Ця історія добігає свого кінця ось так.
Батьки Пса забрали доньку додому в блаженному очікуванні безкоштовного державного автомобіля.
Лєна склала зброю і повернулася до нормальної моделі існування, тієї, яка передбачає народження, зрілість, продовження роду і смерть.
Йог Павло у паузах між заняттями йогою і медитаціями планував їхнє спільне майбутнє із невластивим східному вченню завзяттям.
Лєнині батьки знову одружилися.
Лєнина сусідка по гуртожитській кімнаті, метальниця дисків Василина, знову просиділа в туалеті чергові Олімпійські ігри. Після закінчення змагань, коли шлунок унормувався, вона сказала: «Мені по барабану. Значить, не судьба».
Колишній професор літератури Теофіл Кролик власним коштом видав книжку під назвою «Волосисті черепахи з провінції Хенань, або Чому треба у все вірити». Після піврічного очікування на схвальну, а потім уже будь-яку рецензію він знову намагався кинутися під потяг, але суїцид завершився невдачею, бо тієї ночі потяги скасували через повінь.
М’ясник Міша почав торгувати ковбасами.
Колишні члени молодіжної організації «Рух опору» на чолі з Дарвіном створили праворадикальну партію і пройшли на виборах до міської ради. Їхнім першим проектом було перейменування вулиці Будівельників на вулицю Степана Бандери.
Знайома Лєнина лікарка Ольга Іванівна відкрила кабінет парамедицини. Основним напрямком її діяльності стало збільшення грудей без оперативного втручання і схуднення «на десять кілограмів за десять днів». З-поміж інших послуг: лікування целюліту, тренування сили волі й набуття впевненості у собі, мистецтво флірту і як вберегтися від чоловікової зради.
Місцевий кримінальний авторитет на прізвисько Монах загинув під час вибуху в боксерському клубі «Червона рута». Рештки його тіла розпізнали за вставними зубами — вони єдині залишилися неушкодженими.
Лєна, дивлячись на все це, казала, що немає нічого цікавішого, ніж спостерігати за плином часу. Бути свідком початку і розвитку якихось, на перший погляд, зовсім несуттєвих історій. Відчувати, як пам’ять розпухає, розростається в різні боки, як її стає більше і більше, як вона заповнює собою все тіло і не дає ночами спати. Пам’ять — це все, що в мене є, казала Лєна, пам’ять подібна на безрозмірну базу даних, де кожна дрібничка перебуває в хаотичному зв’язку з іншими такими самими дрібницями. І мені дуже важливо тримати їх усі в полі зору, все пам’ятати одночасно. Тому я не можу спати вночі. Щойно заплющую очі, запускається якийсь механізм пригадування, думка перескакує від одного спогаду до іншого, і деколи я боюся, що більше не повернуся назад із цієї подорожі.
— Не бійся, повернешся, — казав Лєні йог Павло і додавав: — Тобі треба вчитися забувати. Спогади — це прив’язування себе до світу, а ти ж розумієш, що цей світ не такий уже й приємний, аби залишитися в ньому назавжди.
— Я не пам’ятаю, якого кольору в тебе очі, — не зовсім до теми відповідала Лєна, — але пам’ятаю, як виглядала мамина сумка, з якою вона ходила на шоколадну фабрику, коли мені було п’ять років. Я божеволію?
Йог Павло якраз відкривав свою школу східних практик, а Лєна далі працювала у барі «Золота рибка». Вона казала, що їй подобається цей хмільний акваріум, іноді сюди запливають дуже цікаві екземпляри.
Якось, наприклад, вона познайомилася тут із лісником, який жив у ближніх горах і приїхав до міста, щоб за двісті доларів продати базі відпочинку шмат своєї землі. На ці гроші він уже три дні святкував. Пив тільки віскі.
— Де би я самогон нині пив?! — казав він Лєні, обіймаючи пляшку бурштинової екзотики. — Раз у житті заслужив. Віскі — то є алкоголь горян.
— А ви справжній лісник? — питала Лєна.
— Справжнішого не знайдеш! П’ятдесят років лісникую! Знаю кожне дерево, кожну паршиву лисицю!
— І навіть фазанів бачили?
— Чого ж їх не бачити? Бачив. Цілу родину фазанячу бачив. Я тобі скажу по чесному, там немає на що дивитися. Самець — так, він гарний, хвіст пишний, фарби яскраві, а самка — курка куркою, буро-коричнево-сіра, очка такі тупенькі. Деколи на лужки виходять усі разом попастися, самець, самка і трійко фазанят. Я їх не то що бачив, я їх навіть їв!
І лісник наливав собі чергову порцію віскі у коньячний келих. Він був невеликого зросту, дрібний, але хвацький, сповнений хворобливо невичерпної енергії.
Добрий гном, що втік зі сну божевільної людини, так пізніше казала про нього Лєна.
Лісника звали Марусечко, про нього, між іншим, нещодавно написали в поважній київській газеті. Стаття називається «Останній пастух зубрів».
— Але що фазани, — сказав того вечора Марусечко Лєні, — я зубрів бачив.
— Зубрів?
— Корови дикі…
— Я знаю, я по телевізору зубрів бачила.
— А я вживу, отак, як тебе зараз! Я їх пас!
Досі невідомо, чи брехав Марусечко, чи казав правду. Його ім’я знали на всіх центральних телеканалах і у всіх більш-менш тиражних всеукраїнських газетах. Протягом десяти років лісник бомбардував медіа і Міністерство лісового господарства листами, які починав завжди однаково: «Ґвалт! Рятуйте! Ліси вирубують, звірину вистрілюють!» На жоден свій лист Марусечко не отримав відповіді.
Лєні він сказав:
— Нічо, тиха вода камінь точить. У нас демократія в країні, я Конституцію читав, свої права й обов’язки знаю. Борюся тільки легальним шляхом! Пишу листи, куди можу! Всюди вже Марусечка знають, у всіх департаментах. Журналістам пишу, щоб приїхали, щоб людям правду показали.
— І що, приїхали?
— Поки що нє, але чекай ще, приїдуть. Я їм тоді такий трилер розкажу! Всьо розкажу! І як ліси рубають, і як каміння з річок на свої фортеці вигрібають, як із карабінів звірину стріляють! Лосів тут тьма ходила по низовині — не знайдеш ні одного. Ведмедів пару штук лишилося. Так вони малих ведмежат виловлюють і тримають у своїх ресторанах, як собак, на прив’язі. Бидлота, а не народ! Вовки позабивалися подалі в гори. Лисиці спаршивіли від страху. А вони до мене потім приходять із наглою мордою і кажуть: «Мовчи, діду!» Та чого це я маю мовчати?! Не діждуться! Зі мною вже й «говорили» по-пацанськи, — це так у них називається, — і гроші тикали, немалі гроші, ой, немалі! І били мене. І стріляли. Але з Марусечком не потягаєшся!
На цих словах Лєна вже хотіла залишити лісника наодинці із беззаконням у лісовому господарстві та пляшкою віскі, але Марусечко схопив її за руку і притягнув до себе. Шепнув тихо:
— Я тобі секрет відкрию. Найгірше — це ці стрілки в погонах.
— Мисливці?
— Які мисливці?! Про що ти говориш? У нас хіба мисливці є?! Це стрілки, душогуби, скотиняки! Покупували собі за тисячі доларів карабіни і приїжджають на ОТДИХ! Стріляють коли і що хочуть. Вони би й людей так само стріляли, але бояться поки. У них ні совісті нема, ні страху. Їм що Червона книга, що Зелена — всьо фіолетово! Понажираються, як свині, ледве на ногах стоять і стріляють. І нічого не бояться, бо самі в погонах, розумієш, про що я?
— Розумію.
— Без погонів воно ніхто! — палко виголошував свою промову лісник. — Одоробло куцоноге! Черево звисає, пика червона, щоки надуті, хоч бери і шилом проколюй! Але в погонах воно має владу і нічого не боїться. Ні закону не боїться, ні кари небесної. Бо, от скажи мені, як можна в зубра стріляти?! Воно ж корова, стоїть і дивиться на тебе довірливими очима!
Стаття «Останній пастух зубрів» з’явилася не через наполегливого лісника Марусечка, а через несподівану увагу громадськості до винищення в Україні тварин, занесених у Червону книгу. За пропозицією київських природозахисників увесь рік було проголошено роком зубра. Тоді, власне, оприлюднили аматорське відео з нелегальних полювань, і, треба сказати, Марусечко мав рацію: мисливці були п’яні вдрабадан, а зубри, коли в них стріляли з п’ятиметрової відстані, просто стояли і довірливо дивилися в дуло карабіна.
Урядові департаменти, коментуючи це відео, спочатку наполягали на тому, що його сфальшовано, пізніше — що зубрів стріляють із благородною метою порятунку сільського господарства (а не тому, що голова самця на чорному ринку коштує десятки тисяч умовних одиниць). І стріляють лише хворих тварин. Тих, які все одно не переживуть зиму.
На підтвердження теорії шкідництва знайшлися «фермери», які божилися, що стадо зубрів затоптало їхній урожай. «Звичайні селяни» зі сльозами на очах запевняли, що «буквально вчора» зубри розтрощили їм стодолу й паркани.
«Це ж небезпечні тварини! — запевняв на прес-конференції один із урядовців. — Вони не повинні ходити по селах! Їхнє місце в зоопарках і вольєрах!»
Журналісти у відповідь почали збирати історії про зубрів, і деякі з них справді нагадують трилери.
В одне село, приміром, забрів поранений зубр, якому чудом вдалося вижити після чергового полювання. У селі тоді якраз відбувалося щорічне свято урожаю. Поруч із пам’ятником невідомому солдату, у самому центрі, спорудили невеличку сцену, і сільський хор у складі чотирьох баб увесь день виводив на чотири голоси українські народні пісні. Поранений зубр у розпал дійства, на очах у сторопілих мешканців села, виліз на сцену і розпачливо зарикав. Хористки від страху зіскочили зі сцени, і одна при цьому мало не вбилася. Коли всенародна паніка вщухла, селяни почали міркувати, що із зубром робити. Один сказав: «Та це ж як корова! А що з хворою коровою роблять?!»
Чоловіки поприносили з дому сокири і дорубали зубра. М’ясо розподілили між собою. І зробили це, очевидно, не зовсім справедливо, бо той, кому зубрятини не дісталося, поскаржився в обласне управління охорони природи. Так ця історія стала відома. Міліціонери приїхали, опитали населення, хотіли когось заарештувати для профілактики, але так і поїхали ні з чим, бо довелось би арештовувати все село. Молодий совісний міліціонер потім розповідав журналістові, що не міг із селянами говорити, бо «їхні очі були якісь такі вдоволено червоні, ніби вони щойно людського м’яса скуштували».
Інша історія стосувалася дрібного м’ясокомбінату, який таємно виготовляв із зубрятини делікатесні консерви. Називалися консерви «Біловезька пуща», і їх іще донедавна можна було знайти на столах київських високопосадовців.
У статті «Останній пастух…» ішлося про стадо зубрів, останнє в регіоні, і про їхню трагічну кончину. Всього шість голів.
Лісник Марусечко розповідав журналістові:
— Я зразу їх помітив. Сліди побачив у лісі. Ну, думаю, біда, раз вони аж сюди забрели. Не вбережу. Пас їх кожного дня. Вийду зранку в ліс і думаю так сам до себе: «Ну, де сьогодні мої корови?». Аж бачу — пасуться на галявині. Такі гарні, горді тварини. Як підходиш ближче, відчуваєш цю міць, го-го! Два Клички вкупі не змогли би підняти зубра. Це махіна! Я собі мовчу, нікому й слова не кажу, аби лиш не дійшло до стрілків у погонах. На зиму з’явилося мале теля. Ну, думаю, тепер точно постріляють. М’ясо дорослого зубра недобре, жорстке, а телятина, навпаки, ніжна. Приїдуть, думаю, Новий Рік справляти, гади. І як у воду дивився. Ніби сьогодні пам’ятаю… Старий Новий Рік, 14 січня, ранок, сніг усюди лежить, благодать. Де мої корови, думаю собі. Вийшов у ліс, бачу, стоять на галявині колом, теля в центрі — це вони так потомство захищають. Аж із другого боку джипяра їде. Зубри сполошилися і кинулись бігти. Навчені вже, мабуть, були, бо так просто вони не тікають, стоять собі. Зубри біжать узліссям, я біжу лісом між деревами, а джип суне, як танк, полем. Йому море по коліна. Біля річки зубри стали, бідолахи, не знали, що робити. Лід того року не дуже товстий був, тепла зима, але іншої надії не було. Зубри вибігли на кригу, надіялися, що проскочать, але лід під вагою тріснув, і всі як один під воду пішли. Їхні тіла я аж у квітні повиловлював. Написав лист у Київ, мов, були зубри і вже нема, номер джипа написав, усьо написав. Мовчок.
Свою розповідь гостроязикий лісник закінчив так:
«Прівєт вам, бузувіри, з порожніх лісів!»
А тієї ночі, задовго до виходу статті, Марусечко хитро усміхнувся Лєні й заявив, що ніколи не буває поганого, яке не мало би хоч трохи доброго.
— Шість утопилося, — сказав він. — Я це на власні очі бачив. А теля на березі лишилося. Я думав, зараз його застрелять. І дійсно, з джипа вийшов товстун, п’яний, ледве ноги суне. Витягнув карабін. А я не міг на це дивитися, не міг і все. І зробити нічого не міг. Тому пошкандибав собі додому. Сльози очі заливали, так я тобі, Лєно, скажу по правді. Прийшов додому, сів на ґанку, тоді морозяно було, але сонячно. Такий гарний день, така краса навколо, сніг іскриться, а я плачу, як дитина. Бо жаль мені було цих тварин, розумієш? Серце розривалося, правду тобі кажу. А тоді сталося чудо.
— Чудо?
— Чудо. Справжнє чудо. Я дотепер не знаю, що воно було таке. Хочеш вір, хочеш не вір, твоя справа. Не знаю, може, у мене в голові помішалося, всьо може бути.
— І що сталося?
— Сиджу на ґанку, чую, щось несеться в повітрі, таке ніби птах, але гіга-а-антський. Я протер очі й не повірив. І ти не повіриш. Жінка летіла. Чесне слово тобі даю. Жінка, нормальна, жива, як оце ми з тобою, нічого такого, але ніби якась сила її в повітрі тримала. А вона тримала в руках зубреня. Як примудрилася його з-під карабіна вкрасти — поняття не маю. І я тобі скажу, теля було зовсім мале, але кілограмів двадцять-тридцять важило. А їй хоч би що. Поклала його переді мною і сама на землю стала. Я проковтнув язик. Ну, думаю, поїхав у мене дах будь здоров. Усьо, пора в дурдом на Цоколівці здаватись. А вона мені каже: «Візьміть собі зубреня, я вас дуже прошу». Ну, я трохи очухався, відповідаю: «Візьму, чого ж не взяти». Вона подякувала і полетіла геть.
Лєна теж налила собі віскі. Її руки тремтіли, серце калатало.
— Думаєш, я здурів? — запитав Марусечко.
— Не думаю. Цю жінку вже багато людей бачило.
— На голові мала хустку жовту, у бордові квіти, здається.
— Я би теж хотіла з нею зустрітися, — замріяно сказала Лєна. — Якщо вона існує, то це багато що змінює.
— Ех, як гуляти — то вже гуляти! Давай нову пляшку.
Додому Лєна повернулася аж під ранок. Останнім, що вона бачила, коли засинала, було безкрайнє поле. На полі пасуться гігантські волохаті корови. Усміхнені лосі з розлогими кронами рогів походжають недалечко. Вовки урочисто виють по чотирьох боках. Ведмеді смокчуть вимащені диким медом лапи. А поміж квітучих трав шурхотить сімейство фазанів, якому немає чого боятися, бо лисиці давно спаршивіли від страху.
