Проблема статевої дискримінації в оповіданнях межи століть.

Мала проза В. Винниченка – це понад 100 оповiдань. I в цьому жанрi новатор зумiв майстерно поєднати українськi та європейськi традицiї. Зокрема, в багатьох оповiданнях крiм традицiйних проблем, письменник розв’язує проблему жiнки як особистостi. Якщо у творах його попередникiв жiнку було змальовано приниженою, переляканою, позбавленою права на самоповагу, то в оповiданнях Винниченка бачимо зовсiм новий погляд на жiнку: жiнка i свiт, жiнка i мораль, краса як мiрило цiнностi особи. Вiн примушує всiх по-новому подивитися на мiсце жiнки в якiсно оновленому суспiльствi.

У Володимира Винниченка вимальовуються жiнки, на перший погляд, зовсiм простi, звичайнi, але майстернiсть письменника очевидна, бо вмiє видiлити в описi зовнiшностi те головне, що створює неповторну красу i привабливiсть: “…на ту красу, що не б’є в вiчi, що на перший погляд ледве примiтна, а тiльки в неї вдивившись, можна впиться й очима, й серцем, всею iстотою. То була краса, що виховується тiльки на Українi… Чорна без лиску, товста коса; невисокий, трохи випнутий лоб, нiс тонкий, рiвний, з живими нiздрями; свiжi, наче дитячi, губи; легка смага на матових наче мармурових щоках i великi, надзвичайно великi, з довгими вiями, темно-сiрi очi, з яких, здавалось, дивлячись, наче лилося якесь тихе, м’яке, ласкаве свiтло, – то була й уся краса сiєї дiвчини”. Ось такi дiвчата, на думку письменника, здатнi проникати “в серце й усю iстоту”.

Зіна.Автор передає i свої враження устами своїх героїв. Як ось в оповiданнi “Зiна”: “…ця дiвчина щоранку влiтала до мене в кiмнату, нашвидку струсювала мою руку, бризкала в усi кутки смiхом та словами, хапала мене за рукав i з такою хапливiстю витягала на вулицю, нiби в тому будинку починалася пожежа… Я не знаю, на що вона спиралась в такому поводженнi за мною? Чи на те, що коли дивишся їй в очi, в її зеленкуватi чудовi очi, то тобi iде холод з грудей у руки i ноги? Чи, може, на те, що у мене настав отой момент, коли чоловiк сам собi дивується?” Тож i постає перед нами Зiна, незвичайна Зiна, загадкова, i поведiнка у неї чудна, зовнiшня врода казкова, натура лiрична.

А ось перед нами iнший тип жiнки – Людмила iз оповiдання “Роботи!”: “…в хату вступила якась висока, струнка, повна жiноча постать, вся в чорному, й чорному широкому капелюсi на головi. Вона з серйозним i поважним виглядом застiбнулась, повернулась знов i, поклавши жмут на стiл, мовчки сiла на лаву, мимохiть протягнувши йому свою, доволi велику, затягнену в чорну рукавичку руку”. Перед нами професiйна революцiонерка. До природної вишуканостi додається вимушена таємничiсть, глибокий розум, усвiдомлення власної громадянської позицiї i готовностi до самопожертви. Вона сприймається як самодостатня, повноправна особистiсть. I, нарештi, ще один тип жiнки – це Гликерiя з оповiдання “Контрасти”: “Вона випила вже третю чарку густого, мiцного лiкеру i почуває себе надзвичайно приємно: так любо, так затишно сидiти, спершись спиною на дерево, i лiниво прислухатись до цих звукiв, змiшаних з балачок спiльникiв пiкнiка, з лопотiння листя, з щебетання пташок… По всьому тiлу розлита така хороша, нiжна втома, у грудях дзвенiть якесь м’яке, тепле, добре чуття, не хочеться нi рухатись, нi говорити, -

хочеться тiльки щасливо, радiсно усмiхатись”. Це – жiнка-настрiй. Майстер деталей показує, що нове життя змiнило побут жiнки, вона має можливiсть саме так проявити свою нiжнiсть, романтизм, розкутiсть.

Звернули увагу, що письменник у портретах найбiльший акцент робить на великих чистих очах, а жiноча постать – то свiтла позитивна енергетика. Однаково тепло описує вiн сiльську дiвчину Мотрю, городську панночку, революцiонерку Людмилу i благородну Гликерiю. В. Винниченка цiкавить загадка жiночої душi, психологiя настроїв, почуттiв. Вiн створив образ жiнки, який бачив сам, i дуже йому хотiлося, щоб й iншi бачили жiнку саме такою, бо у нiй зовнiшня краса поєднується з духовним благородством, а випромiнюють вони свiтло, тепло, оптимiзм.

Новела Кобилянської відмінна від оповідань її попередників у літературі - відмінна сюжетом, темою, персонажами, а насамперед способом письма,творчим стилем.

Боротьба за духовний гарт людини, гордість за життя, гідне Людини з великої літери, переймає новели Кобилянської 1887-1900-х рр., які ствердили за нею славу першорядної письменниці.

«Ненавиджу чувство покори», - писала Кобилянська в листі до Маковея від 14 серпня 1895 року.

Спершу моральний ідеал О.Кобилянської, починаючи з її німецькомовної ранньої творчості («Гортенза», «Доля чи воля?», «Образок з життя Буковини», «Видиво», «Голубка й дуб»), мав винятково загальнолюдський, абстрактно-гуманістичний характер. Її не задовольняє «поняття, що жінка - «тільки жінка». Провідною думкою таких творів белетристики, як «Природа, «Він і Вона», «Valse melancoliqe», «Impromptu phantasie», є прагнення жінки жити повноцінним життям, під чим розуміється не лише можливість реалізації любовних почуттів, а й природи артистичності, музикальності та інших духових здібностей. Героїні з названих творів О.Кобилянської не показують відверто якихось громадянських чи національних поглядів і поривань, їх інтереси обертаються поки що тільки в артистично-особистісній сфері. Дівчат не влаштовує і до краю пригнічує те банальне існування, на яке вони приречені, а ще більше - те недалеке, безідейне товариство, що оточує їх. Отож ці самітні душі, наділені багатим внутрішнім життям, намагаються вирватись із зачарованого кола тривіальності, ницості й дріб'язковості хоча б у світ природи або мистецтва. Природа і музика у творах О.Кобилянської є, справді, якимсь іншим, високим,чистим і недосяжним світом для всього низького і грубого. У бездонно-глибоких і чаруючих звуках музики, у прекрасних, гордих і суворих верхів'ях гір, у дико-романтичній природі Карпат віддзеркалюється висока, сильна й горда, проте ніжна і вразлива вдача героїнь, тому вони й шукають прилисток від брудних хвиль життя саме в цих стихіях - музики і природи.

 

Написана 1887 року і надрукована українською мовою через одинадцять років новела «Природа» скандалізувала «благопристойне» чернівецьке товариство. Сміливий виклик лицемірно-благочестивому міщанському середовищу - так сприйняли читачі цю одну з найбільш довершених новел Кобилянської. Але, окрім ідейної лінії вбачаємо традиційне вплетення Кобилянською й ґендерних сюжетних елементів. Героїня новели - це виразно окреслена індивідуальність, що діє і живе в згоді з своїми бажаннями і розумом, оптимістично дивиться на світ.

Нудячись у колі цивілізованих філістерів, панночка ходить на прогулянки в гори. Вона утікала в товариство гордих смерек і орлів із задушливої атмосфери провінційного містечка. Сильний і нестримний дух природи, успадкований від бабуні-гуцулки, час від часу прокидався в її душі і кликав на гірські верхів'я, у чарівні й могутні Карпати, де вона відживала душею і тілом. Серед природи вона почуває в собі нові сили й бажання, відчуває себе частиною того велетенського, розкішного життя, яке бачить у лісі. Гори, могутні дуби, стрункі смереки, кремезні буки, буйна зелень, що розкинулася під її ногами, - все це так не схоже на лицемірні умовності й убозтво цивілізованих дикунів, що оточували її в батьковому салоні. Однак той же непогамовний і свавільний дух інстинкту штовхав її часом і до нерозважних вчинків, про що пізніше шкодувала. Тут вона зустрічається з молодим і вродливим гуцулом - дитиною цих гір, сином самої природи, вона бачить у ньому значно більше людяності й краси, не порушеної умовностями її світу, ніж у тих поклонниках, що оточували її в місті. Зустріч панночки і легіня-гуцула обірвала досі незвичний для них напрям життя. Гуцул засліплений небаченою красою дівчини, так не схожою на всіх знаних йому сільських дівчат. Панночка не може подолати в собі припливу тамованих досі пристрастей.

Привабливість героїні цієї новели - в небуденності, в оригінальності характеру, у вродженій відразі до всього міщанського й філістерського. Таких людей міщанське оточення не розуміє, вбачаючи в ній лише еротичну дівчину. Воно вважає їх диваками, сахається їх. І саме такі, з яскраво виявленим індивідуальним характером особистості привертають увагу письменниці. Вони люблять музику, як і їх авторка, світ часто сприймають через звуки мелодій, він розкривається перед ними симфонією, часом сонатою, а в ясні хвилі - радісною піснею, що пориває до верховин, збуджує найшляхетніші почуття.

Героїня визнає, що не почувається щасливою в особистому житі, вона марила про щастя, вижидала його щогодини. Уподобаному гуцулу ця дівчина, очі і усміх якої, як часто підкреслює авторка, «безконечно сумні», говорить: «Я така, що не має щастя…». Адже для таких жінок любов - це ще одна нагода, ще один спосіб самоствердження у житті. Тож цілком можна погодитися, що випадкове зближення панночки, дочки адвоката, з гуцулом - то лише спроба героїні «довести собі, що в коханні вона є такою ж вільною людиною, якою хотіла б бути і в соціальній сфері». Їх короткочасний зв'язок не має будучності, бо між ними - звичайний соціальний, а що ще більше вагомо - культурний бар'єр. Отож зображені в новелі «вільні» стосунки, не скріплюючись ще в зародкові ніякими високими почуттями та обов'язками, навіть найменшою духовною близькістю, розриваються так само швидко, як і виникають.

У новелі зіткнулися два світи - світ первісної, «з першої руки» природи і світ міщанський. Письменниця не ідеалізує примітивного життя гуцула, але бачить, що навіть у його житті більше змісту й краси, ніж у вимушеному нидінні панночки в колі міських філістерів.

Чеський критик Іржі Горак казав, що «Природа» - гамсунівське любовне інтермецо з баладним звучанням». Недарма панночка снила і про фіорди на півночі, і про морські хвилі. Її почуття, пристрасть прокидається від зіткнення з первозданною природою, яка й перемагає в ній панськовате виховання. Та Кобилянська йде далі, вона говорить про причини, які виростили дівчину хворовитою. Так, вона пише: «… через те, що виросла в неробстві, ніколи не заохочувана і не скріплювана, розпещена, виніжена, її сила спала й ниділа і переходила в хоробливу, безпричинну тугу». Якщо в дівчині голос природи виявляється сильнішим за умовності цивілізованого світу, то письменниця схильна пояснити це як красою самої природи, яка зачарувала дівчину і викликала в неї приспані почуття, так і тим, що її мати, з походження гуцулка, колись була дитиною цієї ж гірської, свободолюбної країни.

В «Природі» Кобилянська виявила себе незвичайним майстром, що вміє оповити свій твір ліризмом, проникати в саму глибінь почуттів і мріянь своєї героїні. Іржі Горак у згаданій промові говорив, що «ліризм вражаючої сили і небуденна майстерність пейзажистська підносять етюди «Битва» і «Природа» на рівень світовий». Кобилянська стає співцем Карпатських гір, лісів і з часом досягає в змалюванні буковинських пейзажів такої сили, що не має собі рівної ні в українській, ні інших літературах.

Природа і музика - два постійні супутники героїнь Кобилянської, вони найповніше розкривають їх характери, світ їхніх мрій, мету, до якої вони прагнуть.

Фрагмент «Valse melancolique» (1887) належить до кращих творів Кобилянської. Три відмінні індивідуальності розкриваються перед читачем. Спочатку ми знайомимося з Мартою. Любляча й ніжна жінка стане дбайливою матір'ю і зразковою господаркою. Вона у все вносить любов. Марта ладна «обійняти весь світ». У неї добре серце, вона хоче всім допомагати, але не може дати ради власним почуттям.

Іншою виступає її подруга по квартирі художниця Ганнуся, характер якої нестримний і непостійний. Вона добра й справедлива, але ці риси своєї вдачі не виявляє назовні. Вона може образити людину, а потім пошкодувати за свій непродуманий вчинок. Ганнуся - талановита, але розпещена дівчина. Вся її праця, всі її захоплення підпорядковані раптовим поривам настрою, почуттів. Вона йде за почуттями, воліючи не думати - розважливо це чи ні. Як і дівчина з «Природи», вона не замислюється над тим, що скаже світ про її почуття і особисте життя, «любов» малярки Ганнусі позбавлена майбутності, яка, за висловом Д.Лукіяновича, «сміливо понесла консеквенції «панни» з «Природи», до італійця, «батька її дитини», котрого вона, врешті, покидає, забравши з собою сина, бо «не могли погодитисяя в способі життя». Отож так само, як і в «Природі» «вільні» стосунки, не скріплюючись ніякими високими почуттями, розриваються дуже швидко.

І ось до Марти і Ганнусі - цих двох несхожих між собою жінок - приєднується третя. Письменниця спочатку знайомить нас із Софією Дорошенко через повідомлення служниці, яка вказує на окремі зовнішні, ніби несимпатичні деталі: ґудзик від пальта, що тримається на одній нитці, покусані рукавички. Читач уже підготовлений, але він ще не знає, з ким зустрінеться у творі, бо Марта каже про Софію тільки хороше, хоч мало її знає.

Героїні “Valse melancolique” за своїми характерами різні, але вони взаємодоповнюють одна одну. Софія - лірична й емоційна, мало зважає на зовнішнє, живе внутрішніми відчуттями і емоціями. Ганнуся - вольова індивідуалістка, яка не визнає опозиційних щодо себе поглядів, егоїстична і самозакохана. Марта - втілення Великої матері, вона все стерпить і всіх примирить, бачить своє покликання у служінні ближнім. Коли всі троє живуть разом, між ними складаються особливі стосунки, особлива духовна атмосфера. Зі смертю Софії гармонія втрачається. Таартистична ланка, яка постала з появою Софії у житті Марти і Ганнусі, коли вони стали ніби одним цілим, відповідає сутності українського менталітету, де поруч з емоційністю, вродженим аристократизмом і артистизмом існують егоїстичність і стихійність, які примирюють м'якість і доброта.

У першій же розмові з майбутніми товаришками по кімнаті вимальовується вдача Софія Дорошенко. І тепер Софії належить чільне місце в творі. Софія - це насамперед людина мистецтва, музики. Вона має вдачу спокійну й глибоко людяну, вміє пристрасно віддаватися улюбленій справі. Мимохідь читач дізнається про знехтуване кохання, коли її коханий віддав перевагу жінці із значним посагом. А Софія - незаможна, навіть бідна.

Удари життя, що спіткали Софію в коханні, не змогли зламати її людську гордість, заплямити її чисту душу. Вона нездатна коритися, принижуватися. Софія цілком поринає у світ музики. Та для того, щоб вчитися в консерваторії, треба мати кошти. Життєві обставини складаються так, що Софія не може продовжувати навчання. Цього удару вона не витримує і помирає, не досягши заповітної мети. Весь твір - прокляття капіталістичному світові, який руйнує особисте щастя людини, знущається з її почуттів, позбавляє можливості розвивати таланти. Де панує влада готівки, там не може бути ні розвитку талантів, ні повного щастя людей. Твір побудований так, щоб зміною подій розкрити соціальний підтекст психологічної драми героїні. Письменниця ніби не наголошує на соціальних причинах трагедії Софії. Але, коли читач учитується в новелу, вдумується в причини найбільш вразливих ударів, що випадають на долю Софії, то він пересвідчується - єдиним винуватцем є влада грошей. Суто композиційний момент - приїзд на кватиру в протилежному будинку нового мешканця, колишнього нареченого Софії і звістка про те, що її дядько не може надалі надсилати грошей, допомагають розкрити соціальний підтекст твору.

Софія - своєрідний тип «вищої людини», якому не судилося розвинутися вповні. Стоїчна, замкнута вдача героїні надійно приховує всі бурі й катастрофи, що роздирають її стражденну душу. І лише музиці, що єдина була її світом, її прилистком, своєму фортепіано Софія звіряє усі свої болі й печалі. Це одна з найтрагічніших постатей у творчості О.Кобилянської і в той же час одна з найбільш близьких письменниці своєю тонкою душевною організацією й артистичним світобаченням. Можна з певністю твердити, що в образі Софії Дорошенко О.Кобилянська прагнула втілити свою «поранкову душу», а також власне розуміння життя і свободи, щастя і любові.

Саме Софія в поєднанні із своїм обранцем і мала репрезентувати ідеал любові «вищої людини», про який писав Ніцше. «Я не з тих, що в міру люблять!» - говорить вона одного разу товаришці Марті. Її любов, справді, небуденна: «Таку широку любов, що мала мене вповні розвинути, ні, розцвісти мала мене, відала я йому (коханому). Не від сьогодні до завтра, лиш назавсігди мав стати сонцем для мене, щоб я розвинулася в його світлій теплі вповні…». Настільки високі стосунки можливі лише між «високими» людьми, однак, коханий Софії виявився людиною низької, міщанської натури, дрібнодухою і корисливою. Любов дівчини була «заширокою» для нього, щоб її міг зрозуміти і відповісти взаємністю, тож він попросту, як каже Софія, «втік». Страшна трагедія, яку пережила вона зі зрадою друга, загартувала і виточила її неприступну гордість, виробила в ній якусь, здавалося б, закаменілу вдачу. Найболючіше вразило Софію те, що чоловік, який був її ідеалом, виявися «мужиком» у найнижчому значенні цього слова. Він «продав» свою любов іншій жінці за маєток, не зумівши у свій час оцінити небуденність вдачі коханої дівчини. За його низьким розумінням, вона була «лише до любові» і належала до «тих, що їх береться за жінки». Адже філістерська «мораль» не мала за ідеал дружини жінку гострого розуму, незалежної вдачі і високих духовних запитів. Цими рисами Софія Дорошенко на гаду є ліричну героїню новели «Impromptu phantasie», однак відрізняється своєю стоїчною і високою,майже античною, трагічністю, глибиною якої переважає навіть такий складний образ, як Аглая-Феліцітас («За ситуаціями»).

Героїня новели «Impromptu phantasie» (1894) -- лірична дівчина, вона смілива й нетерпимо ставиться до будь-якого упокорення або приниження, читача приваблює її духовна краса. Наділена правдивим талантом і надзвичайно тонкою душевною організації, вона відчуває образи в тонах і барвах, увесь світ сприймає через звуки мелодій, і навіть власне майбутнє постає в її уяві радісною піснею, чарівною симфонією чи сонатою. Природно, що саме музика для героїні Кобилянської є найдосконалішим засобом вираження всієї глибини її думок, переживань і страждань, всієї повноти своїх поривань і прагнень, коли надмір почуттів не дозволяє висловити їх, або ж коли для цього навіть бракує слів.

 

Подібно до музики впливає на людське єство і природа. У нарисі «Impromptu phantasie» ці стихії навіть поєднуються, зливаються в один барвистий тон. Героїню цього твору ще з дитинства до нестями захоплювала грізна, дико-романтична буремна природа, в «зойках» якої вона вловлювала свавільну, пристрасну мелодію, своєрідну динамічну гармонію, що імпонувала її сильній, завзятій і відчайдушній натурі.

Отже, вищезгадані героїні О.Кобилянської, не зважаючи на свою надзвичайну духовну силу і міць. Навіть тоді, коли героїні Кобилянської, ігноруючи думку міщанського оточення, намагаються жити повним, гармонійним життям, їх щастя все ж має відтінок смутку. Суворе життя немилосердне до таких ніжних істот, які тримаються у бурхливому морі новочасного буття лише свого духа і гордості, чистої і світлої, як і їх душа, а від необережного, грубого дотику буденності в'януть і нидіють або ж ламаються і гинуть.

Новели Кобилянської були новим словом українській літературі. Саме тут письменниця надає особливого значення кожному слову і його місцю в реченні. Протестуючи проти безсердечного коригування стилю її творів, Кобилянська писала до П.Богацького: «Мусите знати, що коли я пишу короткі речі, я дуже поважно і глибоко застановляюся над кожним словом, мов беру на вершок голки дрібоньку ціточку і огріваю її своєю любов'ю. Без любові я нічого не пишу. Коли мені хто самовільно всадить якесь непрошене слово, що має моє заступити, бо це якому молодому паничикові або «професору» ліпше подобається, я б з болю вголос кричала, що мені попсовано, чи радше скалічено те, що виплило з серця, або я з життя взяла».