Як вона пізнала ази валеології

 

На фізкультурі, казала пізніше Лєна, взагалі-то добре було вчитися. Якщо ти народився кремезним чолов’ягою з маленьким, майже невидимим мозком. Потім, або й навіть у процесі навчання, можна було підпрацьовувати у бандюків тілоохоронцями. Вони непогано платили, а ризик бути вбитим дорівнював нулю, бо в Сан-Франциско бандити жили між собою дружно і на чужу територію не заходили.

Якщо мозок усе-таки проглядався, так, ледь-ледь, не випинаючись, можна було навіть допомагати бандитам у їхній бандитській справі, тобто теж бандитувати.

 

Поміж студентів-фізкультурників найпрестижнішим уважалося займатися боксом чи кікбоксингом (бокс, пояснювала Лєна, — це коли дві мавпи б’ються, кікбоксинг — це коли дві мавпочки стрибають). Важка атлетика теж проходила на ура (тут уже на ринг вступали кінконги). Усім решті — кар’єрним невдахам — залишалося або бігати, як скажені білки, щодня по десять кілометрів, — це називалося легкою атлетикою, або розтягувати в гімнастичних залах своє тіло до таких сороміцьких поз, що навіть камасутра до такого збочення не додумалась. Це теж називалося легкою атлетикою.

Першого вересня, коли студенти визначалися з профілем, Лєна підійшла до декана факультету і заявила, що займатиметься шахами.

— Це теж спорт, хіба ні?

Декан подивився на неї з жалем, він був чоловік розумний і відразу зрозумів, що Лєні вистачило грошей тільки на фізкультуру.

— А ти по спорту зовсім ніяк?

— Ніяк, — чесно відповіла Лєна.

— Може, лижі? У нас якраз лижників дуже мало.

— Я тільки на велосипеді вмію кататися. А танців нема? Я вмію ламбаду танцювати…

— На дискотеці ламбаду танцюй. А тут університет.

Лєна заплакала.

— Не реви, — сказав декан. — У нас іще можна науковою роботою займатися.

— Наука — це до мене! Я мудра, чесне слово! Я взагалі на філософію хотіла!

— Ну, будеш, значить, по науці. Вибирай — проблеми сучасної валеології чи фізична реабілітація.

Лєні сподобалося слово «валеологія». Що воно означає — одному валеологові відомо. Лєна думала, що це наука про те, як правильно валятися в ліжку і нічого не робити. Тому вона вибрала проблеми сучасної валеології і щаслива пішла намотувати свої перші кола, від яких, на жаль, її все одно не було звільнено.

 

«Зараз, чесне слово, я ненавиджу спорт у всіх без винятку його проявах, — писала Лєна у щоденниковому записі під заголовком «Що ще я ненавиджу». — Я ненавиджу бігати, ненавиджу присідати, ненавиджу грати в ігри, де треба бігати і взагалі рухатися. Також ненавиджу дивитися на інших людей, що біжать. Мені від цієї картини в голові паморочиться. Хочеться крикнути бігунам: “Та зупиніться ви хоч на хвилинку! Куди ви гоните?!”».

 

Бігати, вважала Лєна, взагалі шкідливо для серця — це вона прочитала в журналі «Наука і релігія». Серце б’ється за життя певну сталу кількість разів. Відповідно, чим повільніше воно б’ється, тим довше людина проживе. А якщо отак нерозумно його використовувати, то можна і до тридцятки не дотягнути. Економити серце треба. Воно, бідне, і без того багато що мусить терпіти.

 

Лєнине, наприклад, натерпілося.

 

Батьки запросили її в кондитерську «Коровай» на серйозну розмову. Батько замовив собі пиво, мама — нічого, Лєна — теж пиво. Так вони сиділи в кондитерській за великим дерев’яним столом, а поруч у холодильнику догнивали вершки, посипані торішніми чорницями.

— Ми маємо з тобою серйозно поговорити, — сказала Лєнина мама.

— Я уважно слухаю.

— Ми розлучаємося.

— Що?!

З’ясувалося, що Лєнині батьки вже багато років обоє мали коханців і жили разом тільки заради доньки.

— Тепер ти вже доросла, — сказала Лєнина мама, — в університеті вчишся. Ти нас зрозумієш. Ми дали тобі все, що могли, а тепер хочемо пожити для себе.

— Та будь ласка, — крикнула Лєна, — живіть собі! Хіба я вам колись заважала?!

— Квартиру ми продамо і натомість купимо дві однокімнатні, — продовжувала мама по-діловому. — Одна квартира батькові, одна мені.

— А я?

— Ну, ти можеш зі мною пожити, — дещо зам’ялася мама, — і дядьком Степаном.

— Дядьком Степаном?

— Ти його не знаєш. Він зі мною на шоколадці працював (так Лєнина мама називала шоколадну фабрику).

— Або зі мною поживи, — втрутився батько. — Зі мною і Тамарою.

— Тамарою? Ну ви даєте!

 

Лєна зібрала своє скромне майно і влаштувалася в університетський гуртожиток. Наукою займатися. Тоді вона безперервно повторювала собі, що розчаровуватися рано, все тільки починається. Як — це вже інша справа, головне, що починається, і куди воно рухатиметься далі, залежить від неї самої.

 

Лєнина сусідка по гуртожитській кімнаті — її звали Василина і виглядала вона як шафа з одягом, два метри в усі боки, спеціалізація — метання дисків, — була фанаткою російської співачки Земфіри. Вона постійно вмикала Земфірині пісні на повну гучність і заливалася під них гіркими сльозами, наминаючи каструлю макаронів. В одній із пісень були слова «не взлетим, так поплаваем». Лєна теж підплакувала в ритм.

— Можна ще повзати, — казала вона, — стрибати, тьопати, телімпатися, їсти, жерти, наминати, спати. А я все-таки дуже хотіла б політати.

— Щоб злетіти, — заперечувала Василина, — людині потрібна грудна клітка об’ємом шість кубометрів.

— Звідки ти це взяла?!

— Ну, я ж метаю диски.

Лєна не бачила логіки між запитанням і відповіддю, однак Василина була така, нелогічна, і метала диски, це правда.

Але валеологія. Це наука про здоров’я. Про те, як зі звичайної людини без застосування сили зробити людину здорову. Щоб людина сама цього захотіла — здоровою бути. Наука така собі, казала пізніше Лєна, поверхова, бо що таке здоров’я? Якась фікція, не більше. Лєнина старенька бабця називала здоров’ям стан, коли щодня болить в іншому місці. Кращого визначення нема. Свята правда. Крім того, як люди можуть бути здоровими, якщо в них із головою не все гаразд?

 

У валеології є одна хитра класифікація. Люди поділяються на здорових, хворих і на тих, що перебувають у «третьому стані». Цей «третій стан» найбільше цікавив Лєну.

— Ти, Василино, — казала вона своїй сусідці по кімнаті, — яскравий зразок третього стану.

— Ні, я п’ята генерація, — заперечувала Василина, — а що таке третій стан?

— Третій стан — це коли ні здоровий, ні хворий.

— Хіба таке буває?

— Виходить, буває. А що таке п’ята генерація?

— Це останнє покоління людей, які вже почали з’являтися на землі. Надлюди. Мають особливі здібності. Можуть навіть по воді ходити, як Ісус Христос. Власне, Ісус Христос був першим із п’ятої генерації.

— Які ж у тебе здібності такі особливі, Василино?

— Я їх якраз шукаю. Але я точно п’ята генерація. В мене знак на чолі є.

 

Василина буда дуже кремезною дівчиною. Гіганткою. Саме її лице, кругле, як колобок, мало метр у діаметрі. Коли вона бігла, а бігла Василина тільки перед тим, як метнути диск, навіть не бігла, а розбігалася, то могла своїми щоками вбити того, хто опинився поруч. Волосся у Василини майже не було, а те, що відростало, вона підстригала манікюрними ножицями. Гуртожитське ліжко зламалося під нею, коли Василина вперше на нього присіла. Мусила купувати інше, залізне, на пружинах.

 

До університету Василина вступила не після школи, а після тюрми. Якось, розлютившись, вона метнула одного чоловіка на двадцять метрів уперед, бо він обізвав її горилою. Чоловік поламав собі всі кістки, а Василину посадили на рік за нанесення тяжких тілесних ушкоджень.

Люди, казала Лєна, користуються мовою дуже необачно, не відчувають відповідальності за сказані слова. У цьому їхня велика біда.

 

Василина відразу Лєні дуже допомогла. Власник дерматинової галантереї, яку Лєна продавала на базарі, заявив, що вона присвоїла собі виручку. А Лєна не присвоювала. Базарники часто вдавалися до таких хитрощів. Вони казали — присвоїла, виплачуй, інакше подамо заяву в міліцію за крадіжку. В міліції вони, звичайно, мали своїх дружбанів, і ті оформлювали все так, ніби ти справді вкрала.

От чоловічок прийшов до Лєни в гуртожиток, щоб залякати. Лєна сказала:

— Я нічого у вас не брала. І взагалі, я майже нічого не продала за час, коли працювала на базарі. З мене поганий торгаш. Я до науки хист маю.

— Нехай міліція розбирається, до чого ти маєш хист.

Василина зреагувала на слово «міліція» блискавично й однозначно. Вона, без сумніву, мала для цього вагомі підстави. Сказала чоловічкові:

— Ти що сказав, мужик?!

Але так сказала, що «мужик» мало штани не намочив.

— Я не з вами говорю…

— А мені по барабану — я з тобою! — і Василина грізно посунула в його бік.

Чоловічок був їй по пупець. Лєна навіть трохи злякалася, бо якби Василина його метнула, зламаними кістками не обійшлося б. Чоловічок, на щастя, теж це зрозумів і дав драла. Більше Лєна ніколи його не бачила.

— Василино, я перед тобою в боргу, — сказала вона.

Метальниця дисків зневажливо зміряла Лєну з ніг до голови і відповіла:

— Качатися тобі треба. Таке нещастя кожен, кому не лінь, копне, і воно впаде. Треба вміти за себе постояти.

 

Василина навіть брала участь у літніх Олімпійських іграх, але так і не змогла виступити через важкий розлад шлунка.

— Я весь день в туалеті просиділа, — розповідала вона потім. — Але нічого. Мені по барабану. Значить, не судьба.

Лєна поважала Василину за оптимізм і за те, що вона сприймала всі невдачі з її фірмовим «мені по барабану». Василина-мені-по-барабану не знала, що таке депресія і взагалі поганий настрій. Вона була справжньою спортсменкою. Коли відчувала, що находить хандра, вмикала Земфіру на повну гучність і виплакувалась. Або йшла на стадіон метати диски. У Василини не було родини, вона в інтернаті виросла і часто ночами, коли вони з Лєною не могли заснути, розповідала звідти історії. Історії ці зазвичай були жахливі, дівчат ґвалтували з дванадцяти років, а якщо не ґвалтували, то вони ґвалтували одна одну.

 

— Там усі були якісь дуже злі, — казала Василина, — ненавиділи одні одних, могли б навіть убити, якби не боялися кари.

— Це все через те, що вони любові ніколи не знали, — філософствувала Лєна.

— Яка любов? Про яку любов ти говориш? Нема нічого такого. Є тільки виживання. Людина — це звір.

— Василино, ти взагалі колись когось любила?

Василина мовчала. Потім сказала:

— Припустимо, що так. І зараз люблю. І що?

— Кого?

— Не твоя справа.

Вона мовчала, як партизан. Ніколи нікуди не їздила, ні з ким не зустрічалася. Її день був розписаний похвилинно, Лєна завжди знала, що цієї конкретної миті Василина робить. У неї був лише стадіон і кімната в гуртожитку. Ага, ну й магнітофон із Земфірою.

Таємнича любов Василини сиділа в ній тихо, як мишка, ніколи більше Василина не обмовилася про неї словом.

 

Коли Лєна закохалася в одного гімнаста і, нещасна, пролежала в ліжку кілька тижнів, Василина годувала її і приговорювала:

— Ну-ну, Лєно, спокійно, все мине. Потім сміятися будеш. Це гормони, ти ж сама знаєш. Просто деколи людині хочеться близького контакту. Хочеться з кимось бути, тоді не так страшно. Це слабкість. Ти що, слабачка?

— Я не можу без нього жити! — завивала Лєна.

— Жила скільки часу без нього, і далі проживеш. Усі мужики сволочі.

— Не всі. Він прекрасний!

— У нього кожного вечора інша. Що тут прекрасного?

— Він просто не знає, що мене любить.

— Та всьо він прекрасно знає! Розказує направо і наліво, що ти бігаєш за ним, як собачка.

— Це неправда!

— Подивися на мене, — казала Василина, — ти думаєш, я можу таке придумати?!

Лєна погоджувалась, що не може. Василина не мала фантазії, в неї та частина мозку, що відповідає за фантазію, атрофувалася ще в утробі ніколи не знаної матері.

— Слухай, Василино, — казала Лєна, щоб заглушити біль, — ти колись веселку бачила?

— У смислі, радугу? Ну, бачила.

— А ти знаєш, що бувають нічні райдуги?

— Мені по барабану.

— Бувають.

— Не бреши.

— Чесно. Всі кольори деколи, дуже рідко, збираються разом, щоб прикрасити цей світ.

— Та його прикрашай не прикрашай, гімно все одно пролізе.

— А ще бувають волосисті черепахи. У них із панцира волосся росте. Уяви.

— Ти, Лєно, страшне брехло.

— Про волосистих черепах Атанасій Кірхнер в «Ілюстрованій енциклопедії Китаю» писав. Вони живуть у провінції Хенань. Почитай, я не брешу, може, в нашій університетській бібліотеці книжку знайдеш. Скільки чудесного на світі, а ми якісь такі черстві й жорстокі.

 

(Про згадану енциклопедію, як з’ясувалося пізніше, в університетській бібліотеці Сан-Франциско ніхто ніколи не чув).

 

Василина, коли хтось починав говорити сентиментами, нервувалась і називала це «сантиметральною» поведінкою. Коли світогляд звужується до одного сантиметра.

— Ну, хочеш, я його поб’ю?! — пропонувала вона.

— Не треба його бити. Я трохи полежу і встану.

 

Потім у Лєни були ще байдарочник, лижник і два волейболісти. Історія завжди повторювалась, Лєна лежала в ліжку, а Василина годувала її макаронами. Вона тільки макарони вміла готувати. Кидала в окріп і через 15 хвилин вибирала. Просто і поживно, при цьому повторювала.

 

А якось Василина прийшла з навчання незвично збуджена.

— Вставай, Лєно, ми їдемо вечірнім поїздом до Києва. Я вже купила квитки, два плацкартні, нормально?

— Чого це ти в Київ зібралася?

— Земфіра буде виступати. Ми їдемо на концерт.

Тоді Лєна вже почала було здогадуватися, але промовчала.

 

Вони спакували один рюкзак на двох і вечірнім потягом подалися в каштанову столицю України.

Лєна ніколи раніше не бачила Києва, ну, і живого концерту теж. Лижник (чи тоді вже був волейболіст?) повівся на якусь шмаркачку з філологічного факультету, і тепер Лєна була знову відкрита для нових переживань.

Потяг відбував із Сан-Франциско ввечері, прибував до Києва рано-вранці. Василина сиділа у своєму «плацкарті» (вона могла там тільки сидіти) і дивилася у вікно. Потяг тягся повільно і з гуркотом, ніби йому до смерті обридло возити цих обділених долею пасажирів у смердючих шкарпетках, із пакунками копченої ковбаси, хліба і порізаної начетверо цибулі.

Лєна сказала:

— Я твоя найкраща подружка. Скажи мені. Ти що, в Земфіру влюбилась?

Василина скоцюрбилась і мовчала.

— Як можна влюбитися в співачку?

Тиша.

— Ти ж її навіть ніколи не бачила.

Тиша.

— Ну так, вона гарно співає, вона мені подобається, така вся, видно, що як співає, так і живе, жорстока, але правдива. Але щоб влюбитися?

— Я не влюбилася, — нарешті видушила зі свого гігантського тіла Василина. — Просто люди це так називають.

— Значить влюбилась, не мороч мені голову!

— Вона така, розумієш мене, вона… геніальна.

— Ну і що, що геніальна? Геніальних людей знаєш, скільки — я їх усіх любити маю, по-твоєму?

— Геніальних людей небагато, — сказала Василина. — Вони, як твої нічні райдуги, приходять дуже рідко, так тільки, щоб трохи прикрасити собою цей світ.

Лєна крикнула:

— Сантиметральна поведінка!

— Мені по барабану, — буркнула Василина і більше не сказала ні слова.

 

«Вона була нелогічна, ця Василина, — пізніше писала Лєна у щоденниках. — Іще одна нещасна істота, з якою мені довелося прожити чотири роки. Нещасні істоти тяглися до мене, напевне тому, що я постійно вдавала з себе героя. Героєм, до речі, бути дуже легко. Достатньо самому повірити у свою силу і сказати всім: «Бачите, я герой». І всі повірять. Принаймні більша частина. А з іншими просто не треба говорити, уникати їх і все. Так ти будеш героєм у своєму маленькому героїчному світі».

 

До Києва вони приїхали о шостій ранку. Кілька годин поволочилися центром, померзли на майдані Незалежності, з’їли котячу шаурму, випили чаю з автоматів у підземному переході. Потім ледве знайшли якийсь парк і по черзі спали на лавці, щоб речі ніхто не вкрав. Лєна сказала:

— І де тут каштани взагалі, в цьому Києві? Ти бачила хоч один?

— Для мене всі дерева каштани, — відповідала Василина. — Я в біології не розбираюся.

 

Але вона не слухала Лєну, мріяла. І на концерті теж сиділа тихо-тихо. Просто дивилася, як Земфіра співала, і не дихала. Лєна думала тоді, що її мужня метальниця дисків, без однієї хвилини олімпійська чемпіонка, отак померла, із розплющеними очима. І можливо, Василина справді цього хотіла. Щоб те, що вона зараз бачить, відбилося в її очах назавжди.

Бо концерт мине і Василина повернеться у свою щурячу гуртожитську нору, щоб жити там, як жила раніше, з магнітофоном і макаронами. Але тепер вона матиме що згадувати, і оцей от спогад, який із часом невблаганно стиратиметься з пам’яті, стане її пеклом. Вона прокручуватиме його ще раз і ще раз, знову і знову, і настане день, коли від спогаду залишаться лише слова. Як скелет від померлої людини.

 

Коли концерт закінчився і люди почали виходити, Василина й далі сиділа і незворушно дивилася на порожню сцену.

— Вона геніальна, — шепотіла при цьому.

— Ти, може, інші слова підібрала б?

Лєна намагалася підняти Василину з крісла, але це було те саме, що зрушити з місця сплячого слона.

— Ходи, Василино! Що ти тут розсілася?! Ми даремно в Київ, по-твоєму, приїхали? Ходи, поговоримо з нею.

— З ким? — не зрозуміла Василина.

— Як з ким?! З любов’ю твоєю.

— Із Земфірою? Поговорити? Хіба так можна?

— Усе можна! Вона така сама людина, як і ми. Ходімо!

 

Василина попленталась за Лєною, як на страту, ледве перебирала ногами.

— Що я їй скажу, Лєно? Я не маю що їй сказати.

— На місці зорієнтуєшся.

— Я не мо-о-ожу.

Лєна розраховувала на чорний вхід. Вона часто бачила по телевізору, як фани підстерігали там своїх кумирів. Але, очевидно, не тільки Лєна дивилася телевізор. Бо біля чорного входу вже зібрався величезний натовп людей і пробитися крізь нього ближче було неможливо.

 

Фанати кричали: «Земфіро, ти наш Бог! Земфіро, ми тебе любимо!»

Василина виглядала на їхньому тлі кумедно, навіть жалюгідно.

 

— Ну, давай, — веліла Лєна, — тиснись! Ти ж однією рукою їх усіх покладеш.

— Я не можу, — бурмотіла Василина у відповідь. — Я не маю що їй сказати.

— Скажеш, що любиш її! Хіба ти не цього хотіла?

— Їй уже мільйон людей це кричить, не чуєш?

— Ну, в любові рідко кому вдається бути оригінальним.

 

Василина стояла збоку, і її щоками, тими самими, якими вона могла б когось убити, розігнавшись, текли такі ж самі, як і Василина, гігантські сльози.

— Нехай живе собі, а я собі, — шепотіла вона. — Нехай співає, а я буду слухати.

Натовп заревів. Це мало означати, що Земфіра вийшла з приміщення і зараз пробивається до свого авта. Василина стрепенулась і відразу ж згасла. Вона відвернулася і хотіла тікати геть. Натовп, навпаки, кинувся атакувати предмет своєї пристрасті. Кілька охоронців нічого не могли вдіяти, їх змішали з асфальтом за лічені секунди.

 

— Земфіро, ти наш Бог! Ми тебе любимо!

 

Лєна тоді подумала, що така любов гірша за ненависть. Є у ній щось смертельне.

 

— Що ви робите?! — кричав хтось. — Ви ж її задушите!

 

Але юрба фанатів саме цього й прагнула. Поділити між собою Земфіру на маленькі шматочки і відвезти додому як сувенір. Покласти поміж сторінки грубої книжки і засушити на пам’ять. Щоб на старість мати чим хвалитися своїм онукам і правнукам.

 

Раптом позаду хтось гаркнув, ні, радше загорлав, так що в Лєни кров розвернулась і потекла в зворотному напрямку:

 

— Ану стояти, суки!!!

 

Із несамовитим ревом Василина кинулася в натовп, і люди розліталися врізнобіч, як шматки м’яса. Вона йшла по тулубах і головах. О, горе тим, хто опинився у Василини на шляху!

Вона підхопила Земфіру на руки і так, на витягнутих, винесла її з поля бою, ніби це був пластмасовий манекен. Біля авта Василина обережно опустила дорогоцінну ношу на землю.

Земфіра обтрусилася, подивилася на Василину, усміхнулася і, сідаючи в авто, сказала:

 

— Спасіба.

 

Василина відповіла:

 

— Будь ласка.

 

І теж усміхнулася.

Авто Земфіри рушило з місця і швидко зникло в темряві. Василина стояла як укопана, далі усміхаючись. Захоплено пролепетала Лєні:

 

— Я з нею поговорила. Вона мені подякувала.

— Ну бачиш, а ти боялася. Я ж казала, що на місці зорієнтуєшся.

 

Кілька років тому у Земфіри з’явився альбом, який так і називається «Спасибо». Василина думає, що його присвячено їй.