Навіть автори тих підручників, які у викладі матеріалу надають першість правовій тематиці або майже цілком зосереджуються на ній, дотримуються думки, що предметом теорії права і держави (чи теорії держави і права) виступають право і держава як явища суспільного життя.
Проте, як зазначалося, будь-яка наука може мати лише один предмет. Юриспруденція у цьому відношенні не є винятком. Дуалізм предметів, якого продовжує дотримуватися пострадянське загальнотеоретичне правознавство, логічно призводить до заперечення єдиної юридичної науки і визнання по суті двох різних наук з двома різними предметами: науки про право - правознавства, предметом якої є право, і науки про державу - державознавства, предмет якої - держава[11].
Саме таку логіку вже порівняно давно сповідує відомий російський державознавець В.Є. Чиркін, який вважає, що державознавство нині фактично відокремлюється в самостійну галузь знань, предметом дослідження якої є, зокрема, моделі державних органів, методи їх діяльності, процедури, їх співвідношення з різними суспільними ін-
(іитутами. У зв'язку з цим він пропонує ввести спеціальну навчальну дисципліну «державознавство», яка, на його думку, відкрила б можливість поглибленого і разом з тим цілісного вивчення такого феномену суспільного життя як держава, якого не дають нині ні соціологія, ні політологія, ні загальна теорія держави і права[12].
Можна, очевидно, дискутувати з В.Є. Чиркіним з приводу того, чи має юриспруденція, зокрема її загальнотеоретична галузь, повністю підмовитись від вивчення держави на користь науки державознавства, чи вона повинна розглядати державу опосередковано, виключно під кутом зору власного предмета. Проте заперечувати проти того, що держава як суспільне утворення в цілому, як цілісна система не є предметом юридичної науки, навряд чи можливо. Намагання охопити предметом загальної теорії держави і права всю багатогранність зв'язків держави з іншими суспільними явищами та їх прояви, про що йшлося вище, призводить до еклектичного поєднання в ній характеристик і визначень різних понять і різних предметів.
За всієї важливості зв'язків між правом і державою, про що йтиметься в окремому розділі підручника, вони становлять собою самостійні складні системи, які в той же час є підсистемами системи вищого рівня - суспільства. Особливості функціонування і розвитку цих систем, причому не тільки на рівні окремої країни чи регіону, а й всезагаль- ного характеру не можуть бути виявлені і належним чином осмислені, у тому числі через призму їх власних історій, без відповідного предметного розчленування вказаних явищ. Звідси напрошується висновок: держава як необхідний компонент юридичної науки в цілому та загальнотеоретичної її галузі, зокрема, має досліджуватися лише під кутом зору взаємодії з правом, їх взаємовпливу один на одного. Інакше кажучи, предметом загальнотеоретичної юридичної науки має бути не держава як соціальний інститут у всій багатоплановості його зв'язків і проявів, а держава як правова форма організації суспільства, тобто як публічно-правовий інститут. Предметостворюючим для загальнотеоретичної юриспруденції, як і для юридичної науки в цілому, має виступати поняття права.
Такий світоглядно-методологічний підхід, на думку авторів, узгоджується також з вимогами нового Закону України «Про вищу освіту», який передбачає скорочення кількості аудиторних (контактних) го-
дин на викладання навчальних дисциплін, тим самим орієнтуючи на ощадливість освітніх програм, вилучення з них всього зайвого та концентрацію зусиль студентів на засвоєнні тем, що визначають предмет навчальної дисципліни, у цьому разі загальної теорії права.
Насамперед саме вказаним світоглядним підходом пропонований підручник відрізняється від традиційних підручників і навчальних посібників із загальної теорії держави і права. Відмова від розгляду більшості тем, присвячених теорії держави, дозволили авторам звільнитися від «полону етатизму», зосередившись на розкритті особливостей права як самостійної соціокультурної цінності, вирішальне значення у формуванні і функціонуванні якого відіграє не держава, а людина, яка є не тільки адресатом права, а його творцем і орієнтиром. Це зовсім не заперечує функціональних зв'язків права з державою, як і не суперечить самоцінності для громадян України самої Української держави. Адже тільки власна сильна, незалежна, основана на вимогах верховенства права держава спроможна гарантувати справжню пошану людської гідності у всіх її проявах - забезпечити рівні можливості доступу до якісних освіти, охорони здоров'я, достойні оплату праці і соціальне забезпечення, людську недоторканність і безпеку, надійний захист від посягань на них.
Відповідно до вказаних світоглядно-методологічних підходів побудована структура підручника. Автори свідомо відмовилися від традиційних для перших розділів більшості вітчизняних підручників з загальнотеоретичного правознавства, присвячених предмету і методології теорії держави і права (чи права і держави), її місцю в системі юридичних і суспільних наук, розпочавши з викладення, можна сказати, визначальної для студентів-початківців теми «Основні підходи до праворозуміння» та еволюції поглядів до визначення поняття права.
Цією темою, якій присвячений розділ 1 підручника, відкривається його Перша частина (розділи 1-6), що має узагальнену назву «Поняття права». Вона охоплює також такі теми, як «Право і людина», «Принципи права», «Соціальне регулювання і право», «Правове регулювання». Завершується ця частина розкриттям співвідношення права і держави. Всі теми Першої частини підручника спрямовані в кінцевому підсумку на поглиблене світоглядне осмислення такого явища, як право.
У Другій частині підручника (розділи 7-12) увага зосереджена на інституційній характеристиці права. Нею охоплюються як традиційні для вітчизняної теорії права теми - «Норми права», «Система права», «Джерела права», «Система нормативно-правових актів», так і теми, які нечасто зустрічаються у вітчизняних підручниках з загальнотеоре- іичного правознавства -«Правотворення і правотворчість», «Юридичнії мова. Юридична техніка нормотворчості».
Третя частина підручника (розділи 13-16) присвячена функціональній характеристиці права, тобто розгляду його як явища емпіричного, Що не тільки фіксується в текстах відповідних нормативно-правових актів, а й діє в реальному житті. Вона містить такі теми, як «Правовідносини», «Реалізація і застосування норм права», «Юридичне тлумачення», «Теорія юридичної аргументації».
Нарешті Четверта частина підручника (розділи 17-22) акцентує ува- іу на характеристиці сучасних правових систем та їх об'єднань (національних і міжнародних), їх взаємовпливів одна на одну, а також на розкритті поняття верховенства права та його співвідношення з правовою І соціальною державою.
Автори підручника намагалися навіть традиційні теми подати під людиноцентричним, а не державоцентричним кутом зору, за рахунок скорочення державознавчих тем запропонувати ряд нових тем, які не властиві вітчизняним підручникам із загальної теорії держави і права.
Вони усвідомлюють, що не все задумане ними вдалося викласти (а інколи і переосмислити) повною мірою. Окремі частини тексту підручника, очевидно, можуть виявитися дещо ускладненими для сприйняття студентами, особливо молодших курсів, що, знову-таки, можна пояснити складністю питань, які підлягають світоглядно-методологічному переосмисленню студентами.
Втім, автори не виключають також своєї провини за можливу недостатню доступність викладу окремих розділів та підрозділів підручника. В подальшій роботі над його вдосконаленням вони намагатимуться зробити підручник по можливості дохідливішим, проте не за рахунок спрощення, а, навпаки, поглиблення світоглядних підходів.
Підручник підготовлений авторським колективом у складі: д.ю.н., професора М.І. Козюбри (вступ, розділи 1, 2, 15, 16, 19, 20, 21, 22); д.ю.н., професора С.П. Погребняка (розділи 3, 5, 7, 8, 13, 14); к.ю.н., доцента О.В. Цельєва (розділи 4, 6, 9, 11, 17, 18); ст. викладача Ю.І. Матвєєвої (розділи 10, 12); упорядник тексту підручника - В.М. Ткаченко.
ПЕРША ЧАСТИНА
ПОНЯТТЯ ПРАВА
Розділ 1
ОСНОВНІ ПІДХОДИ
ДО ПРАВОРОЗУМІННЯ
Тисячоліттями, починаючи з античних часів, як у колі представників філософсько-правової думки, так і в суспільній свідомості загальновизнаним вважалося положення про те, що існує єдине, універсальне поняття права, незалежне від часу, народів, політичних систем, в яких воно функціонує, тощо. Завдання філософів і юристів відповідно до цього положення полягало у з'ясуванні сутності цього поняття та його істотних рис.
Мало хто сумнівався в універсальності поняття права навіть в часи формування науки загальної теорії права, яке відбувалося протягом XIX століття.
Лише значно пізніше прийшло усвідомлення того, що право - це явище, яке нерозривно пов'язане з простором і часом, тобто з конкретним людським буттям. Воно функціонує в глибинах життя, рухається в часі й змінюється разом з ним під впливом безлічі суспільних і природних чинників. Тому знайти якесь єдине, універсальне визначення поняття права просто неможливо.
Таке усвідомлення не припинило однак спроб дати, якщо й не універсальне, придатне для всіх часів і народів, то принаймні загальнозначи- ме для певного часу визначення права, яке акцентувало б увагу на його специфічних ознаках, що відрізняють право від інших нормативних ре- іуляторів сучасного суспільства. Такі спроби не припиняються донині. Особливо продовжує захоплюватись ними пострадянське, утому числі вітчизняне, загальнотеоретичне правознавство.
В літературі (зарубіжній і вітчизняній) існують сотні, якщо не тисячі, визначень права. Проте серед них немає жодного, яке було б визнане, якщо не всіма, то принаймні більшістю. З огляду на це дедалі переконливіше лунають думки про те, що для того, щоб з'ясувати багатомірну природу права, потрібно взагалі відмовитись від дефініцій, віллявши перевагу характеристиці права як феномену. Можна по-різному ставитись до такого роду думок, проте варто відзначити, що вони набувають все більшої підтримки в сучасному загальнотеоретичному правознавстві, особливо зарубіжному[13].
І чи не найяскравіше підтверджує їх обґрунтованість плюралізм підходів до праворозуміння.
1.1. Чинники, що впливають на плюралізм праворозуміння
Проблему розуміння права без перебільшення можна віднести до «вічних». Сотні й тисячі років мислителі різних народів - філософи, соціологи, правознавці сушили голови над його з'ясуванням. Проте проблема праворозуміння і нині залишається центральною для юриспруденції.
Ще на початку минулого століття відомий вітчизняний теоретик права і соціолог Б.О. Кістяківський писав: «У жодній іншій науці немає стільки суперечливих теорій, як в науці про право. При першому знайомстві з нею виникає таке враження, ніби вона тільки й складається з теорій, що взаємно виключають одна одну. Найбільш суттєві питання про сутність і невід'ємні властивості права вирішуються різними представниками науки про право зовсім по-різному. Суперечка між теоретиками права виникає вже на початку наукового пізнання права, навіть більшою мірою, саме з приводу вихідного питання - до якої сфери явищ належить право - починається непримириме розділення напрямів і шкіл у цій науці»[14].
 |
З того часу мало що змінилося (за винятком радянського періоду, коли дискусії навколо розуміння права, особливо після згадуваної вже сумно- відомої Першої Всесоюзної наради з питань науки радянського права і держави 1938 року, у вітчизняному правознавстві на довгі роки припинилися взагалі). Хіба що нині такі дискусії стали коректнішими, толерантні- шими до альтернативних точок зору, а нерідко завершуються й певними компромісами між ними. Різноманітність же підходів до розуміння права з плином часу не тільки не зникла, а ще більше поглибилася. Показовим у цьому відношенні є експеримент, проведений відомим французьким журналом з теорії права «Droits», описаний Норбером Руланом у його навчальному посібнику «Історичний вступ до права». Експеримент засвідчив, що навіть серед 50 авторитетних представників французького правознавства якогось єдиного підходу до визначення права не існує.
Запропоновані учасниками експерименту підходи до його розуміння виявилися настільки різноплановими, що журналу не вдалося синтезувати їх навіть у декілька основних напрямів. Важко не погодитися у зв'язку з цим з Норбером Руланом, коли він констатує, що «право - це процес інтелектуальної кваліфікації, а не реальний природний об'єкт
0 priori» [15] . Звідси випливає, що цей процес є нескінченним.
На динамізм права і, відповідно, його розуміння впливає безліч чинників - цивілізаційних, соціокультурних, ідеологічних, національних, міжнародних, економічних, політичних, моральних, релігійних тощо.
Істотний вплив на множинність підходів до праворозуміння справив також бурхливий розвиток різноманітних наук, як природничих, так суспільних і гуманітарних. Характерною рисою загальнонаукового розвитку в цих умовах є міжнаукові інтеграційні процеси. Дедалі частішими у зв'язку з цим стають спроби використання здобутків одних галузей наукових знань для дослідження інших, зокрема традиційних, внаслідок чого виникають нові наукові напрями на стиках різних наук, а нерідко й нові міждисциплінарні науки.
Не оминули міжнаукові інтеграційні процеси і правознавства, зокрема його центральної проблеми - праворозуміння.
Досить плідними для осмислення окремих аспектів права виявилися, зокрема, інструментальні підходи однієї з найунікальніших філо- юфських течій XX століття - феноменології - вчення, відповідно до якого будь-який феномен, включаючи право, має свою власну ідеальну основу - «ейдос», тобто особливий стан буття понять і норм. «Ьйдосом» права згідно з таким підходом є кореляція суб'єктивного права і правового обов'язку, що справді має істотне значення для ро- іуміння права. Поглибленим відгалуженням цієї течії з власною багатовіковою історією є герменевтика - вчення про принципи і методи інтерпретації текстів, утому числі тлумачення текстів нормативних актів, поза яким право існувати не може.
Антропологічний «переворот» в наукознавстві, який відбувся в 60-ті роки минулого століття, актуалізував антропологічний підхід до пра- ворозуміння, в якому, в свою чергу можна умовно виділити два аспекти - біоантропологічний (або біосоціальний) і етнографічний (або етнологічний). Перший з них робить акцент на тому, що право, як і інші соціальні інститути, обумовлене недосконалістю біологічної (біосоці- альної) природи людини, тому заради самозбереження соціуму і забезпечення стабільності суспільства необхідні розподіл прав і обов'язків між людьми та дотримання принципу: «людина вільна в тій мірі, в якій вона не посягає на свободу інших осіб».
Другий аспект антропологічного підходу основну увагу зосереджує на соціокультурній обумовленості правового статусу особистості і, відповідно, права. Це в свою чергу сприяло визнанню багатоманітності культур і правових систем сучасності, відмові від жорсткого «європоцентризму», який тривалий час домінував в теорії права. Саме завдяки іакому підходу відбулася інституціоналізація юридичної антропології, яка нині успішно розвивається не лише на Заході, а й на теренах колишнього Союзу PCP, зокрема в Україні.
Завдяки бурхливому розвитку одного з наймолодших міждисциплінарних напрямів наукового дослідження - синергетики, наприкінці XX століття підвищеної популярності набув синергетичний підхід до праворозуміння. На відміну від класичних уявлень про однолінійність процесів розвитку матерії, властивих механістичному світогляду недавнього минулого, відповідно до якого всі системи, зокрема правові, діють на основі об'єктивної необхідності науково пізнаних законів, синергетичний підхід виходить з того, що всі природні і суспільні системи, включаючи правові, розвиваються нелінійно, тобто з великою часткою випадковості.
Саме випадковість є генератором нового в цих системах, вона призводить до того, що в них панує переважно саморозвиток, самоорганізація, які, власне, здатні забезпечити їх впорядкованість.
Серед нових інструментальних підходів до осмислення феномену права, актуалізованих в останнє десятиліття як на Заході, так і на пострадянському просторі, не можна не назвати також комунікативно-дискурсивного підходу, який став результатом активного розвитку комунікативної філософії, яка зосереджує основну увагу на інтерсуб'єк- тивних аспектах, комунікативній взаємодії, спілкуванні людей як членів суспільства. Сутність права відповідно до комунікативного підходу коріниться в природі людської особистості. Для того щоб залишатися людиною, індивід повинен не тільки мати право на збереження самого себе, власної свободи і незалежності, а й поважати права, свободу і незалежність інших людей. Такий підхід стосовно проблеми право- розуміння найбільш послідовно втілений в теорії обґрунтування права німецького філософа Ю. Габермаса, що має прихильників також серед вітчизняних правознавців[16].
Зрозуміло, що використанням надбань синергетики і комунікативної філософії проблема праворозуміння не буде вичерпана. Адже не виключено, що в недалекому майбутньому може з'явитися постсинерге- тична і посткомунікативна парадигма (від грец. рагасііедта- приклад, взірець), яка відкриє нові грані права, а отже, дасть привід для його осмислення під ще одним кутом зору або й певного переосмислення попередніх установок щодо нього.
Тому сподівання на те, що колись в дискусіях про праворозуміння буде поставлена крапка і ми зможемо досягти «єдино правильної» відповіді на питання, що таке право - це ілюзія.
Право настільки складний, багатогранний, багатомірний і багаторівневий феномен, в якому так тісно переплітаються духовні, культурні та етичні засади, внутрішньодержавні й міжнародні, цивілізаційні та загальнолюдські аспекти, наукова істина і цінності добра й справедливості, досягнення правової теорії і практичний юридичний досвід, правові ідеали, інституційно-нормативні утворення і правові відносини, що втиснути все це у рамки якоїсь універсальної дефініції просто неможливо.
Це зовсім не означає, що багатовікова історія філософського і загальнотеоретичного осмислення права є чимось виключно абстрактним і практично безплідним, а подальший аналіз проблеми праворозуміння втрачає перспективу. Така позиція спроможна призвести до радикального релятивізму, тобто до повного заперечення можливості поглибленого пізнання права, що мало б негативні не тільки теоретичні, а й практичні наслідки. Адже проблема праворозуміння безпосередньо пов'язана з ціннісними орієнтирами суспільства, правами та свободами людини і громадянина, якістю законодавства, врешті-решт з утвердженням в Україні конституційного принципу верховенства права, який, на жаль, досі залишається декларативним.
Марність намагань пошуку всезагального, універсального визначення права не означає також заперечення можливостей його робочих опе- раціональних визначень в різних контекстах залежно від конкретних правових ситуацій, до чого ми ще повернемось у кінці цього розділу.
1.2 Чи є «праворозуміння» виключно науковою категорією?
Незважаючи на підвищену увагу до проблеми праворозуміння у вітчизняному (та й пострадянському загалом) правознавстві, що має під собою об'єктивні підстави, чимало питань, пов'язаних з цією проблемою, залишаються належним чином не з'ясованими. Серед них передусім питання щодо самого терміна «розуміння». Що означає цей термін взагалі І стосовно права, зокрема? Попри широке використання вказаного терміна в науковій і навчальній літературі, його зміст здебільшого не розкривається. Поодинокі спроби розкрити його є або ж однобічними, або не зовсім коректними, що не дозволяє з'ясувати його специфіку.
У переважній більшості випадків праворозуміння розглядається як категорія доктринальної правосвідомості, тобто наукова категорія, яка пов'язується з науковим пізнанням. Воно відображає процес і результат цілеспрямованої розумової діяльності людини, що включає в себе пізнання права, його оцінку та ставлення до нього як до цілісного соціального явища[17]
Віддаючи належне зусиллям переважної більшості науковців розкрити поняття праворозуміння як процес і результат цілеспрямованої розумової наукової діяльності, спрямованої на пізнання, сприйняття і оцінку права, разом з тим не варто перебільшувати значення науки у розумінні права. Не тільки тому, що формування категорії «праворозуміння» пройшло складний шлях від індивідуально забарвленого, заснованого на особистому досвіді розуміння права до сучасного раціоналізованого і систематизованого його вигляду, якому ми справді зобов'язані науці. І навіть не тому, що наука не всесильна, вона не може дати відповіді на всі питання, які породжує життя.
А передусім з огляду на те, що право як феномен не може бути зрозумілим виключно на основі наукової парадигми з її орієнтацією на такі критерії, як об'єктивність, достовірність, верифікованість, можливість практичного відтворення результатів тощо.
Ставлення людей до права, його осмислення і оцінка визначаються не тільки, і навіть не стільки науковими міркуваннями, скільки ціннісними установками і уявленнями.
Ще з часів античності відомий вислів jus estars boni etauqui, який належить давньоримським юристам (за одними джерелами - Цельсу, а за іншими - Ульпіану). З цього вислову починаються Дигести римського імператора Юстиніана.
Латинське слово ars у цьому вислові має щонайменше два значення - «наука» і «мистецтво», що дало підстави одним авторам на пострадянському просторі перекладати наведений вислів як «право є наукою про добро і справедливість», а іншим-як «право є мистецтвом добра і справедливості». Ні перше, ні друге тлумачення згаданого вислову не отримало при цьому більш-менш визначеного змістовного наповнення щодо зв'язків права з наукою і мистецтвом. Основна увага як в першому, так і в другому випадку зосереджується на його зв'язках з категоріями добра і справедливості.
Проте названі категорії, як і категорії свободи і рівності, якими також часто оперують при характеристиці природи права, це не результати наукового пізнання, а цінності.
Цінності ж - це передусім сфера світогляду, який є способом не вивчення і пояснення відповідних феноменів, зокрема права, а його духовного освоєння, інтерпретації. На відміну від наукового знання, яке не має залежати від ідеалів і поглядів суб'єкта, який його пізнає, світоглядне світосприйняття є тією своєрідною духовною призмою, через яку пропускається і переживається навколишній світ, а тому не може претендувати на достовірність, верифікованість тощо, тобто відповідати критеріям науковості
Саме з цих позицій у філософській літературі досить часто тлумачиться термін «розуміння», яке хоч і знаходиться в одному ряду з пізнанням, проте не тотожне йому. На відміну від пізнання, що зосереджу- ІТься на питанні про природу об'єкта, тобто має на меті досягнення Індиферентного до світоглядних установок суб'єкта істинного, досто- кірного знання, поняття «розуміння» вирішує проблему суб'єкта, тоб- ю спрямоване на осмислення ролі світоглядно-суб'єктивного у прак- іичному перетворенні об'єктивного. Хоч абсолютної «стерильності» у цьому плані в науці домогтися неможливо, все ж вона, безперечно, Незрівнянно «позасуб'єктивніша» від мистецтва.
Право - це феномен, що тісно поєднує в собі елементи як науки, так і мистецтва, до чого здавна привернута увага загальнотеоретичного правознавства на Заході. Причому таке поєднання характерне для всіх рівнів правового буття - від формування загальних принципів права, більшості з яких ми маємо завдячувати судовій практиці, конструювання відповідних теорій, формулювання юридичних норм до класифікації юридичних фактів, розв'язання спірних ситуацій і ухвалення право- застосовних рішень, до чого ми ще повертатимемося при розгляді інших тем.
1.3.Типологія прапорозуміння та її критерії
Типологія, тобто поділ системи об'єктів та їх групування за до помогою узагальненої моделі або типу, широко використовується у різноманітних галузях знань. Не є винятком у цьому відношенні також правознавство, хоч у ньому, як і в деяких інших галузях знань, поряд з терміном «типологія» вживається термін «класифікація» (в юриспруденції цей термін навіть більш популярний порівняно з терміном «типологія»). Не зупиняючись на з'ясуванні певних відмінностей між вказаними термінами, зазначимо, що етимологічно вони, якщо й не повністю ідентичні, то принаймні досить близькі за змістом. Типологія відповідно до тлумачного словника української мови є нічим іншим як класифікацією за спільними, найбільш суттєвими ознаками[18].
З урахуванням наведених застережень під типологією праворозу- міння слід розуміти поділ за певними найбільш суттєвими ознаками такого цілісного, системного утворення, як праворозуміння, на відповідні складові - типи.
Тип праворозуміння у свою чергу можна визначити як обумовлений світоглядною позицією суб'єкта, який його пізнає, образ права, що відображає найбільш суттєві відповідно до цієї позиції ознаки права.
Багатоманітність підходів до праворозуміння обумовлює множинність критеріїв його типології. Вона може проводитись за найрізноманітнішими ознаками:
• залежно від ставлення до «основного питання філософії» - співвідношення матеріального та ідеального - можна виокремити матеріалістичний та ідеалістичний типи праворозуміння;
• залежно від особливостей та масштабів використання надбань інших галузей знань в підходах до праворозуміння воно, як вже зазначалось, може бути поділено на такі типи: феноменологічний, герменевтичний, антропологічний, психологічний, синергетичний, комунікативний тощо;
• залежно від ставлення до права різних народів і тих чи інших цивілізацій виокремлюють такі типи праворозуміння, як європейський (християнський), мусульманський або ісламський, індо-буддійський, китайсько-конфуціанський, японський. Нерідко (особливо на пострадянському просторі) до них додають євразійський, а інколи навіть російський (виключно в Росії);
• залежно від того, які суб'єкти - «колективні» чи «індивідуальні» - визначають ставлення до права в суспільстві і його оцінку, розрізняють відповідно «колективістське», притаманне теократичним і традиційним правовим системам, і «індивідуалістське» праворозуміння, характерне для правових систем країн Заходу (західної традиції права);
• залежно від розмежування чи ототожнення права і закону виокремлюють юридичний (від jus - право) і легістський (від Іех - закон), або позитивістський і непозитивістський типи праворозуміння.
В літературі можна зустріти також інші критерії типології праворозуміння.
Наведена типологія праворозуміння відображає розмаїття концепцій, теорій, шкіл, створених за довгі тисячоліття існування і розвитку права-від теологічних, історичних, психологічних до солідаристських і марксистських. їх наукове і соціальне значення та ступінь впливу на сучасні правові процеси досить різні. Одні з них залишилися переважно в історії. Інші продовжують розвиватися в межах інших концепцій або й зовсім «розчинилися» в них, ще інші - як і раніше, претендують на автономність, пристосовуючись до сучасних проблем правознавства.
Не вдаючись до детального аналізу всіх названих і не названих типів праворозуміння та концепцій і шкіл, на яких вони ґрунтуються (це предмет історії правових учень), відзначимо лише, що типологія, яка Існує нині в літературі, не може претендувати на завершеність: у праві, очевидно, завжди будуть залишатися аспекти, сторони, сфери буття, які з тих чи інших причин знаходитимуться за межами цієї типології; розвиток міжнаукових інтеграційних процесів неминуче призведе до виникнення нових наукових напрямів, що впливатимуть на праворозуміння; в умовах глобалізації відбудуться зміни в міжцивілізаційних відносинах і, відповідно, в критеріях виділення цивілізацій тощо.
Разом з тим найпоширеніша не тільки нині, айв попередні півтора століття типологія праворозуміння, в основі якої лежить юриди- ко-світоглядний критерій (залежно від того, що є вихідним у розумінні права - наддержавно-природне, державне чи реально-життєве), очевидно, зберігатиме свої домінуючі позиції і в найближчій історичній перспективі.
Відповідно до цього критерію виокремлюють природно-правовий (юснатуралістичний), юридико-позитивістський (нормативістський) і соціологічний типи праворозуміння.
Природно-правовий тип праворозуміння ґрунтується на положеннях доктрини природного права, ідеї якої започатковані ще в глибоку давнину - у Стародавній Греції і Стародавньому Римі. Вони пов'язані з іменами Демокрита, Сократа, Платона, Аристотеля, Цицерона та інших мислителів Античності, які намагалися розглядати право з позицій закладених у ньому моральних засад (справедливості, рівності, свободи), обумовлених самою природою людини і не залежних від соціальних умов та держави.
Природно-правова доктрина пройшла у своєму розвитку доволі складний шлях, на якому були періоди як піднесень, так і спадів.
Кульмінаційних точок своєї популярності вона досягала в періоди активізацій громадських рухів за зміну свого життя на краще - в епоху Відродження, ліберально-демократичних революцій, краху тоталітарних режимів та становлення правових держав. Істотний внесок в розвиток доктрини природного права зробили такі її видатні представники, як Г. Гроцій, Дж. Локк, 111. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо, Т. Джефферсон, І. Кант та ін.
