Кістяківський Б.О. Вибране. Бібліотека часопису «Філософська і соціологічна дум­ка». Серія «Українські мислителі». - К.: Абрис, 1996. -С. 371. 10 страница

Наведені приклади суперечностей між правом і державою не є їх ви­черпним переліком. Протиріччя трапляються й в інших випадках та в інших сферах, де перетинаються право і держава. Подоланню цих су­перечностей мають сприяти розвинені механізми судового контролю за діяльністю держави, її органів та посадових осіб.

ДРУГА ЧАСТИНА
ШСТИТУЦІЙНА
ХАРАКТЕРИСТИКА ПРАВА

Розділ 7
НОРМИ ПРАВА

7.1. Поняття норми права та її ознаки

Норми права, як і принципи права, належать до традиційних і найпо­ширеніших категорій (понять) права. Вони уособлюють одну з найха­рактерніших його, як і інших соціальних регуляторів, ознак - норматив­ність. За всього плюралізму праворозуміння, про що йшлося в розділі І, у сучасному правознавстві практично відсутні концепції, які запере­чували б цю властивість (ознаку) права. Це проявляється, зокрема, в очевидній тенденції до діалектичного поєднання різних аспектів пра­ва, що знаходить свій прояв у варіантах інтегративної юриспруденції.

Нормативність означає, що норми відображають не одиничні життє­ві ситуації, а найбільш поширені, неодноразово повторювані, типізова­ні і позитивно оцінювані дії людей та їхніх об'єднань. Причому фіксація такої моделі юридично значущої поведінки в статті нормативно-право­вого акта чи інших джерелах права (навіть з бездоганним дотриманням правил юридичної техніки) автоматично не перетворює цю модель на норму права, тобто правило правової поведінки людей (суб'єктів права). Для того, щоб вона стала таким правилом, необхідне її сприйняття (суб'єктами права), або ж принаймні їх більшістю, як правиль-, справедливої та її відтворення у відповідних діях (поведінці). Норма, що не сприймається людьми, не оцінюється ними як соціно значуща, корисна і справедлива та не відтворюється в їх пове­нці (діях), залишається мертвою і не може бути названа правовою.

І жодний державний примус не здатний у такому разі забезпечити и обов'язковість. Зобов'язати будь-кого підкорити свою поведінку ви­мінам зафіксованої (сформульованої) у статтях нормативно-правових актів моделі поведінки (норми) можливо лише за умови, що свідомість суб'єктів права буде готова цим вимогам підкоритися.

Іншими словами, обов'язковості нормам надає не стільки держава, скільки психологічно-ментальна установка адресатів (і носіїв) норми людей, або використовуючи термінологію основоположника психо­логічної теорії права, їх «переживання» («атрибутивно-імперативне Переживання»). Цілком логічно у зв'язку з цим лунають висновки за­хідних фахівців про те, що обов'язковість будь-якого правила забезпе­чується передусім вірою в його обов'язковість^[44].

^:.

Як різновиду соціальних норм нормам права притаманні передусім усі загальні ознаки соціальних норм.

• вони є правилами поведінки, що регулюють відносини між людь­ми та їх об'єднаннями. Призначенням норм є упорядкування суспільних зв'язків як необхідна умова колективного існування людей,

• норми мають загальний характер, який полягає в неперсоніфі- кованості та невичерпності. Неперсоніфікованість норми, тобто від­сутність вказівки на конкретного адресата, дозволяє їй адресуватися не одній певній особі, а відразу багатьом, поіменно не переліченим. Невичерпність норми означає можливість п багаторазової реалізації,

• норми визначають правила належної чи дозволеної поведінки. Інакше кажучи, норма вказує на те, як повинні чи можуть діяти суб єкти в певних життєвих ситуаціях і які наслідки настають у разі порушення цих правил;

• норми «озброєні» певними засобами, які забезпечують додер­жання їхніх вимог. Оскільки існує можливість порушення норм, то мають існувати й засоби (контроль, переконання, осуд, примус тощо)

запобігання таким порушенням. Інакше практично неможливо досяп и порядку, заради якого і встановлюються самі норми;

• норми є суспільно зумовленими правилами поведінки. Завдяки соціальній (моральній, економічній, політичній та культурній) зумои леності норми сприймаються людьми як виправдані, справедливі і.і здатні бути відтвореними в їхній поведінці й виступати ефективним суспільним регулятором.

Водночас норми права мають специфічні ознаки, що відрізняють їх від інших соціальних норм:

• вони є вихідними, первинними елементами права. За великим рахунком право — це сукупність юридичних норм, що об'єднані в інсти тути, галузі та інші структурні утворення. Отже, норми є первинними клітинками права, цеглинками, з яких побудована вся її система;

• норми права спрямовані на правове регулювання конкретних суспільних відносин. Зазвичай вони визначають, що з погляду права може чи повинна робити особа за наявності певних життєвих умов і які наслідки чекають на неї в разі порушення цього правила. Отже, го­ловне призначення норм права -зафіксувати суб'єктивні права та юри дичні обов язки учасників суспільних відносин, визначити їхній зміст та обсяг. Відтак на рівні конкретних суспільних відносин визначається і гарантується справедлива міра свободи, що є засадничим завданням права у цілому;

• норми закріплюють стандарт (зразок, еталон) правомірної по­ведінки особи, встановлюють наслідки його порушення (типові норми права) або сприяють такому закріпленню та встановленню (спеціа­лізовані норми права). Вони є правовим критерієм оцінювання пове­дінки (діяльності) особи як дозволеної, необхідної або забороненої та з'ясування її можливих правових наслідків;

• обов язковість норм права підтримується можливістю застосу­вання державного примусу. Ця ознака, безсумнівно, не свідчить про те, що їх обов язковість є наслідком виключно забезпечення держав­ного примусу. Останній виконує насамперед роль гарантії, що є необ­хідною на випадок можливого порушення норми. Основним при цьо­му має бути варіант добровільного виконання юридичних правил, що ґрунтується на внутрішньому переконанні особи у правильності (спра­ведливості, доцільності та необхідності) норм права, сприйнятті їх як легітимних вимог. Проте їх обов'язковість підтримується також силою державного впливу, в тому числі загрозою застосування примусу. Ос­танній не є атрибутивною властивістю норм права, вступаючи в дію лише у разі їх порушення;

 

В нормах права має особливі форми свого зовнішнього вираження. В| елемент права вона відображається у специфічних джерелах, нор- і тнно-правових актах, правових звичаях, судових прецедентах та ін. Сйме джерело права може зробити доступними для суб'єктів стан- Ирфіи правомірної поведінки, що пропонуються нормами, і наслідки Відхилення від них. З урахуванням традицій національної правової Ііистеми норми права в Україні закріплюються переважно в норматив­ів) правових актах (законодавстві).

Отже, норма права - це закріплене у джерелах права і відтворю- Вюне в поведінці суб'єктів права правило загального характеру, що визначає стандарт належної чи дозволеної поведінки або наслідки І його порушення, ефективна дія якого забезпечується державою.

7.2. Структура норми права

Структура норми права — це внутрішня будова норми, поділ її на певні складові (елементи).

Традиційно у структурі норми права виокремлюють три елементи. При цьому пояснюється, що в нормі права мають бути насамперед пе релічені умови, за яких вона підлягає застосуванню (гіпотеза), далі повинно викладатися саме правило поведінки (диспозиція); нарешті, н нормі має міститися вказівка на наслідки порушення цього правила (санкція). Отже, будь-яка норма права може бути викладена у вигляді формули «якщо то інакше». За виразним висловом, без диспо іиції норма є неймовірною, без гіпотези - безглуздою, без санкції - неспроможною.

Гіпотеза - це елемент норми права, що вказує на життєві обста­вини, за наявності та/або відсутності яких реалізується правило поведінки (диспозиція).

За допомогою гіпотези певний варіант поведінки, сформульований у нормі права, прив'язується до конкретного життєвого випадку, кон­кретного суб'єкта, часу та місця. Гіпотеза нібито «вдихає життя» у пра­вило поведінки і тому є необхідною умовою обов язковості диспозиції.

Гіпотези можуть бути різних видів.

1. Залежно від того, з наявністю чи відсутністю життєвих об­ставин пов'язується дія норми права, виокремлюють позитивні, не­гативні та змішані гіпотези.

2. Позитивна гіпотеза вказує на життєві обставини, за наявності яких реалізується правило поведінки. Наприклад, згідно зі статтею 35 Ци вільного кодексу України повна цивільна дієздатність може бути на дана фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років і працює за трудо­вим договором, а також неповнолітній особі, яка записана матір'ю або батьком дитини.

Негативна гіпотеза вказує на життєві обставини, за відсутності яких реалізується правило поведінки. Так, відповідно до статті 40 Сі­мейного кодексу України шлюб є фіктивним, якщо його укладено жін­кою та чоловіком або одним із них без наміру створення сім'ї та набут­тя прав і обов'язків подружжя.

Змішана гіпотеза вказує на те, що реалізація правила поведінки зумовлюється наявністю одних і відсутністю інших життєвих обставин Наприклад, згідно з частиною 1 статті 64 Закону України від 7 липня 2010 року «Про судоустрій і статус суддів» на посаду судді може бути рекомендований громадянин України, не молодший двадцяти п'яти років, який має вищу юридичну освіту і стаж роботи в галузі права не менш як три роки, проживає в Україні не менш як десять років та воло­діє державною мовою. Тут формулюються життєві обставини, що ма­ють існувати. Водночас згідно з частиною 2 статті 64 цього Закону не можуть бути рекомендовані на посаду судді громадяни, які мають не зняту чи не погашену судимість.

3. Залежно від кількості життєвих обставин, з якими пов'язуєть­ся дія норми права, виокремлюють прості, альтернативні та складні гіпотези.

Проста гіпотеза визначає одну життєву обставину, за наявності (відсутності) якої діє диспозиція норми. Наприклад, згідно з части­ною 3 статті 48 Кодексу законів про працю України працівникам, що стають на роботу вперше, трудова книжка оформляється не пізніше п яти днів після прийняття на роботу.

Альтернативна гіпотеза визначає кілька жи^євих обставин, за наявності (відсутності) хоча б однієї з яких діє диспозиція. Так, відпо­відно до частини 3 статті 67 Кодексу законів про працю України у разі, коли святковий або неробочий день збігається з вихідним днем, вихід­ний день переноситься на наступний після святкового або неробочого.

Складна гіпотеза визначає кілька життєвих обставин, за одночасної наявності (відсутності) яких діє диспозиція. Прикладом такої гіпотези є частина 4 статті 63 Кодексу законів про працю України: залучення інва­лідів до надурочних робіт можливе лише за їх згодою і за умови, що це не суперечить медичним рекомендаціям.

4. Залежно від повноти і вичерпності формулювання життєвих ставин виокремлюють абсолютно визначені та відносно визначені Гіпотези.

Абсолютно визначена гіпотеза формулює життєві обставини з ви­черпною конкретністю і повнотою. Наприклад, згідно зі статтею 108 Конституції України повноваження Президента України припиняються достроково у разі відставки, неможливості виконувати свої повноважен­ня за станом здоров'я, усунення з поста в порядку імпічменту, смерті.

Відносно визначена гіпотеза формулює такі життєві обставини невичерпно і неповно. Так, відповідно до статті 3 Сімейного кодексу України сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

Диспозиція - це елемент норми права, що вказує на правило пове­дінки, якому має відповідати поведінка суб'єкта.

Диспозиція є серцевиною, стрижнем норми права, адже саме за її допомогою впорядковується поведінка суб'єкта, формулюються його права і обов'язки.

1. Залежно від кількості варіантів поведінки, які пропонує норма, виокремлюють безальтернативні та альтернативні диспозиції.

Безальтернативна диспозиція пропонує суб'єкту лише один варіант поведінки. Наприклад, згідно з частиною 1 статті 707 Цивільного кодексу України покупець має право протягом чотирнадцяти днів обміняти у про­давця непродовольчий товар неналежної якості на аналогічний товар.

Альтернативна диспозиція надає суб'єкту декілька можливих варі­антів поведінки. Так, згідно з частиною 1 статті 708 Цивільного кодексу України покупець, якому продано товар неналежної якості, має право за своїм вибором вимагати у продавця або виготовлювача: 1) безоп­латного усунення недоліків товару або відшкодування витрат на їх ви­правлення; 2) заміни товару на аналогічний товар належної якості або на такий самий товар іншої моделі з відповідним перерахунком у разі різниці в ціні; 3) відповідного зменшення ціни. Також покупець має право відмовитися від договору і вимагати повернення сплаченої за товар грошової суми.

2. Залежно від способу викладення правила поведінки виокремлю­ють прості, описові, відсильні, бланкетні та змішані диспозиції.

Проста диспозиція називає варіант поведінки, проте не розкриває його. Наприклад, у частині 1 статті 323 Кримінального кодексу України встановлено відповідальність за спонукання неповнолітніх до застосу­вання допінгу.

Описова диспозиція описує всі істотні ознаки поведінки. Так, у стат ті 121 Кримінального кодексу України передбачено відповідальність за умисне тяжке тілесне ушкодження, тобто умисне тілесне ушкодження, небезпечне для життя в момент заподіяння, чи таке, що спричинило втрату будь-якого органу або його функцій, психічну хворобу або ін­ший розлад здоров'я, поєднаний зі стійкою втратою працездатності не менш як на одну третину, або переривання вагітності чи непоправне знівечення обличчя.

Відсильна диспозиція не викладає правило поведінки, а відсилає для його ознайомлення до іншої норми. Наприклад, згідно зі стат­тею 351 Податкового кодексу України посадовим особам податкової міліції для виконання покладених на них обов'язків надаються права, передбачені певними нормами цього Кодексу, а також деякими нор­мами Закону України від 20 грудня 1990 року «Про міліцію».

Бланкетна диспозиція є різновидом відсильної диспозиції, яка для розкриття змісту відсилає до інструкцій, правил і технічних норм. На­приклад, до правил експлуатації транспорту відсилає адресата норма статті 287 Кримінального кодексу України, яка встановлює відповідаль­ність за грубе порушення правил експлуатації транспорту, що убезпе­чують дорожній рух.

Змішана диспозиція поєднує в собі способи викладення правила поведінки, характерні для інших видів диспозицій (наприклад, описо­вої та відсильної).

3. Залежно від ступеня визначеності виокремлюють абсолютно визначені та відносно визначені диспозиції.

Абсолютно визначена диспозиція з вичерпною конкретністю і пов­нотою встановлює права та обов'язки адресатів норми. Наприклад, згідно з частиною 1 статті 165 Цивільного процесуального кодексу України свідки видаляються із зали судового засідання у відведені для цього приміщення.

Відносно визначена диспозиція не містить повних і точних вказівок на права та обов'язки адресатів. Наприклад, у статті 159 Цивільного процесуального кодексу України передбачено, що в судовому засідан­ні можуть бути оголошені перерви, тривалість яких визначається від­повідно до обставин розгляду справи, що їх викликали.

Санкція - це елемент норми права, що встановлює невигідні на­слідки на випадок порушення правила, визначеного в диспозиції.

Санкція є складовою, яка логічно завершує норму права: вона містить вказівку на наслідки відхилення від диспозиції і є одним із засобів спонукання особи до додержання норми права. У літературі слушно зазначається, що без санкції правило поведінки може зали­шитися «мертвою буквою».

1. Залежно від характеру негативних наслідків, що настають за по­рушення правила, визначеного в диспозиції, можна виокремити такі санкції:

а) правовідновні заходи, що спрямовані на відновлення порушених прав і законних інтересів, виконання невиконаних або неналежним чи­ном виконаних обов'язків, повернення до первісного стану. Приклада­ми таких санкцій є обов'язок повернути майно з незаконного володіння, визнання правового акта недійсним, визнання недійсним правочину, спростування недостовірної інформації, поновлення на роботі тощо;

б) заходи юридичної відповідальності, що означають додаткові втрати особистого, організаційного або майнового характеру, які на­стають внаслідок правопорушення. До цього різновиду санкцій відно­сять штраф, конфіскацію, позбавлення волі, позбавлення батьківських прав, оголошення догани, звільнення та ін.;

в) заходи припинення правопорушень. Такими заходами є вилу­чення заборонених предметів, затримання правопорушника, арешт майна та ін.

2. За сферою використання санкції поділяються, зокрема, на кон­ституційно-правові (наприклад, розпуск політичної партії), цивіль­но-правові (визнання правочину недійсним, відшкодування збитків, стягнення неустойки та ін.), адміністративно-правові (наприклад, попередження, штраф, адміністративний арешт), дисциплінарні (до­гана, звільнення з роботи), кримінально-правові (позбавлення волі, виправні роботи, штраф, конфіскація).

3. За ступенем визначеності санкції можуть бути:

• абсолютно визначеними, тобто такими, що вичерпно визнача­ють вид і кількісну міру державного примусу (наприклад, штраф у по­двійному розмірі);

• відносно визначеними, тобто такими, що передбачають можли­вість при правозастосуванні обрання різних видів санкцій (наприклад, штраф або позбавлення волі) чи їх різної кількісної міри (наприклад, позбавлення волі на строк від двох до п'яти років).

 

4. Залежно від кількості несприятливих наслідків, що загрожують порушнику, санкції поділяють на:

• прості, що передбачають один невигідний наслідок (наприклад, штраф);

• складні, що передбачають одночасне застосування декількох неви­гідних наслідків (наприклад, позбавлення волі з конфіскацією майна);

• альтернативні, що передбачають декілька наслідків, один із яких може бути застосовано до правопорушника (наприклад, штраф або обмеження волі).

При цьому слід розуміти, що зазначена триелементна структура норми права є лише науковою конструкцією, що допомагає з'ясува ти, яким чином відбувається повноцінне нормативно-правове регу лювання.

На практиці нормативно-правове впорядкування суспільних відно­син здійснюється за допомогою регулятивних та охоронних норм пра­ва. Кожна з них реально складається з двох елементів і може бути представлена за допомогою формули «якщо -> то».

Так, регулятивні норми права вказують на певні життєві обставини (правомірні юридичні факти) і пов'язують з ними необхідність додер­жання конкретного правила поведінки (тобто реалізації прав і обов'яз­ків). Інакше кажучи, регулятивна норма права складається з гіпотези та диспозиції. Наприклад, правила дорожнього руху закріплюють таку регулятивну норму права: якщо водій керує транспортним засобом у межах населеного пункту (гіпотеза норми), то йому дозволяється рух із швидкістю не більше 60 км/год. і забороняється перевищення цієї швидкості (диспозиція норми).

У свою чергу охоронні норми права встановлюють, що у разі пору­шення прав і обов'язків, передбачених диспозицією регулятивної нор­ми (відхилення від правила поведінки), для адресатів цієї норми наста­ють певні несприятливі юридичні наслідки. Іншими словами, гіпотеза охоронної норми вказує на юридичний факт порушення диспозиції ре­гулятивної норми, з яким санкція охоронної норми пов'язує настання несприятливих юридичних наслідків.

Наприклад, Кодекс України про адміністративні правопорушення закріплює охоронну норму права: якщо водій транспортного засобу перевищує встановлені обмеження швидкості руху (встановлюють­ся життєві обставини як гіпотеза охоронної норми', вони становлять собою правопорушення - дії, які порушують правило поведінки, пе­редбачене в диспозиції регулятивної норми, закріпленої в правилах дорожнього руху), то на нього накладається штраф від п'ятнадцяти до двадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (перед­бачені негативні юридичні наслідки як санкція норми права).

Таким чином, зв'язок між регулятивною та охоронною нормами можна описати за допомогою алгоритму. «якщо^х то¹» (регулятивна норма), «якщо за наявності х не то¹ -> то²» (охоронна норма).

7.3. Види норм права

Кожна норма в межах системи права має свою спеціалізацію, що іумовлює її своєрідність порівняно з іншими нормами права. Ця Особливість дозволяє класифікувати норми права за різними під­ставами.

1. За характером впливу на суспільні відносини норми права поді­ляють на класичні та спеціалізовані.

Типові норми (норми - правила поведінки) спрямовані на безпосе­реднє регулювання суспільних відносин; вони закріплюють стандарт правомірної поведінки суб'єкта права або встановлюють наслідки від­хилення від нього. Так, норма, що закріплена у статті 116 Цивільного кодексу України, дозволяє учаснику господарського товариства брати участь у розподілі прибутку товариства й одержувати його частину у вигляді дивідендів.

Спеціалізовані (нетипові) норми зазвичай безпосередньо відноси­ни між особами не регулюють, а сприяють реалізації норм - правил поведінки і в такий спосіб опосередковано беруть участь у правовому регулюванні суспільних відносин. Такі норми є досить неоднорідними за своїми характеристиками, змістом та цільовим призначенням і у свою чергу можуть бути поділені на окремі групи:

• норми, що спрямовують систему права. їхнє призначення по­лягає у встановленні вихідних засад, основ правового регулювання суспільних відносин. Завдяки ним визначаються цілі, завдання, прин­ципи, межі та методи правового регулювання. Вони є носіями «духу» права і мають велике значення як при створенні норм права в процесі нормотворчості, так і при реалізації та застосуванні норм права (на­приклад, використовуються під час тлумачення типових норм права). До таких норм належать, зокрема, норми-засади, норми-завдання, норми-принципи;

• норми, що сприяють збереженню узгодженості системи пра­ва. Такими нормами є: колізійні норми, що встановлюють правила ви­бору норми права, яка підлягає застосуванню за наявності розбіжності (зокрема, суперечності) між нормами, що регулюють однакові фактич­ні обставини; оперативні норми, що спрямовані на введення в дію і припинення дії інших норм права; норми, що встановлюють правила дії суб'єкта за наявності прогалин у законодавстві;

• норми, що спрощують правозастосування, допомагають у тлумаченні та застосуванні типових норм права. Прикладами таких

норм є норми-дефініції і норми-строки. Ці норми сприяють застосу­ванню тих норм права, в яких використані відповідні поняття або міс­тяться посилання на строки. Відсутність норм-дефініцій і норм-стро ків у системі права позбавила б право ясності, ускладнивши процес його застосування.

2. За функціональною спрямованістю норми права поділяють на регулятивні і охоронні.

Регулятивні норми права здійснюють правове регулювання су­спільних відносин шляхом наділення їх учасників правами і покла­дання на них обов язків. Вони забезпечують виконання правом його регулятивної функції, визначаючи стандарт правомірної поведінки субєктів. Наприклад, стаття 75 Сімейного кодексу України зобов'язує дружину і чоловіка матеріально підтримувати одне одного і надає пра­во на утримання (аліменти) тому із подружжя, що є непрацездатним і потребує матеріальної допомоги.

Охоронні норми права здійснюють правове регулювання суспіль­них відносин шляхом встановлення складів правопорушень і закрі­плення відповідних юридичних санкцій. Призначенням таких норм є охорона правомірних суспільних відносин, попередження суб'єктів права про обов язок утримуватися від певної дії або бездіяльності, що порушують ці відносини, і можливі негативні наслідки порушення відповідного обов язку. Наприклад, статтею 186 Кримінального ко­дексу України встановлено склад такого злочину, як грабіж, і перед­бачено покарання (санкцію) за його вчинення; отже, вона забороняє вчинення грабежу і охороняє правомірні майнові відносини, що ви­пливають з права власності.

3. За способом правового регулювання норми права поділяють на зобов'язальні, заборонні та уповноважувальні.

Зобов'язальні норми права встановлюють юридичний обов'язок особи вчиняти певні позитивні дії. Закріплення змісту обов'язкової поведінки досягається, як правило, за допомогою таких термінів, як «повинен», «зобов язаний», «має обов'язок». Наприклад, згідно зі статтею 55 Сімейного кодексу України дружина та чоловік зобов'язані спільно дбати про матеріальне забезпечення сім'ї.

Заборонні норми права закріплюють юридичний обов'язок особи утримуватися від певних дій, тобто заборону їх вчинення. Такі норми зазвичай розпізнаються завдяки термінам «не допускається», «забо­ронено», «не повинне», «не може бути». Так, відповідно до статті 216 Сімейного кодексу України забороняється посередницька, комерцій­на діяльність щодо усиновлення дітей.

Уповноважувальні норми права встановлюють суб'єктивні права, Тобто дозволяння на здійснення уповноваженою особою тих чи ін­ших активних дій. Уповноважувальні норми права надають суб єктам свободу розпоряджатися своїми правами, однак не зобов язують їх реалізовувати. У тексті відповідних приписів часто містяться такі тер­міни, як «має право», «може», «дозволено». Наприклад, стаття 35 Сімейного кодексу України надає право нареченим обрати прізвище одного з них як спільне прізвище подружжя або надалі іменуватися дошлюбними прізвищами.

Слід зазначити, що поділ норм права на зобов'язальні, заборонні та уповноважувальні певною мірою є умовним. Юридичне правило зазвичай має двосторонній або навіть багатосторонній характер, для однієї сторони воно передбачає певне право (повноваження), а для інших - обов'язки або заборони (наприклад, норма трудового права, іцо встановлює право працівника на щорічну основну відпустку трива­лістю не менш як 24 календарних дні за відпрацьований робочий рік, одночасно передбачає обов'язок роботодавця надати таку відпустку, тому вона є уповноважувальною для працівника і зобов'язальною для роботодавця).

4. За методом правового регулювання норми права поділяють на імперативні та диспозитивні.

Імперативні норми права містять категоричні приписи, що безпосе­редньо визначають поведінку суб'єктів, не дозволяють відхилятися від них і не можуть бути замінені за рішенням (домовленістю) цих субєк- тів іншими умовами. Наприклад, імперативними є правила дорожньо­го руху, які забороняють водієві керувати транспортним засобом у стані алкогольного сп'яніння або перебуваючи під впливом наркотичних чи токсичних речовин, зобов'язують водія у разі причетності до дорож­ньо-транспортної пригоди негайно зупинити транспортний засіб і зали­шатися на місці пригоди. Імперативним також є правило, згідно з яким водій має право вимагати від особи, яка здійснює нагляд за дорожнім рухом та зупинила транспортний засіб, пред'явлення посвідчення особи.

Диспозитивні норми права діють лише тоді, коли адресати норми своїм рішенням (угодою) не встановили інших умов власної поведін­ки. Диспозитивні норми — це свого роду запасний варіант, який право пропонує використати суб'єктам у разі, коли вони з певних причин не скористалися можливістю встановити інший порядок правового врегу­лювання. Тому часто правила диспозитивних норм супроводжуються застереженнями на кшталт «якщо інше не встановлено договором», «якщо інше не встановлено домовленістю сторін».

Наприклад, згідно зі статтею 334 Цивільного кодексу України пра во власності у набувача майна за договором виникає з моменту пе- редання майна, якщо інше не встановлено договором. Це означає, що сторони договору можуть домовитися про інший момент набуття права власності (наприклад, про набуття права власності з моменту укладання договору або з моменту оплати товару). Проте в разі, коли сторони не досягли жодної домовленості щодо моменту набуття права власності, при регулюванні їх відносин застосовуватиметься правило, встановлене статтею 334 Цивільного кодексу України.

Найчастіше диспозитивні норми можна зустріти у сфері приватного права. Так, стаття б Цивільного кодексу України дозволяє сторонам у договорі за загальним правилом відступати від положень актів цивіль­ного законодавства і врегульовувати свої відносини на власний розсуд. За цією статтею такий відступ не дозволяється, якщо в актах цивільного законодавства прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язко­вість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їхнього змісту або із суті відносин між сторонами.

 

5. За ступенем визначеності варіанта поведінки норми права по­діляють на абсолютно визначені та відносно визначені.

Абсолютно визначені норми права з вичерпною конкретністю і повнотою встановлюють умови своєї дії, права та обов'язки адресатів і наслідки їх порушення. Врегулювання не залишає особі, яка засто­совує таку норму, можливостей для розсуду. Наприклад, відповідно до статті 145 Цивільного процесуального кодексу України суддя зо­бов'язаний призначити експертизу в разі заявления клопотання про призначення експертизи обома сторонами. Отже, власні міркування ^СУДДІ в цьому разі не мають жодного значення для застосування цієї норми.

Відносно визначені норми права не містять повних, вичерпних вка­зівок на умови їхньої дії, права та обов'язки адресатів або зміст санк­цій. Застосування таких норм у конкретних ситуаціях залежить від роз- ^СУДУ (дискреції) особи. Тому ці норми іменують також дискреційними. Наприклад, суддя може призначити експертизу в разі заявления кло­потання однією із сторін, однак таке рішення в цьому разі він прийма­тиме за власним розсудом.