Кістяківський Б.О. Вибране. Бібліотека часопису «Філософська і соціологічна дум­ка». Серія «Українські мислителі». - К.: Абрис, 1996. -С. 371. 8 страница

Метод правового регулювання — це підхід до впорядкування пев ноі сфери суспільних відносин, що зумовлює використання того чи іншого комплексу юридичних засобів.

Виокремлюють два основних методи правового регулювання:

1) імперативний метод. Він передбачає впорядкування по ведінки суб'єктів суспільних відносин шляхом її категоричної та докладної регламентації юридичними правилами, неможливість встановлення цими суб'єктами інших правил поведінки на влас­ний розсуд. Він є характерним насамперед для публічного права, оскільки ґрунтується на підпорядкуванні одних суб'єктів відносин іншим, не припускає ні вибору суб'єктами варіантів поведінки, не передбачених юридичними правилами, ні можливості врегулюван­ня відносин суб'єктами на їхній розсуд. Така регламентація спрямо­вана на встановлення рівних правил для всіх суб'єктів, які вступають в ці правовідносини, убезпечує від свавілля, гарантує законність та сприяє соціальній свободі;

2) диспозитивний метод. Він передбачає впорядкування поведін­ки суб'єктів правових відносин шляхом встановлення трьох типів юри­дичних правил:

а)) правил, що встановлюють межі дозволеної поведінки суб'єктів;

б) субсидіарних правил, тобто таких, що застосовуються лише в разі, якщо суб єкти самостійно не встановили для впорядкування відносин між собою інші правила (не спромоглися, не забажали або забули їх встановити);

в) правил, що закріплюють принципи правового регулювання пев­ної сфери суспільних відносин.

Диспозитивний метод передбачає вільну саморегуляцію суб'єкта­ми їхньої поведінки на основі принципів права, встановлює тільки межі та процедури такої саморегуляції. Він є характерним передусім для приватного права, оскільки передбачає самостійність суб'єктів у виборі ними варіанта поведінки. У цьому випадку право поважає автономію субєктів, виходить з того, що їм краще відома специфіка відповідних відносин, визнає можливість децентралізованого коор­динаційного правового регулювання (зокрема, завдяки укладенню правочинів).

Крім наведених основних, у правовому регулюванні використову­ються також допоміжні (субсидіарні) методи, найпоширенішими се­ред яких є рекомендаційний і заохочувальний.

Рекомендаційний метод правового регулювання передбачає упо­рядкування суспільних відносин шляхом надання вказівок, що не ма­ють обов'язкової юридичної сили, стосовно найбільш прийнятної для суспільства, ефективної поведінки. При цьому суб'єктам не забороня­ться обрати інший варіант поведінки або використати варіант, реко­мендований вказівкою, частково.

Заохочувальний метод правового регулювання передбачає ство­рення умов, за яких вибір суб'єктом певного варіанта юридично зна­чущої поведінки надає йому додаткових матеріальних або нематері­альних благ.

Як правило, різні сфери суспільних відносин потребують різних ме- юдів, способів і типів правового регулювання. Особливості регламен­тації певної відокремленої сфери суспільних відносин за допомогою специфічної сукупності юридичних засобів охоплюються терміном «правовий режим».

Правовий режим — це особливий порядок правового регулювання певної сфери суспільних відносин, який забезпечується шляхом специ­фічного поєднання та співвідношення його методів, способів і типів.

Це співвідношення визначається різним ступенем домінування од­них і допоміжної ролі інших методів, способів та типів правового ре­гулювання, є проявом ступеня жорсткості регулювання, наявності пев­них обмежень і пільг, меж правової самостійності субєктів.

5.4. Стадії правового регулювання

Стадії правового регулювання - це етапи правового регулюван­ня, які характеризуються використанням специфічних юридичних засобів для упорядкування поведінки учасників суспільних відносин. Обов'язковими стадіями правового регулювання є: а) стадія формулювання об'єктивного права, на якій здійснюєть­ся юридична регламентація суспільних відносин, відбувається закрі­плення в нормативно-правових актах та інших джерелах права норм та принципів права.

Для національної правової системи найбільш поширеним є форму­лювання, закріплення об'єктивного права через нормотворчу діяль­ність. Зазвичай вона здійснюється публічною владою (представленою державною владою та місцевим самоврядуванням) на основі вико-

нання завдання щодо підтримки порядку та адміністрування правової системи. Нормотворчість завершує процес правотворення, дає життя об'єктивному праву, оформляє його і відчиняє «двері» у суспільство. Результатом цієї діяльності є нормативно-правові акти, за допомогою яких відбувається формальне закріплення норм права;

б) стадія констатації (об'єктивації) суб'єктивного права, на якій в учасників суспільних відносин фіксується наявність суб'єктивних прав та юридичних обов'язків, а їх відносини стають правовими. Для констатації (об єктивації) субєктивного права зазвичай необхідні від­повідні життєві обставини (юридичні факти). Прикладами таких фактів можуть бути вчинення правочинів, прийняття акта правозастосування тощо;

в) стадія реалізації правових норм (об'єктивного права), на якій відбувається фактичне втілення норм у правомірній поведінці суб єктів, право як належне переходить у соціальну реальність, у фактичну площину, тобто в наявне, суще. Саме тут правове регулю­вання проходить перевірку практикою на доцільність, достатність та ефективність.

Факультативною стадією правового регулювання є стадія за­стосування правових норм (об'єктивного права). На цій стадії здійс­нюється залучення суб єктів владних повноважень у разі неможливо­сті самостійної реалізації учасниками суспільних відносин їхніх прав та обов'язків, виникнення спорів та ін. Ця стадія може як передувати ста­дії реалізації норм права, так і завершувати її. Крім того, застосування норм права може здійснюватися під час їхньої реалізації.

Розділ 6

ПРАВО І ДЕРЖАВА

6.1. Держава як правовий інститут

Держава — прозова форма організації народу та суспільства. Пра­во - засіб регулювання та обмеження державної влади.

Держава, як і право, бере свій початок в людині, як і право, вона ство­рювалася в процесі взаємодії, комунікації людей. У своєму становленні й розвитку вони пройшли надзвичайно тривалий і складний історич­ний шлях. На цьому шляху напрями їхнього руху як перетиналися, так і різко розходилися. Інакше кажучи, держава і право, хоч і мали спільне джерело походження, ніколи (навіть в умовах одновекторної спрямо­ваності їх руху) не були єдиними за своєю сутністю, як інколи вважаєть ся в пострадянському загальнотеоретичному правознавстві, їхні відносини завжди були не просто складними, а й суперечливими. У наш час важко уявити людей, які б проживали на пристосованій до життя території, що не перебуває під юрисдикцією тієї чи іншої держави, тобто без можливості державних органів виконувати на цих територіях управлінські, правоохоронні та інші функції. Тим часом історія розвитку людства свідчить про те, що з моменту появи homo sapiens і до виник­нення перших відомих держав минули сотнітисяч років. Порівняно з цим відрізком часу в сучасному державно-організованому суспільстві люди проживають порівняно незначний період. Рух первинного суспільства • до державної організації був досить тривалим: люди на значних части­нах заселених земель могли тисячоліттями не знати, що таке державна організація; на інших територіях за різних умов тисячоліття тому вини­кали, а потім зникали одні держави, на їхніх місцях утворювалися інші. І донині процес виникнення нових держав не припиняється, як і не при­пиняється дискусія щодо причин їх утворення, сутності та призначення.

Що ж саме спонукало людей об'єднуватися під владою держави, заради чого вони погоджувалися на іншу організацію влади у своїй спільноті, ніж та, яка вже існувала? Відповідь на ці та інші запитання слід шукати в процесах поступового розвитку, ускладнення соціаль­ної організації первісного суспільства і в тих соціальних регуляторах, які впорядковували суспільні відносини та удосконалювалися разом із ними.

Можна припустити, що норми та інститути регулювання родопле­мінної організації суспільства у певний історичний період перестава­ли вирішувати проблеми, які неминуче виникали в процесі еволюції людини. До таких проблем слід віднести: власний захист; захист те­риторії свого проживання; необхідність забезпечення безпеки тор­говельних відносин; підтримання порядку у відносинах між членами роду; захист своєї власності тощо. І як у ті часи, потреба унормовування цінностей, які сформувалися у суспільстві, регулювання відносин між людьми призвела до виникнення відповідних соціальних та правових норм, так і в пізніші часи необхідність безпечного, стабільного, про­гнозованого існування людини, забезпечення зростаючих потреб та інтересів сприяло створенню нових форм володарювання, управлін­ня, захисту суспільних відносин, які сприймалися людьми як корисні, бажані, справедливі та правові. Цією новою формою ставала держа­ва, яка виникала на базі існуючих соціальних регуляторів, як службова організація для забезпечення потреби людини у стабільному, безпеч­ному розвитку, зокрема, завдяки контролю за дотриманням сформу­льованих державою правових норм. У такому контексті виникнення як права, так і держави ставало результатом практичної реалізації потреб та інтересів людей в процесі їх спільної діяльності.

Але причини виникнення права, всупереч поширеній у попередні роки позиції, та держави хоча і пов'язані з потребами та інтересами людини, проте вони не є ідентичними.

Ці причини не збігаються як у часовому, так і в змістовному вимірах. Виникненню держави завжди передувало виникнення права, з припи­ненням існування держав право не зникало, а продовжувало існувати як один із соціальних регуляторів відносин між людьми, зберігаючи свої властивості в процесі формування та функціонування наступних державних утворень і навіть існуючи паралельно з ними. Це свідчить також про ще одну відмінність між цими явищами - держава може розвиватись, як еволюційним так і революційним шляхом, право пе­реважно розвивається еволюційним шляхом, революції вирішального впливу на право не мають.

Зв'язок права і держави не можна недооцінювати, оскільки перед фактичною появою державної організації на практиці та у суспільній свідомості повинен був визріти і сформуватися образ такої організації, як структура, яка відповідає (не суперечить) тим правовим регулято­рам, які вже існували і довели свою дієвість. А розвиток держави та п інститутів цілком залежав від подальшої еволюції людини, п самоусві­домлення, зокрема, у тому, що саме їй притаманні певні права.

Більше того, якщо розглядати деякі функції права та держави в су­спільстві, нескладно побачити точки їх перетину. Як право, так і держа­ва здійснюють регулювання суспільних відносин на засадах справед­ливості, яку по-різному могли розуміти у різні історичні періоди, таким чином досягаючи суспільного консенсусу. Незабезпечення справедли­вого, з погляду людей, регулювання неминуче приводить до несприй- няття правової норми, стимулюючи зміни у и приписах. Так само руй­нуючи і державну владу в разі виходу її діяльності за межі тих способів І засобів, які суспільство вважає справедливими.

Проте шляхи розвитку держави і права як перетиналися, так і різко розходилися. З історії відомі приклади поважного ставлення до права І його розвитку в державах - полісах Греції, розквіт правової думки і правової практики часів Римського імперії. Викликає повагу право су­часних європейських (і не лише) країн, яке слугує визнанню та практич­ному захисту прав людини.

Разом з тим існують й інші приклади, коли держави, а точніше люди, які очолюють такі держави, нехтували і продовжують нехтувати осно­воположними правами людей, загальновизнаними принципами права заради досягнення своєї політичної або ідеологічної мети, яка у спро­щеному вигляді, як правило, полягає у бажанні зберегти владу і відпо­відні привілеї якомога довше, навіть за будь-яку ціну.

Це не означає, що в такій державі відсутні норми, які відповідають загальновизнаним принципам права. Воно є передусім у сферах, які не мають суттєвого впливу на ідеологію держави, саме там право вико­нує свою природну функцію регулювання суспільних відносин. Це сто­сується і сфери боротьби зі злочинністю, цивільно-правових відносин тощо. Але у сферах публічних відносин, які стосуються організації та функціонування влади, зміст норм проходить через фільтр ідеологіч­них настанов і офіційного визнання, перевіряючись не стільки на здат­ність задовольняти чи захищати права і свободи людини, скільки на безпечність цих норм для існуючого ладу і збереження влади.

Свавілля, яке часто-густо в такій державі маскується у форму зако­ну, який ототожнюється з правом, застосування сили для досягнення егоїстичної мети, підкорення людей під страхом кари, не мають нічого спільного з правом і сучасним розумінням суті та призначення держа­ви, єдиним виправданням існування якої є можливість задоволення потреб та інтересів людей.

Нині у будь-якій демократичній державі право є не тільки базою, фундаментом формування державної влади, а й основним засобом діяльності держави. За допомогою права держава виконує свої функ­ції, правові норми, сформульовані правотворчими органами держави, стають загальнообов'язковими для виконання всіма суб'єктами пра­вовідносин. Крім того, право є тим обмежувальним фактором, вихід за який позбавляє державу її суті та призначення. Діяльність, яка су­перечить або виходить за рамки визначеної в правових нормах ком­петенції державного органу чи посадової особи, є протиправною. За певних обставин така діяльність може бути кваліфікована як кримі­нальний злочин. За межами права державна влада закінчується: там може бути інша влада, наприклад, влада деспота, диктатора, заво­йовника тощо.

Існування як права, так і держави у сучасному світі можна охарак­теризувати як тенденцію до «олюднення». Це дістає прояв у багатьох аспектах: по-перше, у формальному закріплені в конституціях, інших правових актах держав, зокрема на міжнародному рівні, обов'яз­ку визнавати та захищати основоположні права людини. По-друге, у практичній діяльності державних органів, зокрема правоохоронних та судових, яка спрямовується на забезпечення умов для реалізації прав людини, а у випадку їх порушення - на захист та відновлення.

Але незважаючи на вказану тенденцію, це зовсім не означає, що «олюднення» права та держави призводить до того, що вони стають явищами єдиної суті. Що стосується права, то його «олюднення» без­застережне, фактичне, оскільки базується на відображенні у праві ос­новоположних прав людини, визнанні того факту, що природні права людини є не результатом діяльності держави, а першоджерелом пра­ва. Природа держави більш суперечлива, історично всі конституції починалися із закріплення способів утворення, повноважень органів державної влади, і лише з часом формулювалися та закріплювалися права людини. З одного боку, держава є гарантом прав людини, а з іншого - на практиці, в процесі здійснення своїх функцій вона є най­більшим їх порушником. Однією з ілюстрацій такого стану речей є діяльність Європейського суду з прав людини, який розглядає позови проти держав саме за порушення тих чи інших прав людини з боку державних органів.

Відповідь на запитання про те, що необхідно, щоб забезпечити від­повідні обов'язки держави як гаранта та обмежити (усунути) її свавіл­ля щодо людини, можна знайти, аналізуючи функціональні зв'язки, різні аспекти взаємодії та взаємовпливу як держави на право, так і права на державу, про що йтиметься у наступних підрозділах цього розділу.

6.2. Специфічні ознаки держави та їх зв'язок з правом

Різні підходи до визначення держави: загальна характеристика. Характеристика основних та факультативних ознак держави.

На сьогодні немає єдиного, загальноприйнятого визначення поняття «держава». Це зумовлюється як складністю охоплення всіх елементів явища, так і наявністю різних теорій, шкіл, доктрин, що пояснюють при­чини та шляхи виникнення держави. Радянському періоду розвитку правової науки було притаманне визначення держави як політико-те- риторіальної організації влади в соціально неоднорідному суспільстві, яка є виразником волі та інтересів панівного класу, що має апарат управління та примусу, та яка здатна робити свої веління загально­обов'язковими для всіх. Таке визначення спирається на ідеї етатизму та нормативізму. При цьому поза увагою залишалося право як основа, мета та засіб існування держави, а головним стрижневим елементом державної влади ставав апарат управління та примусу.

Таке розуміння держави не відображає її справжньої суті та змісту (про що вже йшлося у попередньому підрозділі). Головним обов'язком сучасних демократичних держав стало забезпечення прав і свобод людини. Відповідно, права і свободи людини та їх гарантії визначають іміст і спрямованість діяльності держави, а єдиним джерелом влади визнається її народ. Зрозуміло, що це не може бути не враховано при формуванні сучасного поняття держави, в якому її характерними оз­наками (без яких вона не може існувати) є: народ, територія та єдина правова влада.

Народ. Як було зазначено вище, держава ставала результатом роз­витку потреб та інтересів людини у первісному суспільстві та суспіль­них відносин. Відповідно сукупність людей, які проживали на певній території, під час створення державних інституцій, набувала нових ха­рактеристик, перетворюючись на народ держави, який складається з її громадян (підданих). Компактність проживання людей, єдина мова, спільні традиції, звичаї, релігія тощо сприяли такому процесу. Держа ва починає функціонувати через своїх громадян, задля задоволення їх потреб та інтересів й інтересів всього народу. Уявити функціонуючу державу без народу неможливо. Більше того, державна влада знахо­дить своє обґрунтування в народі та його правосвідомості^[42]. Громадяни у межах держави набувають публічно-правові права та обов'язки, які характеризують їх правовий взаємозв'язок з державою. Прикладами таких прав і обов'язків є, з одного боку: громадянство або підданство; право брати участь в управлінні державними справами; право обирати та бути обраним; право вільно пересуватись у межах держави; обов'я­зок сплачувати податки, захищати державу тощо. З іншого боку, держа­ва бере на себе обов'язок стосовно народу, як-от: боронити свій народ від різних зовнішніх та внутрішніх небезпек; захищати права людини; підтримувати правопорядок; притягати до відповідальності правопо­рушників тощо.

Територія. Правові можливості держави не всеосяжні, просторови­ми межами повноважень держави здебільшого є її територія, на якій вона сформувалася та поширює свій суверенітет. Як правило, межі те­риторії держави отримують своє правове закріплення через укладен­ня ряду міжнародних договорів та набувають своєї фіксації на місцево­сті за допомогою відповідних знаків. Територія держави - це не лише суша, вона включає територіальні води, внутрішні моря, озера, річки, повітряний простір та надра. У деяких випадках державна влада може поширюватися і за межі визначеної кордоном території, передусім йдеться про морські шельфи, території посольств в інших державах, повітряні та морські судна, які належать цій державі, але тимчасово перебувають за межами її території.

Безпосередньо факт перебування будь-якої людини на певній обме­женій кордоном території породжує юрисдикцію над нею держави. Інакше кажучи, виникає правовий зв'язок між територією та державою щодо всіх суб'єктів, які постійно або тимчасово перебувають у її межах та які повинні підкорятися державній владі. Захоплення території одні­єї держави іншою призводить до зникнення держави або обмеження суверенітету державної влади, навіть якщо народ залишився на своїй території. І навпаки, залишення підконтрольної території іншою дер-

Жавою або ослаблення такого контролю спонукає народ до відновлен­ня (становлення) власної державності.

Влада. У демократичному суспільстві єдиним джерелом державної Ілади є народ, що, як правило, знаходить своє відображення у сучас­них конституціях. У Конституції України цей факт знайшов своє відобра­ження та правове закріплення у статті 5. Влада, яка отримана від наро­ду шляхом волевиявлення громадян, стає правовою владою, владою гю праву, владою, правовим велінням якої всі зобов'язані підкорятися. Така влада характеризується самостійним, незалежним характером, вона обмежується тільки правами і свободами своїх громадян. Своє иіституційнє закріплення влада отримує через формування (консти­туювання) органів публічної влади. У зовнішніх відносинах державна влада також має самостійний характер у межах можливостей, які не суперечать міжнародному праву.

Такий незалежний характер державної влади як у внутрішніх, так і Ювнішніх відносинах охоплюється поняттям «державний суверені­тет». Повноцінного правового характеру державний суверенітет набу­ває після визнання держави іншими, вже існуючими державами. Воно відбувається шляхом встановлення дипломатичних відносин, прийнят­тя держави до міжнародних організацій, підписання міжнародно-пра­вових угод із державою як суб'єктом міжнародного права тощо. У су­часному світі не можна сприймати суверенітет як прояв абсолютної самостійності держави при прийнятті будь-яких рішень.

Нині будь-яка держава при вирішенні як зовнішніх, так і внутрішніх справ не лише керується власним баченням та інтересом, а й повинна зважати на норми свого та міжнародного права, відповідно до якого держава має певні зобов'язання на вчинення або утримання від пев­них дій, наприклад, тих, що порушують права людини. При цьому ви­моги або санкціїу зв'язку з невідповідністю її дій нормам міжнародного права можуть бути висунуті державі з боку інших держав чи міжнарод­них організацій, навіть у випадку, якщо держава-порушник не є членом цих організацій чи стороною відповідних міжнародних договорів.

Крім основних ознак держави слід виокремити ряд факультативних, таких як: наявність державного гімну, прапора, герба та деяких інших,.що є відображенням історичної традиції. Але в свою чергу ці атрибу­ти не можна вважати зайвими, вони слугують формуванню держав­ної ідентичності та вихованню патріотичних почуттів у громадян щодо власної держави. Як правило, детальний опис, зміст, порядок викори­стання цих атрибутів відображається в конституції чи інших норматив­но-правових актах держави.

6.3. Взаємодія держави і права та її аспекти. Сфери і способи впливу держави на право

6.3.1. Держава і правове регулювання

Як зазначалося раніше, однією з причин виникнення держави була усвідомлена суспільством необхідність забезпечення за допомогою державних інститутів подальшого існування та розвитку соціальних відносин у суспільстві. У додержавний період регулювання переваж­ної більшості цих відносин традиційно здійснювалося за допомогою різноманітних правових і соціальних регуляторів (моралі, звичаїв, релі­гійних і корпоративних норм тощо).

Державні інститути від початку свого формування забезпечували легітимність існування, спираючись на існуючі соціальні та правові нор­ми. Сам процес здійснення притаманних державі функцій нормативно забезпечувався тими самими регуляторами, які вже були соціально ви­знані. Природне ускладнення відносин у процесі розвитку суспільства неминуче вимагало модифікації правового регулювання. Логічно, од­ним зі шляхів вирішення цієї проблеми ставало залучення у цей процес органів держави. Усе це віддзеркалювалося у державній правотворчо- сті та участі держави в реалізації права, завдяки чому держава стала позиціонувати себе як активний учасник процесу правового регулю­вання суспільних відносин, але тільки тих відносин, які вимагали тако­го регулювання та допускали його можливість за допомогою правових (юридичних) засобів.

Найдієвішим засобом правового регулювання суспільних відносин за участю держави слід назвати створення правового акта, який містить у собі необхідні для регулювання правові норми. Органи держави у межах своїх повноважень можуть створити, прийняти, укласти різно­манітні види правових актів. Це насамперед нормативно-правові акти, індивідуальні правові акти, нормативні договори тощо. Через вказані правові акти держава має можливість конституювати правові норми як правила поведінки суб'єктів, що є обов'язковими або бажаними для досягнення мети правового регулювання. При цьому слід враховувати, що норма права не виникає автоматично, лише тому, що правовий акт видано державним органом. Щоб стати правовою, вона має бути ле­гітимована суспільством як така. Люди повинні на практиці користува­тися цією нормою, втілювати її приписи у життя, здійснюючи права та виконуючи обов'язки, зафіксовані у ній. У протилежному випадку пра­вове регулювання державою суспільних відносин не відбуватиметься.

6.3.2. Державна правотворчістьта формальна визначеність і загальнообов'язковість права

Найбільш виразно можливість держави впливати на право відо­бражається у процесі правотворчості, як частині глобального проце­су правотворення. При цьому слід зауважити, що роль держави в у процесі правотворення не є визначальною. В процесі правотворчості держава лише завершує, можна сказати, інституціоналізує цей про­цес, надаючи йому певних юридичних форм. Вона в особі відповідних державних органів є творцем не права, а відповідних нормативно- правових актів.

Такі акти набувають відмінних від притаманних соціальним регуля­торам, рис. Перш за все це стосується формальної визначеності і за­гальнообов'язковості правових норм, які формулюються у процесі державної правотворчості. Формальна визначеність полягає у тому, що правова норма фіксується у письмовому тексті, який має раціональну структуру, що дозволяє суб'єктам права більш чітко визначати свої пра­ва та обов'язки, тобто бути впевненими щодо правових можливостей, як власних, так й інших учасників правовідносин. Письмовий текст на­дає правовій нормі відносної стабільності, перешкоджає її довільному тлумаченню, робить її передбачуваною та статичною. Але в той же час письмовий текст «заморожує» словесний вираз правової норми, ро­бить її нединамічною. Тобто такою, яка рано чи пізно, без коригуван­ня тексту, перестане відповідати змінам, які відбуваються у суспільних відносинах.

Формальна визначеність не є виключно властивістю норм права, які формулюються у процесі державної правотворчості. Так, наприклад, релігійні правові норми також здебільшого мають текстуальне закрі­плення. Що дійсно є прерогативою виключно правових норм, сформу­льованих у процесі державної правотворчості, так це те, що вони ма­ють загальнообов'язковий характер для всіх суб'єктів правовідносин на всій території держави. Це зумовлюється перш за все природою суве­ренної державної влади і, відповідно, тим фактом, що легітимна дер­жавна влада поширює свої владні веління на всю територію та на все населення держави, яке сприймає такі веління як правові. Відповідно, одним із способів здійснення таких велінь і є державна правотворчість. Крім того, загальнообов'язковість вказаних вище норм досягається на­явністю у держави легітимованих, таких, які діють у правовий спосіб, засобів контролю за виконанням правових норм та засобів примусу у разі їхнього невиконання.

6.3.3. Держава і реалізація права

Участю держави в процесі правотворчості її можливості впливати на право не вичерпуються. Як один із суб'єктів правотворчості, тобто як один із творців правових норм, за участю якого правові норми набу­вають особливих, вказаних вище властивостей, держава при цьому залишається активним учасником процесу реалізації правових норм, зокрема тих, що створені в процесі державної правотворчості. Так, ви нятково через реалізацію приписів правових норм, які закріплені у за­конодавстві, державні органи та їх посадові особи можуть здійснювати свої повноваження. Так само через реалізацію норм права, зокрема і тих, що знаходять свою фіксацію в інших джерелах, ніж норматив­но-правові акти, люди здійснюють свої права та обов'язки переважно самостійно, без залучення держави. Однак складність і багатоманіт­ність правових відносин, колізії, які виникають у процесі правореалі- зації, час від часу вимагають від держави (у межах її правових повно­важень) активних дій, спрямованих на виникнення, відновлення та продовження правових відносин між суб'єктами.

Такі активні дії державних органів, спрямовані на вирішення право­вих ситуацій у правовий спосіб, прийнято називати правозастосуван- ням. Специфіка правозастосування полягає у тому, що її результатом є вирішення правової ситуації шляхом прийняття обов'язкового для виконання правозастосовного акта. Прикладами таких правозастосов- них актів, які приймають державні органи, є насамперед рішення судів, контролюючих органів, дозвільних і реєстраційних органів тощо.

Таким чином, маючи легальні можливості зі створення правових норм, реалізуючи їх приписи у власній повсякденній діяльності, засто­совуючи правові норми для вирішення правових ситуацій між суб'єкта­ми правовідносин, держава має змогу не лише взаємодіяти з правом, а й активно впливати на його зміст, а найголовніше — охороняти право від порушень.

Треба зауважити, що правоохоронна функція держави є одним з основних напрямів її діяльності, який характеризує її сутність. Вона дістає прояв перш за все в охороні державою від порушень прав та свобод громадян, конституційного ладу, правопорядку, всіх встанов­лених і регульованих правом суспільних відносин. Так чи інакше, пра­воохоронна функція властива діяльності всіх органів державної вла­ди та інших, як державних, так і недержавних органів та організацій, які, реалізуючи свою компетенцію у різноманітних сферах, повинні дотримуватись правопорядку, забезпечувати охорону (захист) прав і свобод громадян.

Важливість для людей, суспільства та держави існування в стабіль­ному правовому полі зумовлює наявність в державі окремих органів правоохорони, які наділяються законом спеціальною компетенцію із профілактики, виявлення, розкриття правопорушень, притягнення правопорушників до відповідальності, забезпечення виконання пока­рань тощо.