Психодинамічна модель соціальної роботи

Протягом 20—70-х років XX ст. в соціальній роботі до­­мінувала психодинамічна модель, її основою є психоаналі­­тична теорія австрійського психолога, психіатра Зігмунда­Фройда (1856—1939) в розумінні і поясненні природи, су­­ті внутрішніх конфліктів людини, її поведінки і взаємодії­із зовнішнім середовищем. ->

•

Психодинамічна модель соціальної роботи — модель соціальної роботи, яка фокусується на внутрішньому житті індивіда і послуго­вується психічним детермінізмом (принципом, згідно з яким дії та поведінка людини породжуються її мисленням, а не впливами між-особистісних відносин або навколишньої ситуації).

Ця модель використовувалася як метод дослідження психіки і як метод лікування психічно хворих. Психоана-літики основну увагу зосереджували на внутріпсихічних явищах, підсвідомих процесах, джерелом яких є здобутий у ранньому дитинстві психічний досвід особистості. На прикладах аналізу сновидінь, буденного життя, вільних асоціацій і фантазій пацієнтів 3. Фройд доводив, що лю­дина не є раціональною істотою, яка свідомо керує своїми поведінкою, вчинками, значну роль у її житті відіграють несвідомі і підсвідомі мотиви, сексуальні інстинкти, врод­жена агресивність.

Відповідно до запропонованої 3. Фройд ом структур­ної концепції психічної діяльності, людина є складною енергетичною системою, сповненою багатьма різноспрямо-ваними пориваннями, інстинктами — спрямованими у певному напрямі енергетичними зарядами. Розбалансова-ність цих сил виводить людину із психічної рівноваги. Водночас людина володіє потужним потенціалом прибор*"* кання, урівноваження цих сил, гармонізації психічного життя.

Зазнавши певних змін у працях учнів і опонентів Фрой-да (К.-Г. Юнг, А. Адлер), неофройдистів (К. Хорні, Е. Фромм, Е. Берн), ця теорія активно використовується психологами і соціальними працівниками, хоч іноді вислов­люються сумніви щодо її ефективності в соціальній роботі.

Сучасний психоаналіз є розвинутим і розгалуженим напрямом психології (найбільше психологічної літератури в світі видається саме з цієї проблематики). Розвивається він за такими напрямами:

1) его-психологія — напрям психоаналітичної теорії,­представники якого вважають, що Я є центром психічної­структури особистості;

2) психологія об'єктних стосунків — напрям у психо­­аналізі, що концентрується на стосунках індивіда з об'єк­­тами у ранньому віці й наслідках їхньої інтеріоризації або­втрати;

3) психологія самості (Я-психологія) — напрям у пси­­хоаналізі, який зосереджується на причинах і методах лі­­кування нарцибтичних розладів (ранніх травм Его), поєд­­нуючи психоаналіз із гуманістичною і екзистенційною­психологією;

4) структурний психоаналіз — напрям у психоаналізі,­який має своїм завданням дослідження семантики несві­­домого.

Психіка людини як складної енергетичної системи охоплює три функціонально різні компоненти (інстанції). Кожній із них властиве певне енергетичне навантаження, наслідком чого є їх різні цілі, що породжує конфлікт між ними.

 

1. Воно (Ід), або несвідоме, — вмістилище інстинктив­­них потягів і сил, переважно сексуальних та агресивних.­Воно керується принципом задоволення і спрямоване на­негайне задоволення всіх потреб, у тому числі й несуміс­­них між собою. Прикладом конфлікту всередині Воно мо­­жуть бути несумісність одночасних потягів до життя і­смерті, потреба оволодіти об'єктом і страх наблизитися до­нього.

2. Я (Его) — найбільш свідома, зріла сила (сукупність­пізнавальних психічних процесів, переробленого і засвоє­­ного життєвого досвіду, вмінь і навичок), яка відповідає за­пристосованість людини до зовнішньої і внутрішньої ре­­альності, гармонізує взаємодію в її психіці між ірраціо­­нальними прагненнями Воно і зовнішнім світом (вимога­­ми соціуму), тобто забезпечує узгодження і розв'язання­конфліктів між вимогами Воно і Над-Я, а також конфлік­­тів усередині кожної з цих трьох психічних інстанцій. Діє­за принципрм реальності.

3. Над-Я (Супер-Его) — набуті моральні норми (прави­­ла, заборони), моральна самоцензура («голос совісті»), своє­­рідний агент соціуму у внутрішньому світі особистості.­Формується шляхом інтеріоризації (перетворення зовніш­­ніх спонук на внутрішній план свідомості) образів і вимог­батьків, переважно в едіпальний період (період найсильні-­шої дії «комплексу Едіпа») розвитку (4—6 років) та інших­виховних впливів (мораль, релігія). Діє за принципом під­­корення обов'язку, в т. ч. шляхом самопокарання за­«погані» думки і вчинки. Внутрішній конфлікт у Над-Я­може ґрунтуватися на засвоєних несумісних моральних­цінностях, правилах (конфлікт між цінностями свободи і­підкорення авторитету).

Ці структурні інстанції формуються упродовж дитинс­тва шляхом розгалуження та закріплення лібідо — енергії сексуальних інстинктів, основної енергії життя. Від їхньої розвиненості залежить гармонійність внутрішнього життя людини, її здатність до соціальної адаптації.

Психоаналіз виходить з ідеї психічного гомеостазу (збереження енергії) — рухомої рівноваги психічної систе­ми, яка забезпечується протидією зовнішнім і внутрішнім деструктивним чинникам. За такого підходу сильне Я мо­же успішно розв'язувати численні внутрішні і зовнішні протиріччя, узгоджувати бажання і потреби людини шляхом «відвойовування» території та енергії у Воно і Над-Я. Як стверджував 3. Фройд, завдяки психоаналітичному лікуванню там, де було Воно, має стати Я, тобто ма­ють відбутися структурні зміни у психіці.

Структурна реорганізація з психоаналітичного погля­ду є центральною критичною точкою психічного розвитку, головним чинником соціалізації особистості — набуття соціального досвіду, опанування соціальних ролей, норм, цінностей. Як відомо, діти прагнуть негайного задоволен­ня всіх своїх бажань, що з багатьох причин є неможливим; внаслідок неспроможності досягти бажаного дитина опи­няється у стані фрустрації (лат. Ітизігайо — обман, руй­нування планів) — стані розпачу, відчаю, люті. У процесі соціалізації, за словами 3. Фройда, дитина поступово при­боркує антисоціальні імпульси, її моральний розвиток на-" буває ознак процесу інтерналізації (лат. іпіегпиз — внут­рішній), через який вона рухається від екстернального (лат. ехіегішз — зовнішній) контролю (винагорода і пока­рання) до інтернального самоконтролю. Цей перехід тісно пов'язаний з почуттями дитини до своїх батьків. Батьків­ський тиск під час соціалізації робить дітей злими; вира­ження цієї злості і думки про неї породжують в них триво­гу, частково пов'язану зі страхом втратити батьків через свою злість. Внаслідок цього діти пригнічують свою злість і обертають її проти себе, що посилює почуття провини, яке стає відчутним мотиваційним двигуном розвитку. Ін-терналізація батьківських (суспільних) правил втілюється в Над-Я, яке вважається суворим, звинувачувальним і не­гнучким психологічним механізмом.

Однак щоб жити, людина має знаходити способи задово­лення сильних власних потреб, узгоджуючи їх з інтерналі-зованими правилами. Розвиваючись і набуваючи сили, Я може брати під контроль інстинктивні імпульси, «пере­глядати» деякі правила і в соціальне прийнятний спосіб задовольняти сильні бажання, що часто пов'язано з відс­троченням, модифікацією задоволення. Завдяки цьому людина набуває впевненості у собі, відчуває задоволеність життям. З цього погляду, наприклад, алкоголізм і нарко­манія є прямим і негайним задоволенням, що відбувається за рахунок руйнування соціальних зв'язків і спричинює зниження самооцінки і десоціалізацію особистості.

Загалом психоаналітична концепція збагатила соці­альну роботу теоріями психічного розвитку людини, її со­ціалізації; методами уважного ставлення до суб'єктивної психічної реальності клієнта, що передбачає вміння слуха­ти й аналізувати його висловлювання та дії; розумінням важливості встановлення з ним довірливих взаємовідносин — терапевтичного альянсу з клієнтом; привернула увагу до психологічних технік конфронтації, аналізу пере­несення, опору та психологічних захистів особистості.

Значну цінність для соціальної роботи має обґрунтова­на представником Его-психології, американським психо­логом Еріком Еріксоном (1902—1994) концепція психосо-ціального розвитку людини у суспільстві, яка враховува­ла як внутріпсихічні процеси, так і особливості соціальних зв'язків на різних його етапах. Згідно з нею розвиток лю­дини відбувається через кілька психосоціальних криз, ус­пішне подолання кожної з яких є основою для наступної фази розвитку. Наприклад, психосоціальною кризою пер­шого року життя вважається боротьба довіри до оточення з недовірою (переважно у стосунках з матір'ю), її позитив­ним наслідком є розвиток базової довіри до людей, до жит­тя і віри у те, що сильні бажання можуть бути досяжними. Основним набутком розвитку людини на всіх стадіях Е. Еріксон вважав почуття ідентичності — уявлення про себе як унікальну індивідуальність, яке формується у підлітковому віці (переважно у групах однолітків). Уста­лена Его-ідентичність є основою формування партнерсь­ких і близьких стосунків, успішної самореалізації.

Сильні, «несоціалізовані» первинні інстинкти, надто жорстоке, караюче або, навпаки, слаборозвинене Над-Я разом зі слабким Я зумовлюють нездатність Я ефективно функціонувати. Наслідком цього, як правило, є невротич­не розв'язання конфліктів, коли ззовні вони начебто розв'язуються, а насправді тільки пом'якшуються, відда­ляються, блокуються шляхом утворення невротичного симптому, який засвідчує зіткнення, конфлікт між куль­турою (свідомим) й інстинктом (несвідомим). Щоб усунути тривогу, біль і напруження від нерозв'язаних конфліктів, зберегти самооцінку, слабке Я схильне вдаватися до різ­них форм психологічного захисту — несвідомих механіз­мів невротичного запобігання конфлікту. До зрілих форм психологічного захисту, притаманних і невротичному рів­ню розладів, і нормі, належать:

а)витіснення — усунення зі свідомості неприємних,­травмуючих або несумісних із самооцінкою спогадів і ду­­мок, наприклад людина може «забути» про свій ганебний­вчинок або про болісну образу;

б)проекція — приписування іншим людям або об'єк­­там неприйнятних для себе якостей, видів поведінки та її­мотивів: «це не я, це інші люди жадібні, злі, агресивні»;

в)раціоналізація — псевдологічне пояснення причин­власних дій, що начебто усуває існуючі протиріччя, втілює вміння людини доводити собі та іншим, що вона задоволе­на тим, що не досягла бажаного;

г) формування реакцій — переорієнтація неприйнятно­го ставлення або бажання на протилежне. Наприклад, са­дистичні імпульси людина компенсує у намаганні допома­гати іншим і захищати їх;

ґ) сублімація — каналізація психічної енергії у творче або професійне русло, спосіб знаходити символічне задово­лення заборонених бажань у діяльності; писати про це книги, картини, знімати кіно або реалізовувати агресивні дії через виконання певних професійних ролей.

Незрілими, примітивними формами психологічного­захисту, що спостерігаються у дітей та за глибоких (погра-­ничних і психотичних) розладів, є: •»'

а)регресія — повернення на один з попередніх рівнів­розвитку; наприклад, при народженні молодшої дитини­старша може «розучитися» користуватися горщиком;

б)розщеплення — ментальне розділення несумісних­уявлень і почуттів, що використовуються почергово; лю­­дина може поводити себе то як дуже м'яка і лагідна, то як­гнівливо-агресивна без переходів і видимих зовнішніх­причин;

в)ізоляція афекту — утворення ізольованих «капсул»,­в яких утримуються неприйнятні почуття; наприклад,­почуття ненависті або заздрості до людини, яку треба­тільки любити й поважати за її статусом;

г)проективна ідентифікація — переадресація (переда­­ча) власних неприйнятних почуттів іншій людині, внаслі­­док чого вона починає їх відчувати і відповідно діяти; бу­­дується на здатності людини до ідентифікації (уподібнен­­ня себе іншому). Перебуваючи у контакті з людиною, яка­не здатна переробляти нестерпні почуття (страху, тривоги,­ненависті), можна відчути їх як свої власні. Це те, що час­­то відбувається між маленькою дитиною і матір'ю, а та­­кож у психотерапії; і мати, і терапевт повинні переробити­(перетравити) ці почуття й повернути їх у прийнятному­для дитини або пацієнта вигляді.

Використання психодинамічного підходу в роботі з клієнтами полягає в урахуванні типових несвідомих меха­нізмів, що обумовлюють їхні вікові або поведінкові особ­ливості. Наприклад, для спеціалістів, які працюють з пра­вопорушниками, важливо аналізувати психологічні чин­ники, що можуть впливати на скоєння злочинів, якими можуть бути негативні уявлення правопорушника про се­бе; недостатній розвиток Я, Над-Я та Я-ідеалу, посередні розумові здібності. Як свідчать дослідження, правопоруш­ники менш прив'язані до родичів, мало гралися та навча­лися у дитинстві, не відчувають поваги до порядку і зако­ну, а їх схильність до скоєння злочинів проти особистості супроводжується високим рівнем агресії. Психоаналіз трактує агресію як відхилення назовні внутрішнього праг­нення до смерті, що притаманне несвідомому поряд із лібі-дозним прагненням до життя. Оскільки кінцевою метою існування є смерть, то лібідо може тільки зробити цей шлях довшим, відхиляючи імпульс саморуйнування на зовнішні об'єкти. Агресія може проявлятися як бажання вбити, бажання бути вбитим і бажання померти. Класич­ним мотивом суїциду, згідно з цією теорією, є позасвідо­мий агресивний імпульс, який спершу був спрямований назовні, але повернувся всередину, на інтроектований об'єкт любові, що викликає змішані почуття. Психодина-мічні теорії припускають, що руйнівний імпульс може бу­ти спрямованим проти самої людини (суїцидальна поведін­ка) під впливом Над-Я, щоб захистити її від проявів скерованої на інших людей агресії, тобто від скоєння зло­чину і пов'язаного з ним почуття провини. Тому, надаючи допомогу людині із суїцидальними думками, намірами або після незавершеного суїциду, їй дають змогу вивільнити (виразити вербальне або символічно) злість і гнів до інших людей. З дозволеним вивільненням несвідомих внутріш­ніх деструктивних потягів психоаналітики пов'язують і жорстокість та насильство в міжетнічних, військових кон­фліктах. А саме поняття «потяг до смерті» 3. Фройд об­ґрунтував, осмислюючи події Першої світової війни.

Таке поведінкове відхилення, як алкоголізм, психоди-намічна модель пояснює надмірним обмеженням або над­мірною свободою в дитинстві, що породжує надмірні неусві-домлені потреби, які, будучи нереалізованими, витісняють­ся у підсвідомість, викликають тривогу і напругу. За таких умов алкоголь у дорослому житті може стати засобом знят­тя напруги, появи хибного відчуття сили і величі. ВитВере-зіння знову повертає людину до почуття невпевненості й стурбованості і підштовхує людину до вживання алкоголю.

Психодинамічна модель збагатила соціальну роботу та­кими ключовими техніками, як використання перенесен­ня, контрперенесення, інтерпретації в індивідуальній та груповій роботі з клієнтами.

Перенесення (трансфер). Суть його полягає у спонтан­ному, несвідомому перенесенні на партнера по взаємодії позитивних або негативних почуттів, сформованих у стосунках з іншими людьми. Для соціальної роботи важливо знати його зміст, механізми, наслідки, що дає змогу соці­альним працівникам правильно вибудовувати свою пове­дінку у взаємодії з клієнтами. Отже, перенесення у соці­альній роботі є особливим типом об'єктних відносин, які характеризуються переживанням клієнтом певних почут­тів стосовно особистості соціального працівника, які нас­правді стосуються іншої людини, тобто воно є повторен­ням раніше сформованих об'єктних відносин, до яких со­ціальний працівник не був причетним.

Ознаками реакцій перенесення є їхня недоцільність, інтенсивність, амбівалентність (суперечливість, роздвоє­ність), неусталеність, ригідність (негнучкість). Перенесен­ня може проявлятися у невиправдано негативному або прихильному ставленні, у зовні немотивованих реакціях ненависті або закоханості, страху або конфронтації. Осно­вою його є традиційна реакція клієнта на іншу людину з його минулого, стосунки з якою за деякими аспектами по­дібні на реальні відносини із соціальним працівником. Та­кі реакції необхідно обговорювати з клієнтом, доводити до його розуміння їх суть і механізми, особливо якщо вони перешкоджають розв'язанню його проблем або створюють додаткові труднощі в його житті.

Контрперенесення. У процесі взаємодії іноді буває, що один із її учасників або обидва виявляють внутрішній (емоційний, ментальний) відгук на прояви перенесення ін­шого учасника. Вони можуть одночасно переживати певні почуття стосовно один одного, навіяні досвідом взаємодії у своєму минулому з іншими людьми.

У соціальній роботі контрперенесення може реалізову­ватися у внутрішньому відгуку соціального працівника на перенесення з боку клієнта. Може воно проявлятися і у власних реакціях перенесення соціального працівника на клієнта як на фігуру зі свого минулого.

Такі реакції і почуття притаманні всім людським сто­сункам, але професійний підхід до них передбачає усвідом­лення їхньої необґрунтованості, відокремлення їх від ре­альних почуттів до клієнта. Самоаналіз контрперенесення допомагає краще зрозуміти клієнта, його проблеми у сто­сунках з іншими людьми. Тому непродуктивними і помил­ковими є дїї соціальних працівників стосовно своїх клієн­тів на основі своїх контрперенесених почуттів. Однак зна­ти, розуміти і зважати на них у своїй роботі необхідно.

Інтерпретація. У будь-якій сфері життєдіяльності лю­дини можуть відбуватися події, процеси, які їй важко зрозуміти, осягнути їх причини, суть і можливі наслідки. Часто перед такою проблемою опиняються клієнти соціальної ро­боти, що спонукає соціальних працівників до використання такої психоаналітичної техніки, як інтерпретація (лат. іп-іегргеі,аі;іо — пояснення, трактування) — забезпечення клієнта альтернативною системою координат, в якій можна розглядати життєві ситуації. Нерідко вона супроводжуєть­ся інсайтом (осяянням, проясненням) — миттєвим, ціліс­ним розумінням проблеми, ситуації загалом. У подальшій роботі потрібні спільний із клієнтом аналіз проявів його не-адаптивної поведінки і взаємодії в різних сферах життя.

Інтерпретація є ефективною технікою, що забезпечує структурні зміни у психіці індивіда. Важливо, щоб вона була своєчасною і щоб клієнт був підготовленим до неї, здатним сприйняти і засвоїти її зміст, що потребує сильно­го Его. Клієнтам зі слабким, нарцистично вираженим Его вона може бути непосильною. У роботі з ними ефектив­нішими є емоційно коригуючі (теплі, довірливі, підтриму­ючі) стосунки, що допомагають їм переживати тривоги й заповнювати внутрішні емоційні пустоти, зміцнювати своє Его, яке стає більш спроможним справлятися з внут­рішніми і зовнішніми труднощами власного існування.

Попри те що психодинамічна модель відчутно впливає на теорію і практику соціальної роботи, вона є й об'єктом серйозної її критики. Найчастіше її критикують за такі особливості:

1) акцентування на домінуючій ролі несвідомих проце­­сів і сексуальності, недостатня увага до соціальних моти­­вів у поведінці людини;

2) біологізаторські тлумачення психологічних і соці­­альних процесів;

3) медична модель відносин соціального працівника з­клієнтом (пацієнт-лікар, експерт), яка є нерівноправною;

4) патерналістичні (покровительські, зверхні) позиції,­в яких проглядається стереотипне патріархальне, дискри­­мінаційне ставлення до жінок;

5) латентно (приховано) звинувачувальний підхід до­клієнта, від якого вимагається відчути власну відповідаль­­ність за недостатнє пристосування до умов оточення;

6) лікування розмовами, що обмежує можливості лю­­дей, недостатньо спроможних вербалізувати власні думки;

7) індивідуалістична спрямованість і недостатня заці­­кавленість у соціальних реформах.

Ці зауваження переважно стосуються клінічних аспек­тів використання психоаналізу. Однак у соціальній роботі ним послуговуються нечасто, оскільки її метою є надання різних видів соціальної підтримки для полегшення соці­ального існування клієнтів.

Останнім часом психодинамічний підхід втратив про­відні позиції в сучасній зарубіжній практиці соціальної роботи, тоді як в Україні його впровадження тільки почи­нається. Ініціаторами цього процесу є психоаналітичні асоціації Києва, Харкова, Львова, Одеси, які займаються вивченням і поширенням ідей психоаналізу, в т. ч. й у практику консультування, корекції та соціальної допомо­ги. Поширення психоаналітичного підходу в Україні зале­жить насамперед від підготовки фахівців, що має відпові­дати прийнятим у світі стандартам, які, зокрема, передба­чають набуття фахівцями власного психоаналітичного досвіду.