Кістяківський Б.О. Вибране. Бібліотека часопису «Філософська і соціологічна дум­ка». Серія «Українські мислителі». - К.: Абрис, 1996. -С. 371. 2 страница

Навіть автори тих підручників, які у викладі матеріалу надають пер­шість правовій тематиці або майже цілком зосереджуються на ній, дотримуються думки, що предметом теорії права і держави (чи тео­рії держави і права) виступають право і держава як явища суспільного життя.

Проте, як зазначалося, будь-яка наука може мати лише один пред­мет. Юриспруденція у цьому відношенні не є винятком. Дуалізм предметів, якого продовжує дотримуватися пострадянське загаль­нотеоретичне правознавство, логічно призводить до заперечення єдиної юридичної науки і визнання по суті двох різних наук з двома різними предметами: науки про право - правознавства, предметом якої є право, і науки про державу - державознавства, предмет якої - держава^[11].

Саме таку логіку вже порівняно давно сповідує відомий російський державознавець В.Є. Чиркін, який вважає, що державознавство нині фактично відокремлюється в самостійну галузь знань, предметом дослідження якої є, зокрема, моделі державних органів, методи їх діяльності, процедури, їх співвідношення з різними суспільними ін-

(іитутами. У зв'язку з цим він пропонує ввести спеціальну навчальну дисципліну «державознавство», яка, на його думку, відкрила б можли­вість поглибленого і разом з тим цілісного вивчення такого феномену суспільного життя як держава, якого не дають нині ні соціологія, ні по­літологія, ні загальна теорія держави і права^[12].

Можна, очевидно, дискутувати з В.Є. Чиркіним з приводу того, чи має юриспруденція, зокрема її загальнотеоретична галузь, повністю підмовитись від вивчення держави на користь науки державознав­ства, чи вона повинна розглядати державу опосередковано, виключ­но під кутом зору власного предмета. Проте заперечувати проти того, що держава як суспільне утворення в цілому, як цілісна система не є предметом юридичної науки, навряд чи можливо. Намагання охопити предметом загальної теорії держави і права всю багатогранність зв'яз­ків держави з іншими суспільними явищами та їх прояви, про що йшло­ся вище, призводить до еклектичного поєднання в ній характеристик і визначень різних понять і різних предметів.

За всієї важливості зв'язків між правом і державою, про що йтиметь­ся в окремому розділі підручника, вони становлять собою самостійні складні системи, які в той же час є підсистемами системи вищого рів­ня - суспільства. Особливості функціонування і розвитку цих систем, причому не тільки на рівні окремої країни чи регіону, а й всезагаль- ного характеру не можуть бути виявлені і належним чином осмис­лені, у тому числі через призму їх власних історій, без відповідного предметного розчленування вказаних явищ. Звідси напрошується ви­сновок: держава як необхідний компонент юридичної науки в цілому та загальнотеоретичної її галузі, зокрема, має досліджуватися лише під кутом зору взаємодії з правом, їх взаємовпливу один на одного. Інакше кажучи, предметом загальнотеоретичної юридичної науки має бути не держава як соціальний інститут у всій багатоплановості його зв'язків і проявів, а держава як правова форма організації суспільства, тобто як публічно-правовий інститут. Предметостворюючим для за­гальнотеоретичної юриспруденції, як і для юридичної науки в цілому, має виступати поняття права.

Такий світоглядно-методологічний підхід, на думку авторів, узгод­жується також з вимогами нового Закону України «Про вищу освіту», який передбачає скорочення кількості аудиторних (контактних) го-

дин на викладання навчальних дисциплін, тим самим орієнтуючи на ощадливість освітніх програм, вилучення з них всього зайвого та кон­центрацію зусиль студентів на засвоєнні тем, що визначають предмет навчальної дисципліни, у цьому разі загальної теорії права.

Насамперед саме вказаним світоглядним підходом пропонований підручник відрізняється від традиційних підручників і навчальних по­сібників із загальної теорії держави і права. Відмова від розгляду біль­шості тем, присвячених теорії держави, дозволили авторам звільнити­ся від «полону етатизму», зосередившись на розкритті особливостей права як самостійної соціокультурної цінності, вирішальне значення у формуванні і функціонуванні якого відіграє не держава, а людина, яка є не тільки адресатом права, а його творцем і орієнтиром. Це зовсім не заперечує функціональних зв'язків права з державою, як і не супе­речить самоцінності для громадян України самої Української держави. Адже тільки власна сильна, незалежна, основана на вимогах верховен­ства права держава спроможна гарантувати справжню пошану люд­ської гідності у всіх її проявах - забезпечити рівні можливості доступу до якісних освіти, охорони здоров'я, достойні оплату праці і соціальне забезпечення, людську недоторканність і безпеку, надійний захист від посягань на них.

Відповідно до вказаних світоглядно-методологічних підходів по­будована структура підручника. Автори свідомо відмовилися від традиційних для перших розділів більшості вітчизняних підручників з загальнотеоретичного правознавства, присвячених предмету і ме­тодології теорії держави і права (чи права і держави), її місцю в сис­темі юридичних і суспільних наук, розпочавши з викладення, можна сказати, визначальної для студентів-початківців теми «Основні підхо­ди до праворозуміння» та еволюції поглядів до визначення поняття права.

Цією темою, якій присвячений розділ 1 підручника, відкривається його Перша частина (розділи 1-6), що має узагальнену назву «По­няття права». Вона охоплює також такі теми, як «Право і людина», «Принципи права», «Соціальне регулювання і право», «Правове ре­гулювання». Завершується ця частина розкриттям співвідношення права і держави. Всі теми Першої частини підручника спрямовані в кінцевому підсумку на поглиблене світоглядне осмислення такого явища, як право.

У Другій частині підручника (розділи 7-12) увага зосереджена на інституційній характеристиці права. Нею охоплюються як традиційні для вітчизняної теорії права теми - «Норми права», «Система права», «Джерела права», «Система нормативно-правових актів», так і теми, які нечасто зустрічаються у вітчизняних підручниках з загальнотеоре- іичного правознавства -«Правотворення і правотворчість», «Юридич­нії мова. Юридична техніка нормотворчості».

Третя частина підручника (розділи 13-16) присвячена функціональ­ній характеристиці права, тобто розгляду його як явища емпіричного, Що не тільки фіксується в текстах відповідних нормативно-правових актів, а й діє в реальному житті. Вона містить такі теми, як «Правовід­носини», «Реалізація і застосування норм права», «Юридичне тлума­чення», «Теорія юридичної аргументації».

Нарешті Четверта частина підручника (розділи 17-22) акцентує ува- іу на характеристиці сучасних правових систем та їх об'єднань (націо­нальних і міжнародних), їх взаємовпливів одна на одну, а також на роз­критті поняття верховенства права та його співвідношення з правовою І соціальною державою.

Автори підручника намагалися навіть традиційні теми подати під людиноцентричним, а не державоцентричним кутом зору, за рахунок скорочення державознавчих тем запропонувати ряд нових тем, які не властиві вітчизняним підручникам із загальної теорії держави і права.

Вони усвідомлюють, що не все задумане ними вдалося викласти (а інколи і переосмислити) повною мірою. Окремі частини тексту під­ручника, очевидно, можуть виявитися дещо ускладненими для сприй­няття студентами, особливо молодших курсів, що, знову-таки, можна пояснити складністю питань, які підлягають світоглядно-методологіч­ному переосмисленню студентами.

Втім, автори не виключають також своєї провини за можливу недо­статню доступність викладу окремих розділів та підрозділів підручни­ка. В подальшій роботі над його вдосконаленням вони намагатимуться зробити підручник по можливості дохідливішим, проте не за рахунок спрощення, а, навпаки, поглиблення світоглядних підходів.

Підручник підготовлений авторським колективом у складі: д.ю.н., професора М.І. Козюбри (вступ, розділи 1, 2, 15, 16, 19, 20, 21, 22); д.ю.н., професора С.П. Погребняка (розділи 3, 5, 7, 8, 13, 14); к.ю.н., доцента О.В. Цельєва (розділи 4, 6, 9, 11, 17, 18); ст. викла­дача Ю.І. Матвєєвої (розділи 10, 12); упорядник тексту підручника - В.М. Ткаченко.

ПЕРША ЧАСТИНА
ПОНЯТТЯ ПРАВА

Розділ 1

ОСНОВНІ ПІДХОДИ
ДО ПРАВОРОЗУМІННЯ

Тисячоліттями, починаючи з античних часів, як у колі представників філософсько-правової думки, так і в суспільній свідомості загальнови­знаним вважалося положення про те, що існує єдине, універсальне поняття права, незалежне від часу, народів, політичних систем, в яких воно функціонує, тощо. Завдання філософів і юристів відповідно до цього положення полягало у з'ясуванні сутності цього поняття та його істотних рис.

Мало хто сумнівався в універсальності поняття права навіть в часи формування науки загальної теорії права, яке відбувалося протягом XIX століття.

Лише значно пізніше прийшло усвідомлення того, що право - це яви­ще, яке нерозривно пов'язане з простором і часом, тобто з конкретним людським буттям. Воно функціонує в глибинах життя, рухається в часі й змінюється разом з ним під впливом безлічі суспільних і природних чинників. Тому знайти якесь єдине, універсальне визначення поняття права просто неможливо.

Таке усвідомлення не припинило однак спроб дати, якщо й не універ­сальне, придатне для всіх часів і народів, то принаймні загальнозначи- ме для певного часу визначення права, яке акцентувало б увагу на його специфічних ознаках, що відрізняють право від інших нормативних ре- іуляторів сучасного суспільства. Такі спроби не припиняються донині. Особливо продовжує захоплюватись ними пострадянське, утому числі вітчизняне, загальнотеоретичне правознавство.

В літературі (зарубіжній і вітчизняній) існують сотні, якщо не тисячі, визначень права. Проте серед них немає жодного, яке було б визнане, якщо не всіма, то принаймні більшістю. З огляду на це дедалі перекон­ливіше лунають думки про те, що для того, щоб з'ясувати багатомірну природу права, потрібно взагалі відмовитись від дефініцій, віллявши перевагу характеристиці права як феномену. Можна по-різному стави­тись до такого роду думок, проте варто відзначити, що вони набувають все більшої підтримки в сучасному загальнотеоретичному правознав­стві, особливо зарубіжному^[13].

І чи не найяскравіше підтверджує їх обґрунтованість плюралізм під­ходів до праворозуміння.

1.1. Чинники, що впливають на плюралізм праворозуміння

Проблему розуміння права без перебільшення можна віднести до «вічних». Сотні й тисячі років мислителі різних народів - філософи, соціологи, правознавці сушили голови над його з'ясуванням. Проте проблема праворозуміння і нині залишається центральною для юри­спруденції.

Ще на початку минулого століття відомий вітчизняний теоретик пра­ва і соціолог Б.О. Кістяківський писав: «У жодній іншій науці немає стільки суперечливих теорій, як в науці про право. При першому зна­йомстві з нею виникає таке враження, ніби вона тільки й складається з теорій, що взаємно виключають одна одну. Найбільш суттєві питан­ня про сутність і невід'ємні властивості права вирішуються різними представниками науки про право зовсім по-різному. Суперечка між теоретиками права виникає вже на початку наукового пізнання права, навіть більшою мірою, саме з приводу вихідного питання - до якої сфери явищ належить право - починається непримириме розділення напрямів і шкіл у цій науці»^[14].

З того часу мало що змінилося (за винятком радянського періоду, коли дискусії навколо розуміння права, особливо після згадуваної вже сумно- відомої Першої Всесоюзної наради з питань науки радянського права і держави 1938 року, у вітчизняному правознавстві на довгі роки припини­лися взагалі). Хіба що нині такі дискусії стали коректнішими, толерантні- шими до альтернативних точок зору, а нерідко завершуються й певними компромісами між ними. Різноманітність же підходів до розуміння пра­ва з плином часу не тільки не зникла, а ще більше поглибилася. Показо­вим у цьому відношенні є експеримент, проведений відомим французь­ким журналом з теорії права «Droits», описаний Норбером Руланом у його навчальному посібнику «Історичний вступ до права». Експеримент засвідчив, що навіть серед 50 авторитетних представників французького правознавства якогось єдиного підходу до визначення права не існує.

Запропоновані учасниками експерименту підходи до його розуміння виявилися настільки різноплановими, що журналу не вдалося синте­зувати їх навіть у декілька основних напрямів. Важко не погодитися у зв'язку з цим з Норбером Руланом, коли він констатує, що «право - це процес інтелектуальної кваліфікації, а не реальний природний об'єкт

0 priori» ^[15] . Звідси випливає, що цей процес є нескінченним.

На динамізм права і, відповідно, його розуміння впливає безліч чин­ників - цивілізаційних, соціокультурних, ідеологічних, національних, міжнародних, економічних, політичних, моральних, релігійних тощо.

Істотний вплив на множинність підходів до праворозуміння справив також бурхливий розвиток різноманітних наук, як природничих, так суспільних і гуманітарних. Характерною рисою загальнонаукового розвитку в цих умовах є міжнаукові інтеграційні процеси. Дедалі ча­стішими у зв'язку з цим стають спроби використання здобутків одних галузей наукових знань для дослідження інших, зокрема традиційних, внаслідок чого виникають нові наукові напрями на стиках різних наук, а нерідко й нові міждисциплінарні науки.

Не оминули міжнаукові інтеграційні процеси і правознавства, зокре­ма його центральної проблеми - праворозуміння.

Досить плідними для осмислення окремих аспектів права виявили­ся, зокрема, інструментальні підходи однієї з найунікальніших філо- юфських течій XX століття - феноменології - вчення, відповідно до якого будь-який феномен, включаючи право, має свою власну іде­альну основу - «ейдос», тобто особливий стан буття понять і норм. «Ьйдосом» права згідно з таким підходом є кореляція суб'єктивного права і правового обов'язку, що справді має істотне значення для ро- іуміння права. Поглибленим відгалуженням цієї течії з власною бага­товіковою історією є герменевтика - вчення про принципи і методи інтерпретації текстів, утому числі тлумачення текстів нормативних ак­тів, поза яким право існувати не може.

Антропологічний «переворот» в наукознавстві, який відбувся в 60-ті роки минулого століття, актуалізував антропологічний підхід до пра- ворозуміння, в якому, в свою чергу можна умовно виділити два ас­пекти - біоантропологічний (або біосоціальний) і етнографічний (або етнологічний). Перший з них робить акцент на тому, що право, як і інші соціальні інститути, обумовлене недосконалістю біологічної (біосоці- альної) природи людини, тому заради самозбереження соціуму і за­безпечення стабільності суспільства необхідні розподіл прав і обов'яз­ків між людьми та дотримання принципу: «людина вільна в тій мірі, в якій вона не посягає на свободу інших осіб».

Другий аспект антропологічного підходу основну увагу зосереджує на соціокультурній обумовленості правового статусу особистості і, від­повідно, права. Це в свою чергу сприяло визнанню багатоманітності культур і правових систем сучасності, відмові від жорсткого «європо­центризму», який тривалий час домінував в теорії права. Саме завдяки іакому підходу відбулася інституціоналізація юридичної антропології, яка нині успішно розвивається не лише на Заході, а й на теренах коли­шнього Союзу PCP, зокрема в Україні.

Завдяки бурхливому розвитку одного з наймолодших міждисциплі­нарних напрямів наукового дослідження - синергетики, наприкінці XX століття підвищеної популярності набув синергетичний підхід до пра­ворозуміння. На відміну від класичних уявлень про однолінійність про­цесів розвитку матерії, властивих механістичному світогляду недавнього минулого, відповідно до якого всі системи, зокрема правові, діють на ос­нові об'єктивної необхідності науково пізнаних законів, синергетичний підхід виходить з того, що всі природні і суспільні системи, включаючи правові, розвиваються нелінійно, тобто з великою часткою випадковості.

Саме випадковість є генератором нового в цих системах, вона при­зводить до того, що в них панує переважно саморозвиток, самооргані­зація, які, власне, здатні забезпечити їх впорядкованість.

Серед нових інструментальних підходів до осмислення феноме­ну права, актуалізованих в останнє десятиліття як на Заході, так і на пострадянському просторі, не можна не назвати також комунікатив­но-дискурсивного підходу, який став результатом активного розвитку комунікативної філософії, яка зосереджує основну увагу на інтерсуб'єк- тивних аспектах, комунікативній взаємодії, спілкуванні людей як чле­нів суспільства. Сутність права відповідно до комунікативного підходу коріниться в природі людської особистості. Для того щоб залишатися людиною, індивід повинен не тільки мати право на збереження само­го себе, власної свободи і незалежності, а й поважати права, свободу і незалежність інших людей. Такий підхід стосовно проблеми право- розуміння найбільш послідовно втілений в теорії обґрунтування права німецького філософа Ю. Габермаса, що має прихильників також серед вітчизняних правознавців^[16].

Зрозуміло, що використанням надбань синергетики і комунікативної філософії проблема праворозуміння не буде вичерпана. Адже не ви­ключено, що в недалекому майбутньому може з'явитися постсинерге- тична і посткомунікативна парадигма (від грец. рагасііедта- приклад, взірець), яка відкриє нові грані права, а отже, дасть привід для його осмислення під ще одним кутом зору або й певного переосмислення попередніх установок щодо нього.

Тому сподівання на те, що колись в дискусіях про праворозуміння буде поставлена крапка і ми зможемо досягти «єдино правильної» від­повіді на питання, що таке право - це ілюзія.

Право настільки складний, багатогранний, багатомірний і багаторів­невий феномен, в якому так тісно переплітаються духовні, культурні та етичні засади, внутрішньодержавні й міжнародні, цивілізаційні та загальнолюдські аспекти, наукова істина і цінності добра й справед­ливості, досягнення правової теорії і практичний юридичний досвід, правові ідеали, інституційно-нормативні утворення і правові відноси­ни, що втиснути все це у рамки якоїсь універсальної дефініції просто неможливо.

Це зовсім не означає, що багатовікова історія філософського і загаль­нотеоретичного осмислення права є чимось виключно абстрактним і практично безплідним, а подальший аналіз проблеми праворозуміння втрачає перспективу. Така позиція спроможна призвести до радикаль­ного релятивізму, тобто до повного заперечення можливості погли­бленого пізнання права, що мало б негативні не тільки теоретичні, а й практичні наслідки. Адже проблема праворозуміння безпосередньо пов'язана з ціннісними орієнтирами суспільства, правами та свобода­ми людини і громадянина, якістю законодавства, врешті-решт з утвер­дженням в Україні конституційного принципу верховенства права, який, на жаль, досі залишається декларативним.

Марність намагань пошуку всезагального, універсального визначення права не означає також заперечення можливостей його робочих опе- раціональних визначень в різних контекстах залежно від конкретних правових ситуацій, до чого ми ще повернемось у кінці цього розділу.

1.2 Чи є «праворозуміння» виключно науковою категорією?

Незважаючи на підвищену увагу до проблеми праворозуміння у віт­чизняному (та й пострадянському загалом) правознавстві, що має під со­бою об'єктивні підстави, чимало питань, пов'язаних з цією проблемою, залишаються належним чином не з'ясованими. Серед них передусім пи­тання щодо самого терміна «розуміння». Що означає цей термін взагалі І стосовно права, зокрема? Попри широке використання вказаного тер­міна в науковій і навчальній літературі, його зміст здебільшого не роз­кривається. Поодинокі спроби розкрити його є або ж однобічними, або не зовсім коректними, що не дозволяє з'ясувати його специфіку.

У переважній більшості випадків праворозуміння розглядається як категорія доктринальної правосвідомості, тобто наукова категорія, яка пов'язується з науковим пізнанням. Воно відображає процес і резуль­тат цілеспрямованої розумової діяльності людини, що включає в себе пізнання права, його оцінку та ставлення до нього як до цілісного соці­ального явища^[17]

Віддаючи належне зусиллям переважної більшості науковців розкри­ти поняття праворозуміння як процес і результат цілеспрямованої розу­мової наукової діяльності, спрямованої на пізнання, сприйняття і оцінку права, разом з тим не варто перебільшувати значення науки у розумінні права. Не тільки тому, що формування категорії «праворозуміння» про­йшло складний шлях від індивідуально забарвленого, заснованого на особистому досвіді розуміння права до сучасного раціоналізованого і систематизованого його вигляду, якому ми справді зобов'язані науці. І навіть не тому, що наука не всесильна, вона не може дати відповіді на всі питання, які породжує життя.

А передусім з огляду на те, що право як феномен не може бути зрозумілим виключно на основі наукової па­радигми з її орієнтацією на такі критерії, як об'єктивність, достовірність, верифікованість, можливість практичного відтворення результатів тощо.

Ставлення людей до права, його осмислення і оцінка визначаються не тільки, і навіть не стільки науковими міркуваннями, скільки цінніс­ними установками і уявленнями.

Ще з часів античності відомий вислів jus estars boni etauqui, який на­лежить давньоримським юристам (за одними джерелами - Цельсу, а за іншими - Ульпіану). З цього вислову починаються Дигести римсько­го імператора Юстиніана.

Латинське слово ars у цьому вислові має щонайменше два значен­ня - «наука» і «мистецтво», що дало підстави одним авторам на по­страдянському просторі перекладати наведений вислів як «право є наукою про добро і справедливість», а іншим-як «право є мистецтвом добра і справедливості». Ні перше, ні друге тлумачення згаданого ви­слову не отримало при цьому більш-менш визначеного змістовного наповнення щодо зв'язків права з наукою і мистецтвом. Основна увага як в першому, так і в другому випадку зосереджується на його зв'язках з категоріями добра і справедливості.

Проте названі категорії, як і категорії свободи і рівності, якими також часто оперують при характеристиці природи права, це не результати наукового пізнання, а цінності.

Цінності ж - це передусім сфера світогляду, який є способом не ви­вчення і пояснення відповідних феноменів, зокрема права, а його ду­ховного освоєння, інтерпретації. На відміну від наукового знання, яке не має залежати від ідеалів і поглядів суб'єкта, який його пізнає, світо­глядне світосприйняття є тією своєрідною духовною призмою, через яку пропускається і переживається навколишній світ, а тому не може претендувати на достовірність, верифікованість тощо, тобто відповіда­ти критеріям науковості

Саме з цих позицій у філософській літературі досить часто тлумачить­ся термін «розуміння», яке хоч і знаходиться в одному ряду з пізнан­ням, проте не тотожне йому. На відміну від пізнання, що зосереджу- ІТься на питанні про природу об'єкта, тобто має на меті досягнення Індиферентного до світоглядних установок суб'єкта істинного, досто- кірного знання, поняття «розуміння» вирішує проблему суб'єкта, тоб- ю спрямоване на осмислення ролі світоглядно-суб'єктивного у прак- іичному перетворенні об'єктивного. Хоч абсолютної «стерильності» у цьому плані в науці домогтися неможливо, все ж вона, безперечно, Незрівнянно «позасуб'єктивніша» від мистецтва.

Право - це феномен, що тісно поєднує в собі елементи як науки, так і мистецтва, до чого здавна привернута увага загальнотеоретичного правознавства на Заході. Причому таке поєднання характерне для всіх рівнів правового буття - від формування загальних принципів права, більшості з яких ми маємо завдячувати судовій практиці, конструюван­ня відповідних теорій, формулювання юридичних норм до класифіка­ції юридичних фактів, розв'язання спірних ситуацій і ухвалення право- застосовних рішень, до чого ми ще повертатимемося при розгляді інших тем.

1.3.Типологія прапорозуміння та її критерії

Типологія, тобто поділ системи об'єктів та їх групування за до­ помогою узагальненої моделі або типу, широко використовується у різноманітних галузях знань. Не є винятком у цьому відношенні також правознавство, хоч у ньому, як і в деяких інших галузях знань, поряд з терміном «типологія» вживається термін «класифікація» (в юри­спруденції цей термін навіть більш популярний порівняно з терміном «типологія»). Не зупиняючись на з'ясуванні певних відмінностей між вказаними термінами, зазначимо, що етимологічно вони, якщо й не повністю ідентичні, то принаймні досить близькі за змістом. Типологія відповідно до тлумачного словника української мови є нічим іншим як класифікацією за спільними, найбільш суттєвими ознаками^[18].

З урахуванням наведених застережень під типологією праворозу- міння слід розуміти поділ за певними найбільш суттєвими ознаками такого цілісного, системного утворення, як праворозуміння, на від­повідні складові - типи.

Тип праворозуміння у свою чергу можна визначити як обумовлений світоглядною позицією суб'єкта, який його пізнає, образ права, що відображає найбільш суттєві відповідно до цієї позиції ознаки права.

Багатоманітність підходів до праворозуміння обумовлює множин­ність критеріїв його типології. Вона може проводитись за найрізнома­нітнішими ознаками:

• залежно від ставлення до «основного питання філософії» - спів­відношення матеріального та ідеального - можна виокремити матері­алістичний та ідеалістичний типи праворозуміння;

• залежно від особливостей та масштабів використання надбань інших галузей знань в підходах до праворозуміння воно, як вже зазначалось, може бути поділено на такі типи: феноменологічний, герменевтичний, антропологічний, психологічний, синергетичний, комунікативний тощо;

• залежно від ставлення до права різних народів і тих чи інших ци­вілізацій виокремлюють такі типи праворозуміння, як європейський (християнський), мусульманський або ісламський, індо-буддійський, китайсько-конфуціанський, японський. Нерідко (особливо на постра­дянському просторі) до них додають євразійський, а інколи навіть ро­сійський (виключно в Росії);

• залежно від того, які суб'єкти - «колективні» чи «індивідуальні» - визначають ставлення до права в суспільстві і його оцінку, розрізняють відповідно «колективістське», притаманне теократичним і традицій­ним правовим системам, і «індивідуалістське» праворозуміння, харак­терне для правових систем країн Заходу (західної традиції права);

• залежно від розмежування чи ототожнення права і закону виок­ремлюють юридичний (від jus - право) і легістський (від Іех - закон), або позитивістський і непозитивістський типи праворозуміння.

В літературі можна зустріти також інші критерії типології праворозуміння.

Наведена типологія праворозуміння відображає розмаїття концеп­цій, теорій, шкіл, створених за довгі тисячоліття існування і розвитку права-від теологічних, історичних, психологічних до солідаристських і марксистських. їх наукове і соціальне значення та ступінь впливу на су­часні правові процеси досить різні. Одні з них залишилися переважно в історії. Інші продовжують розвиватися в межах інших концепцій або й зовсім «розчинилися» в них, ще інші - як і раніше, претендують на автономність, пристосовуючись до сучасних проблем правознавства.

Не вдаючись до детального аналізу всіх названих і не названих ти­пів праворозуміння та концепцій і шкіл, на яких вони ґрунтуються (це предмет історії правових учень), відзначимо лише, що типологія, яка Існує нині в літературі, не може претендувати на завершеність: у праві, очевидно, завжди будуть залишатися аспекти, сторони, сфери буття, які з тих чи інших причин знаходитимуться за межами цієї типології; розвиток міжнаукових інтеграційних процесів неминуче призведе до виникнення нових наукових напрямів, що впливатимуть на праворо­зуміння; в умовах глобалізації відбудуться зміни в міжцивілізаційних відносинах і, відповідно, в критеріях виділення цивілізацій тощо.

Разом з тим найпоширеніша не тільки нині, айв попередні півто­ра століття типологія праворозуміння, в основі якої лежить юриди- ко-світоглядний критерій (залежно від того, що є вихідним у розумінні права - наддержавно-природне, державне чи реально-життєве), оче­видно, зберігатиме свої домінуючі позиції і в найближчій історичній перспективі.

Відповідно до цього критерію виокремлюють природно-правовий (юснатуралістичний), юридико-позитивістський (нормативістський) і соціологічний типи праворозуміння.

Природно-правовий тип праворозуміння ґрунтується на положен­нях доктрини природного права, ідеї якої започатковані ще в глибоку давнину - у Стародавній Греції і Стародавньому Римі. Вони пов'язані з іменами Демокрита, Сократа, Платона, Аристотеля, Цицерона та ін­ших мислителів Античності, які намагалися розглядати право з позицій закладених у ньому моральних засад (справедливості, рівності, свобо­ди), обумовлених самою природою людини і не залежних від соціаль­них умов та держави.

Природно-правова доктрина пройшла у своєму розвитку доволі складний шлях, на якому були періоди як піднесень, так і спадів.

Кульмінаційних точок своєї популярності вона досягала в періоди ак­тивізацій громадських рухів за зміну свого життя на краще - в епоху Відродження, ліберально-демократичних революцій, краху тоталітар­них режимів та становлення правових держав. Істотний внесок в роз­виток доктрини природного права зробили такі її видатні представни­ки, як Г. Гроцій, Дж. Локк, 111. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо, Т. Джефферсон, І. Кант та ін.