Метод правового регулювання — це підхід до впорядкування пев ноі сфери суспільних відносин, що зумовлює використання того чи іншого комплексу юридичних засобів.
Виокремлюють два основних методи правового регулювання:
1) імперативний метод. Він передбачає впорядкування по ведінки суб'єктів суспільних відносин шляхом її категоричної та докладної регламентації юридичними правилами, неможливість встановлення цими суб'єктами інших правил поведінки на власний розсуд. Він є характерним насамперед для публічного права, оскільки ґрунтується на підпорядкуванні одних суб'єктів відносин іншим, не припускає ні вибору суб'єктами варіантів поведінки, не передбачених юридичними правилами, ні можливості врегулювання відносин суб'єктами на їхній розсуд. Така регламентація спрямована на встановлення рівних правил для всіх суб'єктів, які вступають в ці правовідносини, убезпечує від свавілля, гарантує законність та сприяє соціальній свободі;
2) диспозитивний метод. Він передбачає впорядкування поведінки суб'єктів правових відносин шляхом встановлення трьох типів юридичних правил:
а)) правил, що встановлюють межі дозволеної поведінки суб'єктів;
б) субсидіарних правил, тобто таких, що застосовуються лише в разі, якщо суб єкти самостійно не встановили для впорядкування відносин між собою інші правила (не спромоглися, не забажали або забули їх встановити);
в) правил, що закріплюють принципи правового регулювання певної сфери суспільних відносин.
Диспозитивний метод передбачає вільну саморегуляцію суб'єктами їхньої поведінки на основі принципів права, встановлює тільки межі та процедури такої саморегуляції. Він є характерним передусім для приватного права, оскільки передбачає самостійність суб'єктів у виборі ними варіанта поведінки. У цьому випадку право поважає автономію субєктів, виходить з того, що їм краще відома специфіка відповідних відносин, визнає можливість децентралізованого координаційного правового регулювання (зокрема, завдяки укладенню правочинів).
Крім наведених основних, у правовому регулюванні використовуються також допоміжні (субсидіарні) методи, найпоширенішими серед яких є рекомендаційний і заохочувальний.
Рекомендаційний метод правового регулювання передбачає упорядкування суспільних відносин шляхом надання вказівок, що не мають обов'язкової юридичної сили, стосовно найбільш прийнятної для суспільства, ефективної поведінки. При цьому суб'єктам не забороняться обрати інший варіант поведінки або використати варіант, рекомендований вказівкою, частково.
Заохочувальний метод правового регулювання передбачає створення умов, за яких вибір суб'єктом певного варіанта юридично значущої поведінки надає йому додаткових матеріальних або нематеріальних благ.
Як правило, різні сфери суспільних відносин потребують різних ме- юдів, способів і типів правового регулювання. Особливості регламентації певної відокремленої сфери суспільних відносин за допомогою специфічної сукупності юридичних засобів охоплюються терміном «правовий режим».
Правовий режим — це особливий порядок правового регулювання певної сфери суспільних відносин, який забезпечується шляхом специфічного поєднання та співвідношення його методів, способів і типів.
Це співвідношення визначається різним ступенем домінування одних і допоміжної ролі інших методів, способів та типів правового регулювання, є проявом ступеня жорсткості регулювання, наявності певних обмежень і пільг, меж правової самостійності субєктів.
5.4. Стадії правового регулювання
Стадії правового регулювання - це етапи правового регулювання, які характеризуються використанням специфічних юридичних засобів для упорядкування поведінки учасників суспільних відносин. Обов'язковими стадіями правового регулювання є: а) стадія формулювання об'єктивного права, на якій здійснюється юридична регламентація суспільних відносин, відбувається закріплення в нормативно-правових актах та інших джерелах права норм та принципів права.
Для національної правової системи найбільш поширеним є формулювання, закріплення об'єктивного права через нормотворчу діяльність. Зазвичай вона здійснюється публічною владою (представленою державною владою та місцевим самоврядуванням) на основі вико-
нання завдання щодо підтримки порядку та адміністрування правової системи. Нормотворчість завершує процес правотворення, дає життя об'єктивному праву, оформляє його і відчиняє «двері» у суспільство. Результатом цієї діяльності є нормативно-правові акти, за допомогою яких відбувається формальне закріплення норм права;
б) стадія констатації (об'єктивації) суб'єктивного права, на якій в учасників суспільних відносин фіксується наявність суб'єктивних прав та юридичних обов'язків, а їх відносини стають правовими. Для констатації (об єктивації) субєктивного права зазвичай необхідні відповідні життєві обставини (юридичні факти). Прикладами таких фактів можуть бути вчинення правочинів, прийняття акта правозастосування тощо;
в) стадія реалізації правових норм (об'єктивного права), на якій відбувається фактичне втілення норм у правомірній поведінці суб єктів, право як належне переходить у соціальну реальність, у фактичну площину, тобто в наявне, суще. Саме тут правове регулювання проходить перевірку практикою на доцільність, достатність та ефективність.
Факультативною стадією правового регулювання є стадія застосування правових норм (об'єктивного права). На цій стадії здійснюється залучення суб єктів владних повноважень у разі неможливості самостійної реалізації учасниками суспільних відносин їхніх прав та обов'язків, виникнення спорів та ін. Ця стадія може як передувати стадії реалізації норм права, так і завершувати її. Крім того, застосування норм права може здійснюватися під час їхньої реалізації.
Розділ 6
ПРАВО І ДЕРЖАВА
6.1. Держава як правовий інститут
Держава — прозова форма організації народу та суспільства. Право - засіб регулювання та обмеження державної влади.
Держава, як і право, бере свій початок в людині, як і право, вона створювалася в процесі взаємодії, комунікації людей. У своєму становленні й розвитку вони пройшли надзвичайно тривалий і складний історичний шлях. На цьому шляху напрями їхнього руху як перетиналися, так і різко розходилися. Інакше кажучи, держава і право, хоч і мали спільне джерело походження, ніколи (навіть в умовах одновекторної спрямованості їх руху) не були єдиними за своєю сутністю, як інколи вважаєть ся в пострадянському загальнотеоретичному правознавстві, їхні відносини завжди були не просто складними, а й суперечливими. У наш час важко уявити людей, які б проживали на пристосованій до життя території, що не перебуває під юрисдикцією тієї чи іншої держави, тобто без можливості державних органів виконувати на цих територіях управлінські, правоохоронні та інші функції. Тим часом історія розвитку людства свідчить про те, що з моменту появи homo sapiens і до виникнення перших відомих держав минули сотнітисяч років. Порівняно з цим відрізком часу в сучасному державно-організованому суспільстві люди проживають порівняно незначний період. Рух первинного суспільства • до державної організації був досить тривалим: люди на значних частинах заселених земель могли тисячоліттями не знати, що таке державна організація; на інших територіях за різних умов тисячоліття тому виникали, а потім зникали одні держави, на їхніх місцях утворювалися інші. І донині процес виникнення нових держав не припиняється, як і не припиняється дискусія щодо причин їх утворення, сутності та призначення.
Що ж саме спонукало людей об'єднуватися під владою держави, заради чого вони погоджувалися на іншу організацію влади у своїй спільноті, ніж та, яка вже існувала? Відповідь на ці та інші запитання слід шукати в процесах поступового розвитку, ускладнення соціальної організації первісного суспільства і в тих соціальних регуляторах, які впорядковували суспільні відносини та удосконалювалися разом із ними.
Можна припустити, що норми та інститути регулювання родоплемінної організації суспільства у певний історичний період переставали вирішувати проблеми, які неминуче виникали в процесі еволюції людини. До таких проблем слід віднести: власний захист; захист території свого проживання; необхідність забезпечення безпеки торговельних відносин; підтримання порядку у відносинах між членами роду; захист своєї власності тощо. І як у ті часи, потреба унормовування цінностей, які сформувалися у суспільстві, регулювання відносин між людьми призвела до виникнення відповідних соціальних та правових норм, так і в пізніші часи необхідність безпечного, стабільного, прогнозованого існування людини, забезпечення зростаючих потреб та інтересів сприяло створенню нових форм володарювання, управління, захисту суспільних відносин, які сприймалися людьми як корисні, бажані, справедливі та правові. Цією новою формою ставала держава, яка виникала на базі існуючих соціальних регуляторів, як службова організація для забезпечення потреби людини у стабільному, безпечному розвитку, зокрема, завдяки контролю за дотриманням сформульованих державою правових норм. У такому контексті виникнення як права, так і держави ставало результатом практичної реалізації потреб та інтересів людей в процесі їх спільної діяльності.
Але причини виникнення права, всупереч поширеній у попередні роки позиції, та держави хоча і пов'язані з потребами та інтересами людини, проте вони не є ідентичними.
Ці причини не збігаються як у часовому, так і в змістовному вимірах. Виникненню держави завжди передувало виникнення права, з припиненням існування держав право не зникало, а продовжувало існувати як один із соціальних регуляторів відносин між людьми, зберігаючи свої властивості в процесі формування та функціонування наступних державних утворень і навіть існуючи паралельно з ними. Це свідчить також про ще одну відмінність між цими явищами - держава може розвиватись, як еволюційним так і революційним шляхом, право переважно розвивається еволюційним шляхом, революції вирішального впливу на право не мають.
Зв'язок права і держави не можна недооцінювати, оскільки перед фактичною появою державної організації на практиці та у суспільній свідомості повинен був визріти і сформуватися образ такої організації, як структура, яка відповідає (не суперечить) тим правовим регуляторам, які вже існували і довели свою дієвість. А розвиток держави та п інститутів цілком залежав від подальшої еволюції людини, п самоусвідомлення, зокрема, у тому, що саме їй притаманні певні права.
Більше того, якщо розглядати деякі функції права та держави в суспільстві, нескладно побачити точки їх перетину. Як право, так і держава здійснюють регулювання суспільних відносин на засадах справедливості, яку по-різному могли розуміти у різні історичні періоди, таким чином досягаючи суспільного консенсусу. Незабезпечення справедливого, з погляду людей, регулювання неминуче приводить до несприй- няття правової норми, стимулюючи зміни у и приписах. Так само руйнуючи і державну владу в разі виходу її діяльності за межі тих способів І засобів, які суспільство вважає справедливими.
Проте шляхи розвитку держави і права як перетиналися, так і різко розходилися. З історії відомі приклади поважного ставлення до права І його розвитку в державах - полісах Греції, розквіт правової думки і правової практики часів Римського імперії. Викликає повагу право сучасних європейських (і не лише) країн, яке слугує визнанню та практичному захисту прав людини.
Разом з тим існують й інші приклади, коли держави, а точніше люди, які очолюють такі держави, нехтували і продовжують нехтувати основоположними правами людей, загальновизнаними принципами права заради досягнення своєї політичної або ідеологічної мети, яка у спрощеному вигляді, як правило, полягає у бажанні зберегти владу і відповідні привілеї якомога довше, навіть за будь-яку ціну.
Це не означає, що в такій державі відсутні норми, які відповідають загальновизнаним принципам права. Воно є передусім у сферах, які не мають суттєвого впливу на ідеологію держави, саме там право виконує свою природну функцію регулювання суспільних відносин. Це стосується і сфери боротьби зі злочинністю, цивільно-правових відносин тощо. Але у сферах публічних відносин, які стосуються організації та функціонування влади, зміст норм проходить через фільтр ідеологічних настанов і офіційного визнання, перевіряючись не стільки на здатність задовольняти чи захищати права і свободи людини, скільки на безпечність цих норм для існуючого ладу і збереження влади.
Свавілля, яке часто-густо в такій державі маскується у форму закону, який ототожнюється з правом, застосування сили для досягнення егоїстичної мети, підкорення людей під страхом кари, не мають нічого спільного з правом і сучасним розумінням суті та призначення держави, єдиним виправданням існування якої є можливість задоволення потреб та інтересів людей.
Нині у будь-якій демократичній державі право є не тільки базою, фундаментом формування державної влади, а й основним засобом діяльності держави. За допомогою права держава виконує свої функції, правові норми, сформульовані правотворчими органами держави, стають загальнообов'язковими для виконання всіма суб'єктами правовідносин. Крім того, право є тим обмежувальним фактором, вихід за який позбавляє державу її суті та призначення. Діяльність, яка суперечить або виходить за рамки визначеної в правових нормах компетенції державного органу чи посадової особи, є протиправною. За певних обставин така діяльність може бути кваліфікована як кримінальний злочин. За межами права державна влада закінчується: там може бути інша влада, наприклад, влада деспота, диктатора, завойовника тощо.
Існування як права, так і держави у сучасному світі можна охарактеризувати як тенденцію до «олюднення». Це дістає прояв у багатьох аспектах: по-перше, у формальному закріплені в конституціях, інших правових актах держав, зокрема на міжнародному рівні, обов'язку визнавати та захищати основоположні права людини. По-друге, у практичній діяльності державних органів, зокрема правоохоронних та судових, яка спрямовується на забезпечення умов для реалізації прав людини, а у випадку їх порушення - на захист та відновлення.
Але незважаючи на вказану тенденцію, це зовсім не означає, що «олюднення» права та держави призводить до того, що вони стають явищами єдиної суті. Що стосується права, то його «олюднення» беззастережне, фактичне, оскільки базується на відображенні у праві основоположних прав людини, визнанні того факту, що природні права людини є не результатом діяльності держави, а першоджерелом права. Природа держави більш суперечлива, історично всі конституції починалися із закріплення способів утворення, повноважень органів державної влади, і лише з часом формулювалися та закріплювалися права людини. З одного боку, держава є гарантом прав людини, а з іншого - на практиці, в процесі здійснення своїх функцій вона є найбільшим їх порушником. Однією з ілюстрацій такого стану речей є діяльність Європейського суду з прав людини, який розглядає позови проти держав саме за порушення тих чи інших прав людини з боку державних органів.
Відповідь на запитання про те, що необхідно, щоб забезпечити відповідні обов'язки держави як гаранта та обмежити (усунути) її свавілля щодо людини, можна знайти, аналізуючи функціональні зв'язки, різні аспекти взаємодії та взаємовпливу як держави на право, так і права на державу, про що йтиметься у наступних підрозділах цього розділу.
6.2. Специфічні ознаки держави та їх зв'язок з правом
Різні підходи до визначення держави: загальна характеристика. Характеристика основних та факультативних ознак держави.
На сьогодні немає єдиного, загальноприйнятого визначення поняття «держава». Це зумовлюється як складністю охоплення всіх елементів явища, так і наявністю різних теорій, шкіл, доктрин, що пояснюють причини та шляхи виникнення держави. Радянському періоду розвитку правової науки було притаманне визначення держави як політико-те- риторіальної організації влади в соціально неоднорідному суспільстві, яка є виразником волі та інтересів панівного класу, що має апарат управління та примусу, та яка здатна робити свої веління загальнообов'язковими для всіх. Таке визначення спирається на ідеї етатизму та нормативізму. При цьому поза увагою залишалося право як основа, мета та засіб існування держави, а головним стрижневим елементом державної влади ставав апарат управління та примусу.
Таке розуміння держави не відображає її справжньої суті та змісту (про що вже йшлося у попередньому підрозділі). Головним обов'язком сучасних демократичних держав стало забезпечення прав і свобод людини. Відповідно, права і свободи людини та їх гарантії визначають іміст і спрямованість діяльності держави, а єдиним джерелом влади визнається її народ. Зрозуміло, що це не може бути не враховано при формуванні сучасного поняття держави, в якому її характерними ознаками (без яких вона не може існувати) є: народ, територія та єдина правова влада.
Народ. Як було зазначено вище, держава ставала результатом розвитку потреб та інтересів людини у первісному суспільстві та суспільних відносин. Відповідно сукупність людей, які проживали на певній території, під час створення державних інституцій, набувала нових характеристик, перетворюючись на народ держави, який складається з її громадян (підданих). Компактність проживання людей, єдина мова, спільні традиції, звичаї, релігія тощо сприяли такому процесу. Держа ва починає функціонувати через своїх громадян, задля задоволення їх потреб та інтересів й інтересів всього народу. Уявити функціонуючу державу без народу неможливо. Більше того, державна влада знаходить своє обґрунтування в народі та його правосвідомості[42]. Громадяни у межах держави набувають публічно-правові права та обов'язки, які характеризують їх правовий взаємозв'язок з державою. Прикладами таких прав і обов'язків є, з одного боку: громадянство або підданство; право брати участь в управлінні державними справами; право обирати та бути обраним; право вільно пересуватись у межах держави; обов'язок сплачувати податки, захищати державу тощо. З іншого боку, держава бере на себе обов'язок стосовно народу, як-от: боронити свій народ від різних зовнішніх та внутрішніх небезпек; захищати права людини; підтримувати правопорядок; притягати до відповідальності правопорушників тощо.
Територія. Правові можливості держави не всеосяжні, просторовими межами повноважень держави здебільшого є її територія, на якій вона сформувалася та поширює свій суверенітет. Як правило, межі території держави отримують своє правове закріплення через укладення ряду міжнародних договорів та набувають своєї фіксації на місцевості за допомогою відповідних знаків. Територія держави - це не лише суша, вона включає територіальні води, внутрішні моря, озера, річки, повітряний простір та надра. У деяких випадках державна влада може поширюватися і за межі визначеної кордоном території, передусім йдеться про морські шельфи, території посольств в інших державах, повітряні та морські судна, які належать цій державі, але тимчасово перебувають за межами її території.
Безпосередньо факт перебування будь-якої людини на певній обмеженій кордоном території породжує юрисдикцію над нею держави. Інакше кажучи, виникає правовий зв'язок між територією та державою щодо всіх суб'єктів, які постійно або тимчасово перебувають у її межах та які повинні підкорятися державній владі. Захоплення території однієї держави іншою призводить до зникнення держави або обмеження суверенітету державної влади, навіть якщо народ залишився на своїй території. І навпаки, залишення підконтрольної території іншою дер-
Жавою або ослаблення такого контролю спонукає народ до відновлення (становлення) власної державності.
Влада. У демократичному суспільстві єдиним джерелом державної Ілади є народ, що, як правило, знаходить своє відображення у сучасних конституціях. У Конституції України цей факт знайшов своє відображення та правове закріплення у статті 5. Влада, яка отримана від народу шляхом волевиявлення громадян, стає правовою владою, владою гю праву, владою, правовим велінням якої всі зобов'язані підкорятися. Така влада характеризується самостійним, незалежним характером, вона обмежується тільки правами і свободами своїх громадян. Своє иіституційнє закріплення влада отримує через формування (конституювання) органів публічної влади. У зовнішніх відносинах державна влада також має самостійний характер у межах можливостей, які не суперечать міжнародному праву.
Такий незалежний характер державної влади як у внутрішніх, так і Ювнішніх відносинах охоплюється поняттям «державний суверенітет». Повноцінного правового характеру державний суверенітет набуває після визнання держави іншими, вже існуючими державами. Воно відбувається шляхом встановлення дипломатичних відносин, прийняття держави до міжнародних організацій, підписання міжнародно-правових угод із державою як суб'єктом міжнародного права тощо. У сучасному світі не можна сприймати суверенітет як прояв абсолютної самостійності держави при прийнятті будь-яких рішень.
Нині будь-яка держава при вирішенні як зовнішніх, так і внутрішніх справ не лише керується власним баченням та інтересом, а й повинна зважати на норми свого та міжнародного права, відповідно до якого держава має певні зобов'язання на вчинення або утримання від певних дій, наприклад, тих, що порушують права людини. При цьому вимоги або санкціїу зв'язку з невідповідністю її дій нормам міжнародного права можуть бути висунуті державі з боку інших держав чи міжнародних організацій, навіть у випадку, якщо держава-порушник не є членом цих організацій чи стороною відповідних міжнародних договорів.
Крім основних ознак держави слід виокремити ряд факультативних, таких як: наявність державного гімну, прапора, герба та деяких інших,.що є відображенням історичної традиції. Але в свою чергу ці атрибути не можна вважати зайвими, вони слугують формуванню державної ідентичності та вихованню патріотичних почуттів у громадян щодо власної держави. Як правило, детальний опис, зміст, порядок використання цих атрибутів відображається в конституції чи інших нормативно-правових актах держави.
6.3. Взаємодія держави і права та її аспекти. Сфери і способи впливу держави на право
6.3.1. Держава і правове регулювання
Як зазначалося раніше, однією з причин виникнення держави була усвідомлена суспільством необхідність забезпечення за допомогою державних інститутів подальшого існування та розвитку соціальних відносин у суспільстві. У додержавний період регулювання переважної більшості цих відносин традиційно здійснювалося за допомогою різноманітних правових і соціальних регуляторів (моралі, звичаїв, релігійних і корпоративних норм тощо).
Державні інститути від початку свого формування забезпечували легітимність існування, спираючись на існуючі соціальні та правові норми. Сам процес здійснення притаманних державі функцій нормативно забезпечувався тими самими регуляторами, які вже були соціально визнані. Природне ускладнення відносин у процесі розвитку суспільства неминуче вимагало модифікації правового регулювання. Логічно, одним зі шляхів вирішення цієї проблеми ставало залучення у цей процес органів держави. Усе це віддзеркалювалося у державній правотворчо- сті та участі держави в реалізації права, завдяки чому держава стала позиціонувати себе як активний учасник процесу правового регулювання суспільних відносин, але тільки тих відносин, які вимагали такого регулювання та допускали його можливість за допомогою правових (юридичних) засобів.
Найдієвішим засобом правового регулювання суспільних відносин за участю держави слід назвати створення правового акта, який містить у собі необхідні для регулювання правові норми. Органи держави у межах своїх повноважень можуть створити, прийняти, укласти різноманітні види правових актів. Це насамперед нормативно-правові акти, індивідуальні правові акти, нормативні договори тощо. Через вказані правові акти держава має можливість конституювати правові норми як правила поведінки суб'єктів, що є обов'язковими або бажаними для досягнення мети правового регулювання. При цьому слід враховувати, що норма права не виникає автоматично, лише тому, що правовий акт видано державним органом. Щоб стати правовою, вона має бути легітимована суспільством як така. Люди повинні на практиці користуватися цією нормою, втілювати її приписи у життя, здійснюючи права та виконуючи обов'язки, зафіксовані у ній. У протилежному випадку правове регулювання державою суспільних відносин не відбуватиметься.
6.3.2. Державна правотворчістьта формальна визначеність і загальнообов'язковість права
Найбільш виразно можливість держави впливати на право відображається у процесі правотворчості, як частині глобального процесу правотворення. При цьому слід зауважити, що роль держави в у процесі правотворення не є визначальною. В процесі правотворчості держава лише завершує, можна сказати, інституціоналізує цей процес, надаючи йому певних юридичних форм. Вона в особі відповідних державних органів є творцем не права, а відповідних нормативно- правових актів.
Такі акти набувають відмінних від притаманних соціальним регуляторам, рис. Перш за все це стосується формальної визначеності і загальнообов'язковості правових норм, які формулюються у процесі державної правотворчості. Формальна визначеність полягає у тому, що правова норма фіксується у письмовому тексті, який має раціональну структуру, що дозволяє суб'єктам права більш чітко визначати свої права та обов'язки, тобто бути впевненими щодо правових можливостей, як власних, так й інших учасників правовідносин. Письмовий текст надає правовій нормі відносної стабільності, перешкоджає її довільному тлумаченню, робить її передбачуваною та статичною. Але в той же час письмовий текст «заморожує» словесний вираз правової норми, робить її нединамічною. Тобто такою, яка рано чи пізно, без коригування тексту, перестане відповідати змінам, які відбуваються у суспільних відносинах.
Формальна визначеність не є виключно властивістю норм права, які формулюються у процесі державної правотворчості. Так, наприклад, релігійні правові норми також здебільшого мають текстуальне закріплення. Що дійсно є прерогативою виключно правових норм, сформульованих у процесі державної правотворчості, так це те, що вони мають загальнообов'язковий характер для всіх суб'єктів правовідносин на всій території держави. Це зумовлюється перш за все природою суверенної державної влади і, відповідно, тим фактом, що легітимна державна влада поширює свої владні веління на всю територію та на все населення держави, яке сприймає такі веління як правові. Відповідно, одним із способів здійснення таких велінь і є державна правотворчість. Крім того, загальнообов'язковість вказаних вище норм досягається наявністю у держави легітимованих, таких, які діють у правовий спосіб, засобів контролю за виконанням правових норм та засобів примусу у разі їхнього невиконання.
6.3.3. Держава і реалізація права
Участю держави в процесі правотворчості її можливості впливати на право не вичерпуються. Як один із суб'єктів правотворчості, тобто як один із творців правових норм, за участю якого правові норми набувають особливих, вказаних вище властивостей, держава при цьому залишається активним учасником процесу реалізації правових норм, зокрема тих, що створені в процесі державної правотворчості. Так, ви нятково через реалізацію приписів правових норм, які закріплені у законодавстві, державні органи та їх посадові особи можуть здійснювати свої повноваження. Так само через реалізацію норм права, зокрема і тих, що знаходять свою фіксацію в інших джерелах, ніж нормативно-правові акти, люди здійснюють свої права та обов'язки переважно самостійно, без залучення держави. Однак складність і багатоманітність правових відносин, колізії, які виникають у процесі правореалі- зації, час від часу вимагають від держави (у межах її правових повноважень) активних дій, спрямованих на виникнення, відновлення та продовження правових відносин між суб'єктами.
Такі активні дії державних органів, спрямовані на вирішення правових ситуацій у правовий спосіб, прийнято називати правозастосуван- ням. Специфіка правозастосування полягає у тому, що її результатом є вирішення правової ситуації шляхом прийняття обов'язкового для виконання правозастосовного акта. Прикладами таких правозастосов- них актів, які приймають державні органи, є насамперед рішення судів, контролюючих органів, дозвільних і реєстраційних органів тощо.
Таким чином, маючи легальні можливості зі створення правових норм, реалізуючи їх приписи у власній повсякденній діяльності, застосовуючи правові норми для вирішення правових ситуацій між суб'єктами правовідносин, держава має змогу не лише взаємодіяти з правом, а й активно впливати на його зміст, а найголовніше — охороняти право від порушень.
Треба зауважити, що правоохоронна функція держави є одним з основних напрямів її діяльності, який характеризує її сутність. Вона дістає прояв перш за все в охороні державою від порушень прав та свобод громадян, конституційного ладу, правопорядку, всіх встановлених і регульованих правом суспільних відносин. Так чи інакше, правоохоронна функція властива діяльності всіх органів державної влади та інших, як державних, так і недержавних органів та організацій, які, реалізуючи свою компетенцію у різноманітних сферах, повинні дотримуватись правопорядку, забезпечувати охорону (захист) прав і свобод громадян.
Важливість для людей, суспільства та держави існування в стабільному правовому полі зумовлює наявність в державі окремих органів правоохорони, які наділяються законом спеціальною компетенцію із профілактики, виявлення, розкриття правопорушень, притягнення правопорушників до відповідальності, забезпечення виконання покарань тощо.