У 1996-му все остаточно розвалилось, і Сан-Франциско потонуло в чорних водах вільного ринку.
Із батькового заводу, на якому виробляли секретні деталі до секретних атомних субмарин, зробили нічний клуб. Із маминої шоколадної фабрики — підпільний горілчаний цех. Обоє вони, як і решта українців, залишились при своїх інтересах і вже не мали що красти. Так зі злодіями завжди буває, казала Лєна, у результаті вони стають іще біднішими.
Але немає поганого, яке не вийшло б на добре. У цнотливі посткомуністичні душі раптом увійшло — ні, увірвалося — нове американське слово БІЗНЕС. Тут, правда, воно мало дещо інше значення. Якщо не можна красти в держави, то треба красти одні в одних.
На цьому постулаті тримається світова економіка, казав Лєнин батько. Обдури ближнього свого, бо прийде дальній і обдурить вас обох.
Усі почали займатися бізнесом. На практиці бізнес означав — базар.
У центрі Сан-Франциско знесли кілька пам’яток архітектури 18-го століття і обгородили під базар величезну територію. Тепер ЦЕ був центр. Причому всякий: і економічний, і науковий, і культурний, і духовний. Хто мав що продавати, продавав, хто мав гроші, купував, хто не мав, просто проходжався, вдихаючи на повні груди спокусливі запахи китайського дерматину і синтетики тієї ж національності. Але всі тут були. Мінімум щонеділі. Тут відроджувалося сподівання на краще, тут лікувалася всенародна депресія. На базар пішли продавцями половина викладацького складу місцевого університету, лікарі, вчителі, редактори і журналісти газет, художники і письменники, солісти обласного народного хору й актори місцевого драмтеатру.
На базарі говорили про постколоніалізм і глобалізацію, про сучасне європейське кіно і художній постмодернізм, говорили про Воргола і Маркеса, про Курта Кобейна і філософію деконструктивізму. Часто вечорами, коли вже не було покупців, але додому йти не хотілося, хтось вилізав на стелажі зі спортивними костюмами і читав напам’ять свої і чужі вірші. (Спортивні костюми, до речі, користувалися найбільшим попитом, ніби все місто, вся країна тільки те й робила, що займалася спортом).
Решта стояли й аплодували. Курили і пили.
Лєна тоді зауважила, що інтелігенція, хоч і не має грошей, але дешевий алкоголь все одно не питиме, нашкребе з останнього. Це справа останньої честі.
Дехто також співав. Дехто показував фокуси. Лєні подобалося дивитися ці базарні концерти. Вона була там частим гостем, бо її батьки теж займалися бізнесом. Мама продавала «костюмчики на вихід», батько влаштувався на базар вантажником. Лєна приходила їм по черзі допомагати.
Лєнин батько був нікудишнім вантажником, напевно, тому, що вмів будувати кораблі. На нього постійно скаржилися і погрожували звільненням, бо батько замість того, щоб просто вантажити, постійно вигадував чудернацькі способи полегшення роботи, нові технології від-і завантаження, будував якісь механізми і залізні міні-крани, підвищував, іншими словами, коефіцієнт корисної дії.
Шеф кричав Лєниному батькові:
— Руками грузи! РУКАМИ! Не треба нічого придумувати, просто бери ящик і грузи його, грузи!
Лєнина мама була добрим продавцем, але «костюмчики на вихід» продавалися туго. Люди не мали куди в цих костюмчиках виходити. Вона постійно казала, що треба перепрофілюватися з костюмчиків на білизну. Труси — ті завжди мають попит, хоч би яким бідним ти був, соромно голим задом світити.
«Костюмчики на вихід» страшно смерділи і в темряві іскрилися, мов новорічна ялинка. На етикетках не було порад, при якій температурі слід прати це чудо текстильної промисловості, зате стояв знак, як на дезодорантах: тримати подалі від вогню, легкозаймисте. Тоді Лєна думала, що ці костюмчики було скроєно спеціально для клієнтів крематорію, задля економії електроенергії. Черкни сірником — і труп згорить за лічені секунди сам по собі. І вигідно, і красиво.
У Лєни були два такі костюмчики, у її матері — три, а батько вперто носив свої одні-єдині джинси і казав, що джинси — це символ демократії, джинси розвалили Радянський Союз. Лєнин батько дуже цим тішився і залишався вірний своїм джинсам до смерті.
Як і годилося працівникові секретного заводу, він був членом комуністичної партії, але в кінці 1980-х, коли запахло смаженим, першим пішов здавати партійний квиток. Пішов у джинсах. Той, хто сидів за столом і приймав назад квитки, з осудом глянув на Лєниного батька і сказав:
— Ех, совісті у вас усіх нема!
Але совісті, як здавалося Лєні, не мав ніхто. І це дуже весело — її не мати. Базарна інтелігенція, яку Лєна бачила щовечора, теж давно втратила свою совість і жартувала з усього й усіх.
Там працював один колишній професор української літератури, його звали Теофіл Кролик. Жоден день не минав без кпинів із цього бідного чоловіка. Кепкували спершу з імені, бо «Теофіл Кролик» — це псевдо, яке професор узяв собі в сімнадцять років. Пізніше кепкували з усього підряд.
Професор ходив продавати на базар так, мовби до університету викладати, з чорним дипломатом, у старенькому, але охайному шкіряному плащі, в окулярах і з краваткою. Був високий і страшенно худий, злегка згорблений, ніби дуже чогось соромився або пережив велике горе. Продавав Теофіл Кролик різноманітні головні убори: від солом’яних капелюшків і блайзерів до шапок-вушанок. Торг у нього йшов погано, і це зрозуміло, Теофіл Кролик абсолютно не розумівся на тому, що продавав, а коли намагався з відчаю привабити клієнтів, то видавав щось на кшталт:
— Купуйте шапочку, ваша голова стане більшою, ніхто не здогадається, що вона порожня.
Теофіл Кролик мав офіційний статус людиноненависника. Хоча він ненавидів не тільки людей, а й усе решту, що тільки можна собі уявити. Ненавидів комуністів і націоналістів, ненавидів дітей і пенсіонерів, ненавидів базар і свої солом’яні капелюшки, ненавидів університет, де був професором, і літературу, яку в ньому викладав. Кроликів сусід по ятці — веселий бородатий чолов’яга, якого всі називали художником, говорив:
— Слухай, а хто тебе так по-ідіотськи охрестив? Це ж треба таке ім’я урвати — Теофіл Кролик!
— Не твоє засране діло, — відповідав Теофіл Кролик.
Висловлювався професор завжди дуже грубо, але ніколи не вживав російських матюків, бо вважав, що цю лексику скомпрометував голодний пролетаріат. А пролетаріат Кролик ненавидів найдужче з усіх людей. Лєну, наприклад, він називав «нещасне дитя пролетаріату», але Лєна особливо не засмучувалась, бо не зовсім розуміла, що це означає.
— Ти ніколи не зрозумієш суті речей, — якось навіть співчутливо казав Лєні Теофіл Кролик, — тобі не дано за фактом народження, в тебе мозок не має потрібних звивин. Будеш усе життя мучитися, бідолаха, і так нічого й не зрозумієш.
— А що ВИ зрозуміли, пане Кролик? — питала Лєна.
— Те, що я зрозумів, тобі, викидень пролетаріату, зрозуміти не дано. Ти навіть слів таких не знаєш.
Тоді на Лєнин захист приходили інші працівники науки і культури: Міла — «акторка погорілого театру», яка колись двічі знімалася в кіно, а тепер продавала скляний посуд «а ля богемський кришталь», а також її коханець Штик, котрий уже багато років писав роман про чудесну країну ховрашків, але Лєна чула від нього лише поеми Пушкіна.
Міла мала неспростовний козир у боротьбі з Теофілом Кроликом — вона колись була його студенткою. Крім того, вона всюди мала своїх інформаторів і за лічені секунди могла дізнатися про людину все, що тільки можна хотіти про неї знати. Увечері, коли професор пакував свої неспродані головні убори назад у ящики, Міла казала:
— А це правда, пане Кролик, що ви самі себе так назвали?
— Не твоє засране діло, — коротко та ясно відповідав Кролик.
— Чим же вам прізвище Непришийкобиліхвіст не сподобалося?
Теофіл Кролик горбився ще дужче, його від природи смагляве лице набувало темно-фіолетового відтінку.
— Не ім’я красить людину, — бурмотів він у відповідь, — але тобі цього не зрозуміти. Інакше ти не трусила б голими цицьками перед об’єктивами кінокамер.
Міла двічі знімалася в кіно і обидва рази — в еротичних сценах. Міла, навпаки, цим пишалася.
— Та якби не мої груди, — казала вона, — ми би досі при совєтах жили! Я зробила революцію в кіно! Там до мене лише про совість і обов’язок перед партією говорили! Але кому я це все розказую — ви, пане Теофіле, і не цілувалися ніколи!
Якось вона принесла на базар свій старий зошит із лекціями Теофіла Кролика і влаштувала йому публічну екзекуцію. Із професором ледве не стався серцевий напад. Міла вилізла на свій стелаж із «кришталем» і почала вголос зачитувати уривки з давніх Кроликових лекцій:
— «23 квітня 1616 року, — читала вона, — помер англійський письменник Вільям Шекспір. Того ж таки 23 квітня 1616 року помер іспанський письменник Мігель де Сервантес Сааведра. І — ви зараз неабияк здивуєтесь! — того ж таки дня і року, 23 квітня 1616 року, помер перуанський письменник Гарсіласо де ла Вега. На основі вказаних фактів, між іншим, я роблю висновок, що всі троє насправді були однією і тією ж особою».
Базар вибухав реготом. Міла робила промовисту паузу і питала в Кролика:
— Шановний пане професор, повідайте, будь ласка, не менш шанованій публіці, на основі ЯКИХ ТАКИХ ФАКТІВ ви зробили цей геніальний висновок?!
— Я можу пояснити, — лепетав професор, але його ніхто не слухав.
— Із вашого дозволу, я продовжу, — казала Міла. — Тут, у цьому зошиті, стільки всього цікавого! Я сама поражаюсь! Особливо мені подобається пасаж про чудовиськ.
Натовп знуджених продавців обступив Мілу, ніби вона задурно роздавала ковбасу.
— У своїй лекції номер п’ять, — продовжувала вона, — ви, пане Теофіл Кролик, стверджуєте, що чудовиська — це, цитую, «помилки природи. Природа помиляється і виділяє якійсь істоті забагато або замало матерії. Коли забагато, то лошатко, наприклад, народжується двоголовим. Коли замало, то немовля, наприклад, народжується без ніг і рук. У цьому випадку батьки химерної істоти нормальні». Я все правильно тут ізложила, пане професор?
Пан професор виймав зі свого дерматинового дипломата пляшку горілки і цмулив її просто з горла. Міла розцінювала це як ствердну відповідь.
— Тоді продовжимо. Мені більше подобається далі. «Але у світі існують чудовиська, про чиїх батьків нічого не відомо. Або ж батьки і весь рід — чудовиська. Це дракони, аспиди, бази… базилісти та інші дикі тварини Африки та Лівії. Ще є пігмеї, висота яких 20 — 30 сантиметрів, і велетні, яких Біблія називає величезними вежами із м’яса». Все правильно, професоре? Я нічого не переплутала?
— Усе правильно! Читай далі! — відповідала замість Кролика заведена публіка.
— Далі, ви, пане Теофіле, перелічуєте наступних чудовиськ. Боже, допоможи мені це вимовити! Сці-о-по-ди!
— Сціоподи, — приречено повторював Кролик.
— «Це чудовиська, які складаються з самих лише гомілок. Про Довговухих потвор відомо лише те, що їхні вуха звисають аж до ніг, і вони на одне вухо лягають, а іншим накриваються. — Міла читала все голосніше: — А-рі-ма-спа-ми …»
— Арімаспами.
— Не перебивай мене, пане професор, я вмію читати! «Арімаспами мають тільки одне око на чолі або на плечах і не мають потилиці. У песи-го-лов-ців собача голова, і вони вміють водночас гавкати і говорити!»
Публіка котилася від сміху. Лєна теж. Бородатий художник серйозно сказав Теофілу Кролику:
— Пане професор, це що вам, БІОЛОГІЯ?! Ви ж начебто літературу викладали. ЛІ-ТЕ-РА-ТУ-РУ!
— Це натурфілософія Теофана Прокоповича, — мало не плачучи говорив Теофіл Кролик, і його, як завжди, ніхто не слухав.
Але Міла ще не закінчила. Вона крикнула зі своєї трибуни:
— Пане професор, ви пам’ятаєте, як казали нам, що у світі існують волосисті черепахи?
Кролик пожвавився.
— Пам’ятаю. Зеленокрилі черепахи. Живуть у китайській провінції Хенань. Про це писав Атанасій Кірхнер в «Ілюстрованій енциклопедії Китайської імперії».
— Но-но! Не гоніть, пане професор! Тепер ви кажете, що ці волосисті черепахи ще й літають?! Не треба. Я потрудилася і перевірила інформацію. І з’ясувала, що ці черепахи — нормальні черепахи! У них не росте на панцирі волосся! Бо це не-мож-ли-во! І ви, пане професор, чудово це знаєте. Із панцира волосся не росте.
— Росте, — заперечував Кролик, допиваючи свою пляшку горілки, — у деяких випадках, як наприклад, у випадку із зеленокрилими черепахами з провінції Хенань.
— А от нє, пане Теофіл Кролик! Я перевірила інформацію. У цих черепах не волосся на панцирі, а водорості й мох! Водорості й мох! Чуєте мене?! Вони просто дуже старі й живуть у болотах, тому обростають водоростями, які виглядають, ніби волосся. Але це не волосся, шановний, а водорості. Водорості, водорості, водорості!
У відчаї Теофіл Кролик покинув свої шапки як є, незапакованими, і втік із базару.
Чудовиськ і черепах базарна інтелігенція йому згадувала ще дуже довго. Називала його деколи «песиголовцем», деколи «сціоподом».
«Сціопод» узагалі міцно закріпився в лексиці кінця 1990-х і означав що завгодно, з чого можна пореготати.
Зошит зі злощасними лекціями Міла викинула у смітник, звідки Лєна його підібрала і перечитувала на дозвіллі. Початок їй особливо сподобався:
«Шановні студенти. Я прошу вас у всьому беззаперечно мені вірити. Навіть якщо вам здасться, що я брешу. Прошу вас вірити в усе, що ви почуєте, бо в цьому світі можливо все. Абсолютно все. Що ви тільки здатні чи не здатні уявити. Немає правди чи неправди. Є тільки те, що говориться. А якщо воно говориться, значить, воно вже існує. Блез Паскаль перед смертю сказав своєму священику, що вірить у все і всім серцем. Так вірити прошу вас і я. Той же Паскаль сказав, що весь світ обманює людину, обманює навмисно, щоб вона не дійшла до істини. Але пошук істини — це вже наступний крок. Тільки після того, як ви в усе повірите, будете готові у брехливому світі відшукати правду.
І пам’ятайте, що краще знати про цей світ більше, ніж менше. Треба бути відкритим до всього, що світ вам каже. Бо після того, як ви покинете його — в жоден інший не потрапите. Не варто потішати свою лінь небилицями про інші світи, де ви зможете надолужити втрачене в цьому. Інших світів нема. Якби вони були, то Бог не приховував би від нас їх існування. У Бога немає причин приховувати свою велич».
***
На базарі Лєна вперше поцілувалась і пізніше згадувала про це з превеликим соромом. Казала, що в усьому винна свиняча голова.
Парочка вокзальних алкоголіків не полишала її в спокої. Лєна вирішила знайти продавця цього нехитрого продукту і поговорити з ним. Як з’ясувалося, знайти його було не так складно, бо свинячі голови продавали лише в одному місці.
Там були не тільки голови, а й самі лишень вуха. Були хребти без м’яса, хвости без шкіри, сама лишень шкіра, зуби можна було купити окремо, якщо хтось хотів, також там продавалися коров’ячі дійки і бичачі яйця. Продавець мав бути явним збоченцем, Лєна не сумнівалася.
Торгував усіма цими деталями тваринної анатомії молодий хлопець на ім’я Міша. Він мав дещо синюваті щоки і синюваті білки очей, що Лєну зовсім не здивувало. Саме так, із такими синіми очима, не дуже високим, швидше низьким, коротко стриженим, з невеликим черевцем, у літніх шортах і ґумових шльопанцях для плавання, вона уявляла собі справжнього маніяка.
Міша постійно носив одну і ту ж футболку, на якій великими літерами було написано: «Вегетаріанці — це теж м’ясо». Футболка була заляпана кров’ю, в походженні якої ніхто не міг бути впевненим на сто відсотків.
— Слухай, а звідки ти береш свинячі голови? — так Лєна вперше до нього заговорила.
Міша глумливо подивився на неї і нічого не відповів.
— До тебе тут приходять мої знайомі, щомісяця… купують свинячу голову… і їдять її…
— І що?
— Ти їх пам’ятаєш? Чоловік і жінка, такі трохи… бідні…
— У мене багато клієнтів. Я не маю їх усіх пам’ятати. І ніхто з них, це точно, в золоті не купається.
— Ну, цих двох тяжко забути. Вони такі… мають дуже специфічні лиця.
Міша під час розмови виколупував черговій свині очі. Він народився для цієї роботи.
— Що ти хочеш? — нервово запитав він Лєну.
— Я хочу, щоб ти їм більше не продавав свинячу голову.
— З якої це радості? Я тут, по-твоєму, для краси стою?
— Я тобі заплачу.
Міша явно здивувався. Лєна вела далі. Вона мала чіткий план.
— Розумієш, мені дуже не подобається, що вони їдять свинячі голови. Мені неприємно це уявляти і навіть просто знати. Я тобі буду платити, а ти продавай їм нормальне м’ясо. Так, щоб їм на місяць ставало. Не дуже багато, бо я теж не їм м’ясо кожного дня, а так, ну ти розумієш, щоб вистачало на місяць. Їм про це говорити не треба.
Лєна виклала на стіл перед Мішею свої скромні заощадження, що протягом тривалого часу по копійці натягала з батькових кишень. Лєнин батько поводився з грошима завжди дуже необережно, і коли їх узагалі мав, то мав усюди. Він ніколи не помічав нестачі, бо ніколи не знав, скільки залишилося. Це рятувало Лєну, особливо тоді, коли вона почала систематично курити і постійно перебувала в пошуку ресурсів на чергову пачку сигарет.
— Ну, окей, — сказав Міша, загрібаючи Лєнині гривні. — Але є невелика проблемка. У мене не тільки ці двоє купують свинячі голови. Ще багато інших людей.
Лєна була готова до такої проблемки, в неї був чіткий план.
Вона сказала:
— Мене інші люди не цікавлять. Нехай собі їдять, що хочуть. Головне, щоб ці двоє перестали.
Потім Лєна приходила проконтролювати ситуацію.
— Сьогодні були, голубки, — казав їй Міша, — продав м’ясо.
— І що? Не здивувались? Нічого не питали?
— Нічого не питали, схопили м’ясо і втекли. Боялись, напевно, що я помилився і зараз назад заберу.
Лєна була щаслива. Уявляла собі ту парочку з вокзалу, як вони приходять додому і жінка із залишками помади на губах смажить своєму чоловікові котлетки. Або підливочку з картопелькою. Або що вона там узагалі вміє і знає. Лєна розуміла, що пити вони навряд чи не питимуть, але все-таки на ситий шлунок горілка по-іншому впливає на організм. Як добре поїси, охота до пиття відпадає. Навпаки, хочеться спати. Лєна вивчила це на прикладі свого старого діда. Він, коли їв, завжди лягав спати. А коли пив, то ніколи не їв.
— Скільки тобі років? — питав Лєну м’ясник Міша.
— Шістнадцять, скоро буде сімнадцять. Я цього року вступаю до університету.
— Сімнадцять, а така… — і Міша не продовжував.
— Яка? Дурна? Нє, я не дурна. У мене просто є чіткий план.
— І який план?
Лєна не казала, а Міша не наполягав.
На якомусь десятому побаченні вона дозволила себе поцілувати. Це був перший поцілунок, Лєна так і сказала. Міша відповів:
— І ми тепер, по-твоєму, одружитися маємо?
— Тільки коли я закінчу університет.
Міша засміявся і сміявся довго, а Лєна після того не спала цілу ніч. Її лихоманило, підвищилась температура. Давні дитячі примари обступили Лєнине ліжко й сумно похитували головами, мовляв, ви погляньте, наша дівчинка виросла, любові хоче, ай-я-яй.
Пізніше Лєна казала, що навколо неї не було грошей, не було совісті й не було любові. Ніхто нікого не любив, усі всіх терпіли. Терпіли з безвиході, бо не мали куди подітися. Або думали, що не мали. Для зручності називали це «нема-куди-подітися-любов’ю». Лєнині батьки «любили» одне одного, всі її сусіди і знайомі «любили» одні одних. Хоча, якщо приглянутися ближче, легко можна було розгледіти ненависть, яку вони ледве стримували, розмовляючи зі своїми найдорожчими половинками чи випадково торкаючись їхнього плеча. Так ненавидять одне одного звірі, зачинені в одній клітці, безпричинно, просто через те, що повітря на двох не вистачає.
У мене буде все інакше, казала Лєна, я не буду нікого ненавидіти тільки тому, що не маю чим дихати.
Наступного дня з самого ранку вона вже була на базарі. Міша її ігнорував, удавав, ніби дуже зайнятий, хоча свинячі голови зранку не користувалися попитом. Ті, хто ними харчувався, зранку вирішували інші, значно важливіші насущні проблеми: де знайти п’ятдесят грамів, щоб похмелитися.
— А чого це ти на мене навіть не дивишся, Мішо? — спитала Лєна.
— Слухай, я не маю часу зараз говорити.
— Чим же ти зайнятий?
— Мені треба підготувати продукцію.
— А що її готувати? Відрубав і поклав на прилавок.
— Відстань. Тобі не пора в школу?
— Сьогодні вихідний.
— Відколи це понеділок вихідний?
— Мішо, — серйозно сказала Лєна, — ти мене не любиш?
Міша розкладав перед нею на прилавку свіженькі бичачі яйця. Він сказав:
— При чому тут любов?
— Як це при чому?
— Ми раз поцілувались, а я тебе вже любити маю?
— А хіба нє?
— Нє.
— Нащо ж ти тоді ліз цілуватися?
— Хотів із тобою переспати.
Лєну охопила страшна підозра.
— Ти продав тим двом, що я тебе просила, м’ясо?
— Тобі, Лєно, взагалі лікуватися у психіатра треба.
— Чому?! Тому що я хотіла їм допомогти?
— Та вони плювали на твою допомогу!
— Це була моя справа! Мій план! Я тобі заплатила гроші!
— Забирай свої гроші і йди звідси.
Міша віддав Лєні її гроші, Лєна перерахувала їх і пішла на вокзал.
У вокзальному парку сиділа тільки жінка. Як завжди, курила і пила пиво. Одягнена була у короткі шорти, і голі ноги вкривали рани і синці. Напевне, тяжко минулого вечора поверталась додому.
— Де ваш чоловік? — спитала Лєна.
— Дай закурити, — сказала жінка.
— Ви ж уже курите.
Жінка викинула свою сигарету під лавку й усміхнулася Лєні прорідженими зубами.
— Уже не курю.
— Де ваш чоловік?! — уперлася Лєна.
— Який чоловік? Іван? Не знаю, десь спить, зараза. Чи ти Петра маєш на увазі?
— А у вас їх два?
— Ха! В мене їх ціла рота!
Лєна присіла до жінки на лавку, спитала:
— Чого ви п’єте?
Пиячка, судячи з усього, відповідала на це питання мільйон разів. І вона була дуже переконливою. Крикнула на весь вокзал:
— А що мені ще остається робити?!
Лєна сказала:
— Не знаю, що-небудь. Працювати десь, народити дитинку, ну, ви розумієте, жити по-інакшому…
— Знаєш що?! — жінка аж підскочила на лавці, але була надто п’яна, щоб дотягнутися і вдарити Лєну в лице. — Совісті у тебе нема! Тільки подивіться на них! Які ж безсовісні люди тепер пішли! Слів просто не хватає!
***
Лєна ніяк не могла вирішити, ким хоче стати і на що вступати до університету вчитися. Чи то на іноземні мови і бути перекладачем, чи то на юриста і захищати бандитів, чи то на філософію і бути філософом. Останній фах приваблював її найбільше, хоча Лєна не розуміла, що конкретно філософи роблять.
На базарі їй зустрілася старша жіночка, яка сорок років викладала філософію і навіть захистила докторську дисертацію на тему «Сенс життя». Лєна запитала в неї, у чому полягає сенс життя і про що була дисертація. Жіночка не змогла відповісти. Вона сказала: «Ну…» — і більше нічого. Про сенс життя тільки й залишається, що нукати, зробила висновок Лєна.
Лєнин батько теж сказав «Ну», коли його звільнили з високооплачуваної посади вантажника. Але у відчай не впав. Він не був із тих людей, які легко здаються. Вантажник, казав Лєнин батько, робота безперспективна, а мені ще жити і жити. Буду займатися сільським господарством! Буряки буду вирощувати. Або картоплю. Тут треба добре подумати, що матиме кращий попит. Буду ґаздою. Куркулем. На землі робиш і будеш мати. Земля не скупа, всім дасть.
Землі навколо було справді багато, набирай, скільки влізе. Ніхто особливо до землі не рвався, бо не було чим її обробляти. Кілька соток можна обробити і сапкою, але з гектарами такий фокус не проходив. Колгоспні ферми і гаражі стояли розграбовані й заростали бузиною. Колишню колгоспну землю роздали щасливим селянам, і вони навіть не знали, де чий гектар. Гектари заростали польовими квітами і кущами шипшини.
— Нічо-нічо, — замріяно казав Лєнин батько, — я прочитаю кілька книжок і буду сільським бізнесом займатися. Першовідкривачем буду. Тут головне не пропустити момент. Усі наїдяться базаром, кинуться до землі, а я вже тут як тут.
Його прадід, Лєнин прапрадід, мав гектари поля і навіть, здається, якийсь заводик, чи то цукровий, чи то молочний. Якщо він міг, казав Лєнин батько, чого я не зможу? Історія розвивається по спіралі, зараз час знову повертатися до свого коріння. Україна завжди була аграрною країною, комуняки хотіли з неї зробити промислову і пролетіли, як фанера над Парижем. Усі заводи поставали, страшно дивитися. А земелька — то все, що в нас лишилося. І не просто земелька! Чорноземи! Недаремно німці вивозили українську землю вагонами. Вони були не дурні. В українську землю що не кинь, вродить. У 1947-му, коли голод був, люди не мали що садити і кидали в землю лушпиння від картоплі. І що ти думаєш?! Така картопля вродила, якої ще світ не бачив. Як кавуни завелика!
Це все Лєнин батько говорив, сидячи на балконі й попиваючи пиво. Лєнина мама попивала на кухні валер’янку. Валер’янка тоді коштувала копійки, вона, до речі, і зараз дуже дешева.
— Що ти про це думаєш? — питав Лєну батько.
— Думаю, що треба щось робити, — серйозно відповідала вона.
— Правильно! Оце світла голова!
Батько завжди хотів мати сина, але йому не пощастило і народилася тільки Лєна. Він пробував виховувати її як справжнього чоловіка, і частково йому це вдалося.
— Навіть вантажником не протримався! — кричала з кухні Лєнина мама.
— За що там триматися?! Я тобі молдавські помідори не наймався ціле життя грузити!
— Великий пан!
— Чекай ще, ще не пан, але скоро ним буду!
— Ходимо голі-босі, а він паном скоро буде! Он дитина в університет вступає, а грошей нема!
— Мене ніхто в університет за ручку не вів і її не буде. Має голову на плечах, нехай вступає.
Усі Лєнині однокласники вже давно визначилися з майбутньою професією. Хто їхав до Харкова вчитися на міліціонера, людей грабувати, хто в медакадемію — людей убивати. Одна в музучилище пішла, але вона справді мала талант до музики. Багато подалося на економіку — рахувати гроші, яких нема. Один на політика пішов, він хоч і дурний був, зате симпатичний, а в політиці це головний аргумент — бути симпатичним і чоловіком. Дві чи три однокласниці зразу після школи вискочили заміж і сказали, що їм ніякої науки не треба. Ще дві в монастир записалися, тоді це було модно. Одна Лєна металась туди-сюди, вирішуючи, до чого в неї більший талант.
Особливо великих вона не бачила, але малих — хоч греблю гати. Лєна в усьому розумілася потроху. Могла і фізиком стати, і біологом, і математиком (тут треба було піднатужитись), і психологом — і піднатужуватись не довелось би, Лєна казала, що розкушувала людей, як горіхи, з першого погляду. На екологію можна було б, Лєна любила природу і потім часто скаржилася, що це була її велика помилка — не піти на екологію.
Отож вона подала документи на всі більш-менш пристойні факультети і стала чекати вступних іспитів. Цих іспитів Лєна не боялася, бо мала свою думку. А мати свою думку, казала вона, дуже важливо. Тоді можеш з усякої біди викрутитися з гідністю.
Лєнин батько тим часом орендував у селян кілька гектарів землі й думав, що там такого посадити, щоб відразу золотом уродило. У нього був у селі товариш — Гаврилко. Разом вони об’єдналися в кооперацію.
— Давай посадимо картоплю, — казав Гаврилкові Лєнин батько.
— Та її треба мати, цю картоплю, потім намучитися з нею, жуків колорадських труїти, викопати, а вона на базарі он — копійки коштує. Нам навіть за бензин не вернеться.
— Добре, — погоджувався Лєнин батько, — давай цукровий буряк.
— А що ти потім будеш із ним робити? Замість цукру гризти? Буряк треба на завод здавати, і вони потім цукром віддають. За центнер щось двадцять кілограмів. Нє, я на таке не підписуюсь.
— Ну, давай пшеницю.
— Дощ поб’є і дулю цілу будеш мати.
— А ячмінь?
— Дві дулі. Я ячмінь, крім того, з дитинства не люблю, як у штани колос залізе, цілий день чухаєшся потім, ніби, тьху-тьху, який тріпак підчепив.
— Горох?
— Люди покрадуть.
— Капуста?
— Ну, ти смієшся взагалі?
— Кукурудза?
— Могло би бути, але кукурудзу всі садять. Треба щось ексклюзивне…
Лєнин батько перебирав у голові решту овочів, які ще пам’ятав. Уголос розмірковував:
— Кавуни в нас не ростуть, а жаль. Кавуни — добрий бізнес був би… огірки — та ну їх в баню, я тільки огірки влітку і їм, скоро сам зайцем стану.
— Хіба зайці їдять огірки?
— Вони все їдять, покажи руку і відкусять! О! Тютюн! Колись мій знайомий був тютюном увесь город засадив. Так цвіло гарно!
— Тоді не було що курити, от і садили. А зараз у кожному магазині можна без фільтра купити. Де ти тютюн будеш дівати?
— Слухай, може, мак?! Давай мак! Теж цвіте гарно.
— Наркомани з усієї області збіжаться.
— Я придумав! — закричав батько. — Нам треба до коріння свого повертатися! До традицій! А що українці завжди сіяли?
Гаврилко цього не знав. І Лєна, чесно кажучи, теж із першого разу не здогадалась, хоча начебто в традиціях зналася добре. Її батько дуже тішився.
— Гречку! Ми будемо сіяти гречку, як наші прародичі.
Гаврилкові ця ідея не подобалася, але він не мав жодного вагомого аргументу проти.
— Гречка — це хороший бізнес! — переконував усіх Лєнин батько. — Ми з гречкою на Європу підемо. Ми такий імпорт забадяжимо, що долари не буде куди складати. Треба все правильно зробити, рекламу підключимо, я вже її бачу: «Повертайся до свого коріння, їж гречку!» Фірму назвемо «Агрофірма “Гречкосій”». Ну, хіба не сильно звучить?
Навіть Лєнина мама повелася на чоловіків запал і віддала все своє зароблене на «костюмчиках», щоб закупити насіння. Гаврилко відповідав за агротехніку. Він орендував старий трактор і сяк-так виорав поле.
Сіяли гречку всією родиною.
— Ти притоптуй її, притоптуй! — повелівав нарядом Лєнин батько. — Щоб добре в землю заходила, а то не зійде.
— І хто взагалі цю гречку їсть, — невдоволено бурчав Гаврилко. — Я от цього одного не розумію. Краще вже було квасолю садити, її хоч замість м’яса, кажуть, можна їсти. Білка багато. А гречка? Що гречка? Якась наруга над людиною.
— Багато ти розумієш, — заперечував батько-бізнесмен, — гречка ще до картоплі була, її всі їли і до ста років жили. А тепер подивись, одні чіпси дітям у голові, суцільна хімія.
— І що ти зробиш? Будеш у дітей свою гречку замість чіпсів запихати?
— Є варіанти в мене, ти не переживай.
Гречка, на диво, зійшла, навіть більше — вона зацвіла. Поле було біле аж до неба. Лєнин батько від гордощів сяяв, мама походжала поміж гречаним цвітом, як пава. Гаврилко всім у селі розказував, що це була його ідея — до коріння вертатися, і на радощах аж пити кинув, до багатого майбутнього готувався.
Люди з села теж поприходили дивитися на поле.
— Поздоровляємо, — казали вони Лєниному батькові, — поздоровляємо. Нарешті в селі молода сила з’явилася. Відродиться село. Заживемо по-людськи. Оце ґазда! Диви, яка гречка! Чудо, а не гречка!
— Чекайте ще, ґазда! — відповідав Лєнин батько. — Ми тут як процес налагодимо, отоді будете казати. Цього року всі гроші за урожай підуть на розширення і закупівлю техніки. Наступного року офіс прикупимо, щоб було де керівництву сидіти, тобто мені. Агрономів найму. Потім, гляди, ковбасний цех відкрию. Кров’янку будемо виробляти. Так щоб не казали, що гречка — це не ковбаса. Буде вам і ковбаса.
У сонячні дні Лєнин батько сидів на балконі і, попиваючи своє пиво, казав:
— Світи-світи, сонечко, на мою гречечку.
Коли йшов дощ, казав:
— Поливай-поливай, дощику, мою гречечку.
Здитинів.
У серпні мали гречку косити. Лєнин батько ледве знайшов косарку, бо ті дві, єдині на всю область, стояли заржавілі без діла багато років. Він був ладен вручну косити, але хтось сказав, що з гречкою так не можна, це тобі не сіно, все насіння пообсипається. Довелося косарку ремонтувати, і Лєнин батько позичив гроші в стареньких діда з бабою. Ті на похорон складали.
Цілий липень Лєна була зайнята вступними іспитами й не дуже цікавилася цвітом сімейного бізнесу. Тільки казала батькові:
— Дивися, головне гречку вчасно скосити, бо вона швидко обсипається і тоді весь урожай в землю піде.
— Ти вчися, вчися, — відповідав їй батько, — нехай тебе моя гречка не колише, — і додавав при нагоді: — Треба тобі все-таки на економіку вступати, допоможеш мені з бізнесом. Потім, як гроші підуть, зможеш усе якось по-людськи оформити. Ну там, від податків ухилятися, чорну зарплату працівникам виплачувати, щоб дебет із кредитом сходився.
— Наймеш когось, — казала Лєна. — Я буду філософом. Найбільше на філософію розраховую.
Але з філософією все від самого початку пішло не туди. При вступі на філософський факультет вимагали знання історії, а з історією в Лєни не склалося ще в школі. Любила допридумати і перекрутити. Власну думку висловити. Проте з’ясувалося, що професорам були потрібні тільки точні дати й імена гетьманів, причому в хронологічній послідовності. А цих гетьманів, скаржилася Лєна пізніше, до чорта розвелося, деколи навіть два водночас правили, їх просто неможливо всіх запам’ятати!
Вона так і сказала професорові, що приймав усний іспит: «Навіщо всіх цих гетьманів знати, якщо вони все одно все просрали?»
Професор сказав Лєні: «Дитино, ти не туди вступаєш».
— Чого це не туди?! — кричала Лєна. — Я на філософію вступаю, а не на історію! Навіщо філософу знати гетьманів?! І взагалі, ця ваша історія — суцільне словоблудство!
Лєна так розійшлася, що професор викликав медсестру з медпункту, і та вколола їй заспокійливе. Тоді Лєна зрозуміла, що кар’єра філософа їй не світить. Наступного дня пішла здавати фізику.
Із фізикою все повинно було пройти гладко, бо, на відміну від філософії, тут усе значно чіткіше, за формулами, ніякого словоблудства. Але чорт поплутав Лєну заблудитися самій. Їй випало «Швидкість світла і теорія ймовірності». Лєна це знала і любила, говорила швидко і ясно, професор фізики тільки мовчки підкручував собі вуса і задоволено кивав головою. Насамкінець Лєні захотілося розказати більше, показати, що вона мислить не тільки підручниками, а й головою. Вона сказала:
— А знаєте, пане професор, я думаю, що швидкість світла — це не фундаментальна стала, не найбільша з усіх можливих швидкостей.
Професор вийшов зі стану апатії і витягнув шию:
— Справді?
— Так, я думаю, Ейнштейн чи, як там його правильно, Айнштайн, трохи помилився з розрахунками, забагато на себе взяв. Якісь триста тисяч кілометрів за секунду, тільки подумайте, хіба не буває більшої швидкості?
— А буває?
— Ну ясно! Ейнштейн мислив об’єктивно і шукав найбільшу швидкість у навколишньому світі. Тут він, звичайно, має рацію. В об’єктивному світі швидкість світла найвища. Вона існує поза людською свідомістю. Але Ейнштейн не взяв до уваги людину. В людині є те, що рухається швидше.
Професор аж підскочив зі стільця:
— І що це по-вашому?
— Думка! Людська думка рухається швидше!
Професор засміявся. Він чув подібні теорії від своїх студентів багато разів. Лєна вела далі:
— А що тут смішного? Думка безкінечно швидка! Подивіться тільки, гопа — і я вже в Харкові! Чесно! Гопа — і я вже на Місяці! Гопа — і я вже в сузір’ї Андромеди! А це звідси ні мало ні багато — два мільйони світлових років!
— Ну, це ви думаєте, що зараз у сузір’ї Андромеди перебуваєте…
— Правильно! Я думаю! Значить, я там!
— Дитино, — сказав Лєні професор, витираючи сльози з очей старомодною іменною хустинкою, — ви не туди вступаєте. Вам би на філософію…
На цьому слові з Лєною знову стався нервовий зрив.
— Так же ж не прийняли на філософію! Сказали, що не туди вступаю! Ви всі знущаєтеся з мене?!
Знайома медсестра з університетського медпункту вчергове вколола Лєні заспокійливе. Ця медсестра взагалі була хорошою дівчиною, вони з Лєною ще після того кілька разів зустрічалися. На інших іспитах. Медсестра переписала в Лєни розклад іспитів і вже з усіма причандалами чекала в коридорі, поки покличуть.
Лєна все провалила і не вступила на жоден факультет.
А її батько якраз косив свою гречку.
День він підібрав якраз такий, як треба, не надто жаркий, щоб стебла гречки зволожніли і насіння не теребилося при скошуванні. За косаркою сидів її власник, старий дід, який зголосився працювати безкоштовно, тільки щоб подивитися, як відроджується в Україні сільське господарство. Ну, і з вдячності за відремонтований агрегат. Цей дід косив, а Лєнин батько гордо йшов за машиною, розмірковуючи, чи варто йому цьогоріч балотуватися на посаду голови місцевої селищної ради. Так тривало десь півгодини. Аж поки дід за косаркою вистрибнув із кабіни на поле. Приглянувся і закричав:
— А що ж тут косити, бізнесмене?!
Лєнин батько відразу і не знайшовся з відповіддю.
— Гречку коси, як що?
— А де гречка?
— Ну ось, ціле поле перед тобою!
— Поле полем, а де гречка?
— Ти мене за лоха маєш?
— Нє, це ти мене за лоха маєш! Стебла є, а насіння нема, подивися, воно всьо порожнє.
Батько зірвав кілька стеблин, стебла як стебла, нічого особливого.
— Ти придивися, ні однієї насінини, — кричав йому дід. — Хоч би одна, а то жодної!
— Цвіло ж, — бурмотів Лєнин батько.
— Слухай, бізнесмене, ти бджіл підвозив на поле?
— Яких бджіл?
— Звичайних бджіл! Вулики з бджолами підвозив? Щоб гречку запилювали.
— А треба було?
— Ну, ти й бізнесмен! Та як же ж без бджіл? Гречка сама тобі запилиться?!
— Я не знав, що до гречки ще й бджоли треба…
— Якби по сусідству десь були, я розумію, але зараз ніхто вуликів не тримає, пройдися по селу, ні в кого нема, мед із польських порошків женуть. Ну ти і бізнесмен! Один пустоцвіт! Хоч би в когось запитав, як сам не знаєш.
— Хто ж думав, що гречка така хитра. Бджіл підвозити треба… хто ж знав…
Дід махнув рукою і забрався зі своїм агрегатом туди, звідки приїхав. А Лєнин батько заліг у безстрокову посткапіталістичну депресію.
— Дивись, як воно хитро задумано, — повторював він, попиваючи на балконі якусь баланду з яблучного вина, — до гречки бджоли треба! Як хитро світ влаштований!
Щоб якось віддати дідові й бабі «похоронні» гроші, Лєна теж влаштувалася на базар продавати, в неї тепер було багато вільного часу. Все життя попереду.
Вона продавала «галантерею»: все, що можна собі уявити з дерматину. Рукавиці, кашкети, гаманці, сумки, пояси. Дерматинові куртки Лєні поки що не довіряли, там крутилися серйозні гроші. Крім того, коли покупці підходили і питали: «Курточки шкіряні?» — треба було, не змигнувши оком, відповідати: «Шкіряні, шкіряні!» А Лєна так не вміла.
Її сусід по торгівлі, колишній професор літератури Теофіл Кролик, казав:
— Ну що, дитя пролетаріату, повчилася в університеті?
— Ви знаєте, — відповідала Лєна, — там не люблять, коли хтось має власну думку.
— Та яка в тебе думка може бути?! Ти ж безтолкова вже за фактом народження!
— Чому ви так кажете, пане Кролик?! Вам би тільки образити когось без причини.
— Без причини? Причина є і дуже серйозна. Ти ж навіть не здогадалась, що в університет гроші треба нести, а не думку!
— Які гроші? У нас освіта безкоштовна.
— Так і сиди тепер безкоштовно на базарі!
Кілька днів Лєна обдумувала слова Теофіла Кролика, тоді сама до нього прийшла.
— Пане Кролик, що ви мали на увазі, коли говорили, що в університет гроші треба було нести?
— Те й мав на увазі. Хабар голові приймальної комісії. Або комусь із професури. Тут уже треба зв’язки мати. Знати, кому давати.
— А ви маєте зв’язки?
— А в тебе є гроші?
— Знайду.
— Ну, як знайдеш, то звертайся. Але не тягни довго, бо з вересня вже ніхто нікуди тебе не прийме.
Лєна поїхала просити гроші до своїх діда з бабою. В них, окрім «похоронних», були ще так звані «про чорний день». На ці гроші вона й сподівалася. Бабця віддала заощадження не вагаючись. Сказала, освіта — це святе, вчися, дитино, те, що навчишся, вогонь не спалить, вода не забере. Лєна аж просльозилася. Подякувала і побажала їм із дідом довгого життя. У них, зрештою, іншого виходу й не було, як довго жити. Щоб гроші на похорон знову наскладати.
— Мало, — прицмокнув Теофіл Кролик, коли Лєна віддала йому випрошене.
— У мене більше нема.
— Я подивлюся, що за ці копійки можна зробити, але обіцяти не обіцяю.
— Дивіться, не переплутайте, я хочу на філософію. Запам’ятайте.
— На філософію! Ха! Ти, викидень пролетарський! Тебе поприбирати треба цілу вічність учити. Філософ мені знайшовся!
— На філософію! Не забудьте!
Через два дні Теофіл Кролик усе влаштував, не збрехав. Сказав Лєні:
— Іди, готуйся! Зошити купи, ручки кольорові. З першого вересня починаєш вчитися. Студенткою будеш. Я про все домовився. До кінця свого пустопорожнього життя будеш мені дякувати.
Лєна пообіцяла, що буде. І пишалася собою неймовірно, хоча й вступила до університету не зовсім чесним шляхом.
«Чесність — річ відносна, — писала вона пізніше у щоденниках. — Треба вибирати пріоритети і жертвувати малою правдою заради великої. Яка була користь Україні від того, що я залишуся неосвіченою? А в цьому конкретному випадку я й не обдурювала нікого, навпаки, мене обдурили, примушуючи платити за безкоштовну освіту. Ще й отруювали мій здоровий молодий організм заспокійливим сильної дії».
На радощах Лєна забула спитати в Теофіла Кролика основне. На який факультет вона «вступила». Кролик трохи зніяковів і почав затинатися. Він завжди затинався, коли нервував.
— Та ви не переймайтеся так, пане Кролику, — казала Лєна. — Мені не дуже важливо, на який саме факультет. Хотіла на філософію, але якщо не вийшло, нічого страшного. На інших теж не так погано. Зате матиму вищу освіту.
— На фі… фі… філософію, — затинався Кролик, — грошей не вистачило.
— Ну нічого! Я філософом уже давно стала. Коли не маєш грошей, нічого іншого не залишається.
— І на фі… фі… фізику теж, — продовжував Кролик.
— Ой, здалась мені та фізика сто років! Нудьга чорна. На світ тільки формулами вміють дивитися. А я не така — я хочу з широко розплющеними очима!
— Словом… на фі… фі… фізкультуру я тебе прилаштував…
— Як — на фізкультуру?!
Аж такого Лєна, звичайно, не чекала.
— Хіба в університеті є такий факультет? — спитала вона крізь сльози.
— Куди дівся? Завжди був.
— Ви смієтеся? Пане Кролик! Та я й двох разів від підлоги не відіжмусь!
— Ти дівчина молода, здорова, навчишся! Животик накачаєш, фігурка виробиться. Справжньою жінкою станеш, — і Кролик підбадьорливо плеснув Лєну по плечах.
