— Бо ви такі самі, як я. Хоч і маєте багато, але насправді не маєте нічого. І, так само, як я, скоро вмрете.
Монах посерйознішав. Тут він міг би наказати підвісити Лєну за ноги до люстри і протримати так до самого ранку, бо, подейкували, він часто підвішував тих, хто його нервував. Лєна чекала.
— Кажи, що ти хочеш, — сказав врешті Монах, — але будь обережна. Якщо те, що ти скажеш, мені не сподобається, матимеш проблеми.
Лєна виструнчилась посеред темної кімнати, ніби зараз декламуватиме поему на всеукраїнському конкурсі читців.
— Допоможіть мені покарати тих, хто вбиває у місті бездомних собак!
У кімнаті запала тиша. Бугаї готувалися прибрати Лєну з-перед Монахових очей. Один шепнув:
— Бос, вона той… дура просто…
— Ні, почекай, — сказав бос, — нехай договорить.
— Розумієте, — лопотіла Лєна, з переляку майже не вимовляючи голосних звуків, — людина перебуває у трьох видах взаємостосунків: перший — із рівним собі, з іншою людиною наприклад, другий — із вищим за себе, наприклад із Богом, ну, і третій — із нижчим за себе, наприклад нічийним собакою. Я вважаю, що ці три взаємостосунки повинні бути рівноцінні. Людина повинна ставитися до собаки так само, як до рідної людини, навіть більше, так само, як до Бога. Коли у місті група людей з офіційного дозволу вбиває за ніч сотні собак, а потім скидає їхні трупи на сміттєзвалищі, то я вважаю, що тоді так само вбивають і викидають на сміття Бога.
— Бос, у неї криша поїхала, — знову втрутився ревний охоронець.
Монах поринув у роздуми. Протягом цього часу Лєна встигла сім разів прокрутити в голові те, що пам’ятала від «Отче наш». Монах встав, підійшов до вікна і так, дивлячись у нього, сказав:
— Я з тобою незгодний. І я не люблю собак.
— Але тут не йдеться про любов! — палко вигукнула Лєна. — Я можу багато що не любити, але це не означає, що тоді я маю право те, що не люблю, вбивати!
Монах витримав паузу, яка мала би означати: «Прикуси язик і ніколи більше мене не перебивай», — а тоді спокійно продовжив:
— Я не люблю собак. Але саме тому допоможу тобі. Бо я так думаю: як вбиваєш собаку — ти сам собака. Як вбиваєш таргана — ти сам тарган.
Лєна хотіла відповісти, що за такою логікою виходить: «Убиваєш людину — то ти людина». Але промовчала. І, скоріш за все, правильно зробила.
Що говорилося потім і чи говорилося взагалі, невідомо. Сама Лєна, до слова, навіть сам факт зустрічі з Монахом завжди заперечувала. Казала, що кримінал незалежно від неї втрутився у справу охорони тварин від людей. Мовляв, гицлі постріляли собак на одному з Монахових базарів і не прибрали трупи. Тоді Монах дуже розлютився і навів порядок так, як він це розумів.
Гицлів викрали з їхніх домів посеред ночі і кілька днів тримали невідомо де підвішеними за ноги. Потім вони щасливо повернулися додому вже іншими людьми. Миттєво змінили вид діяльності, перекваліфікувавшись на сантехніків. Один із них навіть подав на місто до суду за те, що багато років був змушений займатися вбивством тварин, і тепер йому мусять компенсувати моральну шкоду. Він вимагав навіть безкоштовний курс психотерапії, спати ночами не може. Суд цей чоловік, звичайно, програв.
Міське житлово-комунальне господарство ще деякий час намагалося найняти на звільнені посади нових працівників, але ніхто не зголосився. Голова ЖКГ раптово пішов у відставку, і його місце зайняла жіночка, яка в минулому керувала озелененням міських парків, газонів і клумб. Вона відразу знайшла приміщення і стартові кошти на відкриття давно обіцяного притулку для тварин. Волонтери ж знайшлися самі собою.
Рух на захист будь-чого дуже швидко обростає прихильниками, казала пізніше Лєна. Люди за природою люблять гуртуватися навколо доброї справи, хоч би якою безнадійною вона була.
Заради справедливості треба сказати, що притулок мало чим допоміг, і кількість бездомних тварин із його відкриттям не почала танути на очах. Собаки й коти далі порпалися в міських сміттярках, люди, підставляючи свої животи для укольчиків проти сказу, далі їх не любили, а комуністична партія на наступних виборах знову пройшла до українського парламенту.
Лєну це не засмучувало, вона незмінно повторювала, що у безнадійній боротьбі головні ті, що борються, бо вони не дають часові зробити із себе чудовиськ. Боротьбу виграти неможливо, але можна виграти себе.
Коли Лєні нарешті видали обидва її паспорти, український і закордонний, вона виписалася з університетського гуртожитку, в якому довше жити й так не мала права, попрощалася з батьками, які, на диво, сприйняли ідею доньки податися у світи доволі спокійно, і купила квиток на автобус «Сан-Франциско — Братислава», який був найдешевшим і найпростішим способом перетнути кордон України з рештою Європи. Звідти Лєна планувала рушати далі. Варіантів було багато, і майбутнє, яке за ними ховалося, лякало і приваблювало водночас.
Квиток коштував 150 гривень. Відправлення о 18:15 з головного автобусного вокзалу. Наступного дня зранку цей автобус уже мав бути в Братиславі. Лєна тричі записала у щоденниках одне і те ж речення: «Я не тікаю, я просто хочу побачити світ». Чому їй було важливо написати це речення три рази, невідомо.
Але достовірно відомо, що на автобус «Сан-Франциско — Братислава», який із десятихвилинним запізненням таки виїхав із головного автовокзалу, Лєна не сіла. І вона не перетнула на ньому міждержавний кордон, що пізніше письмово підтвердили працівники прикордонної служби України.
Бо ось що сталося.
У день від’їзду Лєна провела на центральній площі Сан-Франциско прощальну собачу акцію. Народу було мало. Чесно кажучи, його взагалі не було. Йшов дощ зі снігом. Лєна промокла і закоцюбла. Її картонні таблиці розм’якли, як черствий хліб у молоці. У чоботах чвакало. Лєна безславно закінчувала свою кар’єру зоозахисника.
Збираючи пожитки, вона помітила жіночку невисокого зросту, приземкувату, схожу на колобка, яка стояла неподалік і свердлила Лєну печально-злостивим поглядом. Це обличчя і цей погляд здалися Лєні знайомими.
— Тобі все пси в голові! — крикнула жіночка. — Щоб ти здохла!
Тоді Лєна згадала. Це була мама її шкільної приятельки Іванки, тієї самої, яку Лєна зазвичай називала Псом.
— Пані Маріє, чого ви так? Що сталося?
Лєна не бачилася з Псом уже багато років. Востаннє вони говорили в лікарні, після невдалого Псового шлюбу і важкої хвороби.
Жіночка більше нічого не сказала, розвернулася і пішла геть, залишивши Лєну стовбичити на безлюдній площі, серед мокрого снігу й пізньоосіннього мороку. Пізніше Лєна писала, що немає гіршого місця і гіршого часу побажати іншій людині здохнути.
Замість того, щоб поїхати на автовокзал, Лєна подалася шукати Пса.
Війна за нерухомість
Іванчина родина жила у великій п’ятикімнатній квартирі у тому районі Сан-Франциско, в якому колись жила зі своїми батьками Лєна.
Малою Лєна не любила там бувати. У квартирі пахло убогістю і багатьма людьми, котрі товклися, як древнє плем’я, всі на купі. Разом дванадцятеро: діти, мама-колобок і батько без руки. Потім іще чиїхось стареньких батьків із села забрали. І всі, крім Пса, мали непривітний, навіть злий характер, дивилися на Лєну спідлоба, як дивляться на конкурента, чиє існування загрожує їхньому власному.
У передпокої завжди лежали гори брудних мішків із картоплею, кілька — з цибулею, кілька — з яблуками. Здавалося, що тут їли тільки ці три продукти. Псова мама постійно виглядала втомленою і невдоволеною, Лєна ніколи не бачила, щоб та сміялася. Псовий батько теж ніколи не сміявся, Лєна його остерігалася, думала, що він може раптом ні з того ні з сього всіх побити і її за компанію. Бо, коли маєш тільки одну руку, хочеться нею зробити щось таке, щоб тебе поважали або принаймні боялися.
Лєна зайшла в будинок і піднялася ліфтом на шостий поверх. Нічого не змінилося, навіть колір Псових дверей і напис чорним фломастером на них «Голосуйте за Дармограя» ніхто не стер, хоча вибори до місцевих рад цей Дармограй давно програв і зник із великої політики локальних масштабів років десять тому.
Подзвонила у двері. Довго ніхто не відчиняв. Подзвонила ще раз. Для Псової родини це віддавна було нормальною річчю — не відчиняти, коли дзвонять, бо кожен думав, що відчинить хтось інший. Лєна чекала. Нарешті двері рипнули, і на порозі в куцій нічній сорочці з’явилася мама-колобок.
— Чого ти прийшла? — вже не так злостиво спитала вона.
— Я — Лєна, ми колись з Іванкою в школі разом вчилися, — чогось відповіла Лєна.
— Я знаю, хто ти. Йди, щоб я тебе більше не бачила.
— Я хочу з нею поговорити. Іванка тут живе?
Псова мама неохоче впустила Лєну в коридор.
— Обережно, мішки, — сказала.
Із навколишніх кімнат висунулися цікаві голови, жодної з них Лєна не впізнала. Роззулася.
— Де Іванка?
— Там, у дальній кімнаті.
Лєна рушила коридором углиб квартири і почула зі спини, як Псова мама розплакалася. Лєна озирнулася, але в коридорі вже нікого не було. Четверо дверей водночас безшумно зачинилися. Смерділо цибулею і землею.
— Іванко? — Лєна обережно просунула голову в «дальню кімнату». Колись у ній жила Пес зі своєю старшою сестрою. Вони завжди билися і сварилися. Потім ця старша сестра стала перукарем.
— Іванко?
Пес сиділа на стільці біля вікна. Дивилася у вікно. Вікно було навстіж відчинено, і звідти залітав усередину мокрий сніг і шум вулиці. На підвіконні цвіла царівна невмирущих вазонів — мушкателька. Пеларгонія по-науковому.
— Привіт, Пес, — радісно сказала Лєна. — Не чекала?!
Пес усміхнулася, але назустріч не встала. Виглядала ще меншою, ніж була колись. І неймовірно худою. Сіро-русяве волосся заплетене у вульгарну тонку косичку. Гольф під шию, згори безформний светр. Під очима синьо-фіолетові кола.
— Лєно, я дуже рада тебе бачити, — сказала Пес.
— Я теж. От, їду за кордон, хочу світ побачити. Прийшла провідати тебе перед дорогою. Ти як? У тебе все добре?
— Непогано. Я чула про твої успіхи у боротьбі за права тварин. По телевізору тебе показували.
— Та, — і Лєна скромно відмахнулася рукою, — не мала чим себе зайняти. Домоглися створення притулку. У Львові та Києві теж притулки організовують. Головне почати.
Лєна присіла на Псове ліжко. Їй далі смерділо землею і цибулею.
— Ти, якщо захочеш взяти собі пса, — тут вона трохи запнулася, — ну, тваринку якусь, іди в притулок. Там їх багато. І коти є. Всі здорові й стерилізовані, ветеринар добре працює.
— Дякую, якщо захочу тварину, піду в притулок.
— У мене взагалі-то через півгодини автобус відправляється. Не так багато часу маю.
— Нічого, йди, я рада, що ти забігла.
Лєна далі сиділа.
— У тебе точно все добре? Може, підеш зі мною на вокзал, ще поговоримо дорогою?
— Я не можу. Ти йди.
— Маєш якісь справи?
— Просто не можу.
Пес винувато понурила голову. Дивилася собі в ноги. Тоді Лєна зауважила, що ці ноги закутані в ковдру.
— Пес, що в тебе з ногами?! Ти не можеш ходити?!
Пес мовчала.
— Що сталося, Пес?! Як сталося?! Як давно?!
— Уже два роки.
— Ти два роки сидиш у цій кімнаті?!
— Сиджу.
Кімната потонула в мокрому снігу. Лєні стиснуло горло, і вона пізніше радила відразу плакати, коли стискає горло, бо інакше можна задихнутися.
— Ти не переживай так, — сказала Пес, — я вже звикла. Уже все нормально. Не треба мене жаліти. Я просто нещаслива.
— Нещасливих людей не буває!
— Буває, — спокійно заперечила Пес, перебираючи худими пальцями краєчок ковдри на німих колінах.
Автобус на Братиславу вирушав за 15 хвилин.
— Це я винна, — сказала Лєна.
— Ні в чому ти не винна. Ти ж сама говорила, що нікого ні в чому не можна звинувачувати.
— Я помилялася.
Автобус на Братиславу покидав Сан-Франциско. Пес дивилася на Лєну відданими, сповненими надії і вдячності очима.
— А світ побачити?
— Ще встигну. В мене все життя попереду.
Коли кажуть, що ще встигнуть, то, навпаки, не встигають. Так стверджувала Лєна, яка завжди всюди поспішала. Коли кажуть, що життя попереду, то зазвичай воно вже позаду. І так до безкінечності. Коли кажуть, що хочуть побачити світ, то забувають, що якраз цієї миті на нього дивляться. Коли кажуть, що не тікають або тікають кудись, то насправді тікають і тікають від чогось. У своїх щоденниках Лєна написала: «Слова — це лукавство і самообман, я не маю часу на такі дурниці». Більше Лєна до щоденників не повернулася. У її голові знову був чіткий план.
— Пес, я зроблю з тебе людину.
***
Спершу Лєна влаштувалася офіціанткою в бар «Золота рибка» і винайняла одну кімнату з кухнею в старому будинку неподалік від центрального міського парку. Йшов двадцять восьмий рік її життя.
Будинок був у аварійному стані, у дворі росли старі високі ясени, і вночі, коли зривався вітер, ясени моторошно скрипіли. Решту будинку займала вісімдесятирічна самотня жінка, у минулому співробітниця краєзнавчого музею. Музейний фах кардинально вплинув на її старечий розум. Жінка зробила зі свого дому склад мотлоху і непотребу. Стягала сюди добро навколишніх сміттярок і казала, що в майбутньому їй за це подякують, коли досліджуватимуть культуру, а радше безкультур’я теперішніх часів. «Я працюю на археологію прийдешнього», — казала жінка. Іноді у неї ставалися напади агресії, вона трощила пляшки, посуд і вікна, безбожно матюкалася і роздягалася догола. Так, голою, вона вибігала на вулицю, поміж автомобілів і приголомшених пішоходів, і тоді ставала схожою на безпомічного демона, який втратив свій контроль над остаточно подобрілим світом. Коли Лєна намагалася повернути демона в будинок чи хоча б одягнути, жінка кричала що було сили:
— Дай мені спокій! Лиши мене! Я йду додому! Я йду ДОДОМУ!!!
Першого дня музейниця влаштувала Лєні невеликий допит:
— Хто твої батьки? — спитала вона.
— Батько — інженер, мама — шоколадниця.
— А ти хто?
— Я валеолог.
Музейниця прикинулася, що зрозуміла це слово. Лєна додала:
— Я роблю людей здоровими.
— То ти лікар?
— Можна й так сказати.
— Я лікарів не люблю, тримайся від мене подалі.
— Домовилися.
Потім Лєна забрала Пса до себе. Пес не сперечалася, сама склала свої речі у невеликий рюкзачок. Але процес переїзду не був легким.
— Пес, ти маєш коляску, інвалідний візок чи як це називається? Як ми дістанемося до мене?
— Не маю.
— Добре, — Лєна повернулася до Пса спиною. — Давай, піднатужся, лізь на спину. За шию хапайся, але дивись, не задуши.
Із першого разу Пса підняти не вдалося. Із другого теж.
— Виглядаєш худенькою, а така тяжка. Втягуй живіт!
Розлючена Псова мама зі схрещеними на грудях руками чекала на них у коридорі.
— Ти куди її несеш? — закричала вона. — Іванка — інвалід, вона має сидіти вдома!
— Іванка поживе у мене, нічого страшного. Яка різниця, де сидіти?
— Ти мені, Лєно, ніколи не подобалася, — сказала Псова мама і відійшла вбік.
Лєна винесла Пса з будинку, немов якусь недорозвинену дитину-переростка. Шалик від вітру забивався їй у лице, і Лєна кричала:
— Шалика прибери, Пес, я нічого не бачу!
Пес слухняно прибирала.
— Нам до тролейбусної зупинки дотягти, метрів сто, а там легше буде.
Ці сто метрів вони долали цілу вічність. Пес намагалася полегшити Лєні завдання і постійно підтягалася вище.
— Не дряпайся, Пес! — кричала Лєна. — Мені так іще тяжче! Не рухайся, просто тримайся за шию, тільки дивись не задуши!
У тролейбусі всі сидіння були зайняті — інтелігентні пенсіонери-пільговики їхали в міський парк на прогулянку. Багато хто з них також їхав на міське кладовище. Віднедавна воно стало популярним місцем знайомства самотніх людей. Удівці знайомилися з вдовами на могилах їхніх покійних чоловіків і дружин.
— Дайте хтось сісти, будь ласка, — попросила Лєна. — Дівчина не може ходити, а я вже не можу її тримати!
Пенсіонери як один замислено повідвертали голови до вікна, згадуючи в цей момент усе своє воєнне і післявоєнне минуле, присвячене каторжній праці й героїчній самопожертві. Лєна підійшла до першого-ліпшого дідка і сказала:
— Якщо ви зараз не встанете, я всаджу вам її на голову, і голова ваша навряд чи витримає такий тягар.
Дідок і його сусід заодно злякано зіскочили з крісел і вже на безпечній відстані зарепетували:
— Оце молодіж пішла, тільки подивіться! Понапиваються, як свині, а потім стару людину з крісла зганяють! Нехай стара людина постоїть, мало в житті настоялася! Хто вас, таких негідників, тільки виховав!
Інші пасажири жваво підтримали розмову, і так Лєна з Псом їхали.
Якась пенсіонерка ніяк не могла заспокоїтися. Вирішила провести педагогічну розмову. Вона не полінувалася встати і підійти ближче (напевно, глухувата була, боялася, що не почує відповідь). Підійшовши, спитала солоденьким голосом:
— Дівчатка, але ви скажіть, скажіть нам, хто вас, таких негідників, виховав?
Лєна відповіла:
— Так ви ж і виховали.
Пенсіонерка заплакала. А Пес шепнула:
— Ти ж мене тепер не лишиш, Лєно?
Її лице, бліде як крейда, сяяло від радості. Ніби вона повернулася додому після багатьох років страждання і поневірянь.
В інтерв’ю місцевому журналістові Пес пізніше сказала, що не знала Лєниного плану і знати не хотіла. «Лєна була єдиною людиною, яка мене любила, — сказала Пес. — Я їй довіряла і не шкодую про це. Вона була сильна і завжди знала, що робити, тоді як я завжди була слабовольною і боягузливою. Я у своєму житті, чесно скажу, хотіла не так багато. Хотіла мати родину, таку саму велику, як була та, в якій я народилась, але ліпшу. А Лєна хотіла чогось більшого. Її не задовольняло маленьке щастя».
— Як ви стали калікою? — запитав журналіст.
— Від холоду, — відповіла Пес.
Цей журналіст — письменник-невдаха, який нічим іншим, окрім низькопробної жовтухи, заробляти на хліб не вмів, — дописував час від часу в місцеву газету плаксиві репортажі. Читачі таке любили. Журналіст був циніком і пияком. У своїх історіях він переважно глузував із власних героїв, але ні герої, ні читачі цього не розуміли. Такий стиль, — він міг би називатися «я не винен, що живу в епоху посередностей та ідіотів», — багато кому подобається й досі.
— Ви вийшли заміж у п’ятнадцять років, так і не закінчивши школу, це правда? — питав журналіст Пса.
— Правда, — відповіла Пес.
— Ваш чоловік був релігійним фанатиком і знущався з вас, це правда?
— Правда.
— Він забороняв вам їсти, не говорив із вами, примушував вас цілу ніч тримати старі двері над головою…
— Так.
— Унаслідок нервового стресу у вас почалася кровотеча, і ви три місяці пролежали у лікарні, це правда?
— Правда.
— А потім ви повернулися до нього?
На цьому місці Пес зірвалася:
— Ви не розумієте, він обіцяв мені золоті гори!
— Як саме ці гори виглядали?
— Він прийшов із букетом, — плачучи, говорила Пес, — торт купив, сказав, що любить мене і ми разом почнемо нове життя. А я не мала куди подітися. Я теж його любила, напевно. Чоловік покинув церкву, це правда, покинув. Дозволив дивитися телевізор. Спершу добре було. Я влаштувалася в магазин на роботу, продавала побутову хімію. Я ж не хотіла багато, тільки мати сім’ю, дитину народити і жити до смерті, як положено. У нас город невеликий був, я його засадила тюльпанами, і навесні, якби ви тільки бачили, як вони зацвіли! Це була така краса! До мене приїжджали з міста, щоб сфотографуватися на їхньому тлі! Я тюльпани на базар відвезла, на травневі свята, всі спродала. Заробила триста гривень. Думала квітами зайнятися. Це дуже вигідний бізнес виявився, я все порахувала. Вкладаєш, наприклад, сто гривень, заробляєш триста. Більше ніж у два рази навар. Подумайте, яка вигода. Головне, щоб квіти росли, а в мене би росли, в мене рука легка. Але мого чоловіка квіти чомусь дуже рознервували. Він не хотів, щоб я квітами займалась. Сердився. Кричав. Кожного дня кричав. Ну, а потім…
— А потім він почав вас бити?
— Раніше він ніколи мене не бив, а тоді почав. Спершу потрохи, ніби жартома, а потім усе сильніше і сильніше. Його квіти дуже нервували. Бив як сидорову козу, нирки повідбивав, в мене однієї нема. Два зуби вибив. Передні. Я собі штучні зробила. Тепер навіть не видно, що штучні, правда?
— Правда, — сказав журналіст і поруч із цими словами помістив у газеті фотографію Пса, на якій вона широко всміхається.
— Чому ви не пішли від нього?
— Я не мала куди. До мене одна дівчинка приїжджала. Вона знімала для закордону фільм про українських сімейних насильників. Вона сказала мені, що в Україні домашнє насильство — велика проблема. І щоб я йшла від нього, бо одного разу вб’є. Так у всіх книжках із психології пишеться. Дала мені одну адресу, це як інтернат для таких жінок, як я. Там, в інтернаті, ніби можна було на перший час сховатися. Я їй пообіцяла, що піду туди. Що лишу його. Мій чоловік як почув про журналістку, так мене віддубасив, що я три дні провалялася на підлозі в сінях без свідомості. А він нічого не зробив, навіть не поклав мене в ліжко вмирати. От не знаю, як людина може бути такою? Як можна так когось мучити? Я, коли в сінях лежала, то уявляла собі, що вмію кунг-фу. Так добре билася, так само, як чоловіки, або навіть краще. Бо чоловіки, якщо розібратися, до пуття битися не вміють, лише кулаками махають, думають, жінка здачі не дасть. А я би такої здачі давала, без розбору, по яйцях, по яйцях!
— Нашу газету читають і чоловіки, — сказав журналіст.
— Вибачте, це ж я не проти всіх чоловіків. Бувають і добрі.
— Де?
— Ви в мене не питайте. Я добрих не бачила. На третю добу прийшла до тями, встала з підлоги, він спав. Я подивилася в дзеркало і не впізнала себе. Лице квадратне, очі запливли чорними синяками. Ужас! Якби ви це бачили! Я знайшла адресок, який мені журналістка дала, і пішла туди. Ніч була. Перший сніг випав, не пам’ятаю, чи то був іще жовтень, чи вже листопад. Того року рано сніг випав. От я приходжу в інтернат, кілометрів шість пішки йшла. Це в напрямку Калуша, в лісі, щоб ніхто не знайшов. Приходжу туди, і справді інтернат. Пахло котлетами. А я так їсти хотіла, повний рот слини від запаху котлет набіг. Директриса прийняла мене, вислухала. Я їй кажу, що так і так, не маю куди дітися, до батьків не можу, там і без мене цілий інтернат, ну, і плюс стидно… а чоловік дома вб’є. Уже недалеко до цього лишилось, як вернуся, то вб’є. Кажу, що маю роботу, в магазині працюю. Заплачу їм навіть, коли зарплату отримаю. Хочу нове життя почати, вже по-справжньому нове, може, виїду в інше місто, у Львів або навіть Київ, щоб він мене ніде не знайшов і щоб я могла цей багаторічний ужас забути. Директриса уважно мене вислухала. Мовчала весь час. А потім каже: «Ми без довідки від гінеколога не приймаємо». І все. Крапка. А де я могла довідку взяти? Ніч надворі. Кажу їй, завтра принесу довідку, а вона ніяк — правила є правила. Без гінеколога не прийму. Я тоді їй і так і сяк, прошу, кажу: «А куди мені зараз піти, де дітися?» А вона відповідає — ніколи цих слів не забуду: «Жіночко, ну звідки мені знати?! Що ви на жалість б’єте?! Завтра з довідкою приходьте, оформимо по закону». Мені в голові якби помішалося тоді. Я подумала, що раз у житті допомоги прошу, ніч не переживу, а мене без довідки від гінеколога оформити по закону не можуть. Не люди, а собаки. І я така сама собака, це Лєна добре підмітила. Я кажу, мол, тут, на диванчику, до ранку перечекаю, а директриса: «Це вам не притон для бомжів! Це державна установа!» Я вийшла на вулицю, падав сніг, завірюха прямо. Ліс навколо. Ноги підгинаються. Поблудила трохи лісом, а потім сіла собі під деревом і сиджу. Мені хтось казав колись, що замерзнути — найприємніша смерть. Це правда, я підтверджую. Спочатку було холодно, а потім добре стало. Тепло, аж гаряче. І радість така обійняла, я пам’ятаю, що сміялась сама до себе. На весь ліс реготала. Тоді здавалося, що я все можу і все розумію, що це дрібниці все. Ніби пелена з очей спала. А тоді з’явилась жінка.
— З інтернату?
— Ні, інша. Я не роздивилася її лиця, бо темно було. Вона сказала: «Дай руку». Я дала руку, і ми з нею полетіли вгору. Як птахи. Шугали по небу всюди-всюди. Вона мене тримала, щоб я не впала. Потім мені лікарі казали, що таке буває, коли замерзаєш, у мозку судини звужуються, і людина впадає в ейфорію.
— То ви літали чи вам примарилося?
— Примарилося, напевно. Хіба людина може літати?
— Ніби ні.
— Що було далі, я не пам’ятаю, прокинулася в лікарні. Ногами не могла ворушити. Лікарі сказали, це від переохолодження. У мені щось відмерзло, що за ходіння відповідає. Можна було операцію попробувати зробити, але вона дорого коштує, я відмовилася. Думала, відігріюся, і ноги знову запрацюють, але не запрацювали. Я відчуваю таз, сама можу сидіти, а все, що нижче, ні. Зараз так, на півлюдини живу.
— А ваш чоловік?
— Він дуже каявся. Знову до церкви своєї повернувся, сказав, не може без Бога.
Після інтерв’ю журналіст подав ту саму статистику щодо насильства в українських сім’ях, про яку знали всі, окрім самих насильників та їхніх жертв. Новим було лише те, що кожного року від рук своїх чоловіків гине тисяча українок. Також журналіст навів дані про кількість дітей, які з різних причин не закінчують школу, вважаючи, очевидно, що головна причина таких випадків — це неосвіченість населення. Останній пункт стосувався інвалідності. Інвалідів в Україні два з половиною мільйони. Одним пострілом трьох зайців убив.
***
— Я часто раніше уявляла собі, як ми живемо разом, — говорила Лєні Пес, — мов справжні сестри.
— Так, — відповідала Лєна, — але не мати ніг — це дуже незручно.
Пес зайняла собі місце у старому фотелі, який залишили попередні мешканці, іноді читала книжки, але найчастіше просто дивилася у навстіж відчинене вікно. Там вона бачила тихий безлюдний провулок імені Маяковського, стару, ще австрійську будівлю, в якій тепер розташувалася міська стоматологічна клініка № 5, і людей, що приречено заходили туди по безкоштовні державні пломби.
«Я коли дивлюся на них, — казала Пес, — у мене самої зуби починають боліти. Усі підряд, навіть вставні».
Ззовні її проживання з Лєною нічим не відрізнялося від попереднього. Пес мало їла, мало спала, тричі на день просила Лєну допомогти їй сходити в туалет. Уранці та ввечері з цим не було проблем, а от по обіді Лєна змушена була ненадовго спеціально відпрошуватися з роботи.
У нас є одне довгострокове завдання, казала Лєна — вилікувати тебе. Щоб ти знову могла ходити. А доти треба знайти якийсь візок на колесах. Я більше не можу тебе на собі тягати. Коли матимеш візок, станеш більш незалежною. Зможеш самостійно виходити… е… виїжджати на вулицю. І в туалет зможеш сама… е… ходити. Тобі тільки руки треба підкачати.
З’ясувавши все з процедурами, Лєна пішла у відділ соціального забезпечення громадян — місце паломництва людей з обмеженими можливостями. Три години чекала своєї черги на аудієнцію. В коридорі поруч також чекали десятки інших людей, сліпих, глухих, без рук, без ніг, церебральників, даунів і дебілів, чоловіків і жінок, дітей і дорослих. Так багато калік водночас Лєна ще ніколи не бачила. Зазвичай вони, як затравлені потвори, сидять удома й висуваються на світ Божий лише в критичних ситуаціях. Щоб нікого не бентежити і щоб не зіпсувати повноцінним людям їхнє неусвідомлене повноцінне щастя.
Каліки дивилися на Лєну з недовірою і навіть злобою. Можливо, вони думали, що Лєна заплатила за інвалідність, щоб отримати на халяву якусь із багатьох можливих пільг.
— Вибачте, що я здорова, — врешті сказала їм Лєна. Каліки далі похмуро мовчали. Напевно, не вибачили. Лєна їх розуміла.
Залишалося кілька хвилин до встановленої регламентом перерви, коли вона нарешті зайшла в кабінет. Жінка за столом метушилася в передчутті принесеної з дому відбивної.
— Що у вас? — спитала вона Лєну.
— Добрий день. Мене звати Лєна. Я живу з подругою, яка не може ходити. Їй потрібен інвалідний візок.
— Документи.
Лєна з готовністю простягла свій паспорт. Без паспорта, потім казала вона, ти ніхто у цих лабіринтах верховенства права.
— Не ваші документи, інваліда, — сказала жінка за столом.
Лєна витягла з іншої кишені паспорт Пса і подумки втішилася, що здогадалась узяти його із собою. Але цей паспорт жінку за столом також не задовольнив.
— Ну, ви як дитина мала! Документи на інвалідність! Висновки ЛКК і МСЕК! Програма реабілітації! Пенсійне посвідчення!
— Ой-ой-ой! — вигукнула Лєна розгублено. — А що таке ЛКК і МСЕК?
Чиновниця глянула на Лєну як на інопланетну істоту. Невідомо було, чи хотіла вона при цьому розреготатися, чи нагородити співрозмовницю масним словечком.
— Ваша подруга проходила лікарське обстеження?
— Так, вона не може ходити.
— Де висновок лікаря, що вона не може ходити? Де висновок комісії, що вона інвалід? І якщо інвалід, то якої групи?
