Ідеї самодостатності художнього слова у ліриці Лесі Українки

Леся Українка понад тридцять рокiв вiддала творчостi. На цi ж роки припадає безупинне змагання з туберкульозом. Безперечно, i тяжка хвороба, і тривалі болі, і хвилинні радощі впливали на твори Лесі Українки, але ніколи вони не були виявом вузько особистого. Героїзм, з яким поетеса переборювала свої муки, непримиренність компромісів робили Лесю Українку наймужнішою серед численних тогочасних поетів. її поетичне слово служило визвольним ідеям народу і залишилося взірцем для поетичних поколінь. Простежуючи її творчість, ми розуміємо, що вона черпала сили, припадаючи до джерел народного життя та героїзму. Близька до визвольного руху Леся Українка віддавала йому всі сили і це, як відзначила ще дожовтнева «Рабо-чая правда», зробило її поетесою – другом робітників, поставило її в лави борців за повалення самодержавства і встановлення справедливого ладу. Леся Українка була поетесою-борцем. Вона писала про героїчних людей, про їхню відданість справі, про їхні поривання до волі. Героєм її творів ставав борець, обдарований поетичним, мистецьким хистом. Його думки і вчинки близькі й рідні самій поетесі. Велика художня і громадсько-політична сила цього узагальненого образу полягає в тому, що він втілює в собі те краще, що відзначало передових людей її часу. Ще змалку Леся Українка бачила людську недолю, яка викликала у неї не розпач, а бажання кращої яснішої долі. Думка про слово, що збудить вогонь у чиємусь серці, проймала її почуття. Мабуть, під цим впливом у Лесі Українки народжується тверде рішення:

Так! я буду крізь сльози сміятись, Серед лиха співати пісні, Без надії таки сподіватись, Буду жити! Геть думи сумні!

«Від сліз заржавіють кайдани – самі ж ніколи не спадуть!»- говорила вона поетам-сучасникам, які лили сльози над долею країни й рідного народу і в цьому вбачали свій патріотизм. Вона прагнула розбудити сумління і вогонь у душах своїх сучасників і товаришів. У «Досвітніх огнях» вона кинула клич:

Вставай, хто живий, в кого думка повстала!

Година для праці настала!

Леся Українка віддавала свої сили, знання і талант боротьбі за визволення рідного народу. Коли Вітчизна поневолена, а народ позбавлений права на вільне життя, коли у нього відбирається право на рідне слово, поетеса думає тільки про боротьбу і допомогу народові. Леся Українка будила байдужих, підіймала втомлених та спокорених своїм словом:

Так, ми раби, немає гірших в світі!

Фелаки, парії щасливіші від нас,

Бо в них і розум, і думки сповиті,

А в нас вогонь Титана ще не згас.

Ступаючи на шлях боротьби з царатом, Леся Українка розуміла, що цей шлях довгий і важкий. Ця думка проходить через численні поезії. Вона бачила людей загартованих, як криця, і сама прагнула бути такою. Поетеса могла бути спокійною за долю своїх палких слів:

Месники дужі приймуть мою зброю,

Кинуться з нею одважно до бою…

Леся Українка твердо сподівалася на перемогу і вважала, що прийде весна і переможе люту зиму:

І від сліз тих гарячих розтане

Та кора льодовая, міцна,

Може, квіти зійдуть і настане

Ще й для мене весела весна.

Глибоке відчуття свого обов’язку перед народом спонукало письменницю все життя гартувати своє слово. Образ художнього слова передано у вірші-роздумі «Слово, чому ти не твердая криця». У ньому розкривається могутня сила поезії. Рядки вірша звучали як заклик іти на штурм самодержавства. Леся Українка служила поезії, а через неї народові. У дні революції поетеса утвердила той шлях, на який ступила ще дівчинкою і яким пройшла своє важке життя. Вона пристрасно бажала, щоб мрія її не стала міражем:

Тільки життя за життя! Мріє, станься живою! Слово, коли ти живе, статися тілом пора.

Головна ідея її лірики – заклик народу до визвольної боротьби. Я гадаю, що життя для Лесі Українки було безупинним змаганням, боротьбою, дружбою і коханням. Вона любила добро і пристрасно ненавиділа зло, боролася з ним в ім’я добра. Леся Українка прожила недовгий вік, але це було життя людини, що увесь свій хист віддала народові в боротьбі за його соціальне і національне визволення.