Шістдесять річний тепер Ідель Коган цікава людина. Тепер він має свою м'ясарню в Тель Авіві. Родився й виростав юнаком на Волині, серед українців. Живучи в українськім селі, майже не зустрічався з жидами. Був завжди частиною гурта української дітвори, як один з них, разом не тільки до тієї самої школи ходив, а й на всякі сільські імпрези, з колядою, а то й навіть, як батько не бачив, до церкви разом із своїми українськими товаришами ходив. Згадуючи це він з побожністю відмовив по-українськи цілий "Отче-наш" і "Богородице-Діво" і відспівав "Нова радість".
Йому було вісімнадцять чи дев'ятнадцять років, як на Волинь прийшли німці в 1941р. Якось розвідали, що він жид. Хтось з українців виявив? Ні, такого ніхто не сміє казати, його в селі всі любили й кожний готов був його переховувати. Мусіли довідатися з реєстрів, бо ж у школі і в "гміні" за Польщі був виразно записаний "жид", а за совєцької влади "єврей". Війтом за німців був "фольксдойч" з волинських німецьких колоністів. Війт повідомив його, що всі жиди мають іти до гетта в місті, і він пішов. Одного дня випровадили групу на розстріл. Молодий, добре збудований і загартований Ідель зорієнтувався скоро в ситуації, при в'їзді в лісок зіскочив і втік.
- Хто пильнував у гетто? - питаю.
- Керувала всім жидівська рада, Юденрат. Порядок тримала жидівська поліція. Ой, погана вона була! Вона й при праці пильнувала і палицями підганяла. А на розстріл везла українська поліція.
- Укpаїнська поліція? А як вона була одягнена?
- У чорних мундирах. Всі звали їх "чорні" й казали, що це українська поліція. Вони ніколи до гетта не заходили, то й не було змоги їх пізнати.
- А ви й досі не знаєте, що в чорних мундирах ходила сумнозвісної слави частина німецької поліції, звана "Айнзацгруппе", а її відділи "Айнзацкомандо"? То й була частина, що виконувала плян Айхмана "остаточної" розв'язки жидівського питання, тобто повної фізичної ліквідації всіх жидів. Вона складалася з випробуваних, кровожадних німців, але на окупованих теренах до неї добирали "фольксдойчів" з даного терену, які знали добре місцеву мову й місцеві стосунки. Оті "фольксдойчі", тобто нащадки колишніх німецьких колоністів робили враження, начебто між "чорними" були й не-німці. В україні їх уважали за українців, у Польщі за поляків, у Франції за французів. На українських землях на початку другої світової війни жило їх кругло сімсот тисяч, отже й було з кого набирати потрібне поповнення до "чорних", тобто тієї кривавої частини німецької поліції, що звалася "Айнзацгруппе". Справжніх українців туди не приймали. Ви того справді не знаєте?
- Ні! Такого пояснення я досі не чув. Усі казали, що то українська поліція, то я й не сумнівався, що то правда.
- Щоб не бути голословним, я покажу вам це фактами. В Чікаго голосною стала в останніх днях справа судового слідства проти двох нібито "воєнних злочинців", обвинувачених в участі в масовім розстрілюванню жидів в Україні як члени "Айнзацкомандо" в 1941-43 роках. Самого твердження, що їх дія відбувалася в Україні, вистачило, щоб американська преса, контрольована жидами, почала барабанне повторювання, що обидва обвинувачені - українці, а при цій нагоді - що українці "відомі традиційні антисеміти". Прізвища тих двох: Альберт Дойчер і Олекс Лєгман, обидва протестантської релігії. Місце народження: Вормс в Україні. Ви в Україні родились і виростали, знайомі з українськими прізвищами. То скажіть: можуть такі прізвища бути українськими?
- Та ні, то відразу видно, що це або німецькі, або жидівські.
- Так, це типово німецькі прізвища, й обидва обвинувачені німці, що родилися й виростали до приходу німецької армії в Україні в німецькій колонії в Україні, Вормс. Назва колонії теж типово німецька, правда?
- Без сумніву, українці ніколи так свого села не назвали б.
- От бачите. І самі підсудні заявили, що вони "фолксдойч", німецького походження і тому їх взяли до "Айнзацкомандо". Як німці, вони мали повне довір'я гестапо, а їх знання української мови давало їм змогу як членам "Айнзацкомандо" порозуміватися з усіми тими в Україні, що не знали німецької мови. Такі ото "українці", і то один-два на сотню німців з німеччини - були й оті, що везли вас на розстріл. Чи ясно? Українська допоможна поліція мала ясно-сині уніформи, то була порядкова поліція для українців.
- Так, тепер мені все зовсім ясне. Українських поліцистів у синіх мундирах я ніколи ні в гетто, ні при праці жидів, ні при розстрілюванню жидів не бачив.
- А як ви втекли з-під розстрілу, то куди ви втекли? До кого?
- Відразу в село, між українців, між своїх людей.
- І що українці зловили вас і видали німцям? Ви пам'ятаєте, всім було оголошено, що за переховування жидів вішають.
- Пам'ятаю, але то були свої люди, які мене знали. Сховали, нагодували, переховували. Українські люди були дуже добрі. Я лише тих українців проклинав, що були в німецькій поліції, "чорних", уважав їх викидками з українців, бо вірив, що то справді теж українці. Тепер мені ясно, що то були німецькі колоністи "фольксдойчі", що єдналися зі своїми кровожадними злочинцями з Німеччини.
Ховатись було дуже небезпечно. В околиці появилися большевицькі партизани. То Ідель пішов до них, а від них до регулярної армії. Знав німецьку мову, то й дали його до частини, що займала Берлін. І відплачував німцям! Вже як німці скапітулювали, намовив свою частину перейти Ельбу, в англійську зону, і поки англійська армія інтервеніювала, пустив "в ращот" сотні німецьких баворів. За те дістав опісля високе відзначення в Ізраїлю. Тоді покинув совєцьку армію й вишколював жидівських партизанів а врешті виїхав з ними до Палестини. Командував повстаньськими загонами у війні проти арабів і уряд ізраїльської держави признав йому найвище відзначення.
- "Дважді герой"! - зажартував Сусленський.
- А ти хотів, щоб я ховався в мишачу дірку, як ти, і аж тепер вдавав героя? - відгризся Ідель.
У 1963 році "захотілося поїхати" в СССР. Але як тільки приїхав до Києва і підійшов до людей, щоб поговорити, побачив, що на нього вже ждало КГБ. Заарештували і як "ізмєнніка родіни" і "сіоністичного шпіона" засудили на 10 літ тюрми й конц.таборів. Тоді він там зустрівся з "бандерівцями".
- Ох, і було ж їх там! Казали, що половина всіх політичних в'язнів по всій Сибірі були бандерівці...
- Ви, знаєте, совєти кожного українського самостійника, що проти москалів, як вони кажуть, "за самостоятєльную", звуть бандерівцями. Москалі, совєцька власть йому не "нравилась", значить - український націоналіст "бандьора". Зараз по війні їх було в большевицьких конц.таборах сотні тисяч. Такі, що справді були в УПА або організації Бандери, такі, що помагали їм якось і навіть ті, що просто своїм наставленням могли стати "бандерівцями". Дуже багато їх загинуло. По смерті Сталіна "дрібніших" звільняли, залишалися ті, що їх засудили на двадцять, двадцять п'ять літ.
У совєцьких тюрмах і концтаборах бандерівці мали добру славу. Тверді, з'єднані, бойові. Там дуже багато кримінального елементу, "блатні", що тероризують інших в'язнів. Вони пробували взяти під ноги й бандерівців, але дістали болючого прочухана. Боротьба була кривава, але "блатні" навчилися скоро, що "єслі ето бандєровець, не трогай єво!" Те саме між жінками-в'язнями. "Бандерівець" чи "бандерівка" кожен в'язень совєцьких конц.таборів вимовляє з респектом.
Ідель Коган в часі свого десятирічного перебування в совєцьких тюрмах і конц.таборах, сидів довгі роки з д-ром Горбовим, Евгеном Пришляком, Василем Дишкантом, Марчаком, Сорокою, та іншими провідними бандерівцями. До тих п'ятьох має безмежну пошану і пише про них окрему книгу.
- Дай, Боже, і жидам таких, як Горбовий, Пришляк, Марчак, Дишкант, Сорока й сотні інших!
Особливо обожає д-ра Горбового.
- Горбовий (часто вимовляє він "по-офіційному" Гарбавой"), це фантастичне поєднання глибокого знання і бойової твердости в одній особі. Такої живої енциклопедії я ще не зустрічав. Що не запитає його, все знає і відразу відповість. Навіть по-жидівськи говорить і все про жидів знає. Я б його головним рабіном Ізраїлю зробив. А який твердий! Двадцятьвісім років тюрми й конц.таборів видержав і не заломився. Його вперто намовляли "покаятися" і засудити український націоналізм, і за те його відразу помилують, звільнять і високе становище дадуть. А він завжди: "Ні!" Приїзжали з Москви і намовляли мене, щоб я вплинув на нього, щоб "розкаявся". То я їм казав: "А що ж я можу? Ви знаєте, що Гарбавой бандерівець. Скеля. Не розлупиш!"
- А ті п'ять відбули засуд і вийшли на волю - кажу.
- Знаю! Я в 1973 році відбув свій присуд, вийшов на волю і досі вдержую з ними зв'язок. Маю рідню, в мене дітей не має, бо мою жінку гітлерівці нелюди в Авшвіці стерилізували. То я час до часу посилаю їм пачки.
Він підійшов до полички, узяв листа від д-ра Горбового і показав мені.
- Бачите, дякує за пачку. Бідує... А скажіть, в Америці багато українців?
- Точно сказати неможливо. Одні кажуть, що два мільйони, інші що тільки пів мільйона.
- І ви там щось робите, щоб помогти тим в Україні? От для прикладу Щаранський.
Ну що він таке? Дурак! Боровся, вів якусь організацію? Куди там! Появилися "диссиденти", чужі журналісти стали шукати їх для "інтерв'ю". Але совєцька власть остерегла усіх "Нєльзя!" Ну, та "зайништ а койдим!" (Не вдавай героя!) А Щаранський пішов на розмову з американцями. Зловили й засудили. Я б йому двадцять годів присудив. Раз сказали "нєльзя", то й "нєльзя". І от візьміть якунебудь газету, в Ізраїлю, чи в вас, в Америці, - "Щаранський" і Щаранський. Протести, інтервенції в американськім парляменті. А українці? Чи робили й роблять таке в обороні д-ра Горбового, Пришляка, Марчака, Дишканта і тисячі інших, що справді боролися і добровільно життя своє давали?
В попередніх розмовах з рабіном Кагана, Бейски та іншими, я, як вони казали, говорю, як прокурор а їх заганяю на лаву обвинувачених. Тепер простий бойовик без наукових ступенів обернув усе: Я почув, що нагло він став прокурором, а я обвинуваченим. Що я мав йому сказати? Правду, що українські "політики" в Америці мають безмірно важливіші проблеми: ротація чи не ротація в УККА, пан редактор Білинський, чи пан доктор Флис предсідником в УККА? Паритет чи дійсні вибори в СКВУ? Що там українські політичні в'язні в совєцьких концтаборах і взагалі, смертельний московський зашморг на українців! Нема часу для України!
Тому, як перед тим рабін Кагана гладив свою бороду, так я тепер шкробав мою "босу" бороду й закашлявся. Бо хіба можна казати йому, що в Америці один з українських "вождів", як писала "Свобода", так і сказав, що нам, українцям в Америці треба думати про Америку, а не про Україну, не про Київ. Про Київ, про Україну, можна згадувати лише в бомбастичних промовах на якійсь святковій імпрезі...
Мене рятувала говірливість мого співрозмовника.
- А скажіть, ви там "шльопнули" хоч одну кагебівську собаку? За сотні тисяч тих, що ті собаки повбивали в Україні?... А їх же там шляється в Ню Йорку.
Я знову став шкробати свою "босу" бороду. Казати правду, що серед українців в Америці проголошує себе правдивим патріотом той, хто цілується з висланниками КГБ і помагає їм плюгавити бандерівців, тих, яких він, Ідель Коган сам зустрічав в московських тюрмах і сибірських конц. таборах і для яких він і досі має найглибшу пошану й респект?..
На моє щастя, Ідель не завважував моєї розгубленности й говорив далі.
- Ви конечно приїдьте до мене до Тель Авіву на цілий "вікенд". Ми з вами свої люди. Поговоримо по душі. Згадаємо нашу Україну. Заспіваємо собі "Ой не ходи Грицю", і "Ми українські партизани"...
"ДЯДЬКИ ОТЄЧЕСТВА ЧУЖОГО"
Єфім Вольф наймолодший віком член Товариства Єврейсько-української співпраці. Він родився в Україні в 1932 р. Німецько-большевицьку війну як жид перебув у гетто в Жмеринці під румунською окупацією. Після повороту большевиків він став членом нелегальної організації сіоністичної молоді "Ейнігкайт" і за те відпокутував пять літ (1949-1954) у сибірських конц. лагерах. В 1973 виїхав до Ізраїлю і тут працює учителем математики в гімназії.
Єфім Вольф завдячує українцям дуже багато. Життя в гетто було дуже важке і якби не тaємна допомога харчами від українців, знайомих його матері, то і він сам, а не лиш його мати, були б загинули з голоду. Чи українці доставляли потайки харчі для "бизнесу", за гроші, або в заміну за щось інше? За які гроші, за що інше? Те, що змогла мати Єфима взяти зі собою до гетта пішло в виміні за харч дуже скоро. Знайомі українці, головно українські жінки, приносили їм до гетта харчі із милосердя, хоч і самі мало мали, бо румуни наложили були на українців важкі контингенти.
- А вільно було українцям і румунам доставляти жидам харчі до гетто? Не було заборони?
- O, заборона була дуже гостра. Як зловили когось із не-жидів, що доставляв жидам харчі, то такого звичайно прилюдно вішали. Румунів ще не так. А українців румунська поліція з замилуванням вішала за таке.
- А в часі вашого побуту в совєцьких концлагерах ви зустрічали українців?
- Чи зустрічав? А хіба можливо бути в совєтських концлагерах і не зустрічати українців? Українських політичних вязнів адміністрація концлагерів розкинула по всіх концлагерах Сибіру. А їх, українських політвязнів, більше як половина всіх політичних вязнів. Адміністрація совєцьких концлагерів, то вже навіть неукраїнців, політичних вязнів, зве бандерівцями. Раз хтось проти совєтського режиму, значить - бандерівець, хай і литовець, латиш чи й грузин.
- Де ви вперше зустріли українських політвязнів?
- Як лиш мене засудили на пять літ "виправних таборів" і перевезли до одного з них, я зустрів гурт українських священників із Карпатської України. Це був українсько-католицький канонік, я призабув його імя, і двадцять інших священиків, які відмовилися перейти на православіє під московського патріярха.
- То це були релігійні вязні?
- І релігійні, і політичні. Вони ж не хотіли підчинитися московському патріярхові, службовцеві НКВД, значить - політичні.
- Як вони поставилися до вас?
- Несподівано приязно. Але й вони самі були б стали нещасними жертвами в руках "блятних", тобто кримінальних злочинців, якщо б не було там правдивих бандерівців. З оповідань старих вязнів знаю, що зараз після війни "блятні" хотіли й бандерівців взяти під ноги. Але скрізь дістали від бандерівців дуже болючу научку і коли мене привезли в концлагер, то вже по всіх концлагерах "блятні" боялися напастувати й збиткуватися над "бандерівцями". Правдиві бандерівці відразу взяли до свого гурту українських священиків. Вони й мене взяли під свою опіку як "українського жида-націоналіста".
- Памятаєте когось із них?
- Ніколи не забуду двох із них: Олександра Хіру і Степана Гарасимова. Їм я завдячую моє життя. Головно Степан Гарасимів це мій ангел-хоронитель, як кажуть українці, який врятував мені життя.
- Як виявлялася та допомога вам?
- Вже сама моя приналежність до "бандерівців" оберігала мене перед дошкульними наругами "блятних". Олександер Хіра і Степан Гарасимів помагали мені не раз харчами, ділячись зі мною своєю скупою порцією, коли я майже нічого не дістав, бо не відробив "норм". А Степан Гарасимів робив неймовірне. Я, бачите, хворів і висліді недоживлення і негігієнічних умовин майже зовсім осліп. Над хворими вязнями совєцькі наглядачі мають менше милосердя, аніж нормальна людина над хворим псом. Я не бачив добре дороги, чи вірніше стежки, як вели до праці, не добачав у роботі. Жорстокі наглядачі були б мене, сліпого, безжалісно затовкли насмерть. А Степан Гарасимів заопікувався мною як рідним братом. Він за руку вів мене до праці і з праці. Помагав весь час у праці. Вони оба, хоч і самі виснажені, виконували трошки скоріше свою "норму" і доробляли мою.
- Бачу, що ви маєте велику пошану до українських політвязнів. Не без причини. Чи до всіх? Чи може й щось непохвальне можете сказати про них?
- Бачите, в совєтських концлагерах бандерівці своєю поставою імпонували усім. Мені особливо і я сказав чому. Але, мене неприємно вражав завжди терпкий шовінізм правдивих бандерівців, колишніх членів УПА й ОУН, у відношенні до російського народу.
- Як же він виявляється?
- Ну, от вже просто в назві. Бандерівці ніколи не говорили "руский народ", "Росія", але погірдливо "Московщина" і "москалі".
- Як то "погірдливо"? Адже той нарід від початків свого постання звав свою країну "Московщина", а себе "москалями".
Вольф здрігнувся.
- Бачу, що й ви бандерівець. Як же можна так зневажливо говорити про великий русский нарід? А про княжу Русь, що вже тисячу літ тому була наймогутнішою й найкультурнішою країною Европи хіба не чували? Про князів Олега, Ігоря, Святослава, Владимира, Ярослава?
- Чував. Тільки ж, де була столиця тієї давньої Руси?
- Звичайно, у Києві, в столиці городів русских.
- А сьогодні той древній Київ ще існує? Столицею якої країни є він сьогодні?
- Виходить, що в якомусь часі хтось виселив з Києва усіх русских і заселив українцями, як от римляни виселили з Єрусалиму всіх жидів і заселили іншими народами. Коли це сталося?
Вольф розгубився.
- Гм... Про щось такого я не чував. Ну, відомо ж, що древню Русь зруйнували монголи, татари, а ті, що жили в Києві й залишилися в живих, перенеслися до Москви. Москва ж із околицею були частиною древньої Руси.
- Так, Mосковщина була частиною Київської Руси. Але такою, як колись Юдея й інші жидівські землі були частиною римської імперії. Чи хтось з жидів твердить сьогодні, що римська імперія була жидівською державою?
- Це було б безглуздя таке твердити. Жиди були римською колонією і ніякого впливу на культуру й політику римлян не мали.
- Ось так точно було й із племенами, що згодом створили московське князівство. Вони підлягали київській Русі, але абсолютно ніякої участи у творенні культури й політики русичів, власників київської Руси, не мали. Їхнє відношення до Київської Руси було - платити данину. Платили, визнавали зверхність київської Руси і жили собі своїм власним життям, ненавидячи Русь.
- Не розумію. Та ж то все був один народ, русский народ, що пізніше поділився на великоросів, малоросів і білорусів.
- Повторюєте московські побрехеньки Карамзіна. Київська Русь це продовження Скитії. На території, що становить сьогодні Україну, жив споконвіку один і той сам нарід, що в різних часах мав різні назви: скити, анти, аляни, сармати, русь, а сьогодні українці. Різні імена, але один і той самий нарід. На північному сході від Скитії-Руси жили різні племена, фінські, чудські, монгольські, так споріднені зі скитами-русичами, як були жиди з римлянами чи вавилонцями. По упадку київсько-руської держави, під татарським пануванням фінські, чудські і монгольські племена, що давніше підлягали київській Русі, боярин Іван Калита обєднав в одне, московське князівство. Так постала Московщина.
- Як ви можете таке казати? Та ж хоч би мова: одна, русска, з якої розвинулися великоруська, або просто русска, білоруська і малоруська, або українська.
- Те, що я оце вияснив вам про "три братні" народи, стосується повністю й мови. Ніколи український нарід спільної мови з москалями не мав. Українська мова, це та, якою говорили русичі, а раніше скити. Із прийняттям християнства в Київській Русі заведено в церкві, а далі і в школі й уряді ту мову, на яку Кирило й Методій переложили святе письмо. Її прозвали староболгарською, або церковно-слов'янською. Це мішанини тодішньої болгарської мови, бо кирило й Методій були по матері болгари, і тодішньої чеської, бо для тодішньої Чехії вони той переклад робили. Правда, ту мову українцям було лекше розуміти, як полякам чи німцям латинську. Все ж тією мовою давні українці - русь, скити, - ніколи не говорили.
- Звідки ж взялася русска, чи як ви кажете московська мова?
- Як знаєте, князі київської Руси охрестили й племена пізнішої Московщини. З тієї ото, церковно-словянської мови й постала московська мова, всмоктавши безліч монгольських, фінських і чудських слів.
- Чому ж, тоді "москалі" звуться весь час "русскі", а їхня країна Росія?
- Не весь час. Провірте старі літописи, англійські, німецькі, французські хроніки, а знайдете, що до 1709 р. на північний схід від України була Московщина, яку замешкував московський нарід. Щойно московський цар Петро Перший декретом "указом", проголосив, що Московщина це "Росія", яка є продовженням Київської Руси, а її народ "русский". З таким самим правом ви, жиди, можете проголосити, що ви є "римоюдеї", а старинна римська імперія це етап вашої, жидівської, чи "римоюдейської" історії. Це безсоромне фальшування історичної правди і присвоювання собі київсько-руського періоду історії українського народу й української культури того періоду.
- Ви й те заперечуєте, що висока культура Київської Руси була культурою, спільною русскому і українському народам?
- Таку "спільність" заперечує історична правда і дійсність. Всі чужинці, що бували в Московщині і в Україні, від Бопляна і до Волтера починаючи по сьогодні, підкреслюють, що московський і український нарід культурно під кожним оглядом зовсім інакші. Московська культура тільки зверху, так сказати б скірка, руська. Суть московської культури монгольська. Хіба ж не бачите, що і в політиці сьогоднішня Росія стосує на кожнім кроці методи Джингісхана, Тамерляна.
- А хіба ж ціла Україна не була частиної Росії і тому й дістала назву "Україна", що була на краю Росії?
- Це дуже примітивна вигадка. Такий примітивізм виявляють і поляки "вияснюючи", що Україна була на краю Польщі і від того пішла назва "Україна". Якби назва "Україна" мала щось спільне з "краєм" "на краю", то мусілоб б бути чотири "України" в Польщі і чотири "України" в Росії. Бо ж кожна територія має чотири краї, тобто кінці: східний, західний, південний і північний. Чули ви колись про три інші польські і московські "України"?
- Та ні. Але ж звідки ж назва "Україна"?
- Ця назва давня й існувала, як ще московщини не було, а Польща й не мріяла про захоплення тієї території. Але зразу це означало те, що тепер "країна" й говорилося Україна-Русь. А як Московщина привласнила собі указом царя Петра назву "Русь", тоді наш нарід почав вживати тільки "Україна".
- То як же ж воно сталося, що якщо не більшість, то дуже велика частина модерних діячів російської культури походили з Малоросії, тобто України?
- Бо в час поневолення України було чимало таких, що ради хліба, для карієри, їхали в Москву чи Петроград і там ставали на службу Московщини. Шевченко зве їх "дядьками отечества чужого". Але, скажіть, ви мені, чому це така велика кількість "дядьків отечества чужого", що захоплюються величчю й культурою Росії й працюють для неї є оце серед вас, жидів, що родились і живуть в Україні?
- Бо нас від малої дитини в кожній школі в Україні так вчать. Такого, як оце я почув від вас, я в ніякій школі в Україні не чував. Нас там завжди вчили про велич і культуру російського народу, старшого брата українців.
- Хіба ж ви не знаєте, що Україна в московськім ярмі і ніякої української школи немає. Всі школи московські, навіть як вживають десь української мови. В них від малої дитини вливають в душі московську блекоту. Але поза школою є дійсність. Ви не бачили українців, не чули кругом української мови? Не бачили на кожному кроці в Україні, що там є наїзники москалі і є поневолений український нарід? Чому ви, жиди, масово стали на службу Москви?
- Якто на службу?
- А ось хочби щодо мови. Поясніть мені: чому з десяток тисяч жидів, що приїзжають тепер до Ізраїля й до Америки з України, лише мала горстка говорить по-українськи, а вся решта - по-московськи? Чому навіть членів Товариства Єврейсько-української співпраці з головою включно не говорить по-українськи, хоч жили в Україні?
Чому ось журнал для тих, що приїхали з України до Ізраїлю і ще не знають єврейської мови, в російській мові виходить в накладі десять тисяч, а в українській мові взагалі немає? Чому книжки в російській мові розходяться в Ізраїлю в тисячах, а в українській мові десять примірників на весь Ізраїль продати негоден?
- Почекайте, хіба не знаєте, що тепер в Україні є цілий гурт жидів, що стали українськими письменниками й поетами: Натан Рибак, Д. Смілянський, О. Курило, Л. Первомайський, Копштейн, Канцельсон і багато інших. Чи ж не працюють вони, жиди, для української культури, для українців?
- На жаль, навпаки. Вони всі пишуть українською мовою єхидно московську пропаганду. Вони гірші, як ті, що відверто пишуть по-російськи. Бо не одного обдурять, що це ось українці так пишуть. Така, наприклад, ось Людмила Шевченко шкварила проти українських націоналістів і українське підпілля пробувало дискутувати з нею, дивуючись, як вона, родичка нашого великого Тараса Шевченка, так служить московським катам. А виявилося врешті, що вона - жидівка, чистокровна. Ось ви - поет...
Так, він, Єфим Вольф, поет і якраз приніс мені свою збірку віршів "ПУТЬ", щолиш видану. Просить поширити її серед українців.
Переглядаю збірку. В ній два вірші в жидівській мові (їддіш), одинадцять українською мовою і двадцять сім російською мовою. Заскочили мене своїм змістом два. Ось один з них, варт, щоб передрукувати:
НАКАЗ МАТЕРІ
На світанні, рано-вранці,
У молочній імлі
Вирушають в бій повстанці,
Хлопці молоді.
Вирушають шляхом битим
У далеку путь,
У нестямі коні ситі
Копитами бють.
У Карпатах бють гармати,
Стеляться вогні.
Вийшла мати проводжати
Сина навесні.
"Сину, сину мій єдиний
Долі не корись!
Ти за вільну Україну
Ворогу помстись!
Щоб не сміли гвалтувати
Мову та нарід.
Хай пощезнуть супостати,
Як весною лід.
Хай вороже зле насіння
В нас не проросте!
Хай у вільній Україні
Щастя зацвіте!
Будь хоробрим до загину
Мужнім будь без меж:
Ти за неньку Україну
Боротьбу ведеш!
Якщо зрадиш, любий сину,
Ти забудь мене,
Бо єдиную дитину
Мати прокляне!"
Мене здивувала насамперед дата написання цього вірша, подана в збірці: 1943 р. Виходить, що Вольф написав його маючи одинадцять літ! То я й спитав відкрито:
- Чи це ви самі повністю написали, чи записали від когось?
- Сам написав. І десять інших по-українськи сам написав.
Єфим Вольф говорить поправно українською літературною мовою.
- Мені важко зрозуміти вас, - кажу. - Цей вірш, як і вірш - пісня "Партизанська", просяклі глибоким українським патріотизмом і захопленням боротьбою за визволення України. І разом з цим ви - такий пристрасний московський патріот, як жидівський.
- Українські вірші, що їх я написав, написані в час німецької окупації, коли українські повстанці боролися за визволення України з німецького ярма. У вірші "партизанська" я виразно кажу: "Розпинають німці супостати Україну матінку". Власне, німці!
- А від українських політвязнів у московських концлагерах, від колишніх членів УПА й ОУН, ви не чули, що вони так само боролися проти німецьких, як і проти московських окупантів України? Самі ви свідчите, що більше як половина політвязнів у московських концлагерах по всему Сибірі це українці, що борються за Україну, вільну від московських наїзників. Скажіть мені як сіоніст: Чи перед повстанням Ізраїля жиди були б уже задоволені, якби ООН відібрав мандат від Англії і передав Палестину Франції, Німеччині, або котрійсь із арабських країн?
- Ясно, що ні. Жиди в такій Палестині були б далі в становищі колонії, а в випадку передачі арабам це було б засуджено на повне винищення жидів в Палестині.
- От бачите. І ви, родившись і виростаючи в Україні, не зрозуміли, що Україна під червоною Москвою є якраз у такому становищі, як були б жиди в Палестині під арабами. Москва переводить в окупованій Україні геноцид. Німці знищили чотири мільйони (жиди кажуть шість мільйонів) жидів, а москалі вимордували штучним голодом поверх десять мільйонів українських селян й вимордували в казематах ЧК, ГПУ, НКВД, КГБ тисячі діячів української культури і послідовно ведуть цю злочинну роботу далі. Український нарід стоїть у важкій боротьбі за своє існування.
- Мені здається, що лихо в совєтськім режимі. Партія, яка керує всім в УССР, винна. Русский нарід невинен. Український нарід повинен спільно з русским знищити режим, встановити демократичний і жити в братній злагоді.
- О, це відома пісенька! Нам її в ЗСА співає "троянський кінь", доставлений до ЗСА пляновиками КГБ. Але, якщо ви поручаєте українцям братню згоду з москалями, то чому ви, жиди, не хочете братньої згоди в одній Палестині з палестинським арабами? Вони ж також семіти, нащадки того самого Авраама, що й ви, жиди.
- Бачте, я в УССР був сіоністом, відданим справі Ізраїля. За те й відбув пять літ в сибірських концлагерах. До місцевої політики я не мішався. Не хочу до неї мішатися й тепер.
- А повинні. Це ваш моральний обовязок. Я оце чув від одного з жидів, що приїхали з України, що "Як ми, українські жиди, могли зробити щонебуть злого українцям, коли ми теж українці!" Ото ж якщо ви українці, то помагайте українському народові в його визвольній боротьбі. А ви, особисто, спеціяльно маєте таке завдання. Ви самі оповідали мені, що члени українського визвольного підпілля Степан Гарасимів і Олександр Хіра врятували вам життя, помагали вам в страхітливій ситуації, доробляли вашу "норму" праці. Тепер ви, із вдячності, робіть їх "норму" праці для інформування бодай Ізраїля про українську правду, про українську визвольну боротьбу проти московських наїзників. Пишіть до ізраїльських журналів статті про це. Давайте інформативні доповіді про це ізраїльським студентам. Розбивайте злобні наклепи на українців про "антисемітизм" і про участь українців у співпраці з німецьким нацистами, вигадану московською пропагандою й піддержувану фальшованими "документами" КГБ. Це буде найкраще ваше "дякую!" Степанові Гарасимові й Олександрові Хірі.
Вольф слухав задумливо.
- Ну-у, я сказав вам, що я політикою не займався. Я поет.
- Гаразд. То робіть це як поет. Оспівуйте геройську боротьбу українського народу проти німецьких і проти червоно-московських нацистів в рядах ОУН і УПА, виявляючи при тому злочини окупантів України. Перекладайте на єврейську мову українську літературу, починаючи Шевченком як пророком національного відродження українського народу.
- Шевченко? - скривився Вольф. - Таж Шевченко відомий антисеміт! Кожний жид зі своїх шкільних підручників знає, що українські гайдамаки різали жидів, десятки тисяч жидів вирізали в жахливий спосіб, а Шевченко першу свою велику історично-політичну поему написав власне про гайдамаків, вихваляючи їх. Описуючи гайдамацький погром жидів, Шевченко хвалить виразно, як то гайдамаки вирізували в-пень не зважаючи вроду ні паняночки, ні жидівочки. Шевченко закликав будувати Україну "без ляха і без жида!" То антисемітизм!
- А ви хотіли б, щоб Шевченко закликав до відновлення України з польськими панами, жидівськими арендарями й українськими кріпаками, як було до розвалу Польщі? Ви його поему "Гайдамаки" прочитайте спокійно, проаналізуйте самі і поясніть іншим жидам: За що ж гайдамаки знущалися з жидів? За те, що поляки чи жиди? Чи може за те, що поляки-ляхи залізли в українську комору, закріпостили вільних українських селян і нестерпно знущалися над ними, а жиди арендарі усяко помагали ляхам. Як поет, що мусить мати співчуття до невинно понижуваних і використовуваних, спробуйте пережити долю Яреми, героя "Гайдамаків" Шевченка. Жид купує собі в ляха козацького юнака як невільника, збиткується над ним як над своїм наймитком, визиває його хамом, продає найдорошу Яреми польським дегенаратам, а поляки-ляхи безчестять українську дівчину, рубають і вбивають по звірськи українського священика. Скажіть: що за те належиться від Яреми ляхам і жидові? Доля Яреми, його коханої і її батька священика це була доля тодішніх українців під польським пануванням, а те, що робили з ними ляхи і жид, робили ляхи й жиди з усіми українцями. Ось чому була Гайдамаччина. Не для того ставали до бою гайдамаки, щоб різати ляхів і жидів, бо вони ляхи чи жиди, а щоб привернути нашу правду національної волі й пошани людської гідности!
- Ні, я не беруся вияснювати це жидам. Це не під мої сили...
- То переложіть поему Івана Франка "Мойсей". Це ж поетична перлина про творця жидівської нації.
- Якби й так, то і тут біда, що Іван Франко теж антисеміт. Згадайте його повісті "Боа Констріктор", "Гершко Гольдмахер", "Борислав сміється" і навіть поема "Панські жарти". Там жиди представлені як кровопийці, що при помочі горілки і лихви пють кров з українських селян і навіть організують злодійські шайки. А в повісті "Для домашнього вогнища" навіть організатор проституції і міжнародної торгівлі дівчатами - жид. Це гостра антисемітська пропаганда!
- Чому "пропаганда", коли там ні слова неправди не має. У тому ваше завдання, щоб показати жидам правду про те, як вели себе жиди в Україні на протязі віків і якої плати за те вони мусіли ждати від українців.
- Це не на мої сили...
- То починайте перекладом творів Лесі Українки. Їй ніхто латки "антисемітизму" не причепить. Навпаки, вона залюбки брала за тему своїх драматичних творів сторінки з біблійної історії жидівського народу, як от "На ріках Вавилонських". Перекладіть її "Лісову пісню" з поетичним змалюванням ідеалістичної духовности українського народу. Покажіть глибину думки її драматичних поем. Зацікавіть ізраїльтян українською літературою. Жидів поетів, що приїхали тепер з України до Ізраїлю й ЗСА є більше. Чому ви й досі захоплюєтеся Пушкіном, Достоєвським, Росією, а про українських поетів, українських письменників, про Україну ніхто з вас і не писне?
