Романтична естетика циклу «Сім струн».

Творчість Лесі Українки багато в чому визначає розвиток модерністських тенденцій у літературі ХХ ст. Її неоромантична, символістська поезія та драматургія означили на рубежі віків увагу до нових цінностей, нових філософських, буттєвих проблем. Йдеться насамперед про зосередження на внутрішньому світі людини, на індивідуальній психології, яка тепер уже менше опосередковується суспільними впливами. Модерна естетика стала визначальною у творчості поетеси не одразу. Утвердження нових цінностей означало розрив зі старими святощами, колишніми авторитетами. Індивідуалізм, горда самодостатність сильної особистості ставали ідеалами молодого покоління, яке вже не задовольнялося закликами до громадської, суспільної роботи й боротьби. Поезія, краса ставали вищою цінністю. Бачимо, як від збірки до збірки Леся Українка все послідовніше й одвертіша в обстоюванні пріоритету індивідуальної свободи, свободи вибору і свободи творчості.

Питання нового, модерного мистецтва стало для Лесі Українки чи не основним. Естетичне і культурне обґрунтування нового мистецтва займало поетесу і теоретично (теорія “новоромантизму”), і практично (у драмі “У пущі”, де ідея “нового” мистецтва поставлена у зв’язок з естетичним декадансом, громадським утилітаризмом і буржуазним прагматизмом). Мистецька й соціальна драма скульптора Річарда Байрона, подібно до Кассандри, окреслюється розірваним комунікативним контекстом, в якому індивідуально-творчий порив і громадсько-утилітарний принцип несумісні.

Вся творча практика Лесі Українки варіює і розгортає проблематику не об’єктивного історичного характеру, а питання дискурсивні, проблематику, пов’язану з характером, змістом, формою, підтекстом і контекстом людського існування та спілкування. У драмі Лесі Українки “Кассандра” немає єдиної Правди, оскільки смисл сказаного народжується з контексту – з усієї сукупності думок, міфологічних алюзій, раціональних передбачень, пропозицій і припущень, із риторики доказу й переконання, із єдності автора, акторів і глядачів в єдиному творчому дійстві.

Модернізацію української літератури пов’язувала з вимогами досконалої, виробленої форми, з дисципліною духу й стильовою вибагливістю. Провідним стилем своєї доби вважала новоромантизм. Цей стиль, пов’язаний для кожної літератури з відмовою від реалістичної конкретики, з поривом ins Blau та увагою до індивідуальної психології й індивідуальних ціннісних орієнтацій. Негоція плаского реалізму, натуралізму з його життєподібністю й “науковістю”, опосередкованістю людини зовнішніми обставинами означала розрив, принаймні у зрілій творчості, з попередньою українською традицією, причому традицією, не лише реалістичною, але й романтичною. Із закоріненим у фольклор українським романтизмом у Лесі Українки теж небагато спільного.

Її неоромантичні персонажі-бунтарі вирізняються насамперед вольовитістю, цілеспрямованістю та стоїчною готовністю до боротьби й протистояння загалові. Ці неоромантичні орієнтації поєднуються у творчості з тенденціями, які можна означити як неокласичні. Вибираючи вже апробовані образи й сюжети, Л.У. здебільшого розгортає маргінальні, ледь означені мотиви, не наголошені традиційними інтерпретаціями. Якраз тут їй вдавалось, зокрема, оригінально розкрити інтелектуальний і чуттєвий досвід модерної жінки, уникнути найжорстокіших табу, продиктованих патріархальним поглядом га світ. Водночас, очевидно, це звернення до авторитетних класичних структур допомагало їй вийти з прокрустових меж української розповідної традиції, яка майже не мала вироблених засобів для аналізу модерної свідомості, внутрішнього світу інтелігентного персонажа-сучасника.

4. У 1898 році у “Літературно-науковому віснику” з’являється стаття І.Франка про творчість Лесі Українки, в якій він ставить поетесу в один ряд із Шевченком: “Від часу Шевченкового “Поховайте та вставайте, кайдани порвіте” Україна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як із уст сеї слабосилої, хорої дівчини”. Справді, це була людина виняткової мужності і принциповості, духовної краси і мистецького обдарування. Її талант виявився у багатьох різновидах літературної праці – поезії, драматургії, прозі, літературній критиці і публіцистиці, перекладацькій роботі і фольклористиці.

З перших кроків праці поетеси помічаємо тяжіння до ліричного циклу. Інтерес до циклу як композиційного засобу лірики не втрачається на протязі усієї її літературної діяльності. Ліричний цикл у творчості Лесі Українки відіграє важливу композиційну функцію, розширює можливості ліричних жанрів. Предмет зображення подається у різних аспектах, лірична поезія переростає рамки одноразового спалаху почуття, думки, настрою, а сприймається як частина цілого. В колі інших поезій вона доповнює і розширює внутрішній підтекст, що об’єднує весь цикл. У Лесі Українки бачимо такі принципи компонування циклу: ідейно-тематичний (зброя, меч двосічний на ворога – у циклі “Ритми”), зоровий принцип (“Подорож до моря”), музичний (“Сім струн”).

На початку 1893 р. у Львові виходить перша збірка поезій Лесі Українки – “На крилах пісень”, яка, за оцінкою Франка, становить без сумніву найважливіший поетичний здобуток української оригінальної літератури за 1892 рік. У збірку ввійшли цикли “Сім струн”, “Зоряне небо”, “Сльози-перли”, “Подорож до моря”, “Кримські спогади”, “Дитячі” та ще 29 поезій, не об’єднаних у цикли (серед них “Contra spem spero”, “Досвітні огні”, “Мій шлях”), а також поеми “Самсон”, “Місячна легенда” та “Русалка”. Осип Маковей виділяв три мотиви: нарікання на власну долю, доля України та захоплення природою. Сумовитий настрій він пояснював переважно тяжким станом здоров’я поетеси.

Збірка перейнята мотивами стоїчної боротьби з долею, не новими, зрештою, в тодішній українській літературі, багато в чому наслідувальними закликами до самопожертви, до служіння рідному народові. Однак мотиви стоїчного протистояння набували у Лесі Українки, яка з раннього дитинства була змушена боротися з тяжкою недугою, особистісного забарвлення. У збірці авторка ще охоче використовує риторичні фігури безпосереднього звертання до адресата – України, народу, рідного краю… Знаходимо тут узвичаєні образи тяжкого шляху й колючих тернів уздовж нього, негоди і “темної ніченьки”, провідної зорі й омріяної “волі гожої”.

Збірку відкриває цикл патріотичної лірики “Сім струн”, з якого постає образ “бездольної матері” України, що дістає свій розвиток у наступному циклі “Сльози-перли”. Характерною є еволюція ліричного героя від оплакування до постановки питання “або погибель, або перемога”. Тут звучить не безсилля, але віра у справедливість боротьби до загину. Мотив незнищенного оптимізму звучить у вірші “Contra spem spero”, котрий утверджується як кредо молодої письменниці. Попри всі злигодні й неприхильність долі, лірична героїня буде боротись, навіть не маючи твердої певності майбутньої перемоги. Саме боротьба, протистояння злу, хай і без надії на успіх, надає смислу людському існуванню. Небуденний темперамент, своєрідний бунтарський активізм проявляються у багатьох віршах, так що жалі-голосіння переборюються задля незмиренної боротьби, боротьби не так із зовнішніми обставинами, як із власним розпачем. Автобіографізм, інтимність цього стоїзму тяжко хворої поетки часом відсвіжують навіть зужиті вже у літературі попередніх епох формули протистояння злій долі: піднімати сізіфів камінь на “гору круту” з веселим викликом і зневагою до фатуму та його вершителів.

Те саме намагання перебороти всі перешкоди, розпач і зневіру наснажує й звертання до громадських тем. Етика боротьби у Лесі Українки – це етика гордої жертовності. Її лірична героїня зрікається безсилих сліз, яких так багато пролили попередники. Сліз, що ллються від безсилля, – треба соромитись. У вірші “І все-таки до тебе думка лине” авторка формулює знаменитий афоризм – “Що сльози там, де навіть крові мало!” Тим, хто живе серед бурі, в епоху боротьби й героїки, слід забути “журбу безсилля”.