Кістяківський Б.О. Вибране. Бібліотека часопису «Філософська і соціологічна дум­ка». Серія «Українські мислителі». - К.: Абрис, 1996. -С. 371. 5 страница

• мають встановлюватися виключно законами;

• бути пропорційними до визначеної конституцією і законами мети;

• обґрунтовані публічними інтересами, необхідними для нормаль­ного функціонування демократичного суспільства, або захистом прав інших людей. Крім того:

• будь-які обмеження прав мають застосовуватися лише у тому разі, якщо не існує інших, менш обтяжливих заходів досягнення мети забез­печення публічних інтересів, прав інших осіб;

• наслідки обмежень прав не повинні бути надмірними;

• обмеження не повинні спотворювати суть обмежуваних прав.

На жаль, у вітчизняній практиці обмеження прав людини нерідко ма­ють місце випадки, коли за нібито формально законним їх обмеженням спотворюється або й зовсім вихолощується принциповий зміст права.

Чи не найяскравішим прикладом такого спотворення можуть слу­гувати майже ідентичні судові рішення про «обмеження шляхом за­борони» масових мирних зібрань громадян біля Адміністрації Пре­зидента України, Кабінету Міністрів України, інших урядових установ, Центральної виборчої комісії тощо, поширені як до, так і особливо під час Революції Гідності 2013-2014 років. Адже, скажімо, масові мі­тинги громадян проти фальсифікації виборів, які мали місце під час останніх виборчих кампаній, мають сенс лише тоді, коли громадяни можуть продемонструвати свій протест саме органам, які за законом відповідають за виборчий процес. Будь-який мітинг чи демонстрація, проведені далеко за межами досяжності цих органів, а тим більше в безлюдних місцях на схилах Дніпра чи на Окружній дорозі, як пропону­вали деякі представники провладних фракцій у парламенті і високопо­ставлені державні чиновники під час масових мирних протестів кінця 2013 - початку 2014 років, повністю вихолощують суть цього права, до­водячи ситуацію до абсурду.

Можна було б також навести подібні приклади з обмеженням інших прав людини, зокрема, права на вільне збирання, зберігання, вико­ристання і поширення інформації (за винятком суто конфіденційної) щодо публічних осіб; права володіти, користуватися і розпоряджати­ся своєю власністю, користуватися об'єктами державної і комунальної власності тощо.

Ситуація, яка склалася в Україні щодо обмеження прав людини, обумовлена певною мірою відсутністю, на відміну від багатьох євро­пейських країн, прямого закріплення принципу пропорційності у Кон­ституції України, хоч він випливає з більш загального конституційного принципу верховенства права, якому буде присвячений окремий роз­діл підручника. Проте головна проблема полягає не стільки у консти­туційному закріпленні названого принципу, хоч це зробити необхід­но, скільки у зміні стилю мислення політиків, державних чиновників і юристів, що, як свідчить історія,

відбувається досить повільно.

2.6. Міжнародні і європейські стандарти прав людини та їх вплив на правовий статус особистості і поступальний розвиток права

Тривалий час, навіть після виникнення поняття прав людини як ок­ремої категорії, вважалося, що відносини між державою і людиною - це внутрішня справа держави, а тому вони мають регулюватися ви­ключно національним, внутрішньодержавним правом, хоч окремі міжнародні акти, спрямовані на захист прав людини (заборона рабо- юргівлі, захист жертв воєнних конфліктів тощо) з'явилися ще у другій половині XIX століття.

Такі настрої в деяких країнах, зокрема в Україні (принаймні серед по­літиків), повністю не подолані й сьогодні. Тим часом у сучасному світі і іроблема прав людини вийшла далеко за межі кордонів окремих дер­жав, набувши надтериторіального, наднаціонального характеру. Вони перестали бути внутрішньою справою держав, а стали об'єктом міжна­родно-правового регулювання.

Питання про необхідність закріплення і забезпечення прав людини в масштабах всього міжнародного співтовариства, а не лише в наці­ональних законах (передусім, конституціях) постало на порядку ден­ному одразу ж після закінчення Другої світової війни, хоч про доціль­ність такого закріплення висловлювалися думки й раніше. Актуалізація цього питання в повоєнний період обумовлена насамперед масовими порушеннями прав людини під час війни, причому не тільки з боку во­рожої сторони. Нерідко громадяни виявлялися незахищеними від сва­вілля влади власної держави.

Першим міжнародним актом, цілі якого основані на загальній пова­зі до прав людини, став Статут ООН 1945 року; у статтях 1 та 55 він зобов'язував Організацію Об'єднаних Націй сприяти «повазі до прав людини і основоположних свобод для всіх, незалежно від раси, статі, мови і релігії». Свій подальший розвиток ці цілі одержали у прийнятій Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року. Загальній деклара­ції прав людини, яка проголосила досить широкий спектр громадян­ських, політичних, економічних, соціальних і культурних прав людини.

 

Хоч Декларація не вважається (принаймні більшістю міжнародників) зобов'язальним міжнародно-правовим документом, сьогодні загаль­новизнано, що вона є одним з найважливіших документів XX століт­тя.

Ніхто не сумнівається у тому, що Декларація становить собою той мінімальний набір прав людини, якого мають дотримуватися всі дер­жави - члени ООН. Положення Декларації стали основою національ­них конституцій та численних міжнародно-правових документів з прав людини. Ці положення враховуються також в рішеннях міжнародних судових органів та інших юридичних актах.

Після прийняття Загальної декларації прав людини розпочалася тривала робота над підготовкою міжнародно-правових пактів з прав людини, які, розвиваючи положення Декларації, стали б юридично обов'язковими для держав, що приєдналися до цих пактів. Ця робота завершилася лише у 1966 році прийняттям двох міжнародно-правових пактів - про громадянські і політичні права та про економічні, соціальні і культурні права. Разом з Загальною декларацією прав людини ці між­народні пакти (та два Додаткових протоколи до першого з них) станов­лять Міжнародний білль прав людини.

За майже 50 років, що минули з часу прийняття вказаних пактів, їх положення були розвинені і доповнені цілим рядом інших міжнародно- правових документів у сфері прав людини - конвенцій, хартій,резолюцій, протоколів тощо.

Узгоджені і визнані міжнародним співтовариством, зафіксовані міжнародно-правових пактах та інших міжнародних документах принципи і норми щодо прав людини, дотримуватись яких має будь­те цивілізована держава як член цього співтовариства, утворю­ють поняття «міжнародні стандарти прав людини». Термін «стан­дарт» (від англ. standard) означає «взірець», «модель». Відповідно до ілумачного словника української мови «стандарт» - це єдина типова форма організації і здійснення чого-небудь. У цьому разі йдеться про типову модель діяльності держав у сфері визнання, забезпечення і за­хисту прав людини.

Міжнародні стандарти прав людини конкретизуються і розвиваються регіональними міжнародними організаціями з урахуванням регіональ­них особливостей, пов'язаних з розумінням прав людини, історичними традиціями, ступенем розвинутості нормативної бази тощо.

В європейській літературі з загальної теорії права та міжнародного права найпоширенішим є поняття «європейські стандарти прав люди­ни», що цілком логічно.

Європейські стандарти прав людини - це узгоджені і визнані єв­ропейським співтовариством (європейською спільнотою держав), зафіксовані в юридичних актах та інших документах європейських міжнародних організацій принципи і норми щодо прав людини, до­тримуватись яких зобов'язана будь-яка держава - член цих органі­зацій або ж яка має намір стати їх членом.

Історія становлення європейських стандартів прав людини фактично бере початок із створення у 1949 році міждержавної регіональної орга­нізації- Ради Європи, основним пріоритетом якої відповідно до статті І Статуту є «захист і подальший розвиток прав людини і основополож­них свобод». Цілі Статуту Ради Європи знайшли свою конкретизацію в підписаній рядом держав у листопаді 1950 року у Римі Конвенції про *ахист прав людини і основоположних свобод (Європейської Конвен­ції про захист прав людини), до якої у 1997 році приєдналася Україна. Конвенція, на відміну від Загальної декларації прав людини, є міжна­родно-правовим договором, що має зобов'язальний характер. Це ви­пливає не лише із самої назви (від лат. convention - договір, угода), а й з її змісту. Відповідно до статті 55 Конвенції, держави-учасниці у разі виникнення спору, що підпадає під дію Конвенції, відмовляються вирі­шувати його будь-яким іншим міжнародно-правовим способом, ніж це передбачено Конвенцією.

Приєднуючись до Конвенції, держава бере на себе міжнародно-пра­вові зобов'язання поважати права людини, гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені Конвенцією (стаття 1). Це означає, що держава має дотримуватись цього мінімаль­ного європейського стандарту, визначеного Конвенцією; відхід від нього можливий лише в бік розширення прав і свобод людини.

Окрім вказаної Конвенції суттєвий внесок у формування європей­ських стандартів прав людини зробили ряд інших регіональних між­народно-правових документів - Заключний акт Наради з безпеки та співробітництва в Європі (НБСЄ) 1975 року, підсумковий документ Ві­денської зустрічі держав - учасниць НБСЄ 1989 року, Паризька хартія для нової Європи НБСЄ 1990 року та ін.

Вплив міжнародних і європейських стандартів прав людини на її пра­вовий статус та поступально-прогресивний розвиток права важко пе­реоцінити.

З міжнародним (і, відповідно, європейським) визнанням прав лю­дини особистість набуває принципово нового правового статусу, вона включається у сферу юридичних зв'язків, які не обмежуються кордо­нами окремої держави, і стає учасником процесів, що відбуваються у сфері прав людини у міжнародному та європейському співтовари­ствах, тобто набуває ознак міжнародної правосуб'єктності (суб'єкта міжнародного права), до чого повернемося пізніше.

Як носій прав і свобод людини особистість підпадає таким чином не тільки під юрисдикцію тієї чи іншої держави, а й під юридичний захист міжнародного співтовариства (міжнародного права).

Система засобів і способів такого захисту (її часто іменують міжна­родною правозахисною системою) досить розгалужена. Вона охоплює комплекс взаємопов'язаних організацій, органів і установ та інститутів як планетарного, так і регіонального характеру.

Універсальний міжнародний захист прав людини здійснюється нині в межах ООН та її спеціалізованих органів і установ (Ради безпеки ООН, Комітету з прав людини, Комітету з прав дитини, Комітету ООН про­ти катувань, ЮНЕСКО, Міжнародної організації праці (МОП) тощо), а регіональний - в межах відповідних правозахисних систем - міжаме­риканської (організація американських держав), азіатської (Асоціація держав Південно-Східної Азії), африканської (Організація африканської єдності) та європейської.

Остання є найрозвиненішою і найдосвідченішою з регіональних пра­возахисних систем. Вона охоплює Раду Європи, Європейський союз, Парламентську асамблею Ради Європи, Міжпарламентську асамблею

Європейського Економічного Співтовариства (Європарламент), Раду ОБСЄ, Європейську комісію з прав людини та ін.

Особливе місце в міжнародній та регіональних правозахисник си­стемах посідають міжнародні й регіонально-міжнародні суди. Серед перших відзначимо Міжнародний суд ООН (хоч його призначення - розгляд спорів між державами, проте за скаргами держав він може розглядати також справи, що стосуються прав людини; як свідчить його практика, такі справи були предметом розгляду неодноразово) га Міжнародний кримінальний суд (розглядає справи щодо осіб, від­повідальних за найсерйозніші злочини, що викликають стурбованість міжнародного співтовариства - геноцид, апартеїд, злочини проти лю­дяності, воєнні злочини тощо).

Регіональна європейська система юстиції включає два регіональних міжнародних суди - Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ), створе­ний відповідно до розділу 2 Конвенції про захист прав людини і осно­воположних свобод (ЄСПЛ розташований у м. Страсбурзі) та Суд Єв­ропейського союзу (Європейський суд справедливості, розташований у Люксембурзі). Пряме відношення до України має поки що перший з названих судів, про що вже згадувалося. До його практики автори під­ручника звертатимуться й надалі підчас розгляду наступних тем.

Значення міжнародних і європейських стандартів прав людини не обмежується міжнародним правом та набуттям особистістю нового правового статусу - учасника міжнародно-публічних правових відно­син. Вони мають істотний вплив також на національне право, причому не лише як важливий фактор розвитку прав людини в окремих держа­вах, а й як нормоутворювальний чинник загалом. Адже, як випливає із згаданих міжнародно-правових документів, обов'язок держави по­лягає не тільки у визнанні прав людини, зокрема через їх закріплен­ня у конституціях і законах, а й у створенні механізмів забезпечення цих прав всіма державними структурами та здійсненні контролю за їх ефективністю. Інакше кажучи, орієнтиром всієї державної діяльності, наголосимо ще раз, має стати людина, її права і свободи. Існування держави та її інститутів виправдане в тій мірі, в якій вони спроможні задовольнити нагальні потреби людини.

 

Розділ З

ПРИНЦИПИ ПРАВА

3.1. Природа принципів права

Принципи права - одне з найпоширеніших понять загальної теорії права. Вони є предметом розгляду практично всіх підручників і на­вчальних посібників із загальнотеоретичного правознавства. Проте, по-перше, принципи права розглядаються, як правило, після тем, при­свячених походженню права, його ознакам, функціям тощо, чим ство­рюється враження, що принципи права як феномен в історичній ретроспектив сформувався пізніше, ніж виникло саме право; по-друге, як і чимало інших тем, вони продовжують висвітлюватися переважно з позитивістських позицій.

Під принципами (від лат. ргіпсіріит - первинне, визначальне) пра­ва зазвичай розуміють відправні ідеї, основні засади, що визначають зміст і спрямованість правового регулювання.

Відповідно до усталеної з радянських часів традиції переважно тлу­мачиться також джерело походження принципів права. Вони розгля­даються здебільшого як результат нормотворчої діяльності держави (яка у свою чергу ґрунтується на пізнаних об'єктивних закономірностях суспільного розвитку); закріплюються в нормативно-правових актах, насамперед в конституціях і законах, або прямо, або ж виводяться ло­гічним шляхом із сукупності правових норм чи законодавства в цілому.

Залежно від формального закріплення (чи не закріплення) вихідних ідей права в нормативно-правових актах, досі поширеними є думки про необхідність розрізняти принципи права і принципи правосвідо­мості, принципи права і правові принципи тощо. Інакше кажучи, за­початкований юридичним позитивізмом надмірний раціоналізм у підходах до розуміння природи принципів права у вітчизняному пра­вознавстві не подоланий досі.

Тим часом природа принципів права набагато складніша; вона не ІЩеже бути адекватно пояснена з юридико-позитивістських теоре- іичних позицій. Не зупиняючись на її детальній характеристиці, від- ІНачимо основні моменти, які стосуються цього доволі складного Питання.

Принципи права, як і право - це продукт людської діяльності. Ста- Иоилення принципів відбувалося разом із становленням права в про­цесі взаємодії, комунікації між людьми.

Як невідчужувані права людини і право взагалі, принципи права Мають недержавне джерело походження. їх коріння часто слід шука­ти в релігії, зокрема в таких божественних заповідях, як «не вбий», укради» тощо, які фактично притаманні всім релігіям і які поши­рюються на віруючих незалежно від віросповідання і конфесій; у су­спільній моралі, зокрема в такихїї засадах, як «віддай кожному своє» (яа його заслугами), «турбуючись про власне благо, не зашкодь іншо­му», «не будь суддею у своїй власній справі» тощо, які у свою чергу ґрунтуються на суспільних уявленнях про справедливість, правиль­ність, добропорядність та інших моральних цінностях; у міфології (на­приклад, встановлення табу на кровозмішування).

і Формування принципів права підпорядковувалося вирішенню практичних завдань - прийняттю рішень у конкретних життєвих ситуа­ціях (казусах). Своїм формуванням принципи права й дотепер значною мірою зобов'язані судовій практиці, а не законодавцю.

У зв'язку з цим за західною традицією прийнято розрізняти при­роду принципів права, включених до текстів конституцій та інших нормативно-правових актів, і природу загальних принципів права, які можуть застосовуватися навіть за відсутності законодавчих тек­стів. Тобто джерелом таких принципів є не текстуальне чи змістовне їх закріплення в конституціях та інших нормативно-правових актах, а судова практика.

В. Це не означає, що судді є вільними у формулюванні тих чи ін­ших загальних принципів права; вони не є продуктом виключно су­дового розсуду. Загальні принципи права - це вираження узагальне­ного правового досвіду та правових тенденцій, що розвиваються в глибинах нормативно розвиненого суспільного життя. На їх появу і розвиток впливають не тільки норми позитивного права, а й багато інших нормативних і ненормативних чинників - мораль, релігія, зви­чаї, політика (особливо міжнародна), наукові теорії і концепції тощо. Правовість же вказаних тенденцій полягає у тому, що вони, по-пер- ше, тією чи іншою мірою змінюють передумови нормативно-право­вого регулювання і визначають його спрямованість на майбутнє, а по-друге, неодмінно знаходять своє вираження (опредмечуються) в судовій практиці¹.

Як уособлення системи загальнолюдських суспільних цінностей, найважливіші принципи права мають універсальний характер, тобто в тому чи іншому варіанті притаманні всім правовим системам, хоч і мають різні форми зовнішнього вираження (далеко не завжди фіксу­ються в якомусь конкретному юридичному документі), різні терміно­логічні позначення^{[37] [38]} або навіть до цього часу існують в синкретичному, невідокремленому від інших соціальних регуляторів (релігії, моралі, звичаїв) вигляді, тобто їх виокремлення в особливу правову категорію не відбулося. Свою конкретизацію універсальні принципи знаходять в інших принципах, що відображають специфіку тих чи інших правових систем, їх структурних підрозділів тощо.

Принципи права не просто визначають зміст права та спрямо­ваність правового регулювання, а й їхню людиноцентричну природу. Вони є своєрідним індикатором права, оскільки задають формат, який дозволяє праву виконувати своє призначення в суспільстві - створю­вати умови для нормальної життєдіяльності людей, бути антиподом свавілля і беззаконня, забезпечувати рух суспільства до свободи і со­ціального прогресу.

Усвідомлення того, що принципи права, як і право загалом, є результатом творчої діяльності людей, їхнього практичного досвіду, що вони покликані слугувати передусім людині - носію абсолютної, а не тільки соціальної цінності, забезпеченню її невідчужуваних прав і свобод - необхідна умова світоглядного переосмислення наших традиційних уявлень про право та інші правові явища. Саме цим пе­реважно зумовлене місце теми принципів права в структурі цього підручника.

3.2. Поняття принципів права та їх класифікація

Як випливає з викладеного, під принципами права слід розуміти ВІД­НОВНІ ідеї, що визначають природу права, його соціальне призначен- I ми, найбільш важливі юридичні вимоги, творцями й адресатами яких є люди (суб'єкти права).

Сформулюємо ознаки принципів права.

1 Принципи права як безпосереднє вираження, уособлення за- іальнолюдських суспільних цінностей (людської гідності, особистої кіиономії, солідарності, довіри тощо) спрямовані на їхнє утвердження, Ііібезпечення і захист, дозволяють відтворити їх при формуванні та дії Р права. Принципи права символізують дух права, пов'язують право з І мораллю, політикою, економікою, переводять на мову правових ка­тегорій і репрезентують суспільні інтелектуально-ціннісні настанови і тенденції. Принципи формують переконання суб'єктів у правовій сфе­рі, впливають на ухвалення ними юридично значущих рішень.

2. Принципи права мають найбільш загальний, абстрактний характер У зв'язку з цим перед суб'єктами нормотворчості і лра- Юзастосування постає важливе завдання - наповнити принципи як тягальні ідеї нормативним змістом. Таке наповнення відбувається в процесі практичної діяльності різних гілок влади. Зрозуміло, що це є традиційним завданням органів законодавчої влади, яке виконується ними в процесі поточної нормотворчості. Важливу роль у вираженні принципів та їх застосуванні відіграють також суди. Питання про спе­цифічний зміст принципу зазвичай вирішується ними тоді й остільки, коли й оскільки це стає необхідним при вирішенні конкретної справи. Унаслідок цього принцип як ідея перетворюється на сукупність кон­кретних вимог.

3. Принципи права визначають зміст системи права та її струк­турних елементів, а також напрями їхнього подальшого розвитку.

Вони виконують функцію стрижнів системи права, сприяють її єдності та стабільності, об'єднують і цементують такі важливі складові сис- ісми права, як галузі, підгалузі та інститути права. Принципи права в обов'язковому порядку відображуються у принципах нормотворчості, правозастосування, тлумачення права, визначають напрям розвитку всієї правової системи.

4. Принципи права спрямовують формування норм права. Ос­танні формуються під впливом певного принципу або групи прин­ципів і не повинні їм суперечити. Норми права зазвичай є проявами

дії принципів, засобами їх конкретизації. Наприклад, принцип спра­ведливості знаходить свою конкретизацію в багатьох процесуальних нормах: право на судовий захист порушеного права, право на право­ву допомогу, право бути заслуханим у суді, вимоги гласності та зма­гальності судового процесу, неупередженості судочинства, розгляду справи у розумний строк та ін.

5. Від правових норм принципи права відрізняються більшою ста­більністю, оскільки залишаються незмінними протягом тривалого часу.

Отже, принципи права - це найбільш загальні і стабільні вимоги, що уособлюють суспільні цінності, дозволяють відтворити їх при формуванні та дії права, визначаючи його характер і напрями по­дальшого розвитку.

Залежно від сфери дії принципів у межах системи права вони поді­ляються на загальні, міжгалузеві, галузеві, а також на принципи під- галузей та інститутів права. Ці принципи притаманні, відповідно, праву в цілому, декільком галузям права, окремим галузям, підгалузям або інститутам права.

Особлива значущість певних принципів для права дає можливість виокремити основоположні принципи права, тобто ті, що лежать в його основі, утворюють його фундамент.

3.3. Основоположні і загальні принципи права

Основоположні принципи права - це найбільш важливі, фундамен­тальні вимоги, на яких ґрунтується право як соціальний регулятор.

Ці принципи є вираженням найважливіших цінностей, що притаман­ні праву, і тому найбільш яскраво виражають його дух. Вони забезпе­чують змістовну легітимацію права, визначають розуміння «правиль­ного» і «неправильного», є дороговказами при встановленні межі між дозволеним і недозволеним у суспільних відносинах.

На підставі цих принципів формуються норми й інститути всіх галузей права, приймаються нормативні та індивідуальні правові акти, здійс­нюється весь процес правового регулювання. Вони втілюють нероз­ривний зв'язок минулого, сьогодення та майбутнього правової систе­ми, характеризують специфіку правової культури суспільства.

Основоположними принципами права є такі.

1. Справедливість, котра від античності до сьогодення розглядаєть­ся як провідна ідея, обов'язковий елемент права. Вона є вирішальною у визначенні права як регулятора суспільних відносин, одним із його загальнолюдських вимірів.

Принцип справедливості слід розглядати у трьох аспектах: формаль­ному, змістовному та процедурному.

1.1. Основна ідея формальної справедливості - до однакового слід ставитись однаково. Вона присутня в самому понятті права, яке за с воєю природою є нормативним явищем. Саме право здатне викону­вати роль незацікавленої особи, яка вирішує конфлікти, що виникають між людьми. Воно має демонструвати неупередженість (безсторон­ність) та послідовність як при створенні, так і при застосуванні пра­вил. Саме з цього, наприклад, випливає образ богині справедливості Феміди із зав'язаними очима. Мінімальною умовою справедливості є заборона свавілля. У правовій сфері формальна справедливість втілю- с гься в принципі формальної рівності.

1.2. Змістовна справедливість втілюється в такому загальному принципі права, як пропорційність. За влучним висловом Ульпіана, справедливість - це незмінне і постійне прагнення надати кожному належне йому право. Символом пропорційності можуть бути терези Феміди, які в цьому контексті відповідають за точність вимірювань на­лежного.

Змістовна справедливість вимагає, зокрема, пропорційності юри­дичної відповідальності вчиненому правопорушенню, установлення і диференціювання публічно-правових обмежень залежно від конкрет­них обставин, що зумовлюють їхнє запровадження, установлення і застосовування справедливих та ефективних форм перерозподілу сус­пільного доходу з метою забезпечення добробуту всіх громадян.

1.3. Процедурна справедливість вимагає додержання процедур­них правил, спрямованих на забезпечення справедливості результату, незалежно від інших обставин. Наприклад, під час судочинства вона зумовлює такі правила: не можна бути суддею у власній справі; кож­на сторона повинна бути вислуханою; обвинувачений може зберігати мовчання; суддя має виявляти неупередженість (безсторонність); про­цес повинен бути публічним та ін.

2. Рівність є обов'язковою вимогою, що ставиться до будь-якої правової системи. Вона передбачає вимогу поводитися в однакових випадках однаково, а у відмінних - неоднаково і забороняє дискри­мінацію як одне з найочевидніших порушень принципу рівності. В ос­нові сучасного розуміння рівності лежить ідея справедливої рівності можливостей, згідно з якою членам суспільства мають бути створені реальні можливості конкурувати з іншими його членами, причому з достатніми шансами на успіх.

З цією метою право, по-перше, запроваджує такі принципи, як рів­ність перед законом, рівність перед судом, рівність прав, свобод і обов'язків громадян.

По-друге, надзвичайно важливим для реалізації рівності є принцип недискримінації, який означає заборону необґрунтованого відмінно­го ставлення (встановлення різниці, винятків, обмежень чи переваг) до осіб, які перебувають в однаковій ситуації, чи однакового підходу до осіб, які перебувають у відмінних ситуаціях.

По-третє, заради сприяння рівності держава може вдаватися до по­зитивної дискримінації (політики позитивних дій), котра реалізу­ється як тимчасовий захід з метою створення більш сприятливих умов для певної категорії осіб порівняно з іншими категоріями і в такий спосіб компенсує існуючу між ними фактичну нерівність. Так, в Україні політика позитивних дій реалізується для того, аби досягти тендерної рівності.

3. Свобода. Право ґрунтується на визнанні свободи беззаперечною соціальною цінністю, послідовно втілює її у своїх принципах та інститу­тах, закріплює та захищає легітимовану міру свободи. Усе це дає під­стави розглядати право як головну інституцію, що забезпечує індиві­дуальну свободу, а свободу - як одну з основних ідей, що надихають право. Безпосереднім виявом свободи в усіх її багатоманітних життє­вих виявах є права людини. Вони надають особі конкретного, реально­го статусу вільної людини, захищають її від можливих порушень.

Принцип свободи зумовлює такі вимоги, що мають бути втіле­ні в праві: принцип «людині (громадянину) дозволено все, що не за­бороняється законом»; принцип поваги і непорушності прав людини; принцип автономії; принцип багатоманітності; принцип толерантності; принцип субсидіарності та ін.

4. Гуманізм. Він вимагає визнання людини найвищою цінністю, виходить з презумпції доброчесності людини. Гуманізм означає, що право має бути підпорядковане служінню людині, її потребам та інте­ресам, забезпеченню їх юридичної захищеності, створенню умов для вільного людського розвитку і самореалізації. Особливе значення для сучасного права має ідея гідності людини, яка є однією із загальних конституційних засад (див. статтю 3 Конституції України). Визначаль­ним для втілення і захисту гідності особистості, її індивідуальності та неповторності є інститут невід'ємних і невідчужуваних прав людини.

Загальні принципи права - це вихідні ідеї, що притаманні праву в ому, діють у всіх його галузях та інститутах.

Загальні принципи поширюються на всі галузі та інститути права.

они надають правопорядку необхідний аксіологічний вимір, указу­ючи на цінності, які визначають право в цілому, утворюють моральну і» нову права, його духовний фундамент. Загальні принципи формують підвалини не тільки тлумачення та реалізації норм права, а й самого Процесу нормотворчості, є конкретизацією основоположних принци­пів, на основі яких вони забезпечують єдність права.

На думку багатьох дослідників, загальні принципи права тісно пов'я- Iані з теорією природного права. Вони нерідко ґрунтуються на «при­родній справедливості», загальній для всіх правових систем, розгля­даються як засіб перенесення природного в позитивне право. Без цих принципів правопорядок, імовірно, не зміг би існувати.

Водночас деякі загальні принципи (спеціальний закон скасовує за­гальний; наступний закон скасовує попередній; ніхто не може переда- іи прав більше, ніж має сам; суд повинен поважати думку демократич­но легітимованого законодавця; суд не повинен без вагомих підстав підступати від існуючої практики; «мертве право» (jus nudum) не є пра­вом та ін.) породжені вимогами юридичної логіки, техніки й практики.