток таких форм соціальної роботи, як надання повноважень, представництво, підвищення свідомості».

Якщо класичний марксизм пов'язував нерівність і несправедливість насамперед з належністю до робітничого (пригнобленого) класу, то сучасні радикальні теорії суттєво оновили, модифікували свої уявлення про соціальний клас. Вони беруть до уваги значно більше чинників, що зумовлюють підтримання нерівності у суспільстві. Таких світоглядних засад дотримуються радикальні феміністичні теорії та різноманітні антидискримінаційні підходи, які виступають проти пригнічення в суспільстві жінок, представників національних чи сексуальних меншин, аналізують його форми.

Своєрідний підхід у цій парадигмі соціальної роботи запропонував фемінізм (лат. Іетіпа — жінка) як соціальний рух, що закликає до ліквідації патріархату — концентрації влади у чоловіків, їх привілейованого становища у суспільстві. Особливо відчутний вплив на нього справив радикальний фемінізм — теорія рівності статей, яка є основою руху жінок за свої права; громадський рух за визнання рівних прав жінок і чоловіків у всіх сферах сімейного і суспільного життя. У його розвитку окреслилися такі напрями, як фемінізм рівності (обстоює абсолютну рівноправність чоловіків і жінок у всіх сферах життя, жіноче звільнення від тендерної дискримінації, тобто нерівності чоловіків і жінок у соціальному бутті — професійній діяльності, доступі до влади, сімейних ролях) і фемінізм відмінності (зосереджується на особливостях жіночого осмислення світу як альтернативної форми знання).

Представники цієї течії виступають проти гендерної асиметрії (непропорційної представленості соціальних і культурних ролей обох статей у різних сферах життя), сек-сизму (дискримінації за статевою ознакою), обстоюючи ідеї гендерної рівності (справедливого розподілу можливостей чоловіків і жінок у здобутті освіти, виконанні сімейних і соціальних ролей), гендерної демократії (законодавчого закріплення рівності прав і можливостей чоловіків і жінок щодо участі в діяльності суспільних і державних структур).

Радикальний фемінізм, як і ліберальний (соціалістичний), наголошує на важливості соціально-політичних змін, розширенні в суспільстві можливостей для вибору, усуненні гендерної стратифікації, припиненні сексуального насильства, сприянні сексуальній незалежності. Метою його є наділення людини владою над собою і своїм життям, підвищення її здатності контролювати ситуацію. Він заохочує розвиток незалежної особистості, на яку не впливають відносини з іншими людьми. Використання цих засад передбачає рівну владу між клієнтом і спеціалістами, внаслідок чого соціальні працівники не можуть вважати себе експертами в проблемах клієнта, а лише виконують роль своєрідного каталізатора, допомагаючи клієнту самому набувати влади.

Феміністи прагнуть зрозуміти життя і переживання жінок, беручи за основу їхні перспективи і цінності, які відрізняються від чоловічих. Наприклад, консультуючи жінок, вони радять дотримуватися таких принципів:

— використовувати знання з проблем гендерно-рольо-вої соціалізації та її впливу на розуміння особливостей буття чоловіків і жінок;

— бути обізнаним щодо впливу розподілу влади в сім'їі владних відмінностей між чоловіком і жінкою у ситуаціїприйняття рішень, під час догляду за дітьми, вибору професії та розподілу праці;

— розуміти сексистський контекст соціальної системита її вплив на індивідів і сім'ю;

— розглядати ролі чоловіка і жінки такими, що не обмежуються культурними і тендерними стереотипами;

— використовувати навички втручання, які допомагають клієнтам у їхніх гендерно-рольових переміщеннях;

— працювати для ліквідації гендерно-рольових упереджень як джерела несправедливості в усіх соціальних

інститутах.

Головний пафос фемінізму полягає у проголошенні необхідності подолання факторів пригнічення в суспільстві, а не в освоєнні жінкою очікуваної від неї рольової поведінки. Як свідчить досвід, одночасна увага до розв'язання проблем клієнта і організаційних дій відкриває простір практичним соціальним працівникам для участі в налагодженні особис-тісних стосунків і в соціальних процесах. Практичною реалізацією такого підходу є робота зі зміни статевих стереотипів, ослаблення насильства та експлуатації.

Відмінності між нерадикальними і радикальними підходами в соціальній роботі ілюструє вибір стратегій втручання при розв'язанні проблеми насильства в сім'ї. Якщо згідно з традиційними підходами вважається, що жінці, котра зазнає насильства в сім'ї, потрібно надати змогу для перебування в притулку чи знайти інше безпечне місце для тимчасового проживання, то відповідно до радикальних підходів необхідно діяти навпаки: чоловікові-насиль-никові слід заборонити проживати вдома. Адже жінка і діти й так вже постраждали, а пошук притулку та призвичаювання до нових умов життя будуть для них додатковим стресом.

Сфера діяльності соціальних працівників, які використовують феміністичний підхід, часто виходить за межі бюрократичної системи соціальних послуг. Чимало учасників феміністського руху зосереджені на нових соціальних проблемах, які залишаються поза контекстом державних програм: проблеми жінок, які потерпають від домашнього насилля; права сексуальних меншин тощо.

Однак феміністичні радикальні теорії розглядають лише ті форми пригнічення, що спричинені патріархальними порядками у суспільстві, і майже не беруть до уваги індивідуального досвіду жінок. Поза їх увагою залишається і те, що владні повноваження жінок, які належать до різних соціальних груп, розподіляються по-різному: представниці середнього класу, які мають вищу освіту і добре оплачувану роботу, користуються більшою владою, ніж жінки, що мешкають у населених пунктах, де немає умов для продовження навчання, важко знайти достойну роботу, не розвинуті соціальні послуги, обмеженою є мережа соціальної підтримки тощо.

Беззастережною перевагою соціально-радикальної моделі є те, що вона запропонувала нове бачення відносин соціальних працівників і клієнтів, принципово виступає за структурні зміни. Будучи складовою конкретної практики, вона водночас слугує певною філософською платформою інших моделей практичної соціальної роботи (гуманістичної, когнітивно-біхевіористської, психодинамічної).

Запитання. Завдання

1. Які причини можуть стримувати соціальних працівників у намаганні застосовувати в своїй практиці системну модель?

2. Завдяки яким чинникам виявляється синергія в роботі з випадком клієнта і групи?

3. Проаналізуйте центральну ідею екологічної моделі.

4. Охарактеризуйте ключові завдання соціального працівника зпогляду екологічної теорії.

5. У яких соціальних службах, програмах використання екологічної моделі найдоцільніше?

6. Які основні концепції охоплює теорія ролей? Як їх використовують у соціальній роботі?

7. Що може обмежувати застосування рольової теорії в практичній соціальній роботі?

8. Чим відрізняється практика соціальної роботи, яка ґрунтуєтьсяна засадах радикальної теорії, від роботи у межах психодинамічноїмоделі?

9. Які підходи до практики соціальної роботи пропонує радикальний фемінізм?

Теми рефератів

1.Теорія систем і сучасна практична соціальна робота.

2.Розвиток соціальних мереж підтримки як основа екологічноїмоделі соціальної роботи.

3.Можливості та обмеження застосування теорії ролей у сучаснійпрактичній соціальній роботі.

4.Ідеї Пауло Фрейре та розвиток антидискримінаційної практикисоціальної роботи.

5.Феміністична практика соціальної роботи.

1.4. Комплексні моделі соціальної роботи

Частина моделей соціальної роботи ґрунтується на наукових поняттях і концепціях з різних галузей знань (психологи, соціології, психіатрії, педагогіки) і є синтезом різноманітних теорій і підходів. Поява цих моделей зумовлена прагненням практиків соціальної роботи зрозуміти особистість клієнта у взаємозв'язку зі світом, що його оточує. Такі підходи стають дедалі популярнішими серед соціальних працівників, оскільки дають змогу використати традиційні знання з різних наук і застосувати інноваційні прийоми і техніки роботи.

До найпоширеніших комплексних моделей належать: кризове втручання, зосереджена на завданні модель, сімейна терапія, психосоціальна терапія та соціально-педагогічна модель.

Кризове втручання

Соціальним службам і їх фахівцям часто доводиться мати справу з клієнтами, які перебувають у стані психологічної кризи, для ослаблення, подолання якої необхідне оперативне втручання. У соціальній роботі на позначення цієї сукупності дій вживають поняття «кризове втручання» — модель практичної соціальної роботи, яку використовують за необхідності подолання глибокої психологічної кризи клієнта.

Основою кризового втручання є обґрунтовані у 60-ті роки XX ст. американським психологом і психіатром Джеральдом Капланом техніки превентивної (запобіжної) психіатрії, спрямовані на запобігання психічним хворобам у людей, які перенесли важкі втрати. Згодом ці ідеї набули розвитку завдяки старанням його співвітчизниці Наомі Голан, котра розрізняла матеріально-організаційні заходи з подолання кризової ситуації і підпорядковану цій меті психологічну роботу. Суть цієї роботи полягала в тому, що впродовж максимум восьми зустрічей консультант повинен зуміти скоригувати когнітивне сприйняття клієнта і сформувати з ним нову модель його поведінки.

Першими почали використовувати ідеї Дж. Каплана британські фахівці, які працювали у громадах. З часом вони довели їх ефективність у роботі з усіма вразливими групами клієнтів, котрі перебували у стані глибокої психологічної кризи і потребували оперативного втручання.

Кризове втручання є не самостійною теорією, а комплексним підходом, що спирається на елементи психоди-намічної моделі, короткострокової когнітивної терапії, бі-хевіористські підходи (зокрема, теорії соціального нау-чіння), соціологічні підходи (передусім теорію систем). Особливо цінними для нього є використовувані психоди-намічною моделлю відомості з Его-психології (Я-концеп-ція особистості), що допомагають у пізнанні причин, мотивів емоційних реакцій індивіда на зовнішні події й використанні доцільних, ефективних методів раціонального контролю за ними. Часто під час кризового втручання вживають поняття гомеостаз — стан рівноваги системи. Адже саме його прагнуть досягти внаслідок втручання. Не менш значущою його метою є відновлення зв'язків клієнта з іншими елементами соціальної системи.

Основою кризового втручання є глибинне розуміння кризи, особливостей її перебігу.

Криза (грец. кгізіз — поворотний пункт, вихід) — стан особистості, спричинений її зіткненням з нездоланними перешкодами на шляху досягнення важливих для неї цілей.

Соціальним працівникам доводиться бути свідками й учасниками ситуацій, подій, за яких людина стикається з перешкодою, не маючи змоги подолати цю ситуацію за допомогою узвичаєних методів розв'язання проблем. Через деякий час настає період дезорганізації (розладу діяльності), а відтак — вибуху, впродовж якого людина намагається розв'язати проблему.

Кризу в житті людини можуть викликати народження і смерть члена сім'ї, раптова хвороба, інвалідність, перехідні періоди розвитку особистості, старіння, пошук нових цінностей та ін.

Теоретична основа кризового втручання ґрунтується на певних положеннях.

1. Індивід (сім'я, група, спільнота) неминуче переживає періоди посилення внутрішнього і зовнішнього стресу,що порушує нормальний життєвий цикл і гармонійну взаємодію з довкіллям. Такі ситуації є наслідком певнихтравмуючих подій (зовнішнього удару, внутрішньої напруги). Подія може бути одиничним катастрофічним випадком або серією незначних невдач, які мають кумулятивний ефект.

2. Вплив травмуючої події порушує внутрішню гармонію (баланс) особистості і ставить людину у вразливе становище, що проявляється в посиленні напруги і стурбованості. У спробах знову досягнути рівноваги людина долаєтакі стадії, як первинне зростання напруги, що стимулюєзвичні способи'розв'язання проблем; подальше посиленнянапруги, якщо звичні способи подолання проблем є безрезультатними; значне посилення напруги, що вимагає мобілізації внутрішніх і зовнішніх ресурсів особистості, використання нестандартних, резервних способів подоланняпроблеми; підвищення внутрішньої напруги до крайніхмеж, що є наслідком невдач у подоланні проблеми (ухилення від її розв'язання або переформулювання її).

3. Будь-який каталізуючий чинник на межі найвищого напруження може підштовхнути індивіда в стан активної кризи, яка супроводжується дезорганізацією і припиненням опору кризогенним силам.

4. Відтак настає період поступового відновлення, якеможе завершитися досягненням стану рівноваги.

Криза може завершитися на будь-якій із стадій, якщо загроза зникає або вдається знайти спосіб її розв'язання. Однак не кожна людина здатна подолати її власними зусиллями. Зниження здатності індивіда протистояти стресовим ситуаціям може бути спричинене дією таких чинників:

— особлива значущість, незвичність проблем, які переживає індивід або його родина;

— неприйнятна або дезадаптивна (така, що унеможливлює існування у певному середовищі) поведінка когосьіз членів родини;

— недостатня підтримка у кризовій ситуації з боку родичів, друзів;

— деструктивні когнітивні (пізнавальні) схеми, використання життєвих сценаріїв «на це я не здатний», «це мені не під силу», «нещасливої зірки», «сумного фаталіста», боязнь піти на ризик, прихована суїцидальність;

— відчуття самотності;

— втрата конструктивної, мобілізуючої ідеї, мети, віри.На здатність подолання кризових ситуацій суттєво

впливає попередній досвід: якщо раніше людині не вдавалося цілком розв'язати свої проблеми, це обмежує її адаптивні можливості.

Криза може стати постійною (тривалою), якщо події, які зумовлюють її, повторюються, внаслідок чого людина, сім'я вичерпують внутрішні ресурси опору. В такому разі вони опиняються у стані адаптації (квазіадаптації) до кризи. Свідченням такого стану є звикання людини (сім'ї) до того, що їх важливі потреби не задовольняються. Знаючи про це, соціальний працівник-практик повинен порушити цей квазібаланс, вивести клієнта (сім'ю) зі стану звикання до кризи.

У різних аспектах і під різними кутами зору кризу досліджують психологи, соціологи, психіатри. Не всі кризові ситуації можна охарактеризувати, використовуючи класичні теорії та визначення, але якщо людина стверджує, що переживає кризу, це є підставою для кризового втручання, пошуку й використання адекватних ситуації інструментів. Навіть якщо зовні ситуація не сприймається як кризова, але індивід або його сім'я стверджують, що переживають кризову ситуацію, ігнорувати це не слід, оскільки деякі малопомітні деструктивні явища здатні з часом перетворитись на серйозні проблеми.

Наслідки кризи здебільшого бувають значно масштаб-нішими, ніж їх причини і сутність. Наприклад, сім'я, яка переживає кризу і не може з нею впоратися, перестає виконувати властиві їй функції, зокрема функцію соціалізації дітей, матеріальної та морально-психологічної взаємодопомоги. Важливими ознаками, що свідчать про необхідність втручання соціального працівника, є відсутність умов у сім'ї для нормального розвитку та виховання дітей, тобто коли потреби дітей не задовольняються. Це проявляється в недоїданні, носінні одягу не за сезоном, відсутності навичок особистої гігієни й умов для їх дотримання, в необхідності працювати, а іноді й жебракувати, відсутності можливостей для навчання і дозвілля. Нерідко такі діти стають жертвами сексуальних домагань або сексуальної експлуатації в сім'ї, інших форм насилля.

Кризове втручання на перших порах використовували у психіатричних службах за місцем проживання. Згодом сфера його використання значно розширилася, набула універсального характеру, оскільки, як стверджував Е. Ерік-сон, кожна людина переживає певні кризи на всіх вікових етапах, її звернення до соціальних служб є свідченням неможливості самостійно впоратися зі своєю складною життєвою ситуацією.

Український науковець Ірина Трубавіна вважає доцільним кризове втручання у таких гострих і хронічних ситуаціях, як:

а) відсутність важливих взаємостосунків (бездоглядність, безпритульність, жебракування дитини; жорстокість у сім'ї, установах державної опіки; криміногеннийта аморальний спосіб життя членів сім'ї, адиктивна (відангл, асиИсЬ — залежність) поведінка батьків; відмова матерів від новонароджених; втрата дитиною батьків; втратабатьками змоги виховувати дитину через хворобу, ув'язнення, матеріальні ускладнення, передача дитини на утримання у спеціалізовані установи; втрата близької людини, годувальника, дитини);

б) неможливість діяльності у значущій для людинисфері (вимушена міграція внаслідок стихійного лиха, техногенних катастроф, військових конфліктів; втрата дієздатності, змоги займатися улюбленою працею, творчістю;захворювання на ВІЛ/СНІД, інші тяжкі хвороби; народження дитини з обмеженими можливостями; експлуатація людини; праця дітей, яка шкодить їх розвитку і здоров'ю; торгівля людьми; суїцидальні наміри);

3) вагітність неповнолітніх дівчат, а також дівчат, які не перебувають у шлюбі; дідівщина в армії, виправній колонії тощо; втеча дитини з дому; насильство в сім'ї, установах державної опіки.

Однак західні фахівці наголошують, що кризове втручання ефективніше у стані гострої, а не хронічної кризи, і чим гострішою є криза, тим легше буває спонукати клієнта до позитивних змін.

Для досягнення очікуваного результату в процесі кризового втручання необхідні такі умови:

—розуміння клієнта як людини, котра через надзвичайну подію у своєму житті тимчасово не здатна до нормального функціонування в суспільстві, але завдякицілеспрямованій соціальній і психологічній допомозі, належній консультативно-коригувальній роботі, психотерапії може відновити свій життєвий потенціал;

директивна (керівна, спрямовуюча) позиція соціальних працівників, які в екстремальній ситуації перебирають на себе всю відповідальність, змушують інших слухатись і підкорятись;

— терміновість допомоги, оперативність і доступністьпослуг;

— спланованість дій соціального працівника;

— орієнтація на пом'якшення впливу стресової подіїна клієнта;

— мобілізація всіх зусиль і можливостей клієнта дляпереборювання кризи, подолання проблеми.

Найпоширенішими методами кризового втручання є кризове консультування й інтенсивний догляд (опіка).

Кризове консультування. Опинившись у кризовому стані, людина, сім'я часто не можуть зрозуміти його причин та істинної суті, позиції тих, з ким їм доводиться взаємодіяти, а тому виявляють безпорадність в його подоланні, своїми невмотивованими діями ще більше поглиблюють його. У такій ситуації актуальним методом втручання є кризове консультування.

Кризове консультування — консультування, спрямоване на полегшення вираження афекту (сильної негативної емоції), налагодження спілкування, досягнення розуміння клієнтом його проблем і відчуттів, демонстрацію турботи й емпатії, підвищення самооцінки, підтримку поведінки, зорієнтованої на подолання його проблем.

Наприклад, усвідомлення факту зараження ВІЛ-ін-фекцією породжує різноманітні індивідуально-психологічні і соціально-психологічні проблеми, депресивні реакції і дезадаптивні форми поведінки, радикально змінює спосіб життя людини. Тому консультування після отримання результатів тестування, які підтверджують захворювання, є фактично кризовим консультуванням, під час якого необхідно дати клієнтові час для адаптації після отримання результату тестування, пояснити його значення (відмінність між ВІЛ-інфекцією і СНІДом) і ймовірний процес розвитку хвороби; довести до відома клієнта, що він є джерелом ВІЛ-інф'екції протягом життя, а тому повинен подбати, щоб не заразити інших людей; обговорити коло осіб, яких слід інформувати про ВІЛ-інфекцію, можливу їх реакцію на це; повідомити, які служби можуть надати йому психоемоційну підтримку і допомогу в критичних ситуаціях; налаштувати на регулярні медичні обстеження; підтримувати позитивні тенденції його мислення.

Якщо соціальному працівникові доводиться втручатися у кризову ситуацію в сім'ї, то він має бути готовим до того, що консультування інколи розбурхує її, додатково травмує людей, посилює почуття їх невдоволення, загострює конфлікти. З перших кроків кризового консультування сім'ї соціальний працівник повинен допомогти всім, хто до неї належить, усвідомити необхідність серйозної тривалої роботи, підвищення особистої відповідальності. Проблеми соціального працівника у цей період зумовлені його недостатнім знайомством із членами сім'ї, однак він не може з цієї причини відкладати розв'язання її проблем на пізніше. Тому, наскільки це можливо, ще до початку консультування і в його процесі слід зважати на особливості сім'ї (історію сім'ї, сімейні міфи, цінності, правила, уявлення її членів про життя, їхнє ставлення до себе, інших людей, до світу, причини сімейного неблагополуччя). Знання історії сім'ї в кількох поколіннях допомагає зрозуміти її традиції, форми і способи реагування на обставини, конфліктні і кризові ситуації. Такі реакції можуть проявлятися у підвищенні або зниженні загальної активності, у посиленні згуртованості або поглибленні розколу, у відчуженні людей, поєднаних сімейними узами.

Соціальному працівникові під час кризового консультування доцільно використовувати такі техніки психологічної підтримки.

1. Методика вербалізації емоційних станів. Соціальний працівник просить розповісти про особисті, сімейніпроблеми, відносини із соціальним оточенням тощо. Прицьому він має на меті переконати клієнта в тому, що багато людей, маючи подібні проблеми, змогли їх подолати,змінити своє життя, життя сім'ї. Важливо, щоб в обговоренні проблем брали участь клієнти.

Під час роботи з сім'єю необхідно подбати про те, щоб.усі члени сім'ї могли вербалізувати свої внутрішні емоційні стани. Спілкування когось одного з них із соціальним працівником може порушити баланс сил у сім'ї, спричинити хвилювання або побоювання тих, хто обійдений увагою. Колективне обговорення сімейних проблем допомагає глибше зрозуміти їх суть, особливості їх сприйняття, пере-., живання різними її представниками. Завдяки йому соці- -альний працівник допомагає сім'ї розгорнути власну діагностичну роботу.

2. Програвання взаємних ролей. Ця техніка покликанадопомогти клієнтові опанувати дії, необхідні для налагодження стосунків. Суть її полягає у спонуканні клієнтапрограти роль його партнера по взаємодії, обґрунтуваннінеобхідності цих зусиль. У процесі програвання клієнтамицих ролей консультант коментує їх дії. Особливо доцільною є ця методика в сімейному консультуванні, коли необхідно підвищити рівень емпатії (співпереживання) одне до одного. Найчастіше рольові ігри застосовують у корекційній роботі з дітьми, адже гра є їх природною стихією.

3. Інструкція (порада). Соціальний працівник пропонує клієнтові перелік і зміст дій, які необхідно здійснити длядосягнення своїх цілей. За певних обставин соціальний працівник може запропонувати інший спосіб виконання традиційних для клієнта дій. Інструкції можуть бути прямими і парадоксальними (такими, що мають на меті стимулювання поведінки, протилежної заявленій).

З метою підвищення ефективності таких порад консультант повинен точно формулювати пропозиції; запрошувати членів сім'ї до взаємоконтролю та взаємонагадувань; встановити систему винагород і заохочень, які б сприяли утриманню від небажаних дій.

4. Методика опосередкованого спілкування. Суть її полягає у запровадженні в усталені стосунки клієнта важливих нововведень, які б скоригували ці стосунки у бажаномуруслі. Найчастіше цією методикою послуговуються фахівці, які надають кризову допомогу сім'ї. Прийомами опосередкованого спілкування є обмін клієнта записками зі своїми партнерами (серед членів сім'ї), запровадження певнихправил поведінки і спілкування за принципом «конструктивної боротьби», коли, наприклад, подружжя намагається проявити агресію один щодо одного. Для оволодіння цією методикою, яка послаблює страх перед конфліктами,позбавляє страхів перед проявами агресії, необхідне спеціальне навчання (цикл занять).

5. Сімейне обговорення. Завданням його є обговореннячленами сім'ї найгостріших проблем сімейного життя таможливих шляхів їх розв'язання. Воно корисне на початку роботи з сім'єю і може стосуватися способів розв'язаннясімейних конфліктів,.планування й організації різноманітних аспектів життя'сім'ї. Результатом його може статируйнування певних поглядів членів сім'ї, що змушує їх переглянути свою позицію, скоригувати свої погляди і дії,навчитися неупереджено мислити і реагувати на поведінкусвоїх родичів.

Парадоксальним психологічним феноменом сімейного обговорення є поляризація суджень його учасників. Якщо під час виокремленого спілкування члени сім'ї можуть висловлювати однакові погляди, то у процесі сімейного обговорення вони нерідко займають протилежні позиції. Поляризація відбувається відповідно до звичних інформаційних сімейних ролей «теоретика», «практика», «песиміста», «оптиміста».

Прийомами сімейних дискусій є ефективне використання мовчання, вміння слухати, повторення, резюмування, вияви емоційних станів, конфронтація з певними позиціями опонентів.

6. Техніка формування навичок і вмінь. Під час вивчення клієнта, який перебуває у кризовому стані, інколи з'ясовується, що у нього відсутні необхідні для успішного функціонування навички й уміння. За такої ситуації соціальний працівник інформує клієнта, які уміння та навички йому слід сформувати, і критерії, за допомогою яких можна оцінити результативність його старань. Особливу увагу приділяють при цьому формуванню інверсійного мислення, тобто клієнту ставлять завдання висунути якомога більше версій, мотивів, що пояснюють вчинки людей. Про сформованість цієї навички свідчить здатність клієнта без зусиль одразу запропонувати багато версій. Цю техніку використовують під час корекції багатьох порушень.

Інтенсивний догляд (опіка). Нерідко клієнти соціальної роботи (індивіди, сім'ї), котрі опинилися у кризовій ситуації, не можуть самотужки подолати свої проблеми, потребуючи на певний час інтенсивного догляду спеціаль-В них служб.

Інтенсивний догляд (опіка) — стратегія втручання, яка передбачає перенесення відповідальності за стан клієнта на професіоналів, які здійснюють догляд, організацію розв'язання його проблем, вилучення клієнта із стресогенного оточення, зниження рівня збудження і стресу, налагодження відповідних стосунків з ним, вияв турботи, теплого ставлення.

Такий метод догляду використовують, наприклад, соціальні служби для жінок, які зазнали насилля в сім'ї. У кризових центрах або притулках працівники застосовують одночасно методи індивідуальної та групової роботи. Наприклад, у групах самодопомоги жінки мають змогу прийняти оптимальні для них рішення, спираючись на досвід інших учасниць.

Перед здійсненням інтенсивного догляду соціальний працівник повинен з'ясувати: якою мірою клієнт потерпає від несприятливих умов; силу його волі і зміст прагнень; характер небезпек, які загрожують клієнту, і можливі неприємні зміни в його житті, якщо не здійснити втручання; наявність у клієнта можливості для самодопомоги; ймовірні наслідки втручання; прогнозовані шанси розв'язання проблеми у перспективі; оцінювання стану клієнта його найближчим оточенням, громадськістю.

Детальне вивчення цих питань допомагає розробити перспективну програму інтенсивного догляду, коригування її за потреби. Під час діагностичної роботи необхідно визначити орієнтири (бажані та можливі зміни), межі необхідної і достатньої підтримки.

Для успішного кризового втручання соціальний працівник має співпрацювати з іншими спеціалістами і службами, виявляти постійну активність, своєчасно й ефективно реагувати на зміну ситуації, зосереджуватися на головному напрямі розв'язання проблеми. Наприклад, втручання в сім'ю, що переживає кризу, не повинно обмежуватися моральною, психологічною допомогою їй. Його необхідно здійснювати в поєднанні з іншими формами соціальної роботи.

Нині в Україні функціонують служби, де жінки або діти, що зазнали насильства, можуть отримати різноманітну кваліфіковану допомогу, здійснювану в режимі кризового втручання (рис. 1.4).

Рис. 1.4. Основні напрями допомоги, яку надають спеціалізовані соціальні служби молоді та жінкам, що зазнали насильств у сім'ї

Розвиток кризи залежить від сили і тривалості впливу психотравмуючої події, а також діяльності, спрямованої на його пом'якшення, нейтралізацію. Основне завдання соціальних працівників полягає передусім у відновленні зв'язків людини, яка перебуває в кризі, із соціальними системами. З цією метою слід детально роз'яснити клієнтові його стан, розкрити захисні механізми, внутрішні і зовнішні (матеріальні, соціальні) ресурси, що допомагає йому осмислити свою проблему, прийняти оптимальні рішення щодо її подолання, особисто вжити необхідних заходів, не покладаючись на сторонню допомогу. Соціальний працівник має допомогти клієнту зрозуміти необхідність неминучих у його життєвій ситуації дій, а не нав'язувати своє бачення ситуації. Залучення зовнішніх ресурсів передбачає інформування клієнта про наявні послуги, можливі пільги і матеріальні засоби, координацію дій залучених до допомоги спеціалістів, зв'язок із сім'єю тощо.

Іноді соціальним працівникам доводиться застосовувати кризове втручання у значних масштабах. Наприклад, після розстрілу школярів в одній із шкіл штату Колорадо або після зруйнування торговельного центру в Нью-Йорку американські соціальні працівники у своєму намаганні підтримати, вселити надію великій кількості людей використовували засоби масової інформації.

Задля подолання кризи у громаді соціальні працівники організовують збори, мітинги, жалобні процесії, учасники яких отримують змогу висловити свої болі, тривоги, що допомагає зарубцюванню їхніх життєвих ран.

Стратегія кризового втручання висуває певні вимоги до соціальних працівників. Передусім вони повинні мати високий кваліфікаційний рівень, бути готовими за потреби вступити в конфронтацію з фахівцями, діяльність яких може пригнічувати клієнта.

Кризове втручання потребує особливої уваги до дотримання етичних норм і професійних цінностей соціальної роботи. Соціальні працівники, використовуючи владу від імені клієнта, відстоюючи його права (наприклад, для захисту дітей від насилля родини), не повинні перевищувати владних повноважень. Водночас вони мають дбати, щоб не було дискримінації клієнтів у соціальній службі або певної групи в громаді. Адже відомі випадки, коли під час кризового втручання відбувалося нав'язування поглядів соціального працівника тим клієнтам, які належать до інших етнічних, соціально-економічних, вікових груп. Наприклад, їм буває непросто представляти права дитини з позицій самої дитини, а не з позиції сконструйованих дорослими потреб дітей. Вдаючись за необхідності до директивних дій, вони мають бути переконані, що клієнт визнає їх право на такі відносини, хоч часто переконатися в цьому важко. Не варто вдаватися до кризового втручання за відсутності відповідних ресурсів (кваліфікованого персоналу, належного приміщення для конфіденційного консультування, альтернативних служб догляду за дітьми, кризових центрів, у яких можна розмістити потерпілих, тощо).

Неефективне кризове втручання за постійних криз, що послаблюють і підточують здоров'я, а також довготривалих психологічних проблем. У таких випадках потрібна довготривала допомога (надання відповідних послуг і робота з розвитку).

Загалом кризове втручання є системою методів соціальної роботи, спрямованої на підтримку клієнта, який перебуває у кризовій ситуації, а також на допомогу клієнтові у подоланні певної проблеми. Головна мета його полягає у сприянні позитивному розвитку клієнта через усвідомлення ним проблеми та її наслідків, активізацію особистіс-них ресурсів для задоволення нагальних потреб.